Витоки ідеї раціоналізму Р. Декарта, пантеїзм та етика Б. Спінози

Рене Декарт (фр. René Descartes, лат. Renatus Cartesius — Ренат Картезій; 31 березня 1596, Ла-Е-ан-Турен (фр. La Haye en Touraine) [зараз місто Декарт], департамент Ендр і Луара, Франція — 11 лютого 1650, Стокгольм) — французький філософ, фізик, фізіолог, математик, основоположник аналітичної геометрії. У математиці Декарт запровадив Декартову систему координат, дав поняття змінної величини і функції, ввів багато алгебраїчних позначень. У фізиці він сформулював закон збереження кількості руху, запровадив поняття імпульсу сили. Декарт — автор методу радикального сумніву в філософії, механіцизму у фізиці, предтеча рефлексології.

Декарт прославив своє ім'я великою кількістю трактатів з математики та філософії. Основні з них: «Геометрія» (1637), «Міркування про метод…» (1637), «Засади філософії» (1644). Крім того він заклав основи аналітичної геометрії, дав поняття змінної величини і функції, ввів багато алгебраїчних визначень, висловив закон збереження руху, дав поняття імпульсу сили. Автор теорії, яка пояснює утворення небесних тіл вихоровим рухом частинок матерії (вихори Декарта). Ввів поняття рефлексу (дуга Декарта).

Теорія пізнання

Декарт був основоположником раціоналізму, установки, за якою наші знання складаються в основному або винятково з апріорного знання, ідей, які у нас уже є. Він поставив розум на перше місце, а роль досвіду звів до простої перевірки умовиводів інтелекту. Декарт вважав, що розум спроможний пізнати світ, проте, потребує правильного застосування, тобто методу. Він поставив собі мету наново обґрунтувати знання з огляду на нові досягнення в природничих науках тієї епохи, які він порівнює із частинами дерева: коріння — метафізика, фізика — стовбур, механіка, медицина та мораль — різні гілки. Останні з перелічених наук потрібні людині для опанування природи. Декарт сподівався припинити суперечки духовної еліти, якій він ставив у провину війни того часу. Його метод базується на індукції та дедукції:

Вважати істиною тільки те, що не викликає жодного сумніву.

Розкладати кожну складну проблему або завдання на простіші.

Методично переходити від відомого і дослідженого до невідомого й недослідженого (від простого евідентного знання до складнішого).

Не робити жодних пропусків у логічних ланках дослідження.

Декарт прагнув дослідити, яким чином можливе точне та надійне пізнання. Існує розрив між науковими знаннями та тим, що ми бачимо безпосередньо. Наприклад, Сонце насправді набагато більше від того, що ми спостерігаємо. Можливо, що органи чуття дурять нас, але ми цього не помічаємо. Сумнів у Декарта є методичним підходом — потрібно сумніватися в усьому, що не доведено строго. Декарт особисто не сумнівався в існуванні світу. Він припускав, що «Genius malignus» («злий Бог») може дурити людину в усьому, окрім того, що вона думає і щодо чого сумнівається.

Шукаючи положення, яке не можна було б поставити під сумнів, Декарт сформулював вислів «Cogito ergo sum» — «Думаю, отже, існую». Це єдине, в чому не можна сумніватися. Суб'єкт пізнання, людина, не може поставити під сумнів факту свого мислення. На відміну від Августина, який розвинув схожі думки, Декарт розвинув на базі цього положення свою систематику.

Після того, як доказане існування «я», потрібно показати його сутність. Для Декарта дух, душа, розум та розсудок є однаковими речами — атрибутами «свідомої істоти» (лат. «res cogitans»), яка сумнівається, розуміє, підтверджує, заперечує, бажає, фантазує тощо. Декарт першим запровадив у філософію поняття свідомості. Вміст свідомості складають думки: ідеї, афекти (вольові акти) та висновки. Тільки ідеї можуть бути правильними або хибними, оскільки тільки у ідей можна знайти відповідність або невідповідність до зовнішніх речей. У подальшій класифікації Декарт розділяє вроджені, запозичені та розвиті самою людиною ідеї. Вроджені ідеї є в будь-який час готовими поняттями. Вони також визначають результати пізнання.

Бог та метафізика

Декарт вірив у Бога як досконалу істоту, існування якої він ніколи не ставив під сумнів. Якби не було Бога, тоді він не був би досконалим. Оскільки людина є недосконалою істотою, а із недосконалого не може вийти щось досконале, то Бог існує за межами людської уяви. Отже, існування Бога є джерелом об'єктивного значення людського мислення. А оскільки Бог у своїй досконалості не обманює людину, а дає їй можливість пізнання, не може бути обманом те, що людина має тіло, природа існує, а 2 плюс 2 дорівнює 4. Неправильні сприйняття спричинені тим, що Бог наділяє нас свободою одне називати правильним, а друге — неправильним, що і є доказом нашої богоподібності. Таким чином Декарт ставив світ на метафізичний фундамент.

Декарт був противником аристотелізму, як, між іншим, і Гоббс, його конкурент. Тому він відкидав телеологію, заміняючи її на каузалістику, створюючи таким чином підґрунтя для механіки. У механічному світі, подібному до годинника, Бог є основною пружиною, рушієм. Після приведення світового механізму в рух розвиток Всесвіту визначається самостійно. Декарт також відкидав органіку Аристотеля, вважаючи людське тіло машиною із кінцівками, які взаємодіють із мозком через рефлекторний акт. Дух є королем тіла. Проте в аристотелівському дусі він визначає душу, яка має здатність до мислення, та волю, що утворює різницю між трупом та живою людиною.

В основі філософії Декарта лежить дуалізм душі та тіла. Декарт поділяє буття на світ об'єктів («рес екстенсе») та світ думок («рес когітанс»). «Рес екстенсе» є фізичним тілом, об'ємним, його можна розділити, розрушити, воно підлягає правилам каузальності. А «рес когітанс» не має об'єму, неподільний, але має мислення. Дух, який належить до останнього, є суб'єктом пізнання, який стоїть перед об'єктивним світом. Проблему дуалізма — поєднання цих двох постатей / царств Декарт не зміг вирішити . Її вирішує, зокрема, Спіноза, який висуває тезу «психофізичного паралелізму», відповідно до якої співвідношення між духом та тілом базується на тому, що обидві є формами явищ однієї й тієї ж самої субстанції, які поводять себе паралельно одна до одної.

Субстанція, за Декартом, є щось, що існує й не потребує нічого іншого для свого існування. Бог є в цьому сенсі єдиною субстанцією. Він також вважає матеріальні речі та душу субстанціями, оскільки вони зумовлені тільки існуванням Бога.

Етика

На думку Декарта, перш ніж визначити для себе правила поведінки, не можна в усьому сумніватися, потрібно знати максими провізоричної моралі, яка допомагає досягненню ойдеймонії (щастя):

 

Дотримуватися всіх законів та звичаїв країни походження. Жити за середніми поняттями людей свого оточення. Не приймати жодних обов'язків.

Завжди бути впевненим у ситуації, в разі непевності — вибирати за найвищою ймовірністю, уникаючи таким чином докорів сумління.

Підлаштовуватися під світ, ніж, навпаки, підлаштовувати світ під себе (тут відчувається вплив стоїцизму). Єдине, що є в нашому розпорядженні — це розум. Воля прагне тільки того, що їй пропонує розум, отже не може прагнути нічого недосяжного.

Спрямовувати життя на розвиток розуму та пізнання.

Твори

«Геометрія» (1637)

«Міркування про метод…» (1637)

Уривки з «Міркування про метод» на проекті «Візія» (українською мовою)

«Начала філософії» (1644)

Українські переклади

Рене Декарт. Метафізичні розмисли. Пер. з франц. Зої Борисюк — Київ: Юніверс, 2000, с.21-298.

 

Біографія

Рене Декарт народився 31 березня 1596 року в місті Лае (тепер Декарт), департамент Ендр і Луара, Франція. Він отримав від батька невеликий спадок, який дозволив йому присвятити своє життя науці та мандрівкам. З 1607 по 1615 роки Декарт навчався в єзуїтському колежі Генріха Великого в Ла-Флеші, де отримав добру гуманітарну та математичну освіту. Він проявляв великі здібності до філософії, фізики та психології. Через слабке здоров'я директор коледжу звільнив Декарта від відвідування ранкових богослужінь і дозволив йому залишатися у ліжку до полудня — звичка, яка збереглася у Декарта на все життя. Саме ці тихі ранкові години були для нього особливо живодайними у творчому відношенні.

Після коледжу Декарт навчався в університеті Пуатьє, отримавши в 1616 диплом бакалавра і ліцензію правника, виконуючи волю батька, який бажав, щоб син став юристом.

Після закінчення освіти Декарт проводив у Парижі безтурботне життя, повне насолоди. Але врешті-решт такий спосіб життя став тягарем для нього, і він усамітнився для того, щоб присвятити себе математичним дослідженням. Коли Декарту виповнився 21 рік, він кілька років служив добровольцем в арміях Голландії, Баварії та Угорщини. За цей час Декарт набув непогані військові звички, а також деякі авантюрницькі риси характеру. Йому подобались бали та азартні ігри — при цьому гравцем він був дуже вдалим, у чому велику роль зіграв його математичний талант. Будучи на службі в герцога Максиміліана Баварського, Декарт брав участь у битві на Білій горі в околиці Праги, в листопаді 1620 року.

 

У 1629 році переїхав до Нідерландів. Ніщо людське не було чужим для нього — правда, єдиний його любовний роман тривав всього лише три роки. Коханою Декарта була якась голландська жінка, яка в 1635 році народила йому дівчинку. Декарт обожнював дитину і був сильно вражений раптовою смертю дочки у п'ятирічному віці. Він завжди казав про цю втрату як про найбільше нещастя у своєму житті.

Декарт надавав великого значення практичному використанню наукових знань. Так, його цікавило, яким чином можна зберегти волосся від посивіння. Він проводив також деякі досліди з кріслом-гойдалкою.

Одного разу під час служби в армії Декарту наснився сон, що мав велике значення для всього його життя. Цілий день 10 листопада він провів на самоті у своїй кімнаті, міркуючи над науковими та математичними проблемами. Це було в старовинному баварському будинку, де кімната зігрівалася великою дерев'яною піччю, що, мабуть, сприяло творчому процесу. Непомітно для себе Декарт задрімав, і йому наснилося, як він у майбутньому розповідав, що перед ним з'явився «дух правди» і почав докоряти йому за лінощі. Цей дух повністю оволодів свідомістю Декарта і переконав його в тому, що йому в житті необхідно довести придатність математичних принципів для пізнання природи та їхню велику користь, оскільки вони надають науковим знанням строгість та певність.

Для продовження занять математикою Декарт повернувся до Парижа, але столичне життя знову швидко набридло йому. Він продав маєток, який отримав від батька і переїхав до самотнього сільського будинку в Голландії. Його любов до самотності була настільки великою, що протягом двадцяти років він змінив 24 будинки в 13 різних містах і при цьому тримав свою адресу в таємниці навіть від найближчих друзів, з якими підтримував постійне листування. Його єдиними і незмінними вимогами до нового місця проживання були невелика відстань до католицької церкви та університету.

Рене Декарт з королевою Христиною

Зрештою на нього звернула свою увагу шведська королева Христина. Вона запросила Декарта давати їй уроки філософії. І хоч Декарт надто любив волю і самотній спосіб життя, він не міг не проявити поваги до королівського прохання. Королева прислала за ним військовий корабель, і наприкінці 1649 року Декарт ступив на землю Швеції. Проте королева Христина виявилась не зразковою ученицею. Вона могла викраяти для зустрічей з філософом лише дуже ранкові години — близько п'ятої години ранку. До того ж заняття проходили в погано прогрітій бібліотеці, а зима видалася дуже холодною. Кволий і хворобливий Декарт стійко переносив ранні підйоми та жорстокі ранкові холоди протягом майже чотирьох місяців. Проте врешті-решт він захворів на запалення легень і помер 11 лютого 1650 року.

 

Цікавим постскриптумом до смерті цієї великої людини, який віддав багато сил вивченню взаємодії тіла і душі, може послугувати історія його власного тіла після смерті. Через 16 років після смерті Декарта його друзі вирішили, що тіло має знаходитися у Франції. Але труна, яку надіслали до Швеції, виявилась занадто короткою. А тому шведська влада, не довго думаючи, вирішила відділити голову Декарта від тіла і поховати її окремо — доти, доки не будуть отримані розпорядження з Парижа.

Поки залишки філософа готували до відправки у Францію, французький посол вирішив, що непогано було б мати яку-небудь пам'ятку про великого співвітчизника. А тому він відрізав вказівний палець на правій руці Декарта. Тим часом тіло без голови і пальця було з великими церемоніями перепоховано в Парижі. Через декілька років один армійський офіцер викопав череп Декарта на сувенір, який потім протягом 150 років переходив від одного колекціонера до іншого, поки, нарешті, не був похований у Парижі.

Усі власні папери та рукописні роботи Декарта були зібрані і після його смерті морем відправлені до Парижа. Проте корабель затонув, не діставшись до причалу. Папери протягом трьох днів перебували під водою. У майбутньому знадобиться сімнадцять років, щоб відреставрувати записи Декарта й зробити їх придатними до друку.

 

Бенедикт Спіноза (справжнє ім'я Борух; івр. , порт. Bento de Espinosa, лат. Benedictus de Spinoza, *24 листопада 1632, Амстердам — †21 лютого 1677, Гаага) — голландський філософ, науковець, за походженням із португальських євреїв, один з найвідоміших пантеїстів. Розвинув вчення про єдину, невичерпну, нескінченну субстанцію, з безмежною кількістю атрибутів: людям відомі тільки два атрибути протяжність і мислення; тобто ця субстанція є причиною самої себе.

Бенедикт (Барух) Спіноза народився 24 листопада 1632 року в Амстердамі в заможній родині сефардських євреїв, чиї предки після вигнання євреїв з Португалії осіли в Голландії, — Міхаеля (Габріель Алварес) і Ханни Дебори де Спіноза.

Тодішня єврейська громада Амстердама уславилася своїм багатством, відомими гендлярами, а також медиками, ученими, поетами з одного боку, а з іншого — ревною ортодоксією і застосуванням для підтримки авторитету громади методів і засобів, порівнюваних з діями святої інквізиції, від якої, власне, свого часу її члени змушені були тікати з Піренеїв. Родина Спінози, а саме його дід, Аврам Еспіноза, і батько Міхаель обіймали досить високе високе соціальне становище в юдейській громаді. Міхаель Спіноза (Еспіноза) (до самої смерті в 1654 році) вів успішну сімейну справу — торгівля південними фруктами.

У родині Міхаеля Спінози було п'ятеро дітей: Ісаак, Ребека (обидва від першого шлюбу чоловіка), Міріам, Барух і Габріель. Мати дуже рано померла від туберкульозу (1638), коли найменшому Баруху (Бенекдиту) заледве виповнилось 6 років.

З одного боку Барух Спіноза розвивався в мультикультурному середовищі (відомо, що він розмовляв і писав португальською, іспанською, нідерландською, трохи французькою та італійською мовами, володів літературним івритом, тоді як розмовною мовою в сім'ї, імовірно, був ладіно), з іншого — на нього «тиснула» традиційна єврейська громада з її законами, мораллю і обмеженнями.

Барух Спіноза відвідував початкову релігійну школу «Ец Хаїм», де вивчав іврит, Тору, Талмуд, основи єврейського богослов'я, риторику тощо. Вчителями Спінози були рабини — кабалісти Ісаак Абоаб де Фонсека, Менаше бен Ісраель і Саул Мортейра. Навчаючись в рабинів, Спіноза осягнув основні праці філософів єврейського містицизму (Аврам ібн Езра, Маймонід, Герсонід, Хасдай Крескас тощо). Особливо вплинув на формування філософських поглядів Баруха трактат «Puerta del Cielo» («Брами небес») кабаліста Аврама Когена Еррери, який жив в Амстердамі і помер, коли Спіноза був ще зовсім юним.

Імовірно, відчуваючи вузькість традиційної єврейської освіти, Барух Спіноза за батькові гроші навчався латини (тодішня світова мова науки і філософії). Вже на той час Барух Спіноза, якого рабини не спромоглися перетягнути на бік традиційної юдейської схоластики, набув у громаді одновірців слави дивака і вільнодумця, що навіть ледь не мало трагічні наслідки — на життя Спінози було вчинено невдалий замах.

Після смерті батька в 1654 році почався затяжний судовий процес Баруха Спінози з найближчими родичами за батьків спадок, який він врешті виграв.

На початку 1656 року єретичні погляди Спінози, які розділяли також лікар Хуан де Прадо і вчитель Даніель де Рібера, привернули пильну увагу верхів єврейської громади. Спіноза піддавав, серед іншого, сумніву, що Мойсей був автором П'ятикнижжя, що Адам був першою людиною і що закон Мойсея має перевагу над «природним правом». Незабаром усі ці вільнодумства Спінози призвели до судилища й публічного вигнання з єврейської громади. 27 липня 1656 року, коли Баруху не виповнилося ще й 24 років, у синагозі велелюдно йому, перерахувавши всі його порушення і злочини, оповістили акт про відлучення (херем, івр. ). Членам єврейської громади було заборонено будь-яке спілкування зі Спінозою, а йому самому заборонялося надалі використовувати своє єврейське ім'я Барух (іврит «благословенний»). Відтоді Спіноза отримав ім'я Бенедикт (зменшувальне Бенто, латинський відповідник Баруха).

Бенедикт Спіноза написав на свій захист «Апологію» (її текст не зберігся), в якій намагався відвести безглузді звинувачення і відстояти свої погляди. Саме через жагу до пізнання й бажання розвивати свої думки відречення від єврейства не стало для Спінози особистою трагедією.

Роки духовних пошуків

Наприкінці 1650-х Бенедикт Спіноза виїхав з Амстердама, знайшовши притулок в передмісті Уверкерці. Він відвідував заняття в приватній школі голландця Франца ван ден Ендена: отримав основи знань зі світських прикладних і теоретичних дисциплін — з математики, фізики, медицини тощо, познайомився з філософськими працями Аверроеса, Авіценни, Томи Аквінського, Беме, делла Мірандола, Бруно, Бекона, Гоббса, Декарта тощо, навчався малюванню; і паралельно з цим почав свою філософську діяльність.

В цей час (1658—59) Спіноза активно спілкувався з однодумцями, зокрема, зі своїм учителем і колегою Хуаном де Прадо (на них навіть зробили донос іспанській інквізиції). Навколо Бенто Спінози згрупувався гурток вірних йому друзів і учнів — Симон де Фріїс (Simon Joosten de Vries), Йаріх Єллєс (Jarig Jelles), Пітер Балінх (Pieter Balling), Лодевійк Мейєр (Lodewijk Meyer), Ян Рейверц (Jan Rieuwertsz), фон Шуллер (von Schuller), Адріаан Кербах (Adriaan Koerbagh), Йоганнес Кербах (Johannes Koerbagh), Йоганнес Боувмеєстер (Johannes Bouwmeester) тощо.

Одним із послідовників Спінози в Амстердамі був його кузен Альберт Бург (Albert Burgh), який безуспішно намагався переконати друга прийняти католицтво і позбутися гордині, припинивши вважати себе провісником «вищих» істин. Відповідь Спінози була гідною і короткою:

« Я зовсім не претендую на те, що відкрив найкращу філософію, але я знаю, що осягаю достеменну. »

Саме в Уверкерці Спіноза почав свою літературну діяльність — написав першу свою роботу «Короткий трактат про Бога, людину і її щастя».

Помер Спіноза 21 лютого 1677 року в Гаазі на 46 році життя від туберкульозу, на який він тривалий час хворів.