Скептицизм М. Монтеня, містицизм Я. Бьоме, вчення про спів падання протилежностей Н. Кузанського

Мішель Екем де Монтень (фр. Michel Eyquem de Montaigne, [mil ekm d mõ't], *28 лютого 1533 — †13 вересня 1592) — французький філософ і письменник епохи Відродження. Есеїст-мораліст, відомий насамперед як автор «Проб» (фр. Essais, також перекладається як «Досліди»). Громадський діяч, двічі був обраний мером Бордо. Роботу над «Пробами», котрі принесли йому світову славу, Монтень продовжував до самої смерті.

Родинне походження

Мішель Монтень народився в купецькій сім'ї, родове ім'я якої було Екем.

1477 року його прадід Рамон Екем (1402–1478) придбав у барона Монтравеля помістя Монтень, яке складалося із замку та прилеглих земель.

Дід Монтеня, Гримон Екем (1450–1519), син Рамона Екема та Ізабо де Феррег (1428–1508), був купцем і мав процвітаючий торговий дім у Бордо.

Батько Монтеня, П'єр Екем де Монтень, є першим з родини, хто народився в замку Монтень. Він відмовився від комерції й присвятив себе кар'єрі військовика. Зокрема він брав участь в італійських кампаніях.

1529 року П'єр Екем де Монтень одружився з дочкою тулузьких купців Антуанетта де Лупп де Вільнев. Родина Антуанетти була іспанького походження, як припускають, з вихрещенех іспанських євреїв. Проте її родина була повністю інтегрована в тогочасному французькому християнському суспільстві. Статки родини Лупп де Вільнев приблизно дорівнювали статками Екемів.

Перші дві дитини від шлюбу П'єра де Монтеня та Антуанетти де Лупп де Вільнев померли в ранньому віці. Мішель був першою дитиною, яка вижила. Він був старшим братом своїх сімох братів і сестер.

П'єр де Монтень, завдяки вдалому господарюванню й шлюбу, значно збільшив свої статки. Він був шанованим громадянином Бордо й пройшов усі щаблі муніципальної кар'єри, обійнявши 1554 року посаду мера Бордо.

У «Пробах» Мішель Монтень із захопленням і повагою відгукується про свого батька, натомість майже нічого не каже про свою матір. Тож припускають, що з нею він мав дещо напружені стосунки.

Навчання

П'єр Екем де Монтень був освіченю людиною й був своєму синові Мішелю широку освіту в дусі гуманізму XVI століття. У вихованні сина батько спирався на принципи Еразма Роттердамського, викладені в його творі De pueris instituendis, за яким дітям треба прищеплювати охоту до навчання через несилувану волю й власне бажання". Мішель виховувався без заборон. Домашнім вихователем Мішеля був медик з Німеччини на ім'я Горстанус, який навчав його гуманітарним дисциплінам та розмовляв з ним виключно латиною, яка в той час була обов'язковою другою мовою всіх освічених європейських еліт. Правило розмовляти з Мішелем латиною було непорушним і обов'язковим як для батьків, так і для прислуги. За словами Монтеня, цей метод опанування латинської мови виявився дуже успішним: «Без книжок, без граматики, без нагайки й без сліз я опанував латину, що була настільки ж чиста, як і в мого вчителя». Водночас Монтень зізнається, що «в шестирічному віці французька мова й перигорська говірка були для мене такими ж незрозумілими, як і арабська».

З 7 до 13 років Монтень навчався в Гійєньскому колежі в Бордо, де опановував граматику й риторику. Гійєнський колеж був одним з визначних центрів гуманізму в місті. Колежем керував португалець Андре де Гувеа, навколо якого зібралися видатні гуманісти того часу: Матюрен Кордьє, Елі Віне, Жорж Бюшанан, Жан Візажьє. Мішель відчував відразу до суворої дисципліни в колежі, навчання з примусу та із застосуванням физічних покарань було для нього нестерпним. Проте саме тут Монтень здобув широкі гуманітарні знання, розширив коло своїх улюблених авторів такими іменами, як Овідій, Вергілій, Теренцій, Плавт. У колежі він також виявив інтерес до театру, до чого заохочував учнів директор закладу, до поезій та риторичних ігор, які, за висловом Еразма Роттердамського, є гімнастикою для інтелекту. На погляди Монтеня вплинули ідеї стоїцизму та скептицизму.

Про життя Монтеня з 14 до 22 років збереглося мало відомостей. 1556 року молодий Монтень був радником в податковому суді Періге, зайнявши посаду батька, який на два роки перейшов на пост мера Бордо. Дослідники життя Монтеня припускають, що в цей час у Гійєнському колежі він прослухав курс філософії гуманіста Марка Антуана Мюре, потім продовжив освіту на факультеті права Тулузького, а згодом і Паризького університетів.

Юридична кар'єра була нетиповою для старшого сина шляхетської родини, якого зазвичай чекала кар'єра військового, дипломата чи функціонера при королівському дворі. Та на відміну від свого батька, Мішель не мав схильності до фізичних вправ за винятком верхової їзди.

Ставлення до релігії

Монтень був вихований в католицькій вірі й усе життя ретельно дотримувався всіх релігійних приписів. Сучасники не сумнівалися в щирості його ставлення до віри. Водночас Монтень вважав, що віру людина не обирає, а її нав'язують чужою волею: «Ми християни таким самим чином, як ми є перигорцями або німцями, «Ми одержуємо віру не від міркування чи інтелекту, а від авторитету й чужої волі. А в самому кінці «Проб» Монтень, посилаючись на цитату з Горація, пише, що присвячує свою старість Аполлонові. Тож оцінки щодо ставлення Монтеня до релігії дуже різняться. Так Сен-Бев та Андре Жід вважали його невіруючим, П'єр Вілле вважав його щирим католиком, для Жеральда Накама світогляд Монтеня був близьким до протестантизму, Турнон та Мішель Онфре вважають Монтеня прихильником фідеїзму, а на думку Софі Жама, Монтень був новим християнином, який не хотів замовчувати єврейське коріння своєї родини. Проте 1676 року за поданням Жака Беніня Боссюе «Проби» Монтеня були занесені до списку книжок, заборонених католицькою церквою (Index Librorum Prohibitorum).

Проби (фр. Essais) — найвідоміший твір французького філософа та письменника Мішеля Монтеня, над яким він працював значну частину свого життя. Вперше виданий у 1580 році у Франції, після чого витримав дуже багато перевидань, три з яких ще за життя письменника.

Короткий опис

Свій славетний твір «Проби» («Досліди») Мішель Монтень оприлюднив у сорок сім років. У цій книзі він насамперед намагався відповісти на запитання, яке стало його гаслом: «Що я знаю?» Героєм «Проб» можна вважати саму людську думку, вільну від догматизму і схоластики, не залежну від сильних світу цього, безстрашну, критичну. Завдяки розкутій манері викладу у творі представлено різні літературні жанри: і філософську розвідку, і критичне есе, і повістярське побутописання, і навіть вірші у прозі.

Мовою оригіналу твір Монтеня називається «Есеї», що французькою означає «досліди». Але в українській мові слово «есей» має вже зовсім інше значення. Отже, перекладач вирішив повернутись до часів французького філософа, коли ще не було формалізованої наукової термінології.

Не прагнучи створити власну філософську систему, виступив основоположником жанру філософсько-моралістичного есе в європейській культурі. Був загальновідомий як глибокий знавець і тонкий інтерпретатор класичної традиції. Метою творчості Монтеня було написання своєрідного «підручника життя», оскільки на думку Монтеня «немає нічого прекраснішого й виправданого, ніж добре й чесно виконати роль людини».

Якоб Беме (нім. Jakob Böhme; 1575 — 17 листопада 1624) — німецький філософ-пантеїст, письменник-містик, що у своїй творчості зберіг тісний зв'язок з теологією.

Біографія

Якоб Беме народився 1575 року в містечку Альт-Зайденберґ неподалік від саксонського міста Герліц у міщанській родині. Замолоду був ревним лютеранином і до кінця життя лишався відданим християнському містицизмові.

Дім Беме у Герріці, в якому він жив у 1590—1610

Якоб Беме працював шевцем, доки, за переказами, у 1600 році не побачив містичне видіння, яке спонукало його до писання філософських творів. Пережите і свої ідеї він виклав у першому і основному творі, так ніколи і не дописаному, — «Аврора, або Зірниця, що сходить» (нім. Aurora: Die Morgenröte im Aufgang, 1612). Твір було засуджено як єретицький, але він набув поширення в переписах. Автору ж міська влада суворо заборонила писати.

Втримавши 6-річне мовчання, Беме розпочав життя мандрівного філософа, створивши цілий шерег значних за обсягом псевдонаукових містичних трактатів.

Якоб Беме помер 17 листопада 1624 року у рідному Герліці. По смерті філософа противники знесли хрест на його могилі. Лише по роках містяни Герліца звели пам'ятник своєму видатному земляку.

Якоб Беме — філософ-самоучка. Він так і не створив стрункої і послідовної філософської системи. Свої діалектичні здогадки про суперечливу природу речей і світу в цілому він виражав за допомогою поезії, повної сумбурних образів і символів із християнства, астрології, алхімії і кабали.

Найвеличніший християнський містик Якоб Беме (1575—1624) був покликаний стати новим пророком Великої Реформації в самий розпал переломної епохи релігійного розколу в Німеччині і Європі.

Осмислюючи становище людини в світі, його вище призначення як «чада Божого», він прагнув проникнути в безумовну сутність людського духу, що корениться в самій іпостасі триєдиного Бога, який має в людині Свій Образ. Звідси і випливає і бемевське розуміння внутрішньої суті єдиної християнської Церкви, що полягає в безперервній боротьбі духовного начала волі, що ніколи не припиняється, з самовпевненістю зовнішнього «богошанування». Один з центральних у творчості Беме є трактат "Про троїсте життя людини "(1620).

У творах Беме нерідко звичайні викладки біблійніх переказів, підсилені релігійним маренням і мріями, інколи доповнені глибокими спостереженнями за природою речей.

Бог і природа, за Беме, перебувають у єдності, поза природою нічого не існує. В усьому на світі коріниться суперечливість, навіть у Богові є добре і лихе начала. Саме в цьому роздвоєнні Беме вбачав джерело світового розвитку.

Творчість Беме мала, а подекуди і має дотепер значний вплив на формування філософської думки. Безпосередній вплив ідей Беме можна вгледіти у творчості західно-європейських, зокрема, німецьких філософів-ідеалістів Гегеля і Шеллінґа.

Особливої популярності чимало псевдонаукових ідей Беме зажили в Російській імперії, зокрема в часи таємних товариств, зокрема і масонських лож, у 2-й половині XVIII — у 1-й половині XIX століть. Переклади творів Беме поширювались у списках. Одним з відомих перекладачів був Семен Гамалія.

Наприкінці XIX — на початку ХХ століть і пізніше творча спадщина Беме мала вплив на формування російської релігійної і містичної філософії, зокрема її вивчали Микола Бердяєв і Володимир Соловйов.

Твори

Аврора, або Зірниця, що сходить (Aurora (Die Morgenröte im Aufgang)), 1612

De tribus principiis (Beschreibung der Drey Göttliches Wesens), 1619

Про потрійність людського життя (De triplici vita hominis (Von dem Dreyfachen Leben des Menschen)), 1620

Фізіологія істинна (Psychologica vera (Vierzig Fragen von der Seelen)), 1620

De incarnatione verbi (Von der Menschwerdung Jesu Christi), 1620

Сім питань теософії (Sex puncta theosophica (Von sechs Theosophischen Puncten)), 1620

Сім питань містики (Sex puncta mystica (Kurtze Erklärung Sechs Mystischer Puncte)), 1620

Mysterium pansophicum (Gründlicher Bericht von dem Irdischen und Himmlischen Mysterio), 1620

 

Микола Кузанський, Микола Кузанець, Кузанус, справжнє ім'я Микола Кребс (нім. Nicolaus Krebs, Nikolaus von Kues, Chrifftz, лат. Nicolaus Cusanus; 1401, Бернкастель-Кюс — 11 серпня 1464, Тоді) — німецький теолог, доктор канонічного права, католицький кардинал, філософ, юрист, математик.

Кузанський був одним з перших творців нового сучасного способу мислення, що почав формуватися на межі Середньовіччя та Ренесансу. Його космологічні погляди не переходили за межі релігійних поглядів. Як церковний діяч, він повністю підкорявся системі середньовічного теологічного трактату.

Біографія

Микола Кребс народився на березі річки Мозель в багатому виноградниками селі Бернкастель-Кюс (нім. Kues) — і отримав прізвисько за місцем свого народження: Кузанский або Кузанець. Він був другим з чотирьох дітей в сім'ї Йогана Кребса (нім. Johan Krebs або нім. Cryfftz), заможного човняра, і Катерини Ремер. Кузанець вивчав латинь в Бернкастель-Кюсі, потім він продовжив навчання в Гейдельберзькому університеті (Німеччина) і в школі церковного права в Падуї (Італія). В 1423 р. він отримав звання доктора канонічного права. Повернувшись до Німеччини, він займався богослов'ям в Кельні. У 1426 р. незабаром після того як він отримав сан священика і став секретарем папського легата в Німеччині, кардинала Орсіні. Через деякий час він став настоятелем «церкви святого Флоріна» в м. Кобленці.

У 1448 р. отримав сан кардинала, а вже в 1450 р. став єпископом Бріксена і папським легатом у Німеччині. У 1458 р. — був у м. Римі як генеральний вікарій.

Філософське вирішення Кузанським проблеми відношення Бога і світу має геоцентричне спрямування. Він використовує арістотелівський принцип пізнання дійсності чуттями, розумом та інтелектом, вважаючи, що пізнавальні можливості людини обмежені прихованою сутністю, яка має необмежену глибину. Необмежене знання можливе лише у формі символу, загальної абстракції, яка виявляє властивості дійсності у формі людських уявлень, а тому може відображати те, чого у світі немає, тобто фантазії. Основу такої символіки Кузанський вбачає в математиці. Аналізуючи математичні засоби відображення дійсності, він робить ряд епохальних висновків. Так, розглядаючи поняття нескінченного, докази існування нескінченності, Кузанський стверджує, що дане поняття є продуктом переміщення натурального ряду чисел у простір нашою уявою. У самому ж просторі ніякого натурального ряду нескінченних чисел не існує, ми творимо насилля над природою, підкоряючи її нашій уяві. Розум підкорений законові протилежностей, про що вчили ще давньогрецькі філософи, для думки важливо «так» чи «ні», коло чи багатокутник. Однак у самому розумі протилежності можуть і зливатися, коли ми їх розглянемо у нескінченних визначеннях. Нескінченний багатокутник перетворюється у коло. Якщо Бог визнається нескінченним у своїх можливостях та їх визначеннях, то у ньому зливаються всі протилежності, жодні спроби розуму не здатні тоді виявити його сутність. У нескінченному втрачає сенс різниця між найменшим та найбільшим. Ми не можемо знайти межі світу, бо обмеження уявляється нами через натуральний ряд чисел, що є насиллям над дійсністю нашого розуміння. Тоді ми повинні визнати божественність світу, для якого наші поняття є зовнішніми. Божественний світ здатний поєднати у собі абсолютно протилежні тенденції. Здатність людини завдяки мисленню це зрозуміти свідчить про божественність самої людини. Хоча абсолютне злиття людини з божеством відбулося лише у Христі. Людина — це також Бог, однак не в абсолютному, а в обмеженому розумінні. Людина — не просто частина цілого, а сама є чимось цілим, індивідуальним, невичерпним.

Визначаючи предмет пізнання, Кузанський розвиває пантеїстичну традицію у філософії, згідно з якою Бог існує невідривно від чуттєво даного світу. Питання цього світу, тобто Бога, є справою розуму, а не вірування, яке бажає охопити Бога лише в уявній формі. Хоча розум сам часто діє за допомогою уяви, але мисляча людина завдяки філософії спроможна знайти свої помилки, відокремити уявне від істинного.

Астрономія

З ім'ям Миколи Кузанського пов'язані також важливі натурфілософські уявлення про рух Землі, які не притягали увагу його сучасників, але були оцінені пізніше, в століття Коперника.

Утопічні проекти

Німецькому мислителю належить і ряд проектів великих взаємопов'язаних церковних і політичних реформ. В його пропозиціях чудернацько спліталися тверезе розуміння насущних потреб розвитку Німеччини, побоювання зачепити традиційні основи повновладування духовних і світських князів і утопія подолання міжконфесійних суперечок, загальної згоди різноманітних вірувань, у тому числі християнства і мусульманства. Подих гуманістичного характеру, незалежність розуму, які здатні наражати на сумнів такі важливі документи, як Константинів дар поєднувалися у Миколі Кузанському з вірністю основам схоластичних традицій и позицією великого католицького ієрарха, кардинала, який закликає до толерантності на словах та жорстоко проводить лінію Риму на справі