Первинні та вторинні ідеї Дж. Лока, вчення про причинність Д. Г’юма, монадологія В.Г. Ляйбниця

Джон Лок (англ. John Locke, 1632, Рінґтон, Сомерсет, Королівство Англія — 1704, Ессекс, Королівство Англія) — англійський філософ, один із основних представників англійського емпіризму та Просвітництва. Народився в Королівстві Англія в сім'ї адвоката. Початкову освіту здобув вдома. Закінчив Вестмінстерську граматичну школу, Оксфордський університет. Самостійно вивчив нову філософію (Бекона, Декарта та ін.), природознавство, медицину. Працював викладачем грецької мови і літератури в університеті, пізніше був вихователем сина, а потім внука відомого політичного діяча графа Шефстбері, багато подорожував, довго жив у Франції, де познайомився з ідеями Монтеня. В час розгулу абсолютистської реакції (1683) Джон Лок емігрував разом з своїм патроном, графом Шефтсбері до Голландії, повернувся до Англії після революції 1688 року.

Джон Лок народився 1632 року у Рінґтоні, Королівство Англія. 1647 направлений у престижну Вестмінстерську школу в Лондоні, отримавши стипендію політика Александра Пофама, члена Британського парламенту. Згодом вступив до аристократичного коледжу Крайст Черч в Оксфорді. Попри те, що був здібним учнем, з огидою ставився до навчальної програми і вважав праці сучасних йому філософів, таких як Рене Декарт, цікавішими, аніж матеріал, який викладався в університеті. Річард Ловер, товариш Лока з часів навчання у Вестмінстерській школі, зазначав, що той був знайомий із медициною та експериментальною філософією, які переслідувалися іншими університетами Британії і в тому числі Лондонським королівським товариством, членом якого Джон Лок все-таки став.

Ступінь магістра Джон Лок отримав 1658 року, а крім того здобув ступінь бакалавра медицини 1674 року. Між тим 1658 року він став викладачем і професором грецької риторики. Пізніше він повернувся до Оксфорда і вивчав медицину. У той час співпрацював з провідними мислителями і науковцями, таких як Роберт Бойль, Томас Вілліс і Роберт Гук. 1666 року Джон Лок познайомився із Ентоні Ешлі Купером, 1-м графом Шефстбері, коли той прибув до Оксорда шукаючи ліків від інфекції печінки. На Купера Лок справив неабияке враження, і той запропонував йому увійти до його пошту. Таким чином 1667 року Лок переїхав у будинок у Лондоні, працював особистим лікарем графа Шефстбері. Він також продовжував вивчати медицину під керівництвом визначного лікаря-практиканта Томаса Сайденгама. Його вплив позначився на натурфілософських поглядах Лока, вираженням яких стала праця «Розвідка про людське розуміння» (англ. An Essay Concerning Human Understanding).

1672 року граф Шефтсбері став Лорд-канцлером Королівства Англія, після чого Лок був втягнений у політику, що в свою чергу відбилося на його політичному мисленні. Однак 1675 року граф Шефтсбері потрапив в опалу. Оскільки кар'єра Лока напряму залежала від злетів та падінь Шефтсбері, до 1679 року він багато подорожував Францією. 1683 року Лок був змушений втекти до Нідерландів.

У 1688—1689 роках настала розв'язка, яка поклала кінець поневірянням Лока. Відбулася Славна революція, Вільгельм III Оранський проголошений королем Англії. Лок брав участь у підготовці перевороту 1688 року, перебував у тісному контакті з Вільгельмом Оранським і здійснив на нього значний ідейний вплив. На початку 1689 року він повернувся на батьківщину. У 1690-х роках разом з урядовою службою Лок розгорнув широку наукову і літературну діяльність. 1690 року опубліковані «Розвідка про людське розуміння», «Два трактати про правління», 1693 року — «Думки про виховання», 1695 року — «Розумність християнства».

 

Джон Лок помер 28 жовтня 1704 року від астми. Ніколи не був одружений і не мав дітей.

Вважав найкращою формою конституційну монархію, для чого необхідним є поділ гілок влади на парламентську, виконавчу та федеральну. У своїй теорії суспільного контракту виходить із природного стану людства, в якому, на відміну від Гоббса, для якого людина є егоїстичною істотою, люди мають право на життя, рівність, свободу та приватну власність. В природних умовах, утиск кимось чиїхось прав може закінчитися (перебільшеною) помстою, а внаслідок помсти за помсту може виникнути війна. Для уникнення цього потрібна держава як арбітр. Для цього громадяни передають державі частину своїх суверенних прав, власником яких вони залишаються і надалі. Держава повинна забезпечувати їх на кращому рівні, ніж це можуть самі люди в природному стані. Якщо права людей масово порушуються, тоді вони мають право скинути владу. Лок вперше також довів право людини на прагнення до щастя, а не тільки на самозбереження. Обмеження свободи у формі рабства можливо, наприклад, у війні. Інші права людини можуть бути у неї відібраними, якщо людина їх не заслуговує, наприклад, через убивство. Лок сповідував ліберальну державу, але не самий ідеал манчестерського лібералізму. Держава має право втручатися у приватну власність, наприклад, накладати податки на несамостійну працю. Мав сильний вплив на декларацію незалежності, конституцію США та революційної Франції.

Погляди Лока на поділ влади

Джон Лок займався розробкою та обґрунтуванням принципу поділу влади. Основою державної влади він визначав народний суверенітет, який делегується державі аби впорядкувати суспільні відносини. У своїй праці «Два трактати про державне правління» він навів такі види влади: законодавчу, виконавчу та федеративну, або союзну. На його думку, вони виникають задля здійснення необхідності у створенні та виконанні законів, щоб досягти порядку, рівності та блага у суспільстві, а також для побудови та підтримки відносин з іншими державами.

Джон Лок пояснює причини утворення законодавчої влади тим, що в ході повсякденного існування люди часто зустрічаються із потребою захисту своїх природних прав та власності. Цю функцію мають виконувати закони. Найпершим та найнеобхіднішим законом для будь-якої держави має стати встановлення законодавчої влади, діяльність якої має бути спрямована на забезпечення блага у суспільстві та кожної особи окремо. Вона є верховною, передається певним людям і залишається священною та незмінною в їх руках. Ніякий нормативний акт, що прийнятий будь-яким органом влади, не набуде сили закону доки не буде санкціонованим законодавчою владою, яка по суті втілює волю народу. Але Лок зауважив, що така верховна влада не повинна носити деспотичний характер. Їй слід прибігати до вже проголошених та постійно діючих. Недопустимим є необґрунтоване та безпідставне позбавлення власності без згоди на те власника. Також категорично відкидалась можливість передачі їх повноважень кому-небудь.

Нагально постає проблема аби новостворені закони постійно виконувались та існував певний нагляд за цим процесом. Але мислитель зауважив, що повноваженням виконання законів мають наділятися інші органи, щоб законотворці не почали використовувати закони на свою користь і не суперечили таким чином інтересам суспільства. Таким чином, виникає ще одна влада — виконавча. Сюди також входить і судова влада.

Окрім цих двох гілок влади, Лок виокремлював ще одну — федеративну. Її компетенція, на думку автора, має поширюватися на право оголошувати війну і мир, брати участь в коаліціях, об'єднаннях і союзах, будувати відносини з будь-якими фізичними та юридичними особами за межами даної держави. Її виокремлення є природнім, оскільки такі стосунки мала кожна особа до того як вступила в суспільні відносини, а тепер вона делегує це повноваження спеціальним органам, бо результати цих відносин можуть зачіпати інтереси всього суспільства. У випадку, коли дійсні закони та порядок і методи їх реалізації суперечили волі та інтересам народу, Лок передбачав право опору владі — право на повстання. Таким чином, законодавча влада може бути ліквідована чи замінена. Звідси слідує, що верховну владу все ж має суспільство, але з іншого боку її не можна назвати такою, доки не розпущено владу.

Отже, верховною є саме законодавча бо той орган, який створює закони і ними ж уповноважує когось на їх виконання, має бути вищим, тобто виконавча влада є підпорядкованою і підзвітною законодавчій і може бути зміщеною або заміненою.

Також автор не бачить ніякої необхідності і зручності в тому, щоб законодавча влада була постійно діючою, але це є необхідно умовою для виконавчої, оскільки не завжди є потреба у законотворенні, але є постійна необхідність у їх виконанні. Природнім є і те, що коли законодавчий орган передав повноваження виконувати норми в інші руки, то він залишив за собою право відібрати таку владу назад, коли на це буде певна причина або виконання законів суперечитиме інтересам народу. Таке твердження є справедливим і щодо федеративної влади, бо вона і виконавча влада є підзвітними і підпорядкованими верховній законодавчій владі.

Право обрання (вперше чи повторно) певного кола осіб на посади до таких органів належить тільки народу і має реалізовуватися у визначений термін. В певних випадках таким правом може наділятися і виконавчий орган. Але повноваження скликати та розпускати даний орган не ставить виконавчу владу вище. Також мислитель зауважив, що у разі, коли виконавча влада буде перешкоджати скликанню сесій законодавчої, коли цього вимагає конституція чи потреби суспільства, то по суті вона вступає у стан війни з народом, який все ще зберігає за собою право поновити законодавчий орган шляхом застосування сили.

Релігія

Щодо релігії Лок прагнув створити для різних християнських конфесій платформу з мінімальною спільною базою, яку можна пояснити за допомогою розуму . Він вважав, що в християнській релігії є місця, які просто неможливо обґрунтувати за допомогою нього. Правом на свободу релігії не захоплювалися атеїсти та католики (останні, за те, що визнають Папу головою держави). Вважав, що держава переступала би свої повноваження, якби силою вимагала людей вірити в щось.

Теорія пізнання

Лок також хотів створити для науки спільну платформу, не втручаюсь в її окремі галузі. Він визнає частково Декартівський раціоналізм: для нього мислення починається від суб'єкту, проте заперечує те, що реальність складається із окремих реальностей суб'єктів. Він не вірить у вроджені знання. При цьому виходить із наївних форм таких ідей (не як у Декарта), припускаючи, що вроджені ідеї повинні бути свідомими всім людям в будь-який час. Проте, ані діти, ані неосвічені люди не знають основних філософських понять. Окрім цього, вроджені ідеї роблять розум непотрібним. Наприклад, ідея Бога не є вродженою, оскільки існує багато народів, де не існує віри в Бога. Він вважає, що людина народжується як «табула раса» (з лат. чиста дошка). В розумі не знаходиться нічого, що би не було сприйнято органами чуття. Лок є емпіриком. Матеріалом пізнання є прості ідеї, вони всі походять із досвіду. Ідеєю є в найзагальнішому сенсі будь-яка уява, елемент свідомості як поняттєво-раціонального як і чуттєвого типу.

Прості ідеї:

сенсації (зовнішні): чуттєві враження речових тіл, колір, запах, смак, розмір, рух тощо (вже тут він розрізняє першорядні та другорядні якості; див. нижче).

рефлексії (внутрішні): власні дії, стан, переживання, наприклад, ідеї з рефлексії бажання, прагнення, уяви, мислення тощо.

складається з обох однаково: радість, біль, сила, послідовність в часі.

Складні ідеї: що складають з простих через їх порівняння, поєднання, абстрагування; вони є в першу чергу поняттями / першими якостями (номіналізм), оскільки про реальну сутність речей не можемо нічого сказати.

Субстанції: речі, які складаються із постійного зв'язку між простими ідеями; не може знати, чи вони насправді є, проте, вважає, що Бог, янгол є субстанціями.

Першорядні якості (властивості, які безпосередньо містяться в речах, напр.., об'єм, твердість або форма).

Другорядні якості (властивості, які не містяться у речах, але додаються до ідеї субстанції через наше сприйняття, наприклад, солодкість, теплота).

Тільки про субстанцію першої якості ми можемо щось сказати об'єктивно, оскільки можна виміряти кількісно, а не якісно.

Співвідношення (різних ідей одна до одної; ідентичність та не-ідентичність, час та простір); при цьому, каузальність стає суб'єктивною.

модуси (ідеї, які не відбивають реальність, а є розумовими конструкціями, наприклад, держава, трикутник тощо); поняття моралі зараховує сюди — для розвитку потрібний розум.

Основною властивістю розуму він вважає можливість перевіряти ідеї на якість. Проте, на відміну від Канта, для Л. не існує ідей апріорі, а тільки можливість сприйняття, опрацьовування в образи складніших ідей та понять. Для Л. реально існують тільки прості ідеї, а складні — ні. Окрім цього, існує реальна субстанція, про яку ми нічого не можемо сказати. Таким чином він вказує на межі пізнання. Пізнання для Лока є сприйняття відповідності або невідповідності ідей. Абстракція у Л. — це відкидання певних властивостей у певних речей для кращої класифікації.

Він розрізняє три елементи пізнання (впевненість в знанні найвища в першому, найнижча — в останньому):

інтуїтивне: Людина впізнає у порівнянні відповідність або протилежність ідей. Інтуїтивна правда виникає тоді, коли ідеї не піддаються подальшому аналізу, коло вони є очевидними;

демонстративне: в рамках аргументації кожен крок повинен підтверджуватися інтуїтивним пізнанням (пор. у Декарта);

сенситивне: можна спостерігати тільки зовнішні тілесні речі, оскільки у нас відсутні адекватні ідеї.

Оскільки наші знання обмежені, Бог наділив нас можливістю провидіння. Те, що Бог нам відкрив, є безумовною правдою. Між знаннями та вірою, розумом та провидінням не може існувати протилежностей. Що є божественним провидінням — це повинен бачити розум.

Освітньо-педагогічні ідеї

Був одним з основоположників емпірико-сенсуалістичної теорії пізнання. Лок вважав, що у людини немає вроджених ідей. Вона народжується «чистою дошкою» і готова сприймати навколишній світ за допомогою своїх відчуттів через внутрішній досвід — рефлексію.

«Дев'ять десятих людей робляться такими, якими вони є, тільки завдяки вихованню». Найважливіші завдання виховання: вироблення характеру, розвиток волі, моральне дисциплінування. Мета виховання — виховання джентльмена, який вміє вести свої справи виразно й передбачливо, ділової людини, витонченої у спілкуванні. Кінцеву мету виховання Лок представляв у забезпеченні здорового духу в здоровому тілі («ось коротке, але повний опис щасливого стану в цьому світі»). Розробив систему виховання джентльмена, побудовану на прагматизмі й раціоналізмі. Головна особливість системи утилітаризм — кожен предмет повинен готувати до життя.

Виховання джентльмена включає (всі складові виховання повинні бути взаємопов'язані):

Фізичне виховання: сприяє розвитку здорового тіла, вироблення мужності та наполегливості. Зміцнення здоров'я, свіже повітря, проста їжа, загартовування, суворий режим, вправи, ігри.

Розумове виховання повинно підпорядковуватися розвитку характеру, формування освіченої ділової людини.

Релігійне виховання необхідно спрямовувати не на привчання дітей до обрядів, а на формування любові і пошани до Бога, як вищому суті.

Моральне виховання — виховати здатність відмовляти собі в задоволеннях, йти наперекір своїм уподобань і неухильно дотримуватися порад розуму. Вироблення витончених манер, навичок галантного поведінки.

Трудове виховання полягає в оволодінні ремеслом (столярним, токарним). Праця запобігає можливості шкідливого неробства.

Основний дидактичний принцип — у навчанні спиратися на інтерес і допитливість дітей. Головним виховним засобом є: приклад і середовище. Стійкі позитивні звички виховуються ласкавими словами та лагідними навіюваннями. Фізичні покарання застосовуються тільки у виняткових випадках зухвалої й систематичної непокори. Розвиток волі відбувається через уміння переносити труднощі, чому сприяють фізичні вправи й загартовування.

Зміст навчання: читання, письмо, малювання, географія, етика, історія, натурфілософія, хронологія, бухгалтерія, рідна мова, Французька мова, латинська мова, арифметика, геометрія, астрономія, фехтування, верхова їзда, танці.

По факту все це означало б професіоналізацію підготовки окремих учнів. Мали бути професійно підготовані приватні викладачі, які б займалися індивідуально. Основними компонентами освіти є підвищення фізичного, морального та інтелектуального.

Фізичне виховання — акцент на кондиціонування, гігієну, правильне харчування, повинні носити вільний одяг — засуджує ліфи, в дітей має бути багато фізичних вправ і свіжого повітря

Моральне виховання — важливість дисципліни, дисципліна і самоконтроль є важливим прикладом для наслідування дорослих, засуджує тілесні покарання — тільки в деяких випадках, всупереч, погані манери на роботі, лінь

Інтелектуальної освіта — вища освіта не вважається важливою, бо людина повинна бути в змозі піклуватися головним чином про свої справи

Кожен, за його словами, повинен навчитися деяким основам торгівлі. Лок сприймає фізичну працю, як доповнення до розумової діяльності. Він вважав, що хлопчики навіть з бідних сімей повинні відвідувати школу де їм би викладалась релігія, мораль, і ручна праця. Освіта для дівчаток не розглядалися Локом, як можлива в принципі.

Економічні вчення

Його теорія праці полягає в тому, що людина має право забрати щось із природи, якщо змішала її зі своєю працею (земля сама немає вартості, тільки робота на ній). Людина не має права брати більше, ніж їй потрібно. Не можна брати із природи щось, а потім дати йому зіпсуватися. Проте, можна поміняти щось на інше, що менше псується. Проте, грошей можна мати безмежно, бо вони не псуються. Пропагував вільну міжнародну торгівлю. Запровадив також поняття про швидкість обороту грошей.

Про теорію цін

Лок виклав свою загальну теорія вартості та ціни, яка є теорією про попит і пропозицію, у листі до членів парламенту у 1691 році, під назвою «Деякі міркування про наслідки зниження відсотка і підвищення вартості грошей». Він називає пропозицію «кількістю» й попит «рентою». «Ціна будь-якого товару піднімається або падає на певний відсоток в залежності від співвідношення продавців і покупців». І «те, що регулює ціну … [товарів] є не що інше, як їх кількість пропорційно до їх ренти». Кількісна теорія грошей становить окремий випадок цієї загальної теорії. Його ідея заснована на тезі, що «гроші відповідають за всі речі» (Екклезіаст) або «грошової ренти завжди достатньо, або більш ніж достатньо», і «вона змінюється дуже слабко…». Лок приходить до висновку, що попит регулюється лише їх кількістю, незалежно від того, чи попит на гроші не обмежений чи постійний. Він також досліджує визначники попиту та пропозиції. З точки зору пропозиції він пояснює вартість товарів їх рідкісністю і здатністю бути обміняними й спожитими. Він пояснює існування попиту на товари тим, що вони приносять доходи. Лок розвиває ранню теорію капіталізації, такої як земля, яка має значення, оскільки «виробництво товарної продукції на ній приносить певний річний дохід». Попит на гроші майже такий самий, як попит на товари або землю; це залежить від того чи гроші потрібні як засіб обміну, чи як позичковий капітал. Як засіб обміну «гроші здатні, шляхом їх обміну на товари, забезпечувати нас всім необхідним для життя». Як позичковий капітал «вони мають ту саму природу що й земля, тобто приносять певний річний прибуток… або проценти».

Думки про гроші

Лок розрізняє дві функції грошей, як «мірило» вартості, і як «застава», щоб претендувати на товари. Він вважає, що срібло й золото, на відміну від паперових грошей, є доброю валютою для міжнародних угод. Срібло і золото, говорить він, мають рівну цінність для всього людства і тому їх може розглядати як заставу будь-хто. Тоді як вартість паперових грошей дійсна тільки за правління уряду, який їх друкує.

Лок стверджує, що країна повинна шукати сприятливий торговий баланс, щоб не залежати від інших країн і не нести збитки в торгівлі. Оскільки кількість грошей у світі постійно зростає, країна повинна постійно прагнути збільшити свої грошові запаси. Лок розвиває свою теорію обмінного курсу грошей. На додаток до руху товарів, існує також рух грошової маси в країні, і рух капіталу визначає обмінний курс. Останній є менш значним і менш мінливим, ніж рух товарів. Стосовно ж грошової маси, якщо вона велика відносно інших країн, спричинить підняття курсу грошей цієї країни вище номінального, подібно до експортного балансу.

Він також оцінює потребу в готівці для різних економічних груп (землевласників, робітників і брокерів). Для кожної групи потреби в готівці тісно пов'язані з тривалістю періоду оплати. Він стверджує, брокери — це посередники — чия діяльність збільшує грошове коло і чий прибуток забирає частину заробітків робітників і землевласників, і негативно впливає на особисте та народне господарство, хоч вони нібито сприяли його розвитку.

Політичні погляди

Природний стан — стан повної свободи та рівності при розпорядженні своїм майном і своїм життям. Це стан миру і доброзичливості. Закон природи встановлює мир і безпеку.

Природне право — право на приватну власність, право на дії, на свою працю і на його результати.

Прихильник конституційної монархії й теорії суспільного договору.

Лок — теоретик громадянського суспільства і правової демократичної держави (король і лорди повинні звітувати перед законом).

Першим запропонував принцип розподілу влади: на законодавчу, виконавчу і федеративну. Федеративна влада займається оголошенням війни і миру, дипломатичними питаннями та участю в союзах і коаліціях.

Держава створена щоб гарантувати природне право (свобода, рівність, власність) і закони (мир і безпека), вона не повинна зазіхати на ці права, її потрібно організувати так, щоб природні права були надійно гарантовані.

Розробляв ідеї демократичної революції. Лок вважав правомірним і необхідним повстання народу проти тиранічної влади, що зазіхає на природні права і свободу народу.

Найбільш відомий завдяки розробці принципів демократичної революції. Найбільш послідовно Лок розвинув «право народу на повстання проти тиранії» у роботі «Роздуми про славетну революцію 1688 року».

Твори

Найвідоміші твори — «Два трактати про правління», «Листи про терпимість», а також «Розвідка про людське розуміння» (український переклад Наталки Бордукової вийшов друком у харківському видавництві «Акта»).

Цікаві факти

Лок став одним із засновників договірної теорії походження держави.

Лок першим сформулював принцип «поділу влади» на законодавчу, виконавчу і федеральну

На честь Джона Лока названо один з астероїдів 7010 Лок

 

Девід Юм (також Г'юм або Х'юм, англ. David Hume, при народженні Гом (англ. Home), 26 квітня 1711—1776) — шотландський філософ-емпірист, історик та економіст, діяч епохи Просвітництва, в першу чергу відомий своїми працями у галузі епістемології. Юма часто називаюсь провідним нео-скептиком вісімнадцятого сторіччя.

Народжений в сім'ї юриста 26 квітня 1711, Девід провів перші роки свого життя в Единбурзі. Освіту здобув у Единбурзькому університеті. Почав навчатися там у дуже ранньому віці — дванадцятирічним (за іншими даними йому було десять), тоді як зазвичай навчання в університеті починалося з 14 років. У 1734—1737 рр. він перебував у Франції, де написав чорновик своєї праці «Трактат про людську природу» (англ. A Treatise of Human Nature), анонімно опублікованої в Лондоні у 1739. У середньому віці написав «Історію Англії», працював військовим аташе, бібліотекарем. У 1763 став особистим секретарем лорда Гертфорда — британського посла у Парижі. До Единбурга Юм повернувся у 1769, де помер 25 серпня 1776 року.

Філософія

Емпіризм

У порівнянні зі своїми попередниками та авторитетами, що відігравали помітну роль у розвитку британського та світового емпіризму того часу — Джоном Локком, Джорджем Берклі та Ісааком Ньютоном, Девід Юм може бути охарактеризований як номіналіст. На противагу до відносно збалансованої у правах на існування об'єктивної та суб'єктивної реальностей, дуалістичної Декартівської моделі світобудови, британські філософи-епістемологи починаючи від Локка беруть курс на сенсаціоналізм (sensationalism) — віддання переваги сприйняттю та суб'єктивній матерії як «єдинно»-обґрунтованого базису філософських теорій. Таким чином ми можемо спостерігати поступову редукцію ролі речей самих у собі (субстрату, матерії, субстанції) у їхніх роботах та наголос на емпіричне знання та сприйняття — «єдинно» у істинності чого людина може бути хоча б до якоїсь міри певна. Усе вищезгадане виливалося у монізм та номіналізм — зменшення кількості сфер та світів у яких ведеться людське існування з двох чи кількох до одного. Особливо помітними подібні удари по матеріалізму і субстанції стають після появи праць Берклі — основні первісні положення теорій якого запозичив Юм, зокрема вартою уваги є концепція ідей (ideas/ collections of ideas) Берклі , яка дещо модифікується Юмом, котрий розмежовуює усі об'єкти свідомості на сприйняття (impressions) та ідеї(думки) що постали унаслідок їх синтезу (ideas). Однак, варто зазначити що не зважаючи на радикальність свого емпіризму, Юм вважав доцільним послуговуватися ним лише у метафізичному контексті так само як і своєю скептичністю щодо реальності причинно-наслідкових зв'язків про яку йтиметься нижче і визнавав безглуздість використання подібних судженнь у повсякденному житті.

Зв'язки ідей та предмети дійсності

«Зв'язки ідей» та «предмети дійсності» безперечно не найвдаліший переклад словосполученнь relations of ideas, що у простих словах повинне було позначати способи та шляхи асоціювання, сполучення ідей одна з одною та іншими ідеями, побудову категорій та matters of fact — предмети мислення отримані з чуттів, «думальна субстанція», те над чим проводяться маніпуляції розуму.

Вплив цього нововедення на подальший розвиток світової філософії є цікавим у першу чергу тому, що воно лягло в основу знаменитої концепції синтетичних та аналітичних судженнь Іммануїла Канта, що захоплювався Юмом як борцем з догматизмом у сфері філософії та теології того часу.

Каузальність

Причинно-наслідкові зв'язки та логічне мислення стають головним об'єктом атаки у роботах Юма, зокрема в його есе «Дослідження стосовно людського пізнання» (англ. An Enquiry Concerning Human Understanding, 1748). Берклі, що вимагав у матеріалістів прикладів безпосереднього сприйняття матерії що довело б її існування, вважав що усі чуття посилаються людині раціональним Богом. Юм вперше відверто задає питання — звідки ми можемо знати що те що посилає нам сприйняття — насправді Бог і що дає нам підстави стверджувати що наші сприйняття та їх причинно-наслідкова пов'язаність реальні та дійсно впорядковані за якоюсь схемою. Згідно з версією Юма, раціональність а також причина, наслідок, а головне — розум — це лише химера створена рядом постійних збігів у морі світового хаосу. Звичайно ці збіги дуже стійкі і деякі з них повторюються вже не одну тисячу років, що дає нам всі підстави вважати, що за однією дією слідуватиме інша та використовувати це для свого блага, проте крім цієї нестовідсоткової ймовірності збігів, немає нічого, що дозволяло б нам стверджувати про те, що між двома подіями у всесвіті існує будь-яка раціональна каузальність та необхідність. За подібні вислови Юму довелось довго розплачуватись ярликами атеїста та радикала, проте саме він у свій час написав те, про що довго боялися навіть сказати інші.

 

Ґотфрід Вільгельм Лейбніц (іноді — Ляйбніц; нім. Gottfried Wilhelm Leibniz; 1 липня 1646, Лейпциг — 14 листопада 1716, Ганновер) — провідний німецький філософ, логік, математик, фізик, мовознавець та дипломат.

Передбачив принципи сучасної комбінаторики. Зробив вагомий внесок у логіку і філософію. Через кодування намагався створити універсальну числову дескриптивну платформу для всіх наук — прообраз сучасних формальних систем. Створив першу механічну лічильну машину, здатну виконувати додавання, віднімання, множення й ділення. Незалежно від Ньютона створив диференціальне й інтегральне числення і заклав основи двійкової системи числення. У рукописах і листуванні, які було надруковано лише в середині XIX століття, розробив основи теорії детермінантів. Зробив вагомий внесок у логіку і філософію. Мав надзвичайно широке коло наукових кореспондентів, багато з ідей викладено в рукописах і листуванні, що ще й досі повністю не надруковано.

Ґотфрід Вільгельм народився 1 липня 1646 року в сім'ї професора філософії моралі (етики) Лейпцизького університету Фрідриха Лейбнюца (нім. Friedrich Leibnütz) та Катерини Шмук (нім. Catherina Schmuck). Батько — Фрідрих Лейбнюц народився у Саксонії і був серболужицького походження, мати — дочка поважного лейпцизького юриста та професора Вільгельма Шмука.

Коли хлопчикові було шість років, його батько помер, через це вихованням хлопчика займалась його мати. Після смерті батька, залишилась велика особиста бібліотека. Лейбніц навчався у відомій Лейпцизьскій школі Святого Фоми. Бібліотека батька дозволила Лейбницу вивчити широкий спектр передових філософських і теологічних робіт, до яких він міг би мати доступ тільки в студентські роки. Лейбніц розповідав:

« Коли я підріс, мені почало приносити надзвичайну насолоду читання всякого роду історичних оповідань. Німецькі книги, які мені траплялися під руку, я не випускав з рук, поки не прочитував їх до кінця. Латинською мовою я займався спершу тільки в школі і, без сумніву, я просувався б із звичайною повільністю, якби не випадок, що вказав мені абсолютно інший шлях. У будинку, де я жив, я натрапив на дві книги, залишені одним студентом. Одна з них була твори Лівія, інша - хронологічна скарбниця Кальвізія. Як тільки ці книги потрапили мені до рук, я проковтнув їх».

Намагаючись глибше розібратись в отриманих творах Лейбніц зацікавився й іншою античною літературою. До десяти років Лейбніц вивчив книги Цицерона, Плінія, Геродота, Ксенофана та Платона. У віці 12 років Лейбніц уже був знавцем латині; у віці 13 років він за один ранок склав триста гекзаметрів латинського вірша для спеціального заходу в школі:

« Я радів, ніби знайшов скарб, тому що згорав від нетерпіння побачити древніх, яких знав тільки по імені, — Цицерона та Квінтіліана, Сенеку і Плінія, Геродота, Ксенофонта і Платона, письменників періоду Августа і багатьох латинських і грецьких отців церкви. Все це я став читати, дивлячись по потягу, і насолоджувався надзвичайною різноманітністю предметів. Таким чином, не маючи ще дванадцяти років, я вільно розумів латинь і почав розуміти по-грецьки»

Навчання в університетах

У 1661 році, у віці 14 років, Лейбніц вступив до Лейпцизького університету, де у 1663 році отримав ступінь бакалавра, з дисертацією «De Principio Individui», з якої бере початок його пізніша теорія монад. Викладання математики в Лейпцигу було поганим, і влітку 1663 р. Лейбніц навчався у Йенському університеті, де на нього вчинив великий вплив філософ і математик Ерхард Вейгель. У жовтні 1663 р. Лейбніц повернувся до Лейпцига і пройшов курс навчання до доктора права. Отримав ступінь магістра філософії за дисертацію, яка поєднувала аспекти філософії і права з деякими математичними ідеями, що походять від Вейгеля. Отримав ступінь бакалавра права, працював над докторською дисертацією з філософії, «Dissertatio de arte combinatoria», яку було надруковано у 1666 р.

Незважаючи на його неабияку на той час репутацію і визнання його праць, Лейбніцу було відмовлено у ступені доктора права в Лейпцигу, тому він негайно поїхав до Нюрнберзького університету в Альтдорфі, де у лютому 1667 р. отримав цей ступінь за свою дисертацію «De Casibus Perplexis». Йому була запропонована посада професора в Альтдорфі, але Лейбніц відмовився, обравши натомість кар'єру дипломата і юриста.

Політична та публіцистична діяльність

З 1667 до 1676 р. перебував на службі Майнського курфюрста, барона Йоганна Кристіана фон Бойнебурґа. Під час дипломатичної роботи Лейбніц подорожував країнами Європи. У 1672 р. він отримав змогу подорожувати до Парижа, де і залишився до жовтня 1676 року. До подорожі у Францію Лейбніца спонукала надія схилити Людовика XIV до завоювання Єгипту, яке мало відвернути честолюбні задуми Франції від німецьких земель і в той же час нанести удар османській могутності. По дорозі з Парижа до Німеччини Готфрід Вільгельм Лейбніц зустрічався в Голландії з Спінозою, там же він дізнався і про відкриття Левенгука, які зіграли важливу роль у формуванні його природно-наукових і філософських поглядів. Під час цих подорожей Лейбніц познайомився з деякими з найвидатніших вчених і філософів того часу, зокрема Арно, Малебраншем і Гюйгенсом (який став його вчителем математики) у Парижі, а також Гуком, Бойлем і Пеллем у Лондоні. Лейбніц вніс суттєвий вклад у політичну теорію і в естетику.

Під час перебування у Парижі, Лейбніц розпочав дослідження з диференціального й інтегрального числення. Лейбніц надавав надзвичайну увагу питанням зручної наукової нотації, і в рукописі від 21 листопада 1675 р. він уперше використав нині загальновизнанний запис f ( x ) d x для інтегралу функції.

Життя у Ганновері

У 1676 році, незабаром, після смерті курфюрста Майнцського, Лейбніц перейшов на службу до герцога Брауншвейг-Каленберга — Ернста Августа. Він одночасно радник, історик, дипломат і бібліотекар Бібліотеки герцога Августа у Вольфенбюттелі; цей пост він не залишив до кінця життя. За дорученням герцога Лейбніц склав історію роду Гвельфів-Брауншвейгів. Він працював над нею понад тридцять років і встиг довести її до раннього Середньовіччя.

Лейбніц продовжував математичні дослідження, відкрив теорему Ньютона-Лейбніца. Вже в 1676 році Лейбніц у листах виклав основи математичного аналізу. Обсяг його листування колосальний — воно досягло справді астрономічного числа — приблизно 15 000 листів.

У 1682 році Лейбніц заснував науковий журнал «Acta Eruditorum», який зіграв значну роль у поширенні наукових знань в Європі. Вперше «Acta Eruditorum» був опублікований в Лейпцигу.

Останні роки

У 1698 році помер герцог Брауншвейгський, його спадкоємцем став Георг-Людвіг, який недолюблював Лейбніца. Він дивився на нього лише як на свого придворного історіографа, що коштував йому багато зайвих грошей.

У 1700 році Лейбніц заснував Берлінську Академію наук і став її першим президентом. Його обрали іноземним членом Французької академії наук.

Стосунки між Лейбницем і герцогом охолонули ще більше, коли Георг-Людвіг, під ім'ям Георга I, вступив на англійський престол.Лейбніц хотів бути запрошеним до лондонського двору, проте він зустрів запеклий опір англійських вчених, через сумно відому суперечку, яку він вів із Ісааком Ньютоном. Лейбніц безуспішно намагався примиритися з королем і залучити його на свій бік. Георг I постійно робив Лейбніцу догани за неакуратне складання історії його династії; врешті він видав рескрипт на ім'я ганноверського уряду, де було офіційно висловлено осуд Лейбніца, і знаменитий учений публічно був названий людиною, якій не слід вірити.

Готфрід Вільгельм Лейбніц був оточений інтригами придворних, його дратували нападки ганноверського духовенства. Останні два роки життя в Ганновері були для Лейбніца особливо важкими, він знаходився в постійних фізичних стражданнях, «Ганновер — моя в'язниця», — сказав він одного разу.

На початку серпня 1716 року, після затяжної хвороби Ґотфрід Лейбніц помер. Ніхто з почту ганноверського герцога не проводив Лейбніца в останній шлях, за труною йшов тільки його особистий секретар. Берлінська академія наук, засновником і першим президентом якої був Лейбніц, не звернула уваги на його смерть, проте через рік Б. Фонтенель виголосив відому промову в його пам'ять перед членами Французької академії наук.

Наукові досягнення

Філософія

Лейбніц став завершувачем філософії XVII століття і попередником німецької класичної філософії, його філософська система склалася до 1685 року як підсумок двадцятирічної еволюції, в процесі якої він критично переробив основні ідеї Демокріта, Платона, Августина, Декарта, Гоббса, Спінози та інших. Хоча Лейбніц захоплювався інтелектом Спінози, він також був відверто стривожений його висновками, особливо, коли вони були несумісні з християнською ортодоксальністю. Одного разу Лейбніц сказав, що схвалює більшу частину того, про що читає, проте це свідчить не про еклектизм, а про властивий йому дар синтезувати різні ідеї, створюючи оригінальне вчення. Лейбніц володів здатністю примирювати і об'єднувати різнорідне, і плюралізм його метафізики певною мірою зобов'язаний саме цій властивості. На відміну від Декарта, який протиставляв нову науку традиційній схоластичній філософії, Лейбніц був переконаний у необхідності примирити платонізм і арістотелізм в їх середньовічній інтерпретації з фізикою та астрономією Галілея і Кеплера, геометрією Кавальєрі, аналізом Валліса і Гюйгенса, а також з біологією Левенгука, Мальпігі і Сваммердама.

Лейбніц відхилив висунутий Декартом як критерій істини, принцип безпосередньої достовірності, тобто ясності та виразності ідей. Лейбніц вважав такий критерій психологічним, а тому суб'єктивним, на противагу він вказував, що не стільки суб'єктивна очевидність, скільки логічний доказ гарантує об'єктивність та істинність знання. Досконалість дійсного світу Лейбніц розумів як «гармонію сутності та буття»: оптимальність відносин між різноманітністю існуючих речей і дій природи і їх впорядкованістю; мінімум втрат при максимумі результаті.

Лейбніц — один з найважливіших представників новоєвропейської метафізики, в центрі уваги якої — питання про те, що таке субстанція. Лейбніц розвив систему, що отримала назву субстанціальний плюралізм або монадологія. Лейбніц першим системно і доказово представив висловлювану ще у піфагорійські часи ідею про те, що монадність Всесвіту — ознака транзитивна. Тобто розгляд Всесвіту як монади означає водночас визнання як монад та індивідуальних складових Всесвіту. Взяті як множина, а не як Єдине, монади постали у якісно іншому ракурсі, збагатилися новими значеннями. Монади не змінюють своєї внутрішньої структури під впливом інших монад. Кожна монада виступає як певний світ, відображаючи в собі весь світовий порядок, і має свою власну визначеність (є носієм певних якостей), якою вона відрізняється від інших. Монади не мають ніяких просторових або будь-яких фізичних характеристик. Їх, таким чином, не можна пізнати чуттєво. Вони є суто ідеальними, духовними елементами буття. Ми можемо їх пізнати тільки за допомогою розуму. Чуттєві речі, тобто поєднання монад, відрізняються залежно від монад, з яких вони складаються.

Математика

Лейбніц шукав можливості для розширення наукових контактів. Він розпочав листування з Ольденбургом, секретарем Лондонського наукового товариства. Восени 1672 р., з нагоди дипломатичної місії від Бойнебурга у Парижі, Лейбніц познайомився з Гюйгенсом і за його керівництвом розпочав дослідження з теорії рядів і знаходить славетну формулу

4 = 1 1 3 + 1 5 1 7 + … .

Під впливом Гюйгенса Лейбніц вивчив праці Паскаля, Грегорі та інших з інфінітезімальної геометрії, тобто питання дотичних до кривих, і виходить з ідеєю «функції», в сучасній термінології — похідної, таким чином винаходячи центральну концепцію математичного аналізу.

У 1675 році Лейбніц створив диференціальне й інтегральне числення і згодом опублікував головні результати свого відкриття, випередивши Ньютона, який ще раніше прийшов до схожих результатів і писав про них Лейбніцу у приватній переписці .

У 1684 році Лейбніц опублікував першу у світі велику роботу по диференціальному численню: «Новий метод максимумів і мінімумів», причому ім'я Ньютона в першій частині навіть не згадується, а в другій заслуги Ньютона описані не цілком ясно. Тоді Ньютон не звернув на це уваги. Його роботи з аналізу почали видаватися тільки з 1704 року. Згодом через це виникла багаторічна суперечка між Ньютоном і Лейбніцем про пріоритет відкриття диференціального числення. Ньютон написав два листа до Лейбніца, в яких повідомив про свої дослідження з аналізу, але без викладання методів. У відповідь Лейбніц описав деякі зі своїх методів, щодо яких Ньютон зневажливо зауважив: «…не розв'язане жодне попередньо відкрите питання…».

У 1686 році Лейбніц поділив дійсні числа на трансцендентні та алгебраїчні. Вперше ввів у друк символ для інтегралу (і вказав, що ця операція обернена диференціюванню).

Лейбніц виклав свої дослідження з математичного аналізу у декількох мемуарах, починаючи з «Nova Methodus pro Maximis et Minimis, Itemque Tangentibus, qua nec Fractas nec Irrationales Quantitates Moratur, et Singulare pro illi Calculi Genus» («Новий метод для максимумів і мінімумів, а також дотичних, якому не заважають ні дробні, ні ірраціональні кількості, і дивовижний вид числення для цього»), надр. в Acta Eruditorum в 1684 р. Зокрема, вже перший мемуар містить нотацію d x {\displaystyle dx} dx і правила для діференціювання добутків, часток і степенів. Оскільки жодні з результатів методу флюксій Ісаака Ньютона, який він розробляв принаймні з 1671 р., ще не було надруковано (Ньютоновські «Philosophiae Naturalis Principia Mathematica» з'явились лише у 1687 р.), ці публікації Лейбніца згодом призвели до надзвичайно лютої і тривалої суперечки щодо пріоритету у створенні диференціального та інтегрального числення. Так чи інакше, ідеї Лейбніца та його нотація мали набагато більший вплив на розвиток математичного аналізу протягом наступного століття, особливо на континенті.

Ще одним із визначних досягненнь Лейбніца був його трактат «Dynamica» з аналітичної механіки, який підсумував дослідження, розпочаті у 1676 р.

Інформатика

Він першим зрозумів роль двійкової системи числення в механізації та організації обчислень.

Лейбніц також описав двійкову систему числення з цифрами 0 і 1, на якій працює сучасна комп'ютерна техніка. Сучасна двійкова система була повністю описана їм у роботі «Explication de l'Arithmétique Binaire». Як людина, що захоплюється китайською культурою, Лейбніц знав про Книгу Змін і зауважив, що гексаграми відповідають двійковим числам від 0 до 111111; він захоплювався тим, що це відображення є свідченням великих китайських досягнень у філософській математиці того часу. Лейбніц можливо був першим програмістом і інформаційним теоретиком. Він виявив, що якщо записувати певні групи двійкових чисел одне під іншим, то нулі і одиниці в вертикальних стовбцях будуть регулярно повторюватися, і це відкриття навело його на думку, що існують цілком нові закони математики. Лейбніц зрозумів, що двійковий код оптимальний для системи механіки, яка може працювати на основі активних і пасивних простих циклів, що перемежовуються. Він намагався застосувати двійковий код в механіці і навіть зробив креслення обчислювальної машини, що працювала на основі його нової математики, але незабаром зрозумів, що технологічні можливості його часу не дозволяють створити таку машину. Проект обчислювальної машини, що працює в двійковій системі, в якій використовувався прообраз перфокарти, Лейбніц виклав у праці, написаній ще в 1679 (до того, як він докладно описав двійкову арифметику в трактаті 1703 Explication de l'Arithmétique Binaire). Одиниці і нулі в уявній машині були представлені відповідно відкритими або закритими отворами в банці, що переміщається, через яку передбачалося пропускати кульки, що падають у жолоби під нею. Лейбніц писав також про можливість машинного моделювання функцій людського мозку.

Ним же був розроблений (і частково реалізований) проект механічної обчислювальної машини, оснований на двійковій арифметиці. Саме із числових обчислень розпочалась ера механізації й автоматизації інформаційних систем.

У 1673 році Лейбніц побудував першу лічильну машину, здатну механічно виконувати всі чотири дії арифметики. Ряд найважливіших її механізмів застосовували аж до середини XX століття. До типу машини Лейбніца можуть бути віднесені всі машини, зокрема і перші ЕОМ, які виконували операцію множення як багаторазове додавання, а ділення — як багаторазове віднімання. Головною перевагою цих машин були більш високі, ніж у людини, швидкість і точність обчислень. Їх створення продемонструвало принципову можливість механізації інтелектуальної діяльності людини.

Протягом XVII—XIX ст. з'явилася ціла низка арифмометрів і калькуляторів для механічної обробки числової інформації. Основи такої обробки базувались на винайдених ще в Стародавній Індії позиційних системах числення й правилах виконання в них чотирьох основних арифметичних дій. Ці правила набули поширення в Європі приблизно в 820—825 рр. завдяки трактату хорезмського математика й астронома аль Хорезмі. Звідси й походять такі словосполучення, як «алгоритм додавання», «алгоритм множення» тощо. Пізніше термін «алгоритм» став застосовуватись у ширшому сенсі, означаючи будь-яке механічне правило для обробки інформації, у тому числі й символьної.

Наприкінці XIX та на початку XX ст. ідеї Лейбніца про універсальну платформу знайшли свій подальший розвиток у формалізації класичної математики, яка завершилася створенням прикладного числення предикатів.

Винаходи

1673 року, після знайомства з Християном Гюйгенсом, Лейбніц створив механічний калькулятор (арифмометр), що виконує додавання, віднімання, множення і ділення чисел, а також добування коренів і піднесення до степеня. У машині Лейбніца використовувався принцип зв'язаних кілець підсумовуючої машини Паскаля, але Лейбніц ввів у неї рухомий елемент (прототип каретки настільного калькулятора), що дозволив прискорити повторення операції додавання, необхідне при перемножуванні чисел. Замість коліщат і приводів у машині Лейбніца використовувалися циліндри з нанесеними на них цифрами. Кожен циліндр мав дев'ять рядів виступів або зубців. При цьому перший ряд містив один виступ, другий ряд — два виступи і так аж до дев'ятого ряду, що містив відповідно дев'ять виступів. Циліндри з виступами були рухомими.

Спеціально для своєї машини Лейбніц застосував систему числення, що використовує дві цифри: 0 і 1. Принцип двійкової системи числення Лейбніц пояснював на прикладі коробочки з отворами: відкритий отвір означає 1, закритий — 0. Одиниця позначалася кулею, що випала, нуль — відсутністю кулі. Двійкова система числення Лейбніца знайшла згодом застосування в автоматичних обчислювальних пристроях. Машина була продемонстрована у Французькій академії наук і лондонському Королівському суспільстві.

Лейбніц підказав Дені Папену конструкцію парової машини (циліндр і поршень). Сам Готфрід Лейбніц зі змінним успіхом намагався створити паровий насос на рубежі XVII і XVIII століть поряд з Християном Гюйгенсом.

Лейбніц міг за тиждень запропонувати з півдюжини геніальних ідей: від підводного човна до абсолютно нової форми годинника, від новаторської моделі ліхтарика до воза, який міг рухатися з такою ж швидкістю, як і сучасні автомобілі (навіть у часи, коли дороги являли собою колійні шляхи), однак жоден з цих винаходів так і не був завершений. Як інженер, Лейбніц працював над обчислювальними машинами, годинниками і навіть над обладнанням для гірничодобувної промисловості. Як бібліотекар, він в цілому винайшов сучасне уявлення про каталогізацію.

Попри те, що проект осушування копалень у горах Гарца у 1678—1684 р.р. зазнав невдачі, під час його виконання Лейбніц розробив чимало конструкцій вітряків, помп та інших механізмів. До того ж, завдяки накопиченим спостереженням Лейбніц перетворився на експерта з геології, сформулювавши гіпотезу, що Земля спочатку була розплавленою. Серед винаходів Лейбніца можна також відзначити:

Інші відомості

Лейбніц листувався майже з усіма тогочасними науковцями Європи, до його кореспондентів належало понад 600 осіб. Він переконав Фрідріха Вільгельма I заснувати Бранденбурзьке наукове товариство (пізніше — Берлінська АН) і з 1700 був його президентом. На прохання Петра I розробив проекти розвитку освіти і державного керування в Росії. Також доклав чимало зусиль для заснування наукових академій у Санкт-Петербурзі (яку було створено вже після його смерті) та Відні.

У своїх метафізичних роботах, наприклад, «Монадологія» (1714), доводив, що все складається з безлічі елементів, монад, що перебувають між собою в відношенні гармонії. Монади, будучи незалежними одна від одної, взаємодіють. Це означає, що християнська віра і наукове знання не повинні бути в конфлікті, і існуючий світ створений Богом як найкращий із усіх можливих світів.

 

Питання для самоперевірки:

1) Наведіть та охарактеризуйте епоху, коли почали отримувати розвиток механістичні уявлення про природу та світ.

2) Назвіть основні ідеї та представників філософії епохи Нового часу.

3) Раціоналізм, як спосіб отримання знання: назвіть представника та коротко охарактеризуйте цей метод.

4) Охарактеризуйте монізм та пантеїзм у вченні Бенедикта Спінози.

5) Моністичні уявлення в філософії Бенедикта Спінози: до чого зводяться основні положення?

6) Назвіть особливості, ідеї та персоналії німецької класичної філософії.

7) В чому відмінність між теоріями пізнання Джона Локка про tabula rasa та Г.В.Ляйбниця про «Монадологію» щодо вродження ідей та емпіричного сприйняття?

8) «Монадологія» Г.В. Ляйбниця: в чому особливість уявлення про плюралістичність субстанції?

9) Уявлення про детермінізм Давида Г’юма (Юма): чи існує причинність?

Література:

 

Kenny, Anthony. 2012. A New History of Western Philosophy. Oxford: Clarendon Press

Асмус В.Ф. Декарт. – М.: 1956

Асмус В.Ф. Френсис Бэкон. – М. 1965

Беркли Д. Сочинения. – М.: «Мысль», 2000. – 560 с.

Богомолов А.С. Критика субъективно-идеалистической философии Дж. Беркли. – М., 1959

Быховский Б.Э. Беркли. – М., 1985

Васильев В.В. Влияние Лейбница на философию Юма // Историко-философский ежегодник – 92. – М., 1994

Гайденко П.П. История новоевропейской философии в ее связи с наукой: Учебное пособие для вузов. – М.: ПЕР СЭ; СПб.: Университетская книга, 2000. – 456 с.

Гайденко П.П. Монадология Лейбница и кантовское понятие «вещи в себе» // Этика Канта и современность. – Рига, 1989. – С. 91-121

Гайденко П.П. Эволюция понятия науки (XVII-XVIII вв.). – М., «Наука», 1987

Декарт Р. Сочинения в 2 т. Т.1. – М.: Мысль, 1989. – 654 с.

Декарт, Рене. Метафізичні розмисли . – К.: Юніверс, 2000. – 304 с.

Заиченко Г.А. Дж. Локк. – М.. 1988

Лейбниц Г. В. Монадология // Сочинения в 4-ти томах. Т.1. – М.; «Мысль», 1982, - с. 413-429.

Лейбниц Г. В. Начала природы и благодати, основанные на разуме // Сочинения в 4-ти томах. Т.1. – М.: «Мысль» 1982, - с. 404-412.

Лейбниц Г. В. Новые опыты о человеческом разумении автора системы предустановленной гармонии // Сочинения в 4-х томах. Т.2. – М.: «Мысль», - 1983. – с. 84 -100.

Лейбниц Г. В. Опыты теодицеи о благодати божией, свободе человека и начале зла // Сочинения в 4-ти томах. Т.4. – М.: «Мысль» 1982. – с. 49-52.

Лейбниц Г. В. Размышления о сочинении г-на Гоббса, опубликованном на английском языке, о свободе, необходимости и случайности // Сочинения в 4-ти томах. Т.4. – М.: «Мысль» 1982. сс. 416-426.

Локк Дж. Опыт о человеческом разумении (книга четвертая) // Сочинения в 3-х т. Т.2. – М.: Мысль, 1985. – сс. 3-201. – 560 с.

Локк Дж. Сочинения в 3-х т.: Т. 1. – М.: Мысль, 1985. – 621 с.

Любимов Н.А. Философия Декарта. – СПб.; 1886

Нарский И.С. Давид Юм. – М., 1973

Нарский И.С. Философия Д. Юма. – М., 1967

Паскаль Б. Мысли о религии. – Мн: Харвест, - М.: АСТ, 2001. – 224 с.

Соколов В.В. Философия Спинозы и современность. – М., 1964

Соколов В.В. Бытие, познание, человек и общество в философской доктрине Т. Гоббса // Гоббс. Т. Сочинения. Т.1 – М.: 1989

Соколов В.В. Западноевропейская философия XVIII века. – М.: Высшая школа, 1973

Спиноза Б. Этика. Избранные произведения. Т.1. – М.: Государственное издательство политической литературы, 1957. – сс. 359-618. – 631 с.

Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М.: Гардарики, 2001. – 816 с.

Стрельцова Г.Я. Паскаль и европейская культура. – М.: 1994

Субботин А.Л. Френсис Бэкон. – М., 1974

Фишер К. История новой философии. Т.1 – СПб., 1906

Юм Д. Трактат о человеческой природе, или попытка применить основанный на опыте метод рассуждения к моральным предметам // Сочинения в 2-х т. Т.1. – М.: Мысль, 1965. – 847 с.