Розділ III. Теорія суспільного вибору.

 

Суспільний вибір способу забезпечення громадян благами колективного користування визначається не ринком, а політичними процесами. У кожній країні рішення про реалізацію того чи іншого проекту виробництва суспільних благ приймається за різними моделями. Теорія суспільного вибору розрізняє дві основні моделі: модель прямої демократії і модель представницької демократії.

Визнаним теоретиком і методологом суспільного вибору є видатний і впливовий у світі економіст — американський професор Джеймс Б'юкенен. У 1986 р. йому було присуджено Нобелівську премію за розвиток конституційних і контрактних принципів теорії прийняття економічних рішень.

Теорія суспільного вибору (ТСВ) – це теорія, яка вивчає різні способи та методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах. [6; 449]

ТСВ ґрунтується на наступних методологічних засадах.

По-перше, ТСВ вивчає методи і способи, за допомогою яких люди використовують державні установи у своїх власних інтересах. Адже у процесі прийняття політичних рішень неминуче враховуються особисті інтереси законодавців.

По-друге, ТСВ базується на концепції "економічної людини ", яка передбачає, що поведінка індивіда є раціональною. Це означає, що всі — від простого виборця до президента — керуються під час прийняття рішень правилом порівняння граничної вигоди та граничних витрат. У жартівливій формі відображено ідею теоретиків суспільного вибору: державна посадова особа так само, як інші суб'єкти ринкової економіки, прагне зрівняти свої граничні витрати (МС) і граничні вигоди (МК).

По-третє, ТСВ розглядає політику як процес обміну голосами і передвиборними обіцянками. Політика — це складний інституційний процес, на основі якого люди обирають різні альтернативи, зіставляючи їх зі своїми цінностями,— так само, як вони на ринку вибирають товар, керуючись лише власними уподобаннями. Це положення передає суть "методологічного індивідуалізму" Дж. Б'юкенена і школи суспільного вибору.

На політичному ринку існує конкуренція між людьми за вплив на прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місце в ієрархії управління. Тут діють три основні фігури: виборці, депутати і чиновники. Відтак, по-четверте, сферами аналізу ТСВ є виборчий процес, діяльність депутатів і бюрократів, політичне регулювання та конституційна економіка.

ТСВ вказує на істотні відмінності між ринковим і політичним обміном. Вони полягають передусім у меті, якої прагнуть учасники цих процесів. Учасників ринкового обміну в кінцевому підсумку об'єднує однакова мета - збагачення і покращення свого добробуту. Така спільність завдань сприяє укладанню взаємовигідних контрактів на ринку. В політичному процесі (обміні) всі його учасники мають різну мету, оскільки в них різні політичні погляди та переконання. Це і приводить до формування численних політичних партій.

По-п'яте, американський вчений Парсонс стверджує, що влада — це засіб обміну, торгівлі, символ вартості, який використовується задля досягнення окреслених завдань. Звідси випливає, що не тільки влада є товаром, а й політичні відносини загалом є ринком влади. Прихильники ринкового тлумачення влади уявляють її як форму раціональної організації людських прагнень. Тут панує активна конкуренція, що демонструє ділову компетентність, підприємливість, намагання просунутися в суспільній ієрархії нагору, силу волі тощо. Ринок влади, як і будь-який інший ринок, не вільний від розгулу пристрастей, демагогії тощо.

Пряма демократія — це така політична система, за якої кожний громадянин має право особисто висловлювати свою думку і голосувати за будь-яке конкретне питання. Пряма демократія характерна для роботи клубів, творчих спілок, партійних з'їздів, зборів трудових колективів тощо).

У масштабах, наприклад, нашої країни пряма демократія проявляється у виборах депутатів Верховної Ради або Президента, у проведенні референдумів. При цьому першочергова увага приділяється регламенту роботи. Адже від принципу голосування (одностайність, проста більшість, кваліфікаційна більшість тощо) залежить результат. Тому представників ТСВ цікавить основа — конституційний вибір, тобто правила вибору регламенту. Саме від них залежить розвиток демократії.

Модель медіанного виборця характеризує властиву прямій демократії тенденцію, згідно з якою прийняття рішень здійснюється відповідно до інтересів виборця-центриста (людини, яка займає місце в середині шкали інтересів певного суспільства). Вирішення питань на користь виборця-центриста має свої плюси й мінуси. З одного боку, воно утримує суспільство від прийняття однобічних рішень, від крайнощів. Із іншого - воно далеко не завжди гарантує прийняття оптимального рішення.

Навіть в умовах прямої демократії, коли рішення приймаються простою більшістю голосів, можливим є вибір на користь економічно неефективного результату (наприклад, недовиробництво або надвиробництво матеріальних благ).

У рамках прямої демократії всі рішення співтовариства мають тенденцію відповідати інтересам медіанного виборця, що часто не завжди економічно доцільно.

Вумовах представницької демократії процес голосування ускладнюється. На відміну від особистого суспільний вибір здійснюється через певні проміжки часу і обмежений певним колом претендентів, кожний з яких пропонує свій пакет програм.

Останнє означає, що виборець позбавлений можливості вибирати декількох депутатів: одного — для вирішення проблем корупції, другого — для подолання інфляції, третього — для боротьби зі злочинністю і т.д. Він змушений вибрати одного депутата, позиція якого з конкретних питань не повністю збігається з його поглядами. Тому виборець змушений із багатьох бід вибирати меншу.

Ускладнюється і процедура голосування. Виборче право може зумовлюватися майновим цензом або цензом осілості. Для вибору кандидата може вимагатися відносна або абсолютна більшість.

Виборці повинні володіти певною інформацією про майбутні вибори. Інформація не має альтернативної вартості. Для її отримання потрібні і час, і гроші. Не всі виборці можуть дозволити собі значні витрати, пов'язані з отриманням необхідної інформації про майбутні вибори. Більшість виборців є раціональними і намагаються мінімізувати свої витрати.

Які ж фактори формують думку виборців?

Як показали вибори до Верховної Ради України у 2006р., на думку виборців найбільший вплив мають засоби масової інформації і передусім ТБ. Однак деякі виборці покладалися на власну думку або на поради знайомих і родичів. Багато виборців просто не брали участі в політичному процесі. Таке явище в ТСВ називається раціональним незнанням. Існує своєрідний ефект порога — це мінімальне значення вигоди, нижче якого виборець намагається уникнути виконання свого громадянського обов'язку. Отже, якщо виборець не голосує, то він демонструє раціональне незнання.

Представницька демократія має перевагу: використовує вигоди суспільного поділу праці, і обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рішень з окремих питань. Разом із тим така демократія має недолік: прийняте рішення може не відповідати інтересам більшості населення.

Крім того, представницька демократія створює умови для появи лобізму.

Як уже зазначалося, вплив виборця на свого депутата пов'язаний із витратами (листи, телеграми, факси, дзвінки тощо). Раціональний виборець має порівнювати свої граничні вигоди від такого впливу з граничними витратами. Як правило, граничні витрати значно перевищують граничні вигоди. Тому бажання рядового виборця впливати на депутата є мінімальним.

Зовсім інші інтереси у виборців, які концентрують увагу на певних питаннях (виробництво цукру, нафти, газу, алкоголю, державні замовлення, експортно-імпортні квоти тощо). Це групи людей з особливими інтересами, і вони намагаються підтримувати постійний зв'язок з представниками влади. Щоб вплинути на депутатів, вони використовують засоби масової інформації, організовують мітинги, демонстрації, створюють спеціальні агентства тощо.

Способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідного для обмеженої групи виборців політичного рішення називають лобізмом.

У повсякденній діяльності депутати прагнуть підвищити свою популярність методом логролінгу. Логролінг — це практика взаємної підтримки шляхом "торгівлі голосами".

Кожний депутат вибирає важливі для його виборців питання і намагається здобути необхідну підтримку інших депутатів. А підтримку у своїх питаннях депутат "купує" в обмін на свій голос у захист проектів колег.

Одним із напрямів ТСВ є економіка бюрократії. Законодавчі органи створюють виконавчі, а ті, в свою чергу, — широкий апарат для виконання різноманітних функцій держави.

Бюрократія розвивається як ієрархічна структура всередині держави. Вона певною мірою стабілізує суспільство, допомагає зберегти наступність у керівництві, "остудити" гарячі голови.

Бюрократія — це система фактичної влади, заснованої на сукупності формальних і неформальних зв'язків чиновників і суспільства.

Суть бюрократії полягає в заміні інтересів суспільства вузько груповими інтересами управлінського прошарку. Бюрократія — це особлива форма професійного управління, якій притаманні п'ять основних принципів: відокремлення влади від білості населення; підміна суспільних інтересів груповими; груповий ієрархічний лад; розростання представницьких установ; формалізація управління. Поняття "бюрократизм" використовується у літературі для позначення сукупності таких явищ:

• різні дефекти в системі управління через низький професійний рівень зайнятих у ній працівників;

• індивідуальна некоректність у зв'язку з низьким культурним рівнем чиновників;

• відстоювання свого "особистого" інтересу, який протиставлений суспільству.

Що стимулює бюрократів діяти неефективно?

По-перше, відсутність конкуренції. Якщо існує конкуренція, то інший бюрократ може запропонувати надати послугу з меншими витратами.

По-друге, технологія надання послуг може бути настільки незрозумілою, що важко визначити, ефективно чи ні діє бюрократ.

По-третє, коли бюрократи конкурують один з одним, вони прагнуть зменшити витрати. Але коли програму запущено, то є можливість отримати додаткові кошти для її завершення.

По-четверте, бюрократ не зацікавлений виконувати роботу з меншими витратами. Якщо б він зекономив ресурси, то на наступний рік міг би отримати урізаний бюджет. Не випадково в останні місяці фінансового року бюрократія активно витрачає кошти.

Хоча оплата праці бюрократів не тісно пов'язана з їхньою роботою, але в довгостроковому періоді просування по службі залежить від успішної діяльності.

Чому уряд прагне зберегти контроль над значною частиною економіки? Відповідь, яку можна знайти в кожному підручнику з "економіксу", така: ця частина економіки, як правило, перебуває в руках монополій або олігополій, від зловживань яких споживачі мають бути захищені. Однак теорія суспільного вибору дає інше пояснення: бізнес не відкидає державного регулювання, а прагне до нього, але тільки до такого, яке захищає його від ризиків динамічної конкуренції. Лобі як раз і підтримується діловим світом для такого регулювання.

Представники бізнесу мають потужний стимул обирати різноманітні, в тому числі теоретичні, докази для отримання пільг. Економісти також мають можливість прорекламувати свої експертні дослідження на сторінках різних видань. У свою чергу державні службовці переконані, що мають право на поступки бізнесу, якщо громадськість не висловлює помітного протесту проти таких дій.

На основі сказаного виникає простий висновок: контрольовані постійно мають зв'язки з контролерами. Члени різних державних комісій виходять із приватного сектора, в який і повертаються по закінченні терміну свого мандата. Таким чином, ділові стосунки стають інструментом бізнесу.

Демократичні інститути — відома гарантія проти свавілля влади, але вони не завжди нейтральні. В західних країнах депутати лобіюють інтереси своїх суспільних груп, вимагаючи спеціальних привілеїв, субсидій і податкових пільг або такого регулювання ринку й виробництва, щоб не пустити нових конкурентів у свою сферу.

Такі переваги настільки вигідні для деяких груп, що в боротьбі за них люди готові витратити масу енергії. Громадськість майже ніколи не чинить опір цьому, бо потурання групам інтересів для пересічного громадянина означають лише незначне, інколи майже непомітне підвищення податків. Але в результаті нескінченних поступок різним групам уряди здатні інколи підняти податкові ставки так високо, що у людей зникає стимул до підприємництва.

Прихильники ТСВ вважають, що умовою ефективної боротьби з бюрократією є приватизація, її змістом — розвиток м'якої інфраструктури, а кінцевою метою — створення конституційної економіки. Поняття "м'яка інфраструктура" означає розширення економічних прав людини (посилення прав власності, чесність і відповідальність за виконання контрактів, терпимість до інакомислення, гарантії прав меншості тощо) і обмеження сфер діяльності держави.

Внеском ТСВ у науку є концепція політико-економічного циклу. Політико-економічний цикл — це цикл економічної та політичної активності уряду між виборами. Діяльність уряду між виборами підпорядкована певним закономірностям. Цю діяльність можна схематично описати так. Після виборів здійснюються заходи, спрямовані на зміну мети або масштабів діяльності попереднього уряду. Ці заходи особливо радикальні, якщо до влади приходять партії, які до цього були в опозиції.

ЕАУ А

Нам уже відомо, що ринок має істотні недоліки. Однак можливі суттєві недоліки і в роботі уряду. В економічній теорії існує поняття "фіаско уряду". Фіаско, або провали, уряду (держави) — це випадки, коли держава не в змозі забезпечити ефективний розподіл і використання суспільних ресурсів. До фіаско держави можуть призвести: недостатність контролю над бюрократією, недосконалість політичного процесу (лобізм, раціональне незнання, логролінг, пошук політичної ренти, політико-діловий цикл та ін.), обмеженість необхідної для прийняття рішень інформації тощо.

Прийняття законів і контроль за їх виконанням — це різні функції. Якщо виборчий орган буде мати право змінювати закони, то він рано чи пізно зробить усе можливе, щоб зміцнити і розширити свою владу. Безоплатна роздача суспільних благ окремим категоріям населення, пільг групам з особливими інтересами стає умовою переобрання, інструментом купівлі підтримки більшості, тобто політичною необхідністю.

Збереження влади будь-якою ціною перетворюється в мету, а витрачання суспільних благ — у засіб її досягнення. Така тенденція приховує у собі небезпеку переродження демократії.

Висновки.

 

Взагалі питання про суспільні блага та суспільний дуже філософське та потребує багато роздумів та суперечок. В даній роботі було здійснено спробу описати найважливіші моменти цього питання у мікроекономічному аспекті.

Отже, суспільне благо – це благо, вигода від використання якого розподіляється на кожного члена суспільства, незалежно від бажання або небажання індивідуума придбавати дане благо. Приватне благо, навпаки, розподіляється серед індивідуумів в залежності від їх можливості і бажання його придбати і приносить вигоду тільки людині, яка його придбала. Забезпеченням і розподілом першого займається держава, другого – ринок.

Суспільні блага – це блага, витрати на додаткове використання яких ще однією людиною дорівнюють нулеві і використання яких не можна обмежити. Суспільним благом не є приватні блага – ті, які можна розділити і передати тільки конкретній людині. Щодо попиту на суспільні блага, то саме він визначає сукупну суспільну потребу в благах, яка найчастіше зумовлена платоспроможністю і виражена у грошовій формі.

Таким чином, основним ознаками суспільних благ є: неконкурентність; неаддитивність (неділимість у споживанні); невизначеність кінцевого споживача; невизначеність прав власності.

Таким чином, у ситуацiях iз суспiльними благами чисто ринковi механiзми неспроможнi. Суспiльнi блага або взагалi не виробляються, або виробляються у недостатній кiлькостi. Тому суспiльнi блага, зазвичай, виробляються за участю держави за рахунок оподаткування їх споживачiв.

У процесі дослідження з’ясовано, що суспільний вибір способу забезпечення громадян благами колективного користування визначається не ринком, а політичними процесами. У кожній країні рішення про реалізацію того чи іншого проекту виробництва суспільних благ приймається за різними моделями. Теорія суспільного вибору розрізняє дві основні моделі: модель прямої демократії і модель представницької демократії.