Розділ третій. Нещоденник 3 страница
Далі все в такому ж дусі. Не скажу, щоб це було зроблено зі смаком чи фантазією, але все одно мило: Ноа садить квіти, Ноа плаває в басейні, Ноа на ведмежій шкурі перед каміном. Кожен сюжет закінчується цим маханням рукою.
Губи – сердечком, обличчя трохи схудле, але гарне.
Останній титр теж окреслений червоним контуром у формі серця: «Бажаю щастя!».
Ми шалено заплескали в долоні.
Другий диск був від Глю.
Починався він досить оригінально: спочатку камера стежила за летом орла в небі. Музичний супровід – здається, Малер. У нас він не вельми був популярний. За орлом спостерігала, прикривши очі долонею, сама Глю – у високих чоботах, картатій сорочці і ковбойському капелюсі, відкинутому на спину. Гарно виглядала!
Потім знову пішли кадри, подібні до кадрів з Ноа: Глю за кермом «ферарі», Глю у вечірній сукні з келихом шампанського замріяно дивиться на нічне місто, Глю кумедно морщить носика і погрожує пальчиком, мовляв, «не підглядайте!» – і зачиняє двері розкішної білої спальні.
У кінці – ніяких побажань. Три акорди уриваються досить брутально, аж слух ріже. Ну, очевидно, не майстри вони знімати кіно. Але враження – обнадійливе.
Оплески дісталися і Глю.
Я завжди чекаю від цих переглядів не лише звіту про колишніх курсанток, але й якогось підтексту, натяку на справжнє кіно, на художню естетику. Але таке трапляється не часто.
Головним чином, це дійсно було «домашнє відео». Але, в принципі, іншого і не вимагалось. Головне – гарно відзвітувати.
Потім були відеоролики від Елг, Яві, Мун, Пем…
На них наші колишні колежанки випікали торти, махали руками на камеру, надсилали нам повітряні поцілунки, міряли нові сукні, їздили верхи. Були зйомки на яхтах, у холах театрів, у ювелірних магазинах.
Усі дівчата – піднесені, усміхнені, ще гарніші, ніж були тут, коли ходили поміж нас у формах.
У роті в мене стало солодко, в залі запахло квітами. Я це відчула майже фізично. Поглянула на подруг – вони сиділи поруч з такими самими натхненними обличчями.
Але в глибині очей, втуплених в екран, я побачили деяку напругу.
Так. Ми всі чекали на ще один сюжет. І він пішов передостаннім…
Тур.
Очевидно, Алекс вирішив сяйнути своїми здібностями, тому що цей ролик відрізнявся особливою вишуканістю.
Тендітна фігурка Тур з’явилася перед глядачами з… туману, котрий поволі розсіювався, на тлі великої впорядкованої галявини для гри в гольф. Певно, перед нею стояв якийсь вентилятор, адже її ніжноблакитна шифонова сукня і довге лискуче волосся тріпотіли, мов крила тисячі пташок. Потім Тур зробила кілька танцювальних «па», посміхнулась і зникла в тому ж тумані, мов казкова фея.
Наступний кадр стосувався хатнього господарства. І тут вони перевершили інших, адже Тур не запікала індичку і не виймала з печі тістечка, як це робили інші. Вона просто стояла посеред їдальні з… «чарівною паличкою» в руці. Далі пішли спецефекти: Тур торкалася паличкою столу і на ньому виникали різні страви. Цілі натюрморти з вишуканих страв, фруктів і напоїв! Так цікаво!
Останній сюжет – на природі. Тур весело сміялася, показуючи свої бездоганні зубиперлинки, кружеляла босоніж по траві, танцювала, обсипала себе квітами. І сміялась, сміялась, сміялась. Аж ми перейнялись її веселощами і голосно реготали у відповідь.
Потім Тур, як і всі інші, помахала нам рукою, повернулась і граційно побігла по зеленій, освітленій яскравим сонцем траві. І нам здалося, що вона біжить по морю.
Виник титр: «Щасти!» – і Тур зникла в такому ж тумані, який був на початку.
Зал шалено заплескав!
Ми перезирнулися. І теж заплескали в долоні, крадькома поглядаючи на пані Директорку і вчительок. Всі вони так само посміхалися і плескали в долоні. І я знову подумала, що Ліл, мовчунка Ліл, плаксійка Ліл, якій завжди ввижаються нісенітниці, помилилась або просто пожартувала з нами.
Зазвичай після переглядів ми, випускниці, залишалися обговорювати побачене.
Усе відбувалося динамічно, як на іспиті.
Коли з залу вийшли молодші, пані Директорка сказала:
– Отже, прошу: ваші зауваження, панянки, пропозиції і, звісно, те, який висновок ви зробите після сьогоднішнього перегляду.
Говорити мали всі. І говорили гаряче. Адже кадри, на яких перед нами постало справжнє життя, були важливі для майбутнього.
– Мені здається, що дівчата цього випуску забагато часу приділяють кухні… розпочала обговорення відмінниця Уга.
– Так, кухні відводиться півтори години на тиждень, – додала Мем, заглядаючи в свої конспекти. – Рештою займаються служниці.
– Що ще? – поблажливо кивнула до них пані Директорка, звертаючись до інших.
– У Елг і Пем гарний одяг – Луї Віттон, взуття – Пазоліні.
– Яві виглядає надто виклично. Завелике декольте і закоротка сукня.
– А мені не сподобалося, що Сун використовує біжутерію, а не коштовності! Це – економно.
– Арт і Різ добряче погладшали. Неподобство!
– Вія пофарбувалася, і це їй не личить!
– Гат без манікюру! І таке інше…
Я помітила, що всі навмисно уникають коментарів щодо Тур.
Може, так і треба?
Але пані Директорка сама порушила цю тему – просто і ясно.
– А чому всі мовчать про Тур? – з лагідною посмішкою запитала вона.
Мить ніяковості була майже непомітною. Але наша пані Директорка – людина геніальна у своїй прозорливості, від неї нічого неможливо приховати.
– Найкращий ролик… – висловила я те, що думала ще під час перегляду.
– Так, – підхопила Мія, – Тур виглядає найщасливішою!
– Згодна, – підвела риску пані Директорка. – Там все – до міри в відсотковому співвідношенні. Приклад для інших. Отже, якщо ви всі одностайно вирішили, ставимо Тур і Алексу вищий бал?
Я подумала, якщо розмова сама собою зайшла про Тур, то буде цілком доречним трохи розвинути її.
Зовсім трохи…
– Звісно, – сказала я і додала, намагаючись зберігати спокійну, ділову тональність: – Якби ще знати, чи все у них гаразд у… у… відсотковому співвідношенні до нинішнього дня?
– Ну ми це знаємо! – сказала пані Директорка. – Звіти отримуємо щомісяця. І ви, до речі, теж майте це на увазі: ЛСД ніколи не залишить вас на самоті! Отже, зараз Тур і Алекс перебувають в круїзі по Середземному морю. У найближчих планах – вагітність, купівля котеджу на Мальдівах. Тур переказує вітання.
Усі зітхнули з полегшенням і знову заплескали в долоні.
А я з усієї сили штовхнула Ліл ногою: брехуха!
Вона аж зморщилася.
Краще за все – оголосити їй бойкот.
Я поглянула на Озу, Рів, Мію та Іту. Судячи з виразу їхніх облич, вони цілком підтримували мене.
І годі про це!
Дорогий щоденнику.
Дні минають.
Наближають нас до канікул та Літнього балу. До речі, в шлюбному флігелі ще лишилося сім дівчат. Сімнадцять, як я вже говорила, вилетіли звідси і ведуть щасливе життя.
Про що й свідчать надіслані диски.
Наші ж уроки звузились до кількох основних предметів, але вони нас не обтяжують. Це літсуд та «психостосунки».
Зовсім скоро ми станемо привілейованими мешканками окремих кімнат. От тільки літо промине…
Поки ж ми щоденно аналізуємо різні житейські ситуації, щоб у майбутньому мати відповіді на всі запитання, які поставить перед нами самостійне життя.
Мені здається, що такі уроки потрібні. Тому що ці ситуації – не штучні, як це було в молодших класах, коли їх вадували пані Вчительки.
Скажімо, таку: «Тато сварить маму. На чиєму боці має бути Марійка, якщо у мами підгоріло молоко?» І ми всі дружно кричали, що «тато завжди має рацію!»
Тепер же ми наблизились до конкретики. І цю конкретику керівництво ЛСД в буквальному сенсі «черпає з життя».
Справа в тім, що у пані Директорки є зв’язки з усіма жіночими журналами світу: до ЛСД надходить величезна пошта. У ній – копії листів жінок і дівчат світу до різних відділів цих журналів.
Таким чином, ми дізнаємось про всі проблеми, які можуть виникнути у стосунках між статями, аналізуємо їх і даємо свої відповіді на запитання. Це вам не «тато сварить маму…». Все дуже цікаво і корисно.
А головне, ми вчимося не бути схожими на стріток! Тих, чиє життя минає невпорядковано, брутально, безтямно. Про це свідчить кожен рядок, написаний ними до редакцій!
Скажімо, ось такі листи ми розглядали на сьогоднішньому уроці. Наведу їх зі скороченнями, адже й так усе зрозуміло.
«Дорога редакціє! У мого коханого немає ані квартири, ані машини, ані роботи. Але він має чудове почуття гумору. І нам добре разом. Але романтика рано чи пізно закінчується, чи не так? Я маю визначитись, але вагаюсь, бо кохаю його…»
Або: «Любий журнальчику! У серйозних стосунках я сильно прив’язуюсь до чоловіка, навіть зациклююсь на об’єкті свого кохання. Намагаюся завжди бути поруч, адже боюся, що на відстані він мене розлюбить! І цим все руйную. Як навчитися не розчинятися у стосунках і давати чоловікові волю?»
Чи таке: «Колись я дуже любила одруженого чоловіка. Заради цього кохання терпіла і вибачала багато… Саме він відібрав у мене здатність кохати! Тепер я не можу зрозуміти, чи люблю я власного чоловіка чи просто звикла до нього? Чи добре мені з ним, чи чогось не вистачає?»
А як вам таке: «Чи буває любов після сексу на першому ж побаченні?!»
Усі ці листи підписані «стрітівськими» іменами – Наталка, Соня, Олена…
Дехто навіть підписався прізвищем.
Який жах! Хіба можна озвучувати свої думки та ще й такі?! Ось що робить невігластво і погане виховання.
Так от. На всі ці листи редакція дає відповіді. Їх ми теж ретельно розглядаємо.
Не знаю, чи варто наводити приклади цих відповідей, адже відповідають на такі запитання такі ж самі стрітки.
Тільки з вищою освітою.
Наведу лише один із коментарів: «Дорога Олено! Мабуть, треба спочатку навчитися бути вільною самій. А це – не проста наука. Адже вам доведеться розвивати власні бажання та вміння висловити і відстояти свою думку. Такі жінки більше приваблюють і захоплюють чоловіків і не забуваються на відстані!
Якщо ж ви завжди знаходитесь поруч із коханим, простежте за власною поведінкою. І тоді зрозумієте, що робите не так.
Боїтеся сказати зайве слово? Киваєте у відповідь на будьяку репліку? Посміхаєтесь на будьяку брутальність? Але в такому випадку ви руйнуєте не стосунки, а перш за все – себе!..»
Це – як інша планета. Але ми мусимо добре вивчити її.
Адже це ті ситуації, в яких живуть і наші майбутні кандидати в чоловіки!
Нам же доведеться виправляти ті помилки, до яких їх привчили стрітки.
Що ми робимо на уроці?
Перш за все виокремлюємо «ключові посили» відповідей на ті дурні запитання.
Сьогодні біля дошки стояла відмінниця Уга.
Вона підкреслювала ці «посили» маркером на спеціальній дошці, на яку через проектор було виведено текст відповіді, надрукований у журналі.
Ми вголос підказували їй, чим добряче дратували:
– «Бути вільною самій»!
– «Розвивати власні бажання»!
– «Уміти відстояти думку»!
– «Не руйнувати себе»!
Підкреслюючи всі ці нісенітниці, через які стрітки потрапляють у міжстатеві пастки, ми посміювалися в кулачки.
Судіть самі, як можна бути вільною, коли шлюб передбачає безперечні зв’язки, котрі поєднують тебе з володарем твого серця. Або які власні бажання може мати майбутня дружина, крім бажання догодити тому, хто обрав тебе з тисячі подібних?! Які тут можуть бути «посили», крім вдячності за це?!
Далі пані Вчителька методом «запитаннявідповідь» спростовувала міф, створений працівником редакції.
– За яким принципом Статуту можна спростувати перший посил – «бути вільною»? – питала вона клас.
Ми хором відповідали:
– «Вдячність»!
– «Служіння»!
– Правильно. Який ще? – спонукала до подальших роздумів пані Вчителька.
Хор втрачав кілька голосів, але загалом лунав досить впевнено:
– «Терпіння»! І далі все йшло за тією ж схемою: «Розвивати власні бажання» – це гріх «нестриманості», «вміння відстояти думку» – гріх «антимовчання».
В результаті вся теорія стрітів руйнувалася нами на наших же очах!
Одне слово, кілька здвоєних пар таких занять добряче відшліфували наші принципи.
Як я вже говорила, наприкінці весни вчитися стало набагато легше і цікавіше.
Ось таким чином ми лише розглядали життєві ситуації, щоб не потрапити в пастку за парканом нашого закладу, і готувалися до канікул.
Певно, окремих слів потребує пояснення щодо нашого літнього відпочинку.
На канікулах ми просто не вчилися, й але нікуди не роз’їжджалися. Куди ж нам їхати, якщо, за угодою і умовами навчання в ЛСД, ми не мали ніяких родинних стосунків поза його межами? Ми були цілком вільні й належали лише собі, а в майбутньому – нашим чоловікам!
Виїжджали на відпочинок по черзі лише наші вихователі та вчителі. Ми ж, старшокласниці, починаючи з восьмого, на цей час ставали ватажками молодших секстетів.
Кожній діставалося по шість учениць молодших класів, з якими ми займалися різними цікавими справами з ранку до вечора.
Шили, плели, купали їх в басейні, вчили їздити верхи на конях, доглядати за квітами і таке інше. Батьки ж і родичі – той баласт, який в майбутньому завадить нам будувати своє життя. Здаючи нас сюди, близькі підписували документ, за яким ані вони, ані ми не мали права на будьяке спілкування. Нам ніколи не повідомляли, чи живі наші бабусі з дідусями, чи здорові батьки, чи з’явилися у нас молодші брати чи сестри. Ми мали бути чистими перед майбутнім. Ані морально, а тим більше – матеріально, нас не мусили обтяжувати їхні проблеми!
На перших порах саме це давалося нам досить тяжко.
Але згодом ми розуміли, що це – правильно. Що жінка, обтяжена купою життєвих гачечків, перестає бути справжньою жінкою і доброю дружиною.
На перших же заняттях у сьомому класі, коли починалося наше фізіологічне і духовне дозрівання, ми зубрили «психологію батьківських сценаріїв», за якими жили нещасні стріти, і розуміли, що ці родинні зв’язки призводять до егоїзму, залежності, патологічного симбіозу, до невиправданих очікувань з боку батьків і страху їх не виправдати – з боку дітей. А все це скасовує мету ідеального виховання, котре формувалося в ЛСД сторіччями.
Можливо, я ще повернуся до цієї теми. Але ясно одне: батьки «з’їдають» своїх дітей, моделюючи їхнє майбутнє за своїм або (кращим, ніж свій) сценарієм, а діти, тобто дівчата, не можуть повністю віддатися своєму особистому життю і своїй місії, основи яких закладаються в ЛСД…
Отже, наближалося літо.
Ми – наш десятий секстет – перебували у тривожному очікуванні Літнього балу.
Звісно, ми не говорили одна одній ані слова. Особливо уникали розмовляти з брехухою Ліл. Але що ближче насувалася дата, то красномовніше ми позирали одна на одну.
В цих поглядах було німе запитання: чи поліземо на дах цього разу?
Дорогий щоденнику…
Чи сподобається тобі те, що мушу записати? Побачимо…
– Чому ви зі мною не розмовляєте? – запитала Ліл сьогодні перед відбоєм.
Зависла незручна пауза. Як їй пояснити, що вважаємо її, м’яко кажучи, нечесною? Адже чесноти у нас на одному з перших місць!
Всі поглянули на більш прямолінійну з усього секстету, Рів.
Вона струсонула своєю вогняною шевелюрою:
– А як з тобою розмовляти, якщо ти брешеш? Подякуй краще, що ми не розповіли про це керівництву.
– Я не брехала! – закричала Ліл.
– Ага, – уїдливо додала Іта, – ти просто фантазувала…
– Та ні! Ні! Я чула на власні вуха!
Для впевненості Ліл стукнула себе по вухах, вони аж почервоніли.
Гадаю, від сорому.
Ми відвернулися від неї.
– Я доведу, – тихо сказала Ліл.
– Як? – запитала я. – Викличеш сюди пані Директорку? Маячня…
Ліл замовкла і лягла спати навіть раніше, ніж з радіоточки пролунав відбій.
Ми перезирнулися.
Не варто брати її з собою на дах. Вона стає дивною. Принаймні норовливість і вперте бажання щось довести – не наша парафія.
Це з царини «духовних вірусів», що роз’їдають душу і про які нас застерігали Вчителі.
Отже, бал було призначено на 31 травня, тобто за два дні.
Не змовляючись, ми вирішили, що неодмінно знову подивимось на це грандіозне видовище.
Тим більше, що, як я вже казала, все керівництво ЛСД буде по вуха задіяне в організації балу і в цей час його пильність щодо решти курсанток буде знижена до нуля.
Прожили ці дні спокійно, чемно, щоб нічим не викликати підозру.
Звісно, Ліл вирішили не брати.
У призначений час кожна з дівчат знайшла свій привід вийти з дортуару до саду – окремо. Ліл ми нічого не казали.
Та вона і не питала – залишилась сидіти в кімнаті, вишиваючи свою серветку.
Вечоріло.
Сад було наповнено подихом квітів. А бальний будинок нагадував різьблену музичну скриньку, в якій мерехтять свічі. Ми були збуджені красою вечора і тим, що зараз зазирнемо до зали зверху, ніби це дійсно була чарівна скринька з прикрасами.
Оглядаючись по всіх боках, ми по черзі полізли на заплетені диким виноградом металеві сходи.
Вигляд згори був ще дивовижнішим!
Перед очима розстелилися зелені луки зі сріблястою стрічкою ріки, в якій зблискували перші зірочки, а внизу, прямо під нашими ногами, грала музика і так само виблискував позолотою вогонь тисячі електричних свічок.
Ми стерли пил і бруд з ілюмінатора й обсіли його, мов мухи банку з варенням.
У залі було сім ліцеїсток, сім гарно вбраних дівчат. Це були ті, кого не обрали на минулих балах.
Звісно, трохи ніяково і не дужето й добре залишатися в ліцеї до самого останнього балу. Я б собі такого не побажала! Але в житті буває різне…
Навіть зверху, крізь товщу скла, ми відчували їхнє хвилювання.
Воно відбивалося в нервових змахах віял, у притупуванні ніжкою чи просто в напружених виразах облич.
Дівчата уважно слухали музику оркестру і чекали на появу кандидатів. Їхні авто поволі (ми це добре бачили зверху) з’їжджалися до брами ліцею, а після перевірки документів їхали далі, зупиняючись біля бального будинку.
Ми жадібно спостерігали за оркестром.
Дівчат ми знали добре, а от оркестр – завжди ласий шматок для нашої уяви, адже він складався виключно зі стрітів.
На кожному балу вони були нові: винаймати одних і тих самих заборонялося правилами безпеки.
Кожен оркестрант проходив сувору перевірку, з кожним окремо розмовляла пані Директорка і брала «підписку чемності». Тобто кожен давав присягу про нерозголошення того, що тут відбувається, щоб ніхто з зовнішнього світу не заздрив нашому одягу, їжі та інтер’єрам. Також стріти давали обітницю, що, коли впізнають тут когось із впливових людей країни чи світу, не балакатимуть про це на кожному кроці.
Одне слово, ми, як і наші колежанки, що схвильованою зграйкою купчились унизу, слухали музику і поглинали очима оркестрантів. Зрештою, стріти – теж люди. Хоч і примітивного, нижчого складу.
Там були: дві віолончелі, рояль, дві скрипки і… саксофон.
Якраз в цю мить соло виконував саксофон…
Дорогий щоденнику…
Дорогий, милий щоденнику, мій друже і прискіпливий аналітику!
Вибач, що ці сторінки я, певно, видеру з тебе. Мушу написати щось не дуже звичайне.
Мабуть, саме те, через що нас і змушують все записувати, щоб – не доведи Господи! – не впасти в єресь. Щоб уміти аналізувати свої чесноти і вади.
Тому хоч і не хочу, а мушу записати таке.
Саксофон грав гарно.
Боже, яке нудне речення вийшло…
Саксофон грав так, що у мене заболів шлунок.
Тобто не заболів, а щось гостро ворухнулося у сонячному сплетінні і від того поруху по мені, як по воді озера, розійшлися теплі кола невимовного приглушеного болю.
Я приросла поглядом і слухом до скла, мов риба в акваріумі. Золотий саксофон роздвоївся в моїх очах, а потім – удесятерився. Я пливла в його розплавленому золоті і захлиналась важкими, густими, медовими звуками. Аж стало незручно перед іншими.
– Гарно грає… спроквола зауважила я.
Сказала це лише заради того, аби приглушити цей внутрішній порух.
Це одна з наших практик: те, що хочеш знівелювати – промовляй вголос.
Бажано – кілька разів. Тоді воно втрачає всю цінність.
– Гарно грає.
– Гарно грає…
Луною почула у відповідь. І зрозуміла, що дівчата відчувають те саме, що і я.
– Здається, минулого разу цього інструмента не було, – байдуже зауважила Рів.
– Тоді був академічний оркестр, – додала Мія.
– Саксофон вибивається із загальної партитури, – знизала плечима Іта, ніби зналася на музиці.
– Так, – зневажливо сказала Озу. – Це вулична музика… І ми разом замовкли.
До зали почали заходити гості.
Троє були молоді, але не дуже гарні. В одного з них черево так і випиналося зпід фрака. Двоє чоловіків старшого віку мали досить зухвалий вигляд, але були нічого собі. Шостий в’їхав до зали на… інвалідному візку. У мене аж серце впало: невже може бути і таке? Хоча ми добре знали, що недаремно нас налаштовували на різне. У тому числі на те, що щастя не у зовнішньому вигляді чи якихось принадах людини, а в її статусі й можливостях.
Ми звикли, що чоловіки з’їжджалися сюди не лише з нашої країни, але й зпоза її меж. Були серед них і мурини, і араби. Одного разу приїхав небіж якогось султана. Тоді він уподобав одразу двох курсанток. Чим справа закінчилася, нам не сказали, але наступного дня з ліцею зникли обидві.
Всі гості мали досить респектабельний вигляд. Як годиться, всі вони у супроводі пані Директорки та інших Вчительок попрямували до шинкваса, щоб охолодитися з дороги напоями.
Мої ж очі були прикуті до саксофона, який все ще виймав з мене нутрощі своїм темним, незрозумілим і досить тривожним голосом. Він ніби щось промовляв до мене, але його слова було зашифровано в звуки.
Я помітила, що зпід білого манжета саксофоніста видніється бинт, яким перев’язане зап’ястя! Решту його образу поглинув золотавий туман, що йшов від саксофона.
У мене почали цокотіти зуби, я навіть схопилася за обличчя, щоб інші не помітили мого стану. Певно, стріти теж мають якісь здібності, подумала я.
Почалися танці.
Жодна з ліцеїсток не залишилася стояти біля стіни. Ми зітхнули з полегшенням. Трохи шкода було пампушку Сол, яка, нахилившись, приязно розмовляла з чоловіком на візку…
Маючи такого чоловіка, можна якнайкраще виконати всі пункти Статуту і заслужити Царство Небесне, подумала я.
Бал тривав.
Пари кружляли по залу. Срібні й руді голівки курсанток і охайні маківки чоловіків крутилися під нашими очима (ой, ледве не написала – «ногами», але, власне, так воно і було), мов квіти і листя в осінньому озері.
Не змовляючись, ми поглянули на годинники – треба було спускатися вниз. І розходитись, як і прийшли – по одній.
– Пора, – сказала Рів.
Ми по черзі спустилися зі сходів і розбрелися в різні боки, щоби повернутися до дортуару поодинці.
Я лишилася сама у вечірньому саду.
Ноги понесли мене в той бік, де був вхід до Бальної зали.
Музика більше не лунала.
Певно, настала година спілкування і показу курсантками своїх здібностей – співу, декламації, демонстрації своїх картин, вишивок, тощо.
Я сховалася за деревом поблизу альтанки і вичікувала, коли пройде хвилин п’ятьдесять після того, як ми розійшлися: у нас була домовленість, хто повертається до дортуару першою, хто останньою. Мені треба було витримати часову дистанцію.
До альтанки почали виходити оркестранти. Там для них завжди виставляли таці з бутербродами і напоями.
Не скажу, що я не злякалась, коли вони пішли в мій бік.
Але я знала: далі альтанки не зайдуть!
Так і сталося. Музики галасливою зграєю оточили стіл з наїдками. Я не здивувалася, коли вони почали їсти прямо руками, не протерши їх вологими серветками, що також лежали на столі.
Я затулила вуха руками. Нам категорично заборонялося слухати те, що кажуть стріти. Бачиш стріта – затули вуха! І ось тут і стався справжній жах: один з них пішов прямо на те дерево, за яким стояла я.
Зупинився, вдихаючи аромат вечірнього саду, і дістав сигарету. Паління на території ЛСД було категорично заборонено!
Від обурення я навіть висунулась зза стовбура і перше, що помітила у світлі сірника, – забинтоване зап’ястя! Саксофон!!!
Але чого варте моє здивування й обурення у порівнянні з наступною ситуацією: він помітив мене! Навіть кинув розпачливе:
– Вітаю…
Певно, не очікував побачити в затінку живу людину.
Я мусила закричати, подати знак охороні, викликати пані Директорку.
Але я цього не зробила!
Мене заціпило. Я стояла і дивилася на нього, як на хижого звіра, що несподівано вийшов назустріч.
Він теж мовчки розглядав мене. А потім посміхнувся і промовив:
– Ви теж мешкаєте в цьому шапіто?
Я так і знала!
Стріти – наші закляті вороги, нічого доброго, чемного і вихованого від них не чекай! Я не знала, як на це реагувати.
Втекти? Але мої ноги стали бамбуком, котрий вмить пустив глибокі паростки в землю, а язик розпух і прилип до гортані.
– А… Ну, звісно… – промовив Саксофон. – Ви ж до того ще й німі! І посміхнувся.
У мене запаморочилось в голові. Перед очима пливло його обличчя – молоде і зухвале. Його нахабний вираз геть не в’язався із вишуканим фраком і білим нагруддям.
Я чхнула, адже вперше почула запах тютюну і вимовила, ледь ворушачи язиком в пересохлому роті:
– У нас не палять…
– Ох, вибачте, – знущальним тоном сказав він і додав: – У вас не палять, не какають, не лаються, не вживають алкогольних напоїв.
Після цих брутальних слів мене затрусило, немов я сиділа на електричному стільці.
Який жах!
Я майже знепритомніла. І мої ногистовбури вмить скосило гострим лезом. Я почала повільно осідати на землю.
Він ледь встиг підхопити мене.
Краще б цього не робив! Мені стало зле: вперше в житті відчула на собі чужі дотики і здригнулася від жаху й огиди!
– О! Ти легенька, мов колібрі, продовжував знущатися він. – Певно, харчуєтесь тут самим нектаром?
Ось він – той жахливий світ, від якого нас застерігали вчителі і вихователі.
Господи, навіщо це мені?! Що тепер робити?
Кричати я не могла. Рот наповнився слиною, ніби мене осьось знудить.
Готувалася розпрощатися зі світом і розуміла, що це та незворотна крапка, за якою починається моя трагедія: тепер я займана!
Чужими руками.
Чужим запахом.
Чужим поглядом.
Збезчещена. І якщо я зараз закричу – про мою ганьбу дізнаються всі!
Тепер у мене є жахливий шанс залишитися тут на віки вічні прибиральницею туалетів, як та жінка, на могилу якої ми плюємо!
– Яке зашугане звірятко… – видихнув він мені прямо в обличчя. – Бідолашка… І тут сталося найостанніше, найгидотніше, що тільки може статися з нами: він наблизив своє обличчя до мого і щось тепле, вологе, вимогливе, м’яко огорнуло мій рот, втягуючи мене в себе – всю.
Я закрила очі, в молитві промовляючи пункти нашого Статуту – Вдячність… Повага… Слухняність… Мовчання… Терпіння…
Очікувала, коли нарешті цей удав проковтне мене і я зникну в його пащі, щоб нічого більше не відчувати.
Але він не проковтнув.
Відсторонився, роздивляючись мене. Зітхнув. Певно, я мала жалюгідний вигляд.
– Ну, вибач… – сказав він. – Шкода, що ти така гарна і що ти тут.
Я стояла перед ним, мов дерево. Здається на мені тріпотіла кожна волосинка. Потім він сказав:
– Слухайно… Як отямишся, приходь під вашу чортову браму – за двадцять кроків від лівої хвіртки. Я помітив – там є дірка. Чекатиму там щовечора. У мене є мотоцикл – поїдемо, покажу тобі життя! Прийдеш?
Недобре розуміючи змісту його слів, я просто затрясла головою: ні, ні, ні.
Нарешті у мене стало сили відштовхнути його.
Я повернулася і повільно, як у сні, побрела в глиб саду, очікуючи на жахливі кроки позаду. Зараз він схопить мене і роздере на шматки своїми пазурами.
Але кроків не було.
Я побігла.
Впала у компостну яму.
Просиділа в ній з півгодини, дослухаючись до звуків звірячого дихання. Але в саду стояла тиша. …А хвилин за десять із Бальної зали знову полинули звуки музики. Отже, оркестр повернувся на своє місце.
Серед звуків я розпізнала задушливий голос Саксофона…
Перш ніж зайти до дортуару, я добре помилася в душі, весь час прискіпливо розглядаючи себе в дзеркало.
Мені здавалося, що у мене виросли кошлаті вуха, щоки покрилися шерстю, а головне – губи стали чорними і з них тече кров…
Я стояла під душем в купальній сорочці (такі одноразові сорочки завжди у великій кількості лежали в шафах) і не могла прийти до тями. Сорочка обліпила моє нещасне тіло, прикриваючи, за словами пані Директорки, «сором», який ми не мусили показувати одна одній.
Я знала, що від цього дня стала грішницею.
Моє життя – яскраве, безтурботне, сповнене ароматом парфумів і булочок, насичене здобуттям знань, вишивкою, танцями, співами, пізнанням себе, закінчилось.
Спересердя я вчинила ще одне неподобство: здерла з себе купальну сорочку. І вода – прохолодна, жива, рухома, вмить обплела моє тіло прохолодною мережею струмочків. І це було ще одне нове, невідоме мені, відчуття. Другий заборонений дотик за ці пару годин.