Передумови виникнення філософії епохи Ренесансу

Відродження, або Ренесанс (фр. Renaissance — «Відродження») — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.

Специфіка культури доби Відродження

· Відродження інтересу до Античності;

· Обґрунтування права науки і розуму на незалежність від церкви;

· Антропоцентризм замість теоцентризму;

· Світський характер культури та літератури;

· Спроби компромісного поєднання надбання античності давньоримського варіанта з християнською ідеологією католицизму

Класифікація періодів

· Сучасні дослідники виділяють п'ять періодів доби Відродження :

· Протовідродження (Передвідродження) (2-а половина XIII століття — XIV століття);

· Раннє Відродження (1410/1425 рр. XV ст. — кінець XV століття);

· Високе Відродження (кінець XV — перші 20 років XVI століття);

· Пізнє Відродження (середина XVI — 90-ті роки XVI століття), співіснування з маньєризмом. В архітектурі — виникнення палладіанства;

· Північне Відродження — XVI століття, співіснування з північним і італійським маньєризмом.

Загальна характеристика

За своєю основою Ренесанс — антифеодальний за спрямуванням (Лазарев В. Н., Ротенберг І.Е та інші), йому властивий гуманістичний світогляд, звернення до культурної спадщини античності, її «відродження» (звідси і походження терміну). Його провісниками виступили поет Данте, художник Джотто та інші. Але родоначальниками Відродження вважаються Франческо Петрарка (1304–1374), автор «Книги пісень» і Джованні Бокаччо (1313–1375), автор «Декамерону». В малярстві піонером була Флорентійська школа на чолі з Філліппо Брунеллескі (1377–1446), Донателло (1386–1466), Мазаччо (1401—бл.1428). Це період так званого «Раннього Відродження». Таким чином, перша в історії людства культура, антифеодальна за спрямуванням, виникла в італійських містах — державах, що першими стали на капіталістичний шлях розвитку економіки і вибороли політичну незалежність у аристократії та князів церкви. Останні — перейшли на позиції підтримки нової ідеологічної течії, водночас або породжуючи компромісні форми між ренесансними настановами і католицизмом, або обмежуючи розповсюдження гуманізму. Відомі ренесансні центри навіть в Італії (Флоренція, Венеція, Ріміні, Падуя, почасти Рим) існували в тісному оточенні феодальних князівств і феодальних державних утворень на Європейському континенті.

З ХVI. розпочався перехід до первісного накопичення капіталів, довга і драматична перебудова економіки декількох західноєвропейських країн, формування перших національних держав і буржуазних націй. Дивним чином в авангарді нових процесів стали країни, мало зачеплені ідеями Відродження — Північні Нідерланди, Англія, Швеція, частково — німецькі князівства. Найпарадоксальніша ситуація склалася в Італії, класичній країні Відродження. Дрібні італійські князівства на чолі з Папською державою пішли консервативним шляхом і зміцненням феодальних відносин. Це сприяло кризі ідей Відродження після 1527 року, скороченню капіталістичних виробництв, обвалу авторитету римських пап, Контрреформації і посиленню позицій інквізиції в усіх суспільних галузях, загальмувало процес об'єднання конгломерату дрібних італійських держав в єдину державу на 450 років.(Італія стане єдиною державою лише в середині XIX століття.)

Посилив свої позиції європейський протестантизм — через занепад авторитету папської влади. В Німеччині набуло міці лютеранство. В Англії виникло англіканство, де головою віровчення став світський володар — король Генріх VIII. Відтак Британія офіційно відмовилась надсилати у Рим гроші та не визнавала верховенство папи в державі. За папський рахунок свої позиції посилили навіть італійські князівства. У місто Ріміні повернувся Сіджизмондо Малатеста, володар міста. А венеціанські дожі підпорядкували собі папські міста Червію та Равенну. Римським папам знадобиться декілька десятиліть, аби потроху відновити свої позиції тільки в Італії. Але західноєвропейська спільнота назавжди розкололася на два релігійні табори — католицизм і протестантизм.

Новий поштовх для розвитку ідей гуманізму дає винахід друкарства у 15-му ст., яке дозволяє зробити літературні твори надбанням ширших верств. Починається період «Високого відродження». Творчість діячів цього періоду переповнена вірою в безмежні можливості людини, її волі і розуму, запереченням схоластики й аскетизму. Це епоха нових географічних відкриттів, розвитку науки, в архітектурі створення великої кількості світських будівель, у живописі відображення всього багатства дійсності новими художніми засобами, зображення людського тіла, у тому числі й оголеного. Видатними представниками цього періоду були Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Джорджоне, Тіціан (Італія), Альбрехт Дюрер, Ульріх фон Гуттен, Г.Гольбайн (Німеччина), Франсуа Рабле (Франція), Шекспір, Томас Мор (Англія), Мігель Сервантес, Лопе де Вега (Іспанія), Еразм Роттердамський, П. Рубенс, Х. Рембрандт (Нідерланди, Фландрія) та багато інших.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору образотворче мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом від католицького догматизму.

Відродження інтересу до античної культурної спадщини давньоримського зразка, яка була дещо призабута в ранньому середньовіччі чи її риси і стилістика частково використовувались в культурі пізнього середньовіччя.

Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

При посиленні реакції церкви — пошуки компромісу між гуманізмом та католицизмом, спроби примирити їх.

Відродження виникло, по-перше, на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV–XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст Італії та Фландрії, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з'являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури Відродження, була давньоримська античність (здебільшого давньоримська архітектура, нумізматика та медальєрне мистецтво, література, перекладена з грецької та арабської мов на латину). Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення.

Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, у світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту, філософію, образотворче мистецтво і літературу.

На перший план у ренесансному неоплатонізмі виступає його гуманістичний зміст.

Гуманізм як ідейна течія

Поняття «гуманізм» (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Античність позначилася на формуванні провідної ідейної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрасного інтересу до земного життя.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331–1404).

Одну з основних ідей нового гуманістичного світогляду розвинув італійський філософ Піко дела Мірандола (1463–1494), зазначаючи у творі «Промова на гідність людини», що людина сама творить свою долю, вона здатна до безмежного вдосконалення своєї природи.

Велику роль в утвердженні гуманістичних ідей в Європі відіграла Платонівська Академія у Флоренції (1459–1521), яку очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433–1499).

Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з'явилися твори таких митців слова, як Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Карпіо Лопе де Веги, Джеффрі Чосера ін.

Передвідродження (або проторенесанс з французької) — важливий етап розвитку італійської культури і мистецтва, який розпочався в надрах пізнього романського стилю і місцевого варіанту готики. За часом — це 13 — 14 ст. Науковий термін «проторенесанс» запропонував швейцарський науковець Я. Буркхардт, що помітив нові тенденції в розвитку мистецтва Італії ще 11-13 століть. На цей період на Аппенінах прийшлися пришвидшення історичного процесу, зростання міст і активності їх мешканців, розвиток ремесел і ремісничих технік, формування комун, успіх проведених антифеодальних реформ.

Формальних змін і внесення призабутих (античних чи елліністичних) рис зазнали скульптура, декоративне мистецтво, стінописи. Адже давньоримське надбання, античні техніки і форми ніколи не зникали з обріїв італійської культури. Італійська готика має більш упорядкований і врівноважений характер, ніж у сусідніх народів (споруди Арнольфо ді Камбіо). Більш-менш античні риси притаманні «готичній» за часом італійській скульптурі (Нікколо Пізано, Якопо делла Кверча).

Живопис, починаючи з 12-13 ст., починає відігравати все більш значущу роль в становленні і розвитку європейської художньої культури. Західноєвропейський живопис повільно відходить від статичних, застиглих схем в бік ще несміливого руху, динаміки. До того ж живопис — найбільш пристосований до передачі будь якого сюжету чи відверто умовної ідеї. Візантійська художня традиція ще зберігає привабливість для західноєвропейських художників, але вони вже самі здатні запропонувати нові деталі, нове розуміння простору і часу, нові композиції, бо мало рахуються з жорсткими канонами.

Риси надзвичайності і несхожесті в порівнянні з живописом Візантії отримав і італійський живопис — монументальний та станковий, завдяки зусиллям Джотто, Ченні ді Пепо (відомішого як Чімабуе), П'єтро Кавалліні, Дуччо ді Буонінсенья. Спірітуалізм візантійських зразків доповнюють психологізмом і емпіричними пошуками перспективи, спробами відтворити глибину простору на площині стіни (пізні стінописи Джотто). Відчутна правдивість, достовірність і своєрідна чуттєвість, драматизм подій були притаманні не тільки персонажам і сценам Джотто або Чімабуе, а і тогочасній літературі (поезія школи «солодкий новий стиль», Данте). Передвідродження — як явище мистецтва, мало місце лише в історії Італії. Але його настанови не пропали, а знайшли підтримку і творче продовження в діяльності нових поколінь італійських митців від Мазаччо і Паоло Учелло до Мікеланджело Буонарроті.