Софістика, антропологічний «поворот» Сократа та філософія Платона: буття, пізнання, вчення про державу

Софісти — давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику, літературу, математику, та елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. У філософії вони атакували тлумачення реальності елейців і намагалися пояснити феноменальний світ. Їхня освітня програма базувалася на віруванні, що чесноту можна навчити. Через їхнього противника Платона, вони набули поганої слави — філософських шахраїв, зацікавленіших в грошах і престижі аніж у правді. У римський період термін софіст означав просто вчителя риторики.

Слово «софізм» означає міркування, побудовані таким чином, що містять навмисне допущену помилку і, звичайно, приводять до хибних висновків. Часто диспути софістів перетворювалися на безрезультатні суперечки, звідки й одіозне значення софіст — людина (оратор), яка готова за допомогою будь-яких прийомів захищати певні тези, не враховуючи об'єктивну істинність чи хибність цих тез.

Початково «софіст» мало значення майстер, художник, мудрець, однак з другої половини 5 століття до н. е. термін набув спеціального змісту, що пов'язане власне з діяльністю софістів. Софісти — це перші в світовій історії платні вчителі мудрості, давньогрецькі педагоги. Найвідомішими серед них були Протагор, Горгій, Антифонт, Продік, Гіппій, Лікофрон. Софісти також були першими в історії сучасної цивілізації представниками інтелігенції. Софізм породив новий тип соціальних стосунків між вчителем та учнем — рівноправне взаємовигідне спілкування. Вони навчали самостійно мислити і переконувати інших людей, що нерозривно пов'язано із утвердженням демократії у давньогрецьких полісах.

Софістика та натурфілософія

У давньогрецькій натурфілософії людина ніяк якісно не виділялася із природи, що не могло задовольнити софістів, які поклали саме людину, а не атом, як початок всіх речей. Крім того, натурфілософія не виробила ніякого придатного світогляду, що забезпечував би свободу індивіда від колективу, а навпаки, повністю підкоряла його інтереси інтересам держави. Проте софісти були спадкоємцями прадавньої філософії, багато хто з них були учнями натурфілософів. Так Протагор був учнем Демокріта, що сам обрав собі його в учні, побачивши, як той струнким геометричним способом зв'язував дрова, коли був їхнім носильщиком.

Софісти на відміну від натурфілософів, поставили проблему буття не як проблему речовини, а як проблему свідомості. Вони вперше висунули ідею про «буття для себе», у той час як раніше мова йшла про «буття в собі». Якщо натурфілософія була заснована на безпосередньому сприйнятті кругообігу речовини у світі, то у софістів об'єктивний, інтуїтивно даний космос відійшов у бік, поступившись місцем суб'єктові і його звільненому мисленню.

Особливості світогляду софістів

Софісти були суб'єктивістами, скептиками, раціоналістами, сенсуалістами, індивідуалістами. Основою їхнього світогляду був вислів Протагора «Людина є міра всіх речей». Їхній суб'єктивізм проявлявся в тому, що істина не мислилася ними як щось єдине для всіх. Софісти вважали, якщо всі думають по-різному, то й істина в кожного своя, і уявлення про прекрасне й потворне в кожного своє, і взагалі всі поняття як філософії, так і моральності відносні.

Факт відносності всього — головна засада всього світогляду софізму. Якщо все відносно й залежить від суб'єктивного смаку, що розуміється як єдиний критерій істинності, то виходить, що геть усе істинне. Однак саме суб'єктивізм, привнесений у теорію пізнання, сприяв тому, що вперше в історії філософії могло бути поставлене питання, як співвідносяться із навколишнім світом наші думки про нього. Філософія, що стояла на щаблі космологічної об'єктивності, в принципі не здатна була задатися таким питанням, тому що мислення вважалось тотожним із буттям. Це приводило до нерозвиненості форм доказовості й логічних визначень.

В області гносеології софісти не виробили певної теорії, цьому заважала їхня надто велика увага до психологічних процесів, цікавість до строкатості людського життя. Вони прагнули перевести об'єктивні цінності на мову відчуттів, що приводило їх до сенсуалізму. Для софістів те, що не підпадає під відчуття, було примарою.

Софістам був також властивий скепсис щодо можливостей людини пізнати буття. Так Горгій (483—375, учень Емпедокла), приїхавши в Афіни в 427 до н. е., вразив усіх красномовством, тому що міг висловитись без підготовки на будь-яку тему. У своїх промовах він розвивав скептицизм, основні положення якого зводив до наступних трьох пунктів:

зовсім немає ніякого буття;

якщо воно і є, то непізнавано;

якщо воно є й пізнавано, все-таки істину про буття передати неможливо.

Ставлення до релігії та моралі

Протагор говорив наступне: «Про богів я не можу знати ні того, що вони існують, ні того, що їх немає. Тому що багато чого перешкоджає мені: і неясність питання, і стислість людського життя». Відомо, що він був вигнаний афінянами за безвір'я, а його книги відбиралися й спалювалися. Разом з тим не можна назвати софістів атеїстами. Вони переборювали абстрактну мудрість натурфілософії скептично, деструктивно, не бачили у бутті ніяких об'єктивних опор для людських культурних цінностей, для моральності, а просто перетворили його в об'єкт довільної, суб'єктивно-ігрової активності свідомості.

Добро є те, вважали софісти, що корисно людям. Душа є почуття і більше нічого. Але, попри цей свій сенсуалізм, софісти віддавали пріоритет внутрішньої моральності перед законом, передбачивши в цьому філософію Сократа. Так Лікофрон вважав, що держава повинна піклуватися не тільки про закон, але і про моральність громадян, тому що непідкріплений внутрішнім переконанням закон перетворюється у простий договір, гарантію особистих прав, зробити ж громадян добрими й справедливими він не може. Гіппій вважав, що наклеп — гірше за все, навіть злодійство, тому що за допомогою нього втрачається найдорожче — ставлення близьких.

Критика

Платон вважав, що з діяльності софістів почалася загальна зарозумілість і беззаконня. Всі стали безстрашні, безбоязність у свою чергу породила безсоромність. Софістів він називав найманими мисливцями за багатими юнаками, торговцями наук, борцями, що займаються словесними змаганнями й сперечаннями (Платон. Софіст. 231 D). Так, Протагор одного разу вимагав плати зі свого учня Еватла, а коли той зауважив, що ще не виграв справи у суді, Протагор відповів: «Якщо ми подамо в суд, і справу виграю я, то ти заплатиш, тому що виграв я; якщо виграєш ти, то заплатиш, тому що виграв ти».

Аристотель також вважав, що софістика є мудрість гадана, а не справжня, і софістів тими, хто вміє наживати гроші від вигаданої, але не справжньої мудрості. По-іншому до своєї діяльності ставилися самі софісти. Протагор говорив своєму учневі: «Пробувши день із мною, ти повернешся додому, ставши кращим». Протагор вважав, що він очищав юнаків від думок, що перешкоджають засвоєнню наук, які стосуються душі.

Справа в тому, що софістами називали себе багато тих, хто дійсно були знавцями мудрості, так і ті, хто займався лише словесними сперечаннями. Тому неможливо дати однозначну оцінку їхньої діяльності. Хоча із софістів почався занепад філософії як вільної духовно-пізнавальної творчості, тому що вони першими виявили прецедент викладання філософії за гроші.

Позитивні риси

Складно перелічити те, що першими відкрили софісти, хоча все це пов'язане не із космосом, математикою й геометрією, а мовою, логікою та життям людини у суспільстві. Протагор першим висловив думку: «Про всяку річ є дві думки, протилежні одна одній». З них він створював діалог. Із цього висловлення видно, що саме софісти дали поштовх розвитку діалектики, поштовх мистецтву не тільки сперечатися, але й доводити, шляхом суперечки пізнавати істину.

Протагор також ввів словесні змагання — диспути. Введення діалогічної мови змушувало розвиватися думку, що рухається між протиріччями та шукає з них вихід. Софісти залучали у міркування те, що нині називають «софізмами», і не приділяли належну увагу міркуванню по суті, розвиваючи лише словесне красномовство. Однак цей етап діалогів необхідно було пройти, щоб виховати мову та духовну стійкість.

Протагор також першим поділив мовлення на чотири типи: прохання, питання, відповідь, наказ. Ці види він назвав «корінням мовлення» (на відміну від натурфілософічного формулювання — «корінням промов»). Взагалі необхідно відзначити, що софісти вперше приділили належну увагу мові. Їх можна назвати першими мовознавцями та філологами. Софісти вперше почали вживати складені мовні конструкції та вишукані поетичні обороти. Вони значно збагатили лексику не тільки за рахунок створенням нових слів, але й поверненням із забуття старих.

Софізми

Софізми — це міркування, засновані на навмисному порушенні законів логіки, на вживанні помилкових аргументів. Спочатку софісти вчили прийомам доказу і спростування, відкрили ряд правил логічного мислення, але незабаром відійшли від логічних принципів і всю увагу зосередили на розробці логічних прийомів, заснованих на зовнішній схожості явищ, на тому що подія витягується із взаємозв'язку подій, на багатозначності слів, на підміні понять і так далі. Вважається, що широке використання софізмів характерне молодшим софістам (Фразімах, Критій, Алкідам, Лікофрон, Нолемон, Гіпподам).

Розрізняють такі види софізмів:

софізм «учетверіння терміну» — силогічний умовивід, в якому порушено правило простого категоричного силогізму: у кожному силогізмі повинно бути лише три терміни. Зумисне помилкове міркування будується із використанням нетотожних, але зовні схожих понять. Наприклад, «Злодій не бажає придбати нічого поганого. Придбання хорошого є справа добра. Отже, злодій бажає добра».

софізм недозволенного процесу — силогічний умовивід, в якому порушено правило простого категоричного силогізму: термін, не розподілений (не узятий у всьому об'ємі) в одній з посилок, не може бути розподілений (узятий у всьому об'ємі) у висновку. наприклад, усі птахи мають крила — деякі яйцеродні мають крила.

софізм збірного середнього терміну — силогічний умовивід, в якому порушено правило простого категоричного силогізму: середній термін має бути розподілений (узятий у всьому об'ємі) принаймні в одній з посилок. Наприклад, деякі люди вміють грати на скрипці — всі дипломати-люди — всі дипломати уміють грати на скрипці.

Сократ (грец. , 469 до н. е., Афіни — 399 до н. е., Афіни) — давньогрецький філософ, був першим філософом, який не залишив жодного письмового джерела після себе. Вчення Сократа відоме здебільшого завдяки свідченням його послідовників, зокрема, його найвидатнішого учня — Платона, який виклав ідеї учителя в «Апології Сократа». Втім у ній важко відрізнити історичного Сократа від Сократа як фігуру, що пропагує платонівські ідеї. Платон представляє Сократа ідеальним втіленням людської сутності, не менш захоплену характеристику мудрецю ще за життя дала Дельфійська піфія:

«Хоча Софокл мудрий, а Евріпід ще мудріший,

Сократ мудріший за всіх.»

Сократ і молодий Ксенофонт (деталь фрески Рафаеля «Афінська школа» у Ватикані

Син скульптора Софроніска і повитухи Фенарети, Сократ народився близько 469 до н. е. в Афінах. В ранні роки навчався у батька обробки каменя і навіть вважався здібним скульптором, проте скоро покинув батьківську майстерню, аби навчатись риторики та софістичної мудрості в освіченого афінянина Критона. Серед інших вчителів Сократа згадуються Продік Кеоський, який надавав великого значення моральним проблемам у філософії, а також Аспасія, дружина афінського стратега Перикла, яка навчала юного філософа риториці. Музикою Сократ займався із Дамоном, наставником Перикла, математикою — з відомим геометром та астрономом Феодором з Кирени. До основного філософського методу «запитання-відповідь» його долучала афінська піфія Діотіма, яка бездоганно володіла риторикою та діалектикою.

Попри те, що Сократ не був самоучкою, а здобув гідну освіту, все своє життя він задовольнявся малим і тільки найбільш необхідним, до того ж ніколи не брав грошей з учнів за навчання (чого дружина Сократа Ксантіппа не розуміла), жив у простих, аскетичних умовах. Все своє життя він провів в Афінах, не піддавався спокусі подорожувати, як чинили інші філософи. Проте в добу Пелопоннеської війни відправився у похід та захищав своє місто. У битві при Делії навіть врятував життя своєму майбутньому учневі Ксенофонту. Сократ також брав участь у битві при Потідеї, був нагороджений за звитягу у бою.

Існує переказ про те, що одного ранку Сократ прокинувся і не зміг відповісти на якесь запитання, а тому стояв, не рухаючись, протягом доби, а наступного світанку, помолився до сонця та пішов. Альтернативним поясненням такої поведінки, яка не була поодиноким випадком, Бертран Рассел вважає напади каталепсії. Алківіад описує Сократа в Платонівському «Бенкеті» як солдата — нечутливим до браку їжі чи води, до холоду чи спеки. Він рідко п'є вино, але якщо п'є, то, здебільшого залишаючись тверезим.

За свідченнями Аристотеля, Сократ двічі одружувався: з Ксантіппою, яка народила йому сина, і з Мірто, дочкою Аристіда, що народила йому двох синів. Деякі античні історики, зокрема Сатир та Ієронім, стверджували, що Сократ жив одночасно з обома жінками, оскільки зважаючи на великі втрати періоду війни, афінська влада дозволяла громадянам одружуватись з однією жінкою й одночасно мати дітей від іншої. Історії більше знайома Ксантіппа, ім'я якої стало називним через вибуховий, сварливий характер.

Творчий період

Сократ, будучи первісно софістом, був націлений не тільки на риторику, але й на обґрунтування політики. Як зазначає інший його учень, Ксенофонт (опис якого частіше піддається критиці, ніж платонівська «Апологія», та який сильно відходить від Платона, а там, де ні — вважається, що свідчення переписані із праць Платона), Сократ увесь час був зайнятий проблемою, як привести фахівців до влади. Для цього він займався етичною освітою громадян. Проте Сократ навчав тільки багатих людей — як він зазначає в Платонівській «Апології», вони менш зайняті та мають час вислухати його вчення. Більше того, в (напів-) аристократичному суспільстві такі люди мають більше впливу.

Сократ став першим публічним грецьким філософом: свої заняття він проводив на вулицях міста, заповнених найрізноманітнішим людом: торговцями, солдатами, ремісниками, аристократами та бездомними. Він швидко здобув популярність серед афінян, хоча ексцентричність філософа ставала й предметом глузувань, навіть серед освічених громадян. Комедіограф Аристофан зробив Сократа головним персонажем своєї п'єси «Хмари», поставленої 423 до н. е. на Великих Діонісіях. Карикатура на Сократа представляє його натурфілософом і софістом, він добре впізнавався завдяки масці «вченого доктора», який пояснював різноманітні явища без зв'язку із божественними силами. Зокрема, дощ і гроза відбуваються через хмари, а не тому що існує Зевс, а самі боги схожі на хмари, що пливуть невідомо куди. Учений доктор вирішує й інші питання: чим пищить комар, на скільки стоп стрибають блохи та інші. Одночасно аристофанівський Сократ розбещує молодь, пропонуючи надійні способи уникнути покарання за проступки, серед яких подружня зрада. Таким чином, перед глядачем розгортались два пороки: неповага до богів та розбещення юнаків.

До часу написання комедії Сократу вже виповнилось 46 років, через 24 роки йому згадають ці звинувачення перед тим, як винести смертний вирок. Суворі хранителі існуючого порядку стверджували, що Сократ серед гулящих людей розмірковує про вище благо, критикує загальноприйняті погляди, закликає громадян не піклуватись ні про що, окрім своєї душі. В «Апології» Платона слова мудреця звучать так:

«Але ж я тільки те й роблю, що переконую кожного з вас, молодого і старого, піклуватись, перш за все, не про тіла ваші або гроші, а про душу. Я кажу вам: не від грошей народжується доблесть, а від доблесті бувають у людей гроші та інші блага, як у приватному житті, так і у державному.»

Критики ж були певні: такі міркування можуть виявитись корисними тільки для філософа, звичайним людям Сократ не дає їжі, домівки, не спонукає бути покірними владі, яка закликає громадян віддати усі сили батьківщині. Саме так вважали афінські державні діячі Аніт та Лікон. Вони нагадували й про те, що Сократ не просто заперечує силу богів, але й має свого власного бога — Даймона, чий голос слухає, але ж за всіма канонами, тільки піфії та жреці мають право спілкуватись із богами, невідомими полісу. Зрештою у лютому 399 до н. е., коли Сократу виповнилось 70 років, молодий афінянин на ім'я Мелетос виставив в портику архонта скаргу на Сократа. Оратор Лікон та Аніт скріпили скаргу своїми підписами, текст якої був наступним:

«Сократ винен у невірі в богів, визнаних державою, і в тому, що увів в поліс нового бога. Він також винний у розбещенні молоді. Пропоноване покарання: смерть.»

Звинувачення в атеїзмі не було чимось новим в Афінах. До Сократа відомі принаймні три подібні випадки, коли за невіру в богів притягували до суду, що трапились з Анаксагором, Протагором та Діагором Мелоським. Загалом в місті панувала терпимість. При чому на початку суду допускалось, що звинувачуваний може або відмовитись від своїх поглядів, або наступної ж миті виїхати з міста назавжди. Сократ не забажав чинити першого, не забажав він і покидати Афіни. Головним пунктом обвинувачення стало розбещення юнацтва. Сократу закидали, що своїми пустими балачками, він відволікає громадян від служіння державі, виховує в молоді неповагу до традицій, усталених правил. Афінський закон вимагав, аби звинувачений сам себе захищав. Вважаючи, що не чинив несправедливо, Сократ виступив без підготованої промови. Ця промова — бесіда із суддями, звернення до народу. Він не намагався розчулити суддів, а навпаки зауважив:

«Я той, кого бог дав вам, аби ви стали кращими. Якщо ви мене стратите, то другого разу такого благодіяння годі й чекати»

Присяжні зупинили промову обуреними криками і тут же проголосували: Сократ винен. Проте і це рішення не ставало останнім вироком, він міг сплативши штраф або все-таки залишити місто. Сократ відмовився знову, оскільки в протилежному випадку погоджувався б із обвинуваченням. Відомо, що учні Сократа готували його втечу із в'язниці, але Сократ не відгукнувся на щиру пропозицію друзів. Більше того він промовив довгий монолог про те, що громадянин, навіть несправедливо засуджений, не може відповідати злом на зло.

Захисна промова Сократа перед судом змальована в платонівській Апології. Також існує робота Ксенофонта на цю ж тему, що називається Апологія (Ксенофонт).

Діалоги Платона

Діалоги дані в послідовності, встановленій Трасіллом із Міледи

(Діоген Лаертський, книга III)

Перша тетралогія :

Євтифрон, або Про благочестя

Апологія Сократа (Платон) Апологія Сократа

Критон (Платон) Критон, або Про належне

Федон, або Про душу

Друга тетралогія :

Кратил, або Про правильність імен

Теетет, або Про знання

Софіст, або Про суще

Політик, або про Царську владу

Третя тетралогія :

Парменід, або Про ідеї

Філеб, або Про насолоду

Бенкет, або Про благо

Федр, або Про любов

Четверта тетралогія :

Алківіад Перший

Алківіад Другий, або Про молитву

Гиппарх, або Грошолюб

Суперники, або Про філософію

П'ята тетралогія :

Феаг, або Про філософію

Хармід, або Про поміркованість

Лахет, або Про мужність

Лисий, або Про дружбу

Шоста тетралогія :

Евфідем, або Сперечальник

Протагор, або Софісти

Горгій, або Про риторику

Менон, або Про чесноти

Сьома тетралогія :

Гиппий перший, або Про прекрасне

Гиппий другий, або Про належне

Іон, або про Іліаду

Менексен, або Надгробне слово

Восьма тетралогія :

Клітофонт, або Вступ

Держава, або Про справедливість

Тимей (Платон) Тимей, або Про природу

Критій, або Атлантида

Дев'ята тетралогія :

Мінос, або Про закон

Закони, або Про законодавство

Післязаконня, або Нічна рада, або Філософ

тринадцять Листів

Платон # Діалоги В Вікіджерела є тексти Діалогів Платона: оригінали і переклади.

'Апологія' (Сократа) — твір Платона, що містить його версію промови, виголошеної Сократом у 399 році до н. е. на свій захист проти висунутих йому звинувачень. Більшість істориків визнають цей текст достовірним джерелом про обставини суду над Сократом. Зокрема, з «Апології» стають відомі деталі звинувачення, імена і суспільне становище обвинувачів (Мелета, Аніта, Лікона), та інші подробиці. Апологія — перший збережений текст Платона, написаний незабаром після суду (в 397 або 396 рр. до н.е).

Апологія доступна в українському перекладі Йосипа Кобіва у збірці із іншими Діалогами Платона.

Захист Сократа починається тим, що він повторює офіційні звинувачення, які вже існували серед людей тоді, коли ще самі судді були дітьми (судом в Стародавніх Афінах поставала Рада п'ятисот — громадян, обраних за жеребом), коли Аристофан вперше поставив «Хмари». Він розповідає, що одного разу спиталися Дельфійського оракула, чи є людина розумніша від Сократа, на що піфія заперечила. Оскільки така відповідь спантеличила Сократа, він пішов до різних мудрих людей, аби довести, що Бог помилявся. Спочатку, прийшов до політика, який вважав себе дуже мудрим, але виявилося протилежне. Після цього політик та його прихильники зненавиділи Сократа. Потім він пішов до поета, який, як виявилося, писав не з розуміння, а з натхнення та таланту. Після кількох таких розмов він прийшов до висновку, що наймудріша людина — така, як Сократ, який вважає, що він не знає нічого, тобто не піддається ілюзії, ніби щось знає.

У відповідь Мелетосу, який подав скаргу архонтам для судового розгляду справи і який казав, що філософ вважає, ніби сонце — то камінь, а місяць — земля, Сократ сказав, що той звинувачує Анаксагора. Він говорить, що люди, які його збираються знищити, роблять гірше собі, а не йому. Для нього смерть або буде безсонним сном, або ж він зможе вести розмови з Гомером, Орфеєм та душами інших відомих греків (віру в безсмертність душі Сократ висловлює в Платонівському діалозі «Федон»; невідомо, чи такого бачення притримувався також історичний Сократ).

«Проте, настав час для того, щоб ми йшли далі: я — для того, щоб померти, а ви — щоб жити. Невідомо, хто обрав кращу альтернативу.»

Далі «Апологія» представляє людину надзвичайно самовпевнену, з відкритим серцем, яка зневажає ідеали світського життя, успіху, є стоїчна, та вважає, що чітке мислення — основна передумова для правильного життя. Згідно з традицією Сократ повинен самостійно обрати для себе покарання. Він провокує суддів, внаслідок чого, засуджується до смертної кари. Хоча у нього все ще залишається можливість покинути місто, він відмовляється, оскільки не бажає зраджувати своїм принципам.

Філософські погляди

До історичного Сократа нас ведуть ранні діалоги Платона, які безпосередньо примикають до «Апології» — «Лахес», «Хармід», «Лізіс». Саме за цими творами Платона можна скласти уяву про те, якою була філософія і діалектика Сократа.

У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Він виходив із фалесівського «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії.

Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества.

На відміну від попередніх йому матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини, перш за все, в її ставленні до природи, Сократ підкреслював значення совісті, внутрішнього голосу, який він називав даймоніон і який був гарантією осягнення людиною істини. Даймоніон — не суб'єктивний елемент, він має божественне походження. Згідно з Сократом, за допомогою даймоніону боги виділяють людину і повідомляють сенс всьому у всесвіті. Сократ вважає людину метою всього у світі. Він відкидає натурфілософію з її причинно-наслідковими зв'язками. Сократ протиставляє їй телеологію (концепція доцільності), яка тісно пов'язана з його етичними принципами.

У бесідах і дискусіях Сократ звертав основну увагу на пізнання сутності чесноти. Для Сократа мораль зливається зі знанням. Справжня моральність, за Сократом, — це знання того, що є благо і прекрасне і разом з тим, корисне для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя. Чесноти, тобто пізнання того, що є благо, можуть досягти лише «шляхетні люди»:

«Хлібороби та інші робітники дуже далекі від того, щоб знати самих себе ...Адже вони знають лише те, що належить тілу і служить йому... А тому, якщо пізнання самого себе є закон розуму, ніхто з цих людей не може бути розумним від знання свого покликання».

Основними чеснотами Сократ вважає стриманість, мужність, справедливість. Ці чесноти людина набуває шляхом пізнання і самопізнання. Чесноти, а також моральні норми і закони, засновані на них, Сократ вважав вічними і незмінними.

Своє мистецтво пізнання правди Сократ називав мистецтвом допомоги народженню — майєвтика (тут дослідники проводять паралель із тим, що мати Сократа була повитухою, жінкою, що допомагає народженню). Мета майєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття; знаходження істини шляхом постановки питань, відповідаючи на які відповідач сам знаходить, «повиває» істину, обговорювану з установками того, хто намагається.

Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно, Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання. За допомогою сугестивних питань він деморалізує свого опонента, показуючи йому, що той нічого не знає («сократівська іронія»), для того, щоб побудувати наново його світогляд, який останній змушений визнавати вже без заперечень.

Головною метою методу Сократа було виявити моральну основу окремих випадків людської поведінки. Досягненню цієї мети служила специфічна індукція. Вона повинна була на основі виявлення загальних рис різних випадків людської поведінки показати те спільне, яке можна було б вважати загальною моральною основою людської поведінки. Загальне, отримане за допомогою індукції, фіксувалося дефініцією. Дефініцію слід було піддати новій іронії з метою виявлення суперечностей, а потім за допомогою майєвтики та індукції сформулювати нову дефініцію. Дефініція у Сократа служить понятійному впорядкуванням досягнутого знання, його видів і родів та їх взаємовідносин. Прагнення постійно виявляти суперечності у [твердження]х, зіштовхувати їх і таким шляхом приходити до нового знання є джерелом розвитку суб'єктивної діалектики. Саме тому метод Сократа був сприйнятий і розроблений Платоном і Гегелем.

Діалектика — метод питання та відповіді — не є сократівським винаходом, її винайшов Зенон Елейський. Проте Сократ суттєво розвиває діалектичний підхід всебічного розгляду предмету. Цікаво провести паралелі між Сократом та Рене Декартом, оскільки обидва вони стоять у витоках хвиль розвитку філософії. Обидва вони піддають все те критиці, що не можна логічно обґрунтувати, для того, щоб вибудувати світ за новими принципами, на нових засадах.

Античні філософи до Сократа називаються досократиками.

Політичні погляди

Сократ був прихильником та ідеологом афінської аристократії. Вже перед початком Пелопоннеської війни навколо нього утворюється гурток слухачів, значення якого з часом зростало. Серед його членів були: Алківіад, який під час Пелопоннеської війни зрадив Афінську демократію і перейшов на бік Спарти; Критій, що очолив реакційну владу в Афінах в 404 — 403 роках до н. е. (так звану, Тиранію тридцяти, під час поразки демократичної партії). Один з найвизначніших учнів Сократа — Ксенофонт — залишив Афіни і, як начальник спартанських військових підрозділів, перейшов на службу до перського царевича Кира Молодшого. Платон, який з двадцяти років був членом гуртка, став після смерті Сократа одним з найвидатніших ідеологів аристократії.

Сократ високо цінував суспільства, які спираються, перш за все, на землеробство і військову справу. Землеробство він протиставив ремеслу і торгівлі, які, на його думку, руйнують порядок громади і згубно впливають на душі людей.

Сократ першим здійснив спробу класифікації форм держави. Він виділяє монархію, тиранію, аристократію, плутократію і демократію. Правильною і моральною він вважає тільки аристократію, яку він характеризує як владу невеликої кількості освічених і моральних людей. Ці ідеї Сократа розвиває в своїх працях Платон.

Сократ вважає, що саме наявність чеснот у людини повинна визначати можливість виконання нею державних або громадських функцій, а не жереб, як це практикувалося в Афінах у період правління демократичної партії. Тому Сократ і критикував демократію. У своїх бесідах він наводив приклад, що керманича на кораблі, тесляра або музиканта не можна обирати за жеребом, але тільки за здібностями і знаннями.

Сократівські школи

Ще за життя Сократа ряд його учнів, противників афінської демократії, покинули Афіни. Інші його послідовники пішли з Афін після його смерті. На початку 4 століття до н. е. деякі учні Сократа заснували власні філософські школи, які отримали назву сократівських, або сократичних. Серед них найбільш відомі: мегарська школа, елідо-еретрійська школа, киренаїки, а також школа кініків. Перші три отримали свою назву за містом, де жили засновники шкіл, остання — за прізвиськом «пес», яке отримав її представник Діоген із Синопу (не плутати з Діогеном із Аполонії). Кожна з цих шкіл по-своєму розглядала поставлені Сократом питання про можливість пізнання, про предмет загальних понять, про цілі практичної діяльності, про вище благо.Школи часто виступали один проти одного і проти інших учнів Сократа (наприклад, Платона і Ксенофонта). Філософські відмінності були досить великі, у той час як мегарська і елідо-еретрійська школи тяжіли до ідеалізму, у кініків домінує матеріалістична орієнтація, а киренаїки чітко проводять атеїстичну лінію.

Цікаві факти

У 2012 році, майже через 2,5 тисячоліття, відбувся суд над Сократом, на якому виступали десять адвокатів і правозахисників з Великої Британії, Франції, США, Швейцарії та Греції. Вердикт суду був іншим. Думки суддів розділилися порівну, що згідно з Афінським законами сократівського часу означає, що він був би виправданий.

Примітки

Платон Діалоги / Пер. з давньогр. — К: Основи, 1999. — 395 с. ISBN 966-500-007-1

Платон. Алківіад. I, 131 ab.

История философии в кратком изложении. / Пер. с чеш. И. И. Богута. М.: Мысль, 1994, с.132.

Українські видання

Дитинство Сократа описане у книзі для дітей «Володимир Лис про Сократа, Данила Галицького, Фернандо Маґеллана, Ісаака Ньютона, Шарлотту, Емілі, Енн Бронте» / В. Лис — Київ : Грані-Т, 2008. — 136 сторінок — Серія «Життя видатних дітей». — ISBN 978-966-465-159-9.

Українські видання

Платон Діалоги. — Основи, 1999. — 395 с. — ISBN 9665000071.

Платон (грец. ; 427 до н. е. — 347 або 348 до н. е.) — давньогрецький мислитель, засновник філософської школи відомої як Академія Платона. Один із основоположників європейської філософії нарівні з Піфагором, Парменідом і Сократом.

Ранні роки

Платон походив з аристократичної сім'ї, що брала активну участь у політичному житті Афін (рід його батька Аристона походив від міфічного царя Кодра; серед пращурів матері, Периктіони, законодавець Солон, один з «семи мудреців»); після перемоги спартанців у Пелопонеській війні Платонів дядько, Хармід, став одним із десятьох ставлеників Лісандра в Піреї у 404–403 роках, Критій — один із «тридцятьох» тиранів у Афінах) в розпал Пелопоннеської війни, коли Стародавні Афіни вели суперництво з аристократами Спарти за гегемонію над еллінськими державами. При народженні названий Аристоклом на честь діда. Своє прізвисько дістав уже в зрілому віці, що перекладається з давньогрецької мови як «широкий». За однією з версій, Платону дали таке ім'я як синонім широких поглядів на світ, що вирізняли великого афінянина.

Хлопчиком Платон навчався в найліпших афінських учителів: риторику він осягав з Діонісієм, музику — з Драконтом, з гімнастики вправлявся з Аристоклом із Аргоса. Деякий час слухав софіста гераклітівської орієнтації Кратила. Крім того навчався в малярів і трагіків, бо других уважали за наставників усієї Еллади. В юні роки й сам Платон складав дифірамби богові Діонісу, захоплювався комедіями Аристофана й Софрона, навіть складав на них епіграми. В 408 до н. е. 20-річний Платон в Афінах, де збирався брати участь у змаганнях авторів трагедій, випадково перед театром Діоніса на схилі Акрополя почув Сократа, що вів бесіду з афінянами. Ця зустріч перевернула його світогляд: витончені мистецтва відійшли на другий план, поступившись місцем філософії (він навіть спалив усі свої ранні поетичні твори), відмовився від політичної кар'єри. Платон став одним з найвідданіших Сократових учнів і до самої його страти залишався в числі постійних співбесідників. Хоча сучасники відзначають, що Платон усе життя вирізнявся крайньою сором'язливістю й замкнутістю.

Платон і Сократ

Після Сократової смерті в 399 до н. е. Платон їде в Мегари до Евкліда, в якого тепер збирались афінські Сократові учні. Пізніше вирушив у довгу подорож. Спочатку 387 до н. е. одвідує Південну Італію, Локри Епізефірські — батьківщину найдавніших записаних законів Залевка (з Локр походить піфагорієць Тімей, ім'ям якого названо відомий діалог Платона, подорож узагалі замислювано, насамперед, заради знайомства з піфагорійцями). На Сицилії в Сіракузах він знайомиться з Діоном, наближеним тирана Сіракузів Діонісія I. Після повернення з Сицилії 387 до н. е. побував у Північній Африці, в Кирени, звідки походив математик Феодор, який свого часу навчав математики Сократа; одвідав також Єгипет, де вів бесіди з жерцями, навчився магії у фінікян, в Юдеї познайомився з давніми вченнями, у Вавилоні вивчав астрономію. Мандруючи, Платон не раз наражався на небезпеку. Одного разу його навіть мало не продано в рабство — викупив його і звільнив один із мешканців Егіни.

Академія Платона

Повернувшись до Афін, Платон придбав на північно-західній околиці міста будинок із садком, де заснував свою відому філософську школу. Ця вся місцевість, де колись стояло святилище богині Афіни, перебувала під покровительством героя Академа. Як свідчить легенда, Академові цю землю заповідав напівміфічний цар Аттики Тесей. Так 385 до н. е. виникла Платонівська академія, де, як задумав сам Платон, мали б виховувати істинних мудреців, призначення яких — керувати державою. Учні Академії навчались невідомих раніше наук: діалектики, аналітики, методології, філософії, індуктивних і дедуктивних методів пізнання.

Із виникненням Платонової школи відбувся переворот у глибинах грецької цивілізації. З одного боку, Платону дорогий світ чуттєвий, споглядальний, з іншого — він байдужий до ідеального, тієї єдиної реальності, яку душа може пізнати тільки умоглядно. До Платонової Академії, зокрема, належали: Платонів племінник Спевсіпп, що став на чолі Академії після його смерті;Ксенократ — третій схоларх Академії; знаменитий математик і астроном — Евдокс Кнідський, що залишався на чолі школи під час другої Платонової мандрівки в Сицилію. У 366 до н. е. в Академії з'являється Аристотель і залишається до Платонової смерті.

Долучившись до мудрості великих народів, Платон виріс в очах сучасників і як наставник молоді, і як особистість. Він одмовився від Сократової іронії та звички ходити вулицями, починаючи розмови з першим-ліпшим перехожим. Водночас він не перейняв зверхності піфагорійців з їхніми суворими правилами не допускати до себе сторонніх. Доброзичливість Платонова була аж така притягальна, що учнями Академії ставали й жінки, передягнені в чоловічий одяг. Студії в Академії двічі переривались через подорожі до Сицилії на прохання Діона Сіракузького в 367–366 і 361 роках до н. е. Прагнучи привнести мудру засаду в політику, перевірити свою теорію на практиці, 60-річний філософ намагався реформувати державну владу за допомогою філософії. Саме так було в Сіракузах: спочатку за врядування Діонісія Старшого, а потім — Діонісія Молодшого. Проте Платонові спроби залишились марні, й він переконався, що тиранія назавжди залишиться глухою до філософії.

Залишок життя Платон присвятив філософським та науковим студіям в Академії та праці над своїми «Діалогами». Помер Платон в 347 до н. е. у віці вісімдесяти років, у день свого народження. Його поховали в садку Академії. Значення Платона та його вплив на світову філософію підкреслив англійський філософ і математик 20 століття Альфред Вайтхед: «Найнадійніша характеристика європейської філософії полягає в тому, що вона являє собою лише низку приміток до Платона.».

Основні філософські погляди

Спираючись на досягнення піфагорійців і сучасних йому математиків, Платон будує свою філософську систему, створюючи три світи: світ речей, що постійно змінюється, світ ідей (ейдосів);— вічний та незмінний і, в проміжку між ними — математичні об'єкти.

Бувши прибічником Гераклітової натурфілософії й сприйнявши її постійну мінливість, Платон вважав, що, все в природі виникає й знищується — отже, не може бути дійсного знання, бо чуттєвий світ є мінливий. Тому він висуває теорію «ідей» (ейдосів), які є граничним станом речей, що пізнавані лише за допомогою математичних об'єктів, коли прагнуть отримати дійсне знання.

Платон був засновником того, що пізніше дістало назву ідеалізму. Його погляди сформульовано в міфі про печеру з «Держави». На Платонів погляд, справжні цінності буття утворюють особливий позафізичний світ — Гіперуранію. Цей світ складають безтілесні прообрази, зразки, проекти, ідеї, ейдоси речей, тварин, людей, чеснот та цінностей. Ейдоси ніхто й ніщо не народжує, вони існують вічно, вони незмінні й непорушні. Позірний світ, доступний почуттям, утворюється при втіленні ейдосів у хаотичній, плинній, змінній хорі (матерії). Світ, який ми знаємо — це лише тіні світу ейдосів.

До нас дійшло 36 Платонових творів, котрі видав Трасил Олександрійський, придворний астролог імператора Тиберія, та розбив на 9 тетралогій. Поширеною на сьогоднішній день є така їхня класифікація:

Процес та смерть Сократа

«Апологія»: Захисна промова Сократа перед присяжними

«Критон»: Невдала спроба вмовити Сократа до втечі

«Федон»: Про філософію та смерть, а також безсмертність душі

Діалоги із софістами

«Протаґор»: Чи можна навчити чеснот?

«Іон»: Знання та вміння рапсодів (публічних декламаторів віршів)

«Гипій Менший»: Знання Гіпія про чесноти

«Гипій Більший»: Знання Гіпія про людяність

«Євтидем»: Про мудрість Сократа та софістів, а також силу риторики

Діалоги, пов'язані з конкретними особами, темами та поняттями

«Лахет»: Яким чином сини можуть стати чоловіками, що дотримуються чеснот

«Хармід»: Доброчесність та пізнання блага (добра)

«Євтифрон»: Про суть благочестя та об'єктивної істини

«Лисид»: Про дружбу та (Платонівську) любов

«Алкивіад I»: Яким чином Алкивіад може стати добрим державним мужом

«Горгій»: Про риторику

«Кратил»: Про значення мови

«Менексен»: Промова Сократа на честь полеглих у бою

Ідейні діалоги

«Бенкет (Платон)» Про любов та Сократа

«Менон» Про чесноти та навчання їх

«Держава/Політея» Про суть держави (проти Афін)

«Федр» Про суть душі та любов

«Тімей» Космологічні та природничі спостереження

«Критій» Афіни проти Атлантиди

«Номоі» Про закони

Ідейно-критичні діалоги

«Парменід» Про буття ідей

«Теетет» Про чотири прагнення визначити знання, як категорії, які закінчують апорічно

«Софіст» Про суть софістів

«Політик» Мистецтво та форми державного врядування

«Філеб» Про благо (добро) та як його досягнути

Листи (13 листів)

Починаючи з кінця 17 ст., корпус Платонових текстів, піддавався ретельному критичному розгляду з погляду їхньої істинності та хронології. Із переданих від Трасила Олександрійського творів ось такі розцінює сучасна філософська наука як ті, що не писав Платон: «Клітофонт», «Післязаконня», «Мінос», «Алкивіад II», «Феаг», «Суперники» та «Гіпарх». Сумнівними щодо оригіналості є також діалоги «Алкивіад I», «Гипій Менший» та «Йон». Серед листів Платона 7-ий можна вважати за більш-менш достовірний. Одним із можливих пояснень існування творів-фальшивок може слугувати те, що в давні часи імена відомих людей використовували, щоб поширювати власні ідеї. Інше пояснення, що подано нижче — зазначені діалоги написали учні Академії за участі Платона.

Свої міркування про державу Платон у невідомій нам формі оприлюднив ще до 392 (коли були поставлені «Жінки в народних зборах» Арістофана, що містять пародію на проект платонівської держави). Писати він почав у поширеному на початку 390-х рр. жанрі судової промови. У центрі «Апології Сократа» (392) — першому закінченому тексті Платона що дійшов до нас — проблема несумісності індивідуальної чесноти й існуючого державного устрою. Він пише також промови, що ввійшли потім у діалоги «Менексен», «Федр», «Бенкет». Поступове оформлення «школи Платона» у 2-й половині 380-х років дозволило йому знайти адекватну літературну форму — діалоги. Свої діалоги, як зазначає Ніцше, Платон писав не з метою навчання чи виховання, а тільки для того, що людина, яка вивчала їх, змогла їх пригадати (можливе пояснення можна знайти в діалозі Федр). У своїх діалогах він, в більшості випадків, змушував Сократа дискутувати із різними опонентами на певні теми.

Перший такий діалог, що продовжив тему справедливості й держави,— «Протаґор»; тема політики об'єднана тут із темою виховання. Після цього Платон, завершивши «Бенкет», пише «Федона», починає роботу над «Державою», (вже як над переказаним діалогом), створює «Євтидема», «Харміда» і «Лисида». Всі ці діалоги розраховані на широке коло слухачів.

Проте, паралельно з цим (починаючи приблизно з «Федона») в Платонівській Академії обговорюються окремі теми, що мають інтерес переважно для членів гуртка (у «Федоні» — чотирьох доказів безсмертя душі). У річищі цієї тенденції з'являються діалоги «Менон» (де підкреслюється значення математики), «Кратил» (з його навчанням про природу імені) і «Теетет», де вперше декларується перехід до прямої драматичної форми діалогу.

З початку 380-х років у Академії розвивається (за участю або під впливом самого Платона) літературна творчість інших членів платонівського гуртка, що також пишуть або діалоги, в основі яких лежить переказ («Суперники», «Еріксій»), або пряма драматична форма («Клитофонт», «Лахет», «Алкивіад I», «Феаг», «Гипій Менший», «Іон», «Євтифрон»). Такі тексти, створені Платоном і його школою до початку 360-х років.

Між другою і третьою сицилійськими подорожами Платон завершує «Державу», починає «Закони» і пише діалог «Парменід». Після третьої сицилійської подорожі в Платона виникає задум монументальних трилогій, однак здійснити вдається їх тільки частково: «Тімей», «Критій» (не завершений), «Гермократ» (не написаний), «Софіст», «Філософ» (не написаний). Сократ перестає бути головним учасником бесіди («Тімей» — монолог піфагорійця Тімея про створення світу і людини, «Критій» — монолог Критія про Атлантиди), а в «Законах» Сократа взагалі немає. Єдиний традиційний сократичний діалог цього періоду — «Філеб» (під іменами Філеба і Протарха Платон ввів Євдокса й Аристотеля). З загибеллю Діона (у 354) пов'язане написання VII Листа — першої у європейській літературній традиції автобіографії.

Одночасно невідомі нам учні Академії пишуть «Гипія Більшого», «Гіпарха», «Сизифа», «Міноса», «Демодока» і ряд листів, а також «Про чесноту» і «Про справедливість». Платон розвинув основні тенденції попередньої філософії: протиставлення божественної і людської мудрості, навчання про безсмертя душі та про належне виховання філософа (оскільки душа не бере з собою на той світ нічого, крім «виховання і способу життя»), Парменідівське протиставлення світу справжнього буття й закону світу становлення і думки; переконання в необхідності «виховувати людей» (що беруть початок від софістів та Сократа), а також увага до походження держави і права.

Вчення про душу і державу

Платон порівнює людську душу з колісницею, у якій запряжені білий і чорний коні (шляхетний і низинний початок у людині), керовані візничим (розумом). Коли візничему вдасться вгамувати низинний початок, душа може піднятися і разом з богами споглядати справжнє буття. Платон нараховує крім душ богів дев'ять розрядів людських душ: мудреця, царя, практичного діяча, лікаря тіл, віщуна, поета і художника, ремісника, софіста, тирана, а також душі тварин («Федр»).

Трьом початкам душі — прагненню, запалу і розважливості відповідають чесноти: розсудливість, мужність і мудрість. Їхнє узгодження дає справедливість як в окремій людської душі, так і в державі, що улаштована за аналогічним уявленням: у ній працюють ремісники, їх захищають мужні воїни, а керують усім мудрі правителі-філософи («Держава»). Тому душа і держава належно працюватиме при правильно побудованому педагогічному процесі: його громадяни одержують завдяки мистецтву грамоти, співу і гри на кифарі — елементарне музичне, а завдяки вчителю гімнастики і лікарю гарне фізичне виховання, а найкращі за своїми природними здібностями повинні вивчати військове і полководницьке мистецтво, а також арифметику, геометрію, астрономію і музику. Вінчає цей набір мистецтв діалектика, що підводить філософів-правителів до розуміння першооснов, або справжнього блага, (воно є благом кожної окремої істоти, держави і світу в цілому), і дозволяє їм впоратися з мистецтвом законодавця і судді. На відміну від них позірні мистецтва, або негідні уміння (розглянуті в «Горгії») шкодять тілу (кулінарне і косметичне мистецтва) і душі (софістика і риторика).

У залежності від основного принципу, закладеного в державі, вона може бути правильною (монархія й аристократія) або неправильною (тимократія, олігархія, демократія, тиранія). Ідеалом держави служить життя старих поколінь за Кроноса, коли родом людей управляло божество за допомогою демонів, що пасли окремі групи людей, і не було ні війн, ні конфліктів, але всі мали можливість філософувати («Політик»). Але Платону, що жив «у царстві Зевса», припадає в «Законах», по-перше, розглянути типи державного устрою, що існували історично, (Спарти, Криту, Іліону, дорійців, Лакедемона, Персії, Атики) і, по-друге, продумати докладне законодавство. При цьому три основні початки душі розглядаються тепер як нитки, за які божество смикає людей-маріонеток заради незрозумілої останнім мети. Платон скрупульозно регламентує виховання, починаючи з дитячого віку, підкреслює наявність не тільки добрих, але і лихих спонукувань в індивідуальній людської душі, постулюючи існування лихої душі для світу в цілому. У результаті він дає детально продуману систему покарань і цілком заперечує індивідуальну ініціативу, не санкціоновану законом.

Вчення Платона про право і закони

На думку Платона, право має дві іпостасі — метафізичну й емпіричну. Метафізична іпостась — це ідеальне «метаправо» (природне право) як можливість існування досконалого законодавства та оптимального правопорядку, емпірична — це живе право, яке існує в соціальній реальності, або позитивне право. Між ними встановлюється причинний зв'язок, який не повинен перериватися, аби не завдати шкоди державам і народам. Ідеального права в реальному житті немає. У свою чергу позитивне право являє собою лише бліду тінь ідеального права. Але це не означає, що ідеального права немає взагалі. Воно існує як сукупність вихідних імперативів, які відповідають вищому призначенню людського існування і тих інституцій, у форми яких одягнене їхнє буття.

Закони, за Платоном, — це визначення розуму, установлені заради загального блага всієї держави. «Там, де закони встановлено в інтересах кількох людей, йдеться не про державний устрій, а лише про внутрішні сварки, і те, що вважається там справедливістю, не має цього ймення. Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під будь-чиєю владою. Там само, де закон — володар над правителями, а вони — його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, що їх можуть дарувати державам боги». Мова при цьому йде про справедливі закони -«визначення Розуму», які встановлюються заради загальної користі всієї держави в цілому, а не якоїсь відокремленої групи, що захопила владу.

У «Законах» викладена і теорія закону, принципи законодавства. Законодавець, вважає автор діалогу, повинен охопити в законах усі правовідносини, в які вступає людина від народження і до самої смерті. У законах необхідно закріпити шанування богів, героїв і батьків. Законодавець повинен правильно оцінювати честь і безчестя, вищі цінності, блага людини (душа, здоров'я, краса) і нижчі (майно, статок). Закони не повинні встановлювати «могутні і незмішані влади» у державі. «Законодавець повинен мати на увазі трояку мету: щоб влаштовувана держава була вільною, внутрішньо дружелюбною і володіла розумом».

Платон вважав: правильні закони роблять щасливими тих, хто ними користається, надаючи їм усі блага. Тексти законів, на думку Платона, повинні відрізнятися ясністю, чіткістю, стислістю, мати вступ. Законодавцю не можна висловлювати дві різних думки щодо одного й того ж. Закони потрібні непорушні, усякого роду нововведенням він оголошує війну.

Погляди Платона на право та закон у діалозі «Політик»

У діалозі «Політик» Платон виділив форми держави, засновані на законі. За його словами, монархія, аристократія і демократія спираються на закон, тоді як тиранія, олігархія і збочена демократія управляються всупереч існуючим в них законам і звичаям. Однак всі перераховані форми правління, як підкреслювалося в діалозі, є відступами від ідеальної, «справжньої» держави, де політик одноосібно здійснює владу, «керуючись знаннями».

Погляди Платона на право та закон у діалозі «Закони»

«Закони» — останній діалог Платона. У «Законах» Платон зображує «другий по достоїнству» державний лад, наближаючи його до грецьких полісів. Вважається, що філософ переглянув свої вчення щодо держави, викладених раніше в діалозі «Держава».

Платон докладно описує в діалозі організацію державної влади і закони найкращого ладу. На відміну від першого проекту тут проводяться ідеї змішаної форми держави та поєднання моральних методів здійснення влади з правовими.

Всі виборні державні органи і правителі зобов'язані діяти в точній відповідності з законом. Що ж стосується мудреців з нічних «зборів», то вони причетні до божественної істини і в цьому сенсі стоять над законом.

Погодившись з тим, що суспільне життя необхідно врегулювати нормами писаного права, Платон не міг зі своїми ідейними міркуваннями допустити верховенство закону над релігійною мораллю. «Адже якби з волі божественної долі з'явилася коли-небудь людина, досить здібна за своєю природою до засвоєння цих поглядів, — писав Платон, — то вона зовсім не потребувала б законів, які б нею керували. Ні закон, ні якийсь розпорядок не стоять вище знання.»

У діалозі «Закони» Платон писав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Там само, де закон — владика над правителями, а вони — його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги.»

Ієрархія буття

Парменідівське протиставлення широго буття і світу становлення розроблене Платоном у виді ряду ієрархічних структур. У «Бенкеті» розглянута ієрархія краси, що веде нас від плотської краси до краси душі, вдач і звичаїв, наук і гарного самого по собі, вище котрого тільки благо і до якого причетні всі інші види прекрасного. У «Федоні» тутешній землі (подобі) протипоставлена щира (зразок-парадигма). У «Державі» буття, розум-зразок, ідея як прекрасне підпорядкування благу, якому у почуттєвому світі відповідає Сонце. У «Тимеї» благий Деміурґ, тотожний із сферою розуму-парадигми, що подає область нетварного вічного буття, творить (родить) світову душу і доручає богам створення окремих душ, здійснюючи тим самим перехід до сфери становлення і часу.

Критерій і метод пізнання

Критерій, що дозволяє правильно орієнтуватися у світі почуттєвих даностей, Платон задовго до Канта формулює так «…не у враженнях полягає знання, а в умовиводах про неї, тому що, певне, саме тут можна схопити сутність і істину, там же — немає» («Теетет»). Ні відчуття, ні правильні думки, ні пояснення їх не дають ще знання як такого, хоча і необхідні для підступу до нього. Над ними стоїть розумова (дискусійна) спроможність, а її перевершує розум, що споглядає справжнє буття. Цієї ієрархії пізнавальних спроможностей відповідають: ім'я, словесне визначення, уявний образ речі (тобто виникаюче в нас уявлення про неї), або її ідея, незалежне від нас буття якої ми споконвічно припускаємо.

У «Парменіді» Платон обговорює проблеми, що виникли в ході шкільних дискусій щодо онтологічного статусу ідей і їхньої пізнавальної функції. Неясно, наприклад, у яких речей-подоб є ідеї-зразки, у яких немає (наприклад, коли мова йде про бруд, смітті і т. п.). Далі, речі не можуть прилучитися ні до ідеї в цілому, тому що тоді вони роздрібнять її, ні до її частини. Багато речей повинні бути причетні відразу декільком протилежними ідеям. Нарешті, ідеї співвідносяться з ідеями і як такі подібні одна інший, а не речам; точно так само і річ може бути подібна іншої речі, але ніяк не ідеї. Тому володіючи досвідом речей, ми нічого не зможемо сказати про ідеї, а від ідей ніяк не перейдемо до речей.

У «Парменіді» Платон говорить про необхідність зберегти ідеї і діалектику як основний метод вправи у філософії. У «Кратилі» діалектиком називається той, хто вміє задавати питання і давати відповіді, у «Державі» — хто «осягає поняття кожної сутності»; але в чому складається цей метод і як постигаются ці «сутності», залишається неясним. У «Софісті» і «Політиці» Платон розробляє метод поділи роду до неподільних далі видів, у «Филебі» — метод змішання, при якому усе, що припускає «більше» або «менше», розглядається як те або інше сполучення безмежного і межі. Відсутність суворої системи раціонального знання усе більш гостро відчувалося й в Академії і самим Платоном, і він не міг перемогти в суперечці з Аристотелем, що піддав усі ці методи нищівній критиці, що проаналізували всю сферу мовних виразних засобів і створившим відповідних наук (топіку, аналітику, риторику, навчання про мовне вираження і категорії). При цьому перемога Аристотеля була усього лише одним із явищ шкільного життя Академії при житті її першого схоларха.

Історичне значення

Платон чітко продумав і письмово зафіксував два свої грандіозних проекти: ідеальний державний устрій і законодавство, якому «навряд чи коли-небудь випаде зручний випадок для здійснення» («Закони»). Створена ним філософська школа, яку він протиставив софістичним і риторичним школам,— єдина, що проіснувала до кінця античності (закрита едиктом Юстиніана в 529). Платоніки продовжували безупинно вчити аж до 10 сторіччя в Карах (у Месопотамії, недалеко від Едеси). Тим самим платонізм зберіг реальні досягнення античної філософії не тільки для західного середньовіччя і Візантії, але і для арабо-мусульманської традиції, забезпечивши єдність усієї європейської думки.