Громадянство Європейського Союзу.
Преамбула Договору про ЄЕС (1958 р.) починається словами: “закласти перший основоположний камінь для більш широкого і поглибленого співтовариства народів, перший фундамент для утворення “Європи громадян”. Однак лише у рамках Паризького самміту голів держав і урядів у 1974 р. спеціально створена робоча група досліджувала за яких умов і протягом якого терміну громадяни держав-членів могли б отримати особливі права як громадяни Співтовариства. Розроблена за результатами цього дослідження доповідь “Європа для громадян “ містила інформацію про політичні права громадян, а саме, активне і пасивне право на вибори, а також право на доступ до офіційних служб. Зрештою громадянство Євросоюзу було включене Маастріхськими рішеннями у Договір про Співтовариство.
Отже, громадянство Європейського Союзу (Citizenship of the Union), встановлене Маастріхтським договором про ЄС, згідно з яким “кожна особа, що має громадянство держави-члена, є громадянином Співтовариства”. Іншими словами, будь-який громадянин держави ЄС вважається громадянином Союзу. Окрім прав та обов’язків, визначених в Угоді про створення Європейського Співтовариства, громадянство Союзу включає чотири спеціальних права:
· право на свободу пересування та проживання будь-де на території держав Союзу;
· право голосувати та висувати свою кандидатуру на виборах до місцевих органів управління та до Європейського Парламенту в країні проживання;
· право на дипломатичний і консульський захист з боку органів будь-якої держави ЄС в третій країні, де немає представництва рідної країни громадянина ЄС;
· право на подання скарги європейському омбудсменові.
Запровадження поняття “громадянин ЄС”, звісно, не означає скасування національного громадянства. Воно доповнює його і дозволяє людині краще усвідомити свою приналежність до Європейського Союзу.
У громадян країн Європейського союзу є громадянство ЄС, закріплено це Маастрихтским договором від 1993 року.
Громадянин ЄС може жити і працювати в будь-якому куточку Євросоюзу, приміром, має право жити і працювати в будь-якому населеному пункті ЄС – причому, без спеціального дозволу на роботу.
У той же час, переїзд в іншу державу ЄС вимагає виконання визначених умов. За словами Христини Мюшен (Christina Mueschen) з німецького представництва Європейської комісії в Берліні, працівник повинен спочатку не тільки довести, що він працює, але і що його зарплата не нижче розміру соціальної допомоги, що нараховується в країні, у яку він має намір переїхати.
Громадяни ЄС не тільки вправі жити і працювати в будь-якому населеному пункті Євросоюзу, але і брати участь у комунальних виборах, а також висувати на них свою кандидатуру.
Інстанції, що розглядають скарги громадян ЄС
Існує дві інстанції, куди громадяни ЄС можуть звертатися зі скаргами. Насамперед, це уповноважений ЄС з питань цивільного населення. До нього можна звертатися з приводу порушень у сфері діяльності різних органів і установ - наприклад, при оголошенні конкурсів на заміщення тієї або іншої вакантної посади. Так, був задоволений позов літньої людини, що звернулася до уповноваженого ЄС, літній людині було відмовлено в прийомі на роботу: відповідно до закону, при доборі кандидатів на те або інше робоче місце роботодавець не має права враховувати фактор віку – у ЄС не допускається дискримінація людей похилого віку.
Розглядом загальних питань займається Петиційна комісія Європейського парламенту. Наприклад, сюди може звернутися той, хто не згодний із брюссельським законодавством.
А наступним правом можуть скористатися насамперед громадяни таких європейських міні-держав, як, наприклад, Люксембург: якщо люксембуржець знаходиться в країні, де немає люксембурзького посольства або консульства, то він може звернутися в розташоване тут дипломатичне представництво будь-якої іншої держави ЄС – приміром, при втраті закордонного паспорта або в пошуку правового захисту.
Необхідно зазначити, що Договір про Співтовариство багатозначно підкреслює, що громадянство Союзу доповнює національне державне громадянство, однак не заміняє його (ст.17 Договору про Співтовариство). Тим самим підкреслюється, що громадянство Співтовариства не може призвести до скорочення національних прав громадян.
4.
Багато авторів, які пишуть про права людини, поділяють їх на три покоління: 1-е покоління — громадянські і політичні права, проголошені буржуазними революціями; 2-е — соціально-економічні, в основу яких покладені соціалістичні вчення; 3-е — права колективні або солідаристичні, проголошені головним чином країнами третього світу.
Звичайно, така класифікація не може прийматися як остаточна з причин динамічного розвитку правового інституту прав і свобод людини та зростання ролі судової практики у застосуванні норм міжнародного права, зокрема норм зазначеного інституту.
Якщо права, які належать до перших двох поколінь, — це права і свободи, що належать кожному індивіду як такому, то права третього покоління можна назвати правами людини і народів. Існує також думка, що права третього покоління мають декларативний характер і потребують подальшого уточнення. Право на самовизначення є одним із загальновизнаних принципів міжнародного права. Це окреме положення в третій генерації прав, яке на сьогоднішній час є достатньо розвинутим на відміну від інших прав цієї генерації. Цей принцип зафіксований у багатьох міжнародно-правових договорах (ст. 1 Пакту про громадянські і політичні права 1948 р. і Пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.) Беззаперечним є подальший розвиток прав третьої генерації. Так, наприклад, Європейська Конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1984 р. деталізує положення ст. 7 Пакту про громадянські і політичні права, яка забороняє катування та жорстоке, нелюдське або таке, що принижує людську гідність, поводження. Ця Конвенція передбачає такі заходи, які дозволяють протидіяти цим діям. Окрім цієї Конвенції, існує також ряд міжнародно-правових документів, які в свою чергу розкривають і деталізують положення загальних документів про права і свободи людини (наприклад, Конвенція про скасування примусової праці 1957 p., Конвенція про права дитини 1989 р. тощо).
Отже, можна зробити висновок, що більшість прав і свобод людини є загальновизнаними. Міжнародна правотворчість (мається на увазі правотворчість міжнародних організацій) сприяє подальшому розвитку цих прав. Розвиток інституту прав і свобод людини залежить насамперед від діяльності міжнародних організацій і внутрішньодержавної практики в цій галузі.
Отже, для утворення спільного правового простору і спільних механізмів захисту прав людини були розроблені регіональні конвенції. На їх основі побудовано відповідні механізми і процедури, за допомогою яких створюються ефективні засоби захисту порушених прав індивідів або груп індивідів. Ефективна дія таких регіональних механізмів зумовлена тим, що в них беруть участь держави з близькими історичними, культурними традиціями, з приблизно однаковим рівнем економічного і політичного розвитку. І цілком очевидно, що за допомогою цих регіональних процедур захист прав людини здійснюється більш ефективно, ніж у загальному всесвітньому просторі. Такий механізм розроблений в рамках держав, які входять до Ради Європи.
Говорити про універсальні конвенції можна тільки з того приводу, що в них відображається ряд загальнолюдських цінностей, серед яких повага гідності людської особи незалежно від її національності, расової приналежності, статі, політичних, релігійних або інших переконань, майнового стану, але в той же час неможливо говорити про ефективні процедури і механізми для їх виконання у всесвітньому масштабі.
4 листопада 1950 р. Комітет міністрів Ради Європи в Римі прийняв Європейську Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, що набрала чинності для перших десяти держав у 1953 р. Конвенція відкрита тільки для держав — членів Ради Європи. Конвенція захищає тільки громадянські і політичні, а не соціально-економічні права. Що ж до соціально-економічних прав, то в рамках Ради Європи 1961 р. була прийнята Європейська соціальна хартія, яка набрала чинності 1965 р. На відміну від Європейської Конвенції, яка передбачає систему індивідуальних скарг, які подаються до Європейського Суду з прав людини, Хартія передбачає для своєї імплементації тільки систему доповідей держав-учасників, які розглядаються спеціально створеним для цього Комітетом експертів.
Статті Європейської Конвенції сформульовані у формі зобов'язань держав і безумовних прав індивідів.
Статті Хартії мають умовний характер. Можна сказати, що стосовно громадянських і політичних прав, дійсно, йдеться про їхній міжнародний захист, а у випадку соціально-економічних прав можна говорити про міжнародне співробітництво в сфері заохочення і розвитку поваги до цих прав[3, 122]. Частина перша Хартії розглядається як декларація мети. Статті Хартії не можуть застосовуватись судовими органами. Тут проголошено, так би мовити, певний ідеальний соціально-економічний стан, досягнення якого продекларовано державами.
Слід також відмітити, що у Страсбурзі в 1996 р. була прийнята в рамках Ради Європи Європейська соціальна хартія (переглянута). В її преамбулі підкреслюється необхідність зберегти неподільний характер громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини, а також надати новий поштовх Європейській соціальній хартії. За допомогою переглянутої Хартії зміст старого документа дещо поновився. З метою пристосування до нових умов у новому документі враховуються суттєві зміни у соціальній сфері. Так, наприклад, у переглянутій Хартії у першій її частині передбачено ряд додаткових прав робітників: на випадок банкрутства підприємства; з приводу участі у заходах, спрямованих на поліпшення умов праці; права на захист осіб похилого віку у соціальній сфері; деякі додаткові права справедливих умов праці та ін.
Цілком очевидно, що в рамках Хартії (старої та переглянутої) розроблені міжнародні стандарти соціально-економічних прав громадян не забезпечуються відповідними заходами та механізмами. Ці права залежать від соціально-економічного розвитку країни, стабільності її політичних процесів, розвитку внутрішнього законодавства. Багато держав хоча і декларує їх у своїх внутрішніх законах, але не забезпечує належне здійснення і дотримання цих прав. На відміну від соціально-економічних прав, громадянські і політичні права захищаються в рамках вже існуючих міжнародних процедур. На основі Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини нині діє Європейський Суд з прав людини. За допомогою Суду здійснюється контроль виконання вимог Конвенції та їх відповідність з внутрішнім законодавством держави. Суд розглядає індивідуальні скарги, в яких відповідачем виступає держава. Але для цього потрібним є визнання державою-учасником юрисдикції Суду. Якщо таке визнання сталося, то рішення Суду є обов'язковими для виконання державою-учасником у справах, по яких держава-учасник виступає відповідачем.
Таким чином, у рамках Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини розглядаються, серед інших, громадянські права, які зачіпають сферу кримінального і цивільного судочинства і за допомогою яких здійснюються процесуальні гарантії для осіб, котрі беруть участь у судовому процесі та у попередньому слідстві.
Отже, Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод — це універсальний міжнародно-правовий документ, метою якого є контроль за додержанням державами-учас-ницями законодавства про права людини. Це означає, що Європейський Суд з прав людини, застосовуючи положення Конвенції при розгляді справи, насамперед оцінює процесуальні положення, які були порушені при застосуванні запобіжних заходів, на стадії попереднього слідства, при розгляді справи в суді, при виконанні рішення.
Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:
• інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами, суспільства;
• мораль суспільства, що переважає у даний період;
• мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).
Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка законом визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародне-правових актах, то права громадянина — у конституції певної держави.
Відмінності між правами людини і громадянина:
| Права людини | Права громадянина |
| Позатериторіальні -- існують незалежно від державного визнання, закріплення в законі і поза зв'язком їх носія з конкретною державою | Територіальні — передбачають наявність громадянства, тобто особливий зв'язок людини і держави |
| Загальносоціальні — належать людині через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини) | Спеціально-соціальні (юридичні) - закріплюються в законодавстві і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа |
| — реалізація здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства, де 6 не знаходилася людина | - реалізація охоплює сферу відносин індивіда з певною державою |
Права людини і права громадянина — близькі поняття, в ідеалі повинні збігатися, оскільки:• здійснення прав людини визначається головним чином забезпеченістю з боку держави. Наприклад, апатриди та інші категорії осіб, що не мають громадянства, знаходяться під захистом законів держави проживання та міжнародного права;
• громадянство — основний канал, через який відбувається здійснення прав людини.
Взаємозв'язок прав людини і прав громадянина підкреслюється тим, що вони у ряді випадків закріплювалися в одному нормативно-правовому акті, наприклад, у Декларації прав людини і громадянина 1789 p., що входить до складу конституційного законодавства сучасної Франції, або в розділі II «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина» Конституції України 1996 р.
Розгляд прав людини разом із правами громадянина — підстава для:
• визначення її законних, юридичних можливостей (свобод) у державі;
• встановлення відповідності законодавства країни правам людини.
У дійсності збіг прав людини і громадянина має місце далеко не скрізь.