Специфіка фінансової діяльності підприємств комунального обслуговування
Як відомо, за своєю роллю в процесі здійснення виробничо-господарської діяльності капітал будь-якого суб’єкта господарювання (не є винятком і підприємства комунального обслуговування) поділяється на два види – основний і оборотний. Однак, в порівнянні з іншими галузями народногосподарського комплексу в комунальному господарстві існують відмінності в складі і структурі, розрахунку нормативів та показників використання, порядку і джерелах фінансування основних фондів і оборотних активів, зумовлені, специфікою технологічних процесів і фінансово-господарської діяльності.
Особливістю складу основних фондів комунального господарства є те, що поряд з виробничими фондами (інженерно-технічні споруди і мережі загальноміського призначення: водопровідні станції, каналізаційні очисні споруди, кільцеві та магістральні водопроводи, теплоцентралі; обладнання заводів з переробки побутових відходів і сміття та ін.) до нього входять фонди зовнішнього благоустрою населених пунктів (дороги, мости і тротуари, пішохідні переходи і естакади, набережні; електричні опори для вуличного освітлення; багаторічні насадження; об’єкти архітектури малих форм – пам’ятники, фонтани тощо). Структура основних фондів комунальних підприємств розрізняється в залежності від галузі комунального господарства. Наприклад, у водопровідно-каналізаційному, газовому господарствах, електро- і теплопостачанні переважають передавальні споруди, в готельному і побутовому господарстві – будівлі, а в міському електротранспорті – пересувний склад. Крім того, вона залежить від природно-кліматичних і місцевих умов та науково-технічного прогресу.
У процесі фінансового планування і аналізу на підприємствах комунального господарства використовується типовий набір показників, що характеризують ефективність використання основних фондів (фондовіддача, фондомісткість, рентабельність основних засобів і сума прибутку на одну гривню основних засобів). Однак, оскільки продукція більшості підприємств комунальної сфери є однорідною, то показник фондовіддачі обчислюється не тільки у вартісному, але й в натуральному виразі (наприклад, визначається об’єм поданої через водопровід води, об’єм відведених стічних рідин на одну гривню основних виробничих фондів).
|
Традиційно, відтворення основних фондів та відновлення виробничих якостей комунальних підприємств здійснюється шляхом ремонту та капіталовкладень. При цьому особливістю функціонування господарюючих суб’єктів комунального господарства є застосування системи планово-попереджувальних (комплексу заходів превентивного характеру, спрямованих на підтримку основних фондів у справному техніко-експлуатаційному стані) та аварійних ремонтів обладнання, машин, агрегатів, мереж і споруд, що вимагає значних фінансових ресурсів на їх проведення. Видатки на поточний ремонт відносяться на собівартість реалізованої продукції (послуг), а затрати на капітальний ремонт, як правило, частково включаються до собівартості, а частина їх компенсуються за рахунок амортизаційних відрахувань, наявних прибутків та бюджетних асигнувань.
Досвід вітчизняних підприємств комунального обслуговування, нагромаджений у сфері здійснення ремонтних робіт, дозволяє сформулювати такі заходи, покликані знизити їх вартість, а, отже, і собівартість комунальних послуг загалом:
– підготовчі роботи повинні здійснюватись до моменту зупинки машин і обладнання на ремонт; необхідно забезпечити своєчасне постачання запасних частин та деталей;
– потрібно суміщати час проведення ремонту із регламентованими (встановленими) перервами в роботі обладнання або проводити його в період найменшого завантаження машин і обладнання;
– доцільно якнайповніше використовувати агрегатно-вузловий метод проведення ремонтних робіт, суть якого полягає в заміні зношених частин та вузлів обладнання попередньо виготовленими безпосередньо за місцем його функціонування;
– зниження трудомісткості ремонту за рахунок покращення організації та і механізації праці.
Фінансування капітальних вкладень у прибуткових галузях комунального господарства проводиться за рахунок амортизації, частини прибутку, довгострокових кредитів, коштів місцевих бюджетів; у неприбуткових – за рахунок бюджетних коштів.
За аналогією із суб’єктами господарювання у промисловості і сільському господарстві, оборотні кошти комунальних підприємств підрозділяються на оборотні виробничі фонди і фонди обігу. У той же час склад і структура оборотних коштів підприємств комунального обслуговування у межах вказаних груп мають істотні відмінності в порівнянні з іншими галузями економіки, які пояснюються своєрідністю виробничо-господарської діяльності і процесу продажу продукції (послуг) таких підприємств.
Особливістю виробничо-господарської діяльності більшості підприємств комунальної сфери є те, що вона носить експлуатаційний характер, а вироблена ними продукція набирає вигляду послуг. Як наслідок, сировина і основні матеріали при наданні послуг такими підприємствами не використовуються, тобто немає потреби у створенні відповідних виробничих запасів.
У той же по окремих видах комунальних підприємств (об’єднані котельні, підприємства з вирощування саджанців декоративних рослин для озеленення і водопровідно-каналізаційного господарства, самостійні ремонтно-будівельні організації в складі комунального господарства тощо) склад оборотного капіталу є практично ідентичним переліку статей оборотних коштів на промислових, сільськогосподарських, будівельних підприємствах. Тим не менше, значна частка виробничо-господарської діяльності вказаних підприємств комунального сектора також носить експлуатаційний характер. Для прикладу, підприємства водопровідного господарства здійснюють забір води із природних джерел і тому не нагромаджують її запасів для безперебійного постачання. У процесі виробничої обробки природна вода доводиться до кондицій питної і через трубопровідну мережу доставляється споживачам. Описаний етап виробничої діяльності за всіма ознаками носить експлуатаційний характер, так як зводиться до утримання в справному технічному стані водопровідної системи.
Для виробництва теплової енергії об’єднані котельні використовують паливо, хімікати та воду, організації, що займаються посадкою і вирощуванням багаторічних зелених насаджень, в своїй діяльності застосовують міндобрива, гербіциди і посадочний матеріал, а ремонтно-будівельні організації, що обслуговують комунальний сектор, в процесі виконання будівельно-монтажних робіт споживають будівельні матеріали, деталі і конструкції. Тому на вказаних підприємствах комунального господарства утворюються виробничі запаси, які можуть займати помітну частку у загальній вартості їх оборотних активів. Таким чином, для визначення нормативів за вищепереліченими статтями оборотних коштів ці підприємства можуть користуватись апробованими методиками нормування, які використовуються в інших галузях народного господарства.
Створюючи особливий вид продукції – послуги, процеси виробництва і споживання яких співпадають у часі, підприємства комунального обслуговування не потребують резервування оборотних коштів у запаси готової продукції. Як виняток можна назвати хіба що ремонтні та декоративно-рослинницькі підприємства, котрі можуть тимчасово зберігати власну готову продукцію (виконані роботи). В силу описаної особливості в основній діяльності більшості комунальних підприємств (крім тих же квітникарських і ремонтних) також відсутнє незавершене виробництво, тому непотрібно вкладати оборотні кошти у формування його запасів.
У результаті вищевказаних особливостей загальна потреба (сукупний норматив) в оборотних коштах для підприємств комунальної сфери у порівнянні з промисловими підприємствами є невеликою – 3-5% вартості основних виробничих фондів (в промисловості аналогічний показник нерідко перевищує 20%)[6].
Як правило, підприємства комунального господарства реалізують власну продукцію (послуги) самостійно, без допомоги посередників. До того ж більшість комунальних послуг оплачується вже після їх споживання. Все це зумовлює наявність у складі оборотних виробничих коштів специфічної статті – непрострочена заборгованість абонентів (споживачів продукції), а також значну питому вагу у фондах обігу такої статті як кошти в розрахунках (дебіторська заборгованість).
Отже, можна зазначити, що у складі оборотних виробничих коштів більшості підприємств комунального господарства відсутні такі статті, як сировина і основні матеріали, незавершене виробництво, зате присутня специфічна стаття „Абоненти”, а у складі фондів обігу немає готової продукції.
Як відомо, за методами планування, організації і регулювання оборотні кошти поділяються на нормовані та ненормовані. З врахуванням вищеописаних особливостей типовий перелік нормованих оборотних активів для більшої частини комунальних підприємств матиме такий вигляд:
– допоміжні матеріали;
– запасні частини для ремонту;
– паливо і пальне, паливомастильні матеріали;
– тара;
– господарський інвентар та інші малоцінні і швидкозношувані предмети;
– витрати майбутніх періодів;
– абоненти (непрострочена заборгованість споживачів послуг). А до ненормованих оборотних коштів відноситимуться:
– грошові кошти на рахунках у банках і в касі підприємства;
– кошти в незакінчених розрахунках (за винятком абонентської заборгованості).
Визначення індивідуальних нормативів оборотних коштів для кожного виду запасів матеріальних ресурсів (допоміжних матеріалів, запасних частин, палива і пального, тари, малоцінних і швидкозношуваних предметів), а також по витратах майбутніх періодів здійснюється за тими ж методиками, що й у промисловості. Відмінність полягає лише в тому, що в основу розрахунку потреби в оборотних коштах (а саме для визначення одноденної потреби в ресурсах) береться не квартальний, а річний обсяг виробництва продукції (надання послуг).
Процес нормування оборотних коштів за статтею „Абоненти” доволі складний. Спочатку обчислюються часткові нормативи у розрізі окремих груп споживачів комунальних послуг як добуток одноденної реалізації послуг за собівартістю на тривалість пільгового терміну оплати цих послуг в днях, яка для кожної групи споживачів є різною. Після цього шляхом сумування нормативів, розрахованих за окремими групами споживачів, визначається загальна потреба в оборотних коштах за статтею „Абоненти”[7].
За джерелами утворення оборотні кошти комунальних підприємств традиційно можна поділити на три групи: 1) власні – створюються за рахунок бюджетних асигнувань та отриманого прибутку; 2) прирівняні до власних – фінансуються за рахунок стійких пасивів і 3) позичені – формуються за коштів, залучених на фінансовому ринку.
Важливим джерелом фінансування покриття (поповнення нестачі або приросту нормативу) оборотних коштів підприємств комунальної сфери виступають стійкі пасиви. Внаслідок особливостей встановленого порядку розрахунків і нагромадження фінансових ресурсів, поряд із нормальною (непростроченою) заборгованістю по заробітній платі персоналу і платежами до бюджету та цільових фондів, на вказаних підприємствах постійно виникає сума стійких пасивів, яка складається з доходів майбутніх звітних періодів (аванси, передоплати і переплати споживачів комунальних послуг), частини амортизаційних відрахувань на запаси матеріалів для капітального ремонту, тимчасово вільних залишків резервних та інших спеціальних фондів. Так, наприклад, на підприємствах міського транспорту в складі стійких пасивів вагоме місце займає стаття „Доходи майбутніх періодів”. При складанні фінансових планів величина даного стійкого пасиву розраховується як 50% від суми середньомісячної виручки від реалізації місячних проїзних квитків та абонентів у році, що передував плановому, скорегованої на зміни в обсягах пасажирських перевезень та тарифах.
При плануванні і калькулюванні собівартості послуг підприємства і організації житлово-комунального господарства незалежно від відомчої підпорядкованості, форми власності і організаційно-правового статусу керуються „Методичними рекомендаціями з планування, обліку і калькулювання собівартості робіт (послуг) на підприємствах і в організаціях житлово-комунального господарства”, затвердженими наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 06.03.2002 р. № 47 (далі – Методичні рекомендації від 06.03.2002 р. № 47). Цей нормативний документ регламентує порядок групування витрат для розрахунку показників планової собівартості, які використовуються при формуванні цін (тарифів) на роботи (послуги), для визначення потреби в оборотних коштах і планування прибутку житлово-комунальних підприємств різних галузей.
Відповідно до національних Положень (стандартів) бухгалтерського обліку (далі – П(С)БО) та вищезгаданих Методичних рекомендацій від 06.03.2002 р. № 47 на підприємствах комунального господарства визначаються показники виробничої, операційної та повної собівартості.
В бухгалтерському обліку виробнича собівартість складається з витрат, пов’язаних з операційною діяльністю підприємства, які включаються до собівартості реалізованих послуг, що визначається відповідно до П(С)БО 16 “Витрати” та 9 “Запаси”.
Тобто в бухгалтерському обліку операційна собівартість є сукупністю витрат на операційну (основну) діяльність підприємства, а також на інші види діяльності, які не відносяться до інвестиційної чи фінансової. Відповідно до П(С)БО 16 “Витрати” витрати операційної діяльності поділяються на собівартість реалізованих робіт (послуг) та витрати, пов’язані з операційною діяльністю, які не включаються до їх собівартості.
Калькулювання собівартості звичайної діяльності здійснюється житлово-комунальними підприємствами при виникненні такої потреби (на власний розсуд) з метою ціноутворення та поглибленого фінансового аналізу. Для цього в калькуляції окремо виділяються статті фінансових, інвестиційних та інших витрат звичайної діяльності з наступним розподілом загальної суми між окремими об’єктами витрат (видами діяльності або роботами (послугами), об’єднаними ознакою однорідності).
Для забезпечення можливості співставляти у часовому розрізі та між собою планові і звітні дані витрати підприємств комунального обслуговування групуються (класифікуються) за цілим рядом ознак:
1) за місцем виникнення витрати на виробництво робіт (послуг) групуються за окремими структурними підрозділами комунальних підприємств і організацій. Залежно від характеру та призначення виконуваних процесів виробництво поділяється на основне (відокремлені структурні підрозділи підприємств, які безпосередньо беруть участь у виконанні комунальних робіт та виробництві), допоміжне господарство (призначене для обслуговування підрозділів основного виробництва: ремонтні цехи, будівельні дільниці, механічні майстерні, енергетичні, експериментальні та ін.) і обслуговуюче (невиробниче) господарство (не бере участі у здійсненні та забезпечені надання комунальних послуг: культурно-побутові заклади, житлово-комунальне господарство, підсобні сільськогосподарські підприємства, науково-дослідні, оздоровчі, спортивні та інші структурні підрозділи);
2) за видами витрати класифікуються за економічними елементами та за статтями витрат. Дані класифікації є основними при здійсненні фінансового планування і калькулювання собівартості на підприємствах комунальної сфери, тому нижче вони будуть розглянуті детальніше;
3) за способами віднесення на виробничу собівартість виділяють прямі, які можуть бути безпосередньо включені до виробничої собівартості окремих видів робіт (послуг), та непрямі (або накладні) витрати – безпосередньо не пов’язані із виконанням комунальних робіт (послуг). До перших належать: матеріали; заробітна плата виробничого персоналу; вартість електроенергії, пального, палива на технологічні потреби; амортизація основних виробничих фондів тощо. До непрямих витрат належать загальновиробничі витрати, які включають витрати по управлінню та обслуговуванню виробничого процесу, а саме: зарплата адміністративно-управлінського персоналу, витрати на утримання основних фондів загальногосподарського призначення, на охорону праці і техніку безпеки та ін.;
4) за ступенем впливу обсягів виконаних комунальних робіт (наданих послуг) на рівень витрат, аналогічно, як і на підприємствах інших галузей, витрати поділяються на змінні (сировина, матеріали, пально-мастильні матеріали, електроенергія, запасні частини і комплектуючі тощо) і постійні (пов’язані з обслуговуванням і управлінням виробничих підрозділів, а також забезпеченням загальногосподарських потреб);
5) за складом витрати поділяються на одноелементні, тобто економічно однорідні (наприклад, амортизація основних виробничих засобів), та комплексні, які складаються з кількох елементів (наприклад, адміністративні витрати, витрати на збут);
6) за звітними періодами витрати поділяються на поточні, витрати минулих та майбутніх періодів;
7) за доцільністю розрізняють продуктивні, непродуктивні та надзвичайні витрати. Непродуктивними витратами вважаються такі, що виникли в результаті неналежної організації виробничого і управлінського процесів, відхилень від встановлених технологічних норм, псування матеріальних цінностей. Витрати від надзвичайних подій (стихійного лиха, техногенних катастроф та аварій) включають в себе як втрати за наслідками цих подій, так і витрати на запобігання та ліквідацію негативних наслідків (відшкодування, сплата стороннім організаціям, зарплата працівників, зайнятих на відновлювальних роботах, вартість використаних сировини та матеріалів тощо).
Повертаючись до групування витрат за економічними елементами, хочемо відзначити, що воно проводиться з метою контролю за за рівнем витрат у цілому по комунальному підприємству, визначення загального обсягу використаних підприємством матеріальних, трудових ресурсів і грошових коштів. Відповідно до п.21 П(С)БО 16 “Витрати” та Методичних рекомендацій від 06.03.2002 р. № 47 у комунальному господарстві пропонується застосовувати таку класифікацію витрат операційної діяльності за економічними елементами:
1. До складу елемента “Матеріальні витрати”, що представляє собою грошовий вираз використаних матеріальних ресурсів з додаванням транспортно-заготівельних витрат та вирахуванням вартості зворотних відходів, включаються:
а) витрати на придбання у сторонніх підприємств чи організацій сировини і матеріалів, палива, мастил, енергії, шин, малоцінних і швидкозношуваних предметів, молока і продуктів лікувально-профілактичного харчування та засобів індивідуального захисту у випадках, інших виробничих запасів або виготовлених власними силами запасних частин і комплектуючих виробів, які використані на виробничо-технологічні потреби;
б) витрати, пов’язані з підготовкою та освоєнням нових видів робіт (послуг): підвищені витрати на виробництво нових видів робіт (послуг) в період їх освоєння; витрати на освоєння нового виробництва, цехів та агрегатів (пускові витрати), раціоналізацію;
в) витрати, пов’язані з використанням природної сировини, плата за воду, що вибирається з водогосподарських систем у межах затверджених лімітів, а також платежі за використання інших природних ресурсів, за викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє середовище, розміщення відходів та інших видів шкідливого впливу в межах лімітів;
г) витрати на обслуговування виробничого процесу (наприклад, на матеріали, паливо, енергію та на її трансформацію і подачу до місця використання; на проведення поточного ремонту, проведення технічного огляду та технічного обслуговування основних виробничих фондів; на контроль за виробничими процесами і якістю продукції (робіт, послуг); на забезпечення правил техніки безпеки праці, пожежної і сторожової охорони, санітарно-гігієнічних та інших спеціальних вимог; на забезпечення працівників спеціальним одягом, взуттям тощо);
г) поточні витрати, пов’язані з утриманням та експлуатацією фондів природоохоронного призначення (очисних споруд, уловлювачів, фільтрів тощо), витрати на захоронення екологічно небезпечних відходів, оплата послуг сторонніх організацій за приймання, зберігання та знищення екологічно небезпечних відходів, очищення стічних вод, інші види поточних витрат;
д) витрати некапітального характеру, пов’язані з удосконаленням технологій та організацією виробництва, поліпшенням якості робіт (послуг), що проводиться в ході виробничого процесу.
е) витрати на проведення інших робіт власними силами, власне виробництво електричної та інших видів енергій, а також на трансформацію та передачу придбаної енергії до місця її споживання, які включаються до відповідних елементів витрат;
є) втрати від нестачі матеріальних цінностей в межах норм природного убутку.
2. До складу елемента “Витрати на оплату праці” належать заробітна плата персоналу, включаючи будь-які види грошових і матеріальних доплат, витрати на оплату праці фізичних осіб, які знаходяться з підприємством в трудових і договірних відносинах та інших заохочень і виплат, виходячи з тарифних ставок у вигляді премій, заохочень, погашення вартості товарів (робіт, послуг) згідно з договорами цивільно-правового характеру, інші виплати в грошовій та натуральній формі.
3. До елементу витрат “Відрахування на соціальні заходи” належать відрахування на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування (до Пенсійного фонду України), на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (до трьох цільових соціальних фондів) та додаткове пенсійне страхування.
4. До складу елемента “Амортизація основних засобів і нематеріальних активів” належать суми амортизаційних відрахувань, нарахованих згідно з порядком, нормами та умовами, встановленими П(С)БО 7 „Основні засоби” та 8 „Нематеріальні активи”.
5. До складу елемента “Інші операційні витрати” належать витрати, які включаються у собівартість наданих послуг (виконаних робіт) і не враховані в попередніх елементах витрат, зокрема:
– сума сплаченої орендної (лізингової) плати за користування наданими в оперативну та фінансову оренду (лізинг) основними фондами;
– витрати, пов’язані з оплатою послуг комерційних банків та інших кредитно-фінансових установ;
– будь-які витрати по страхуванню ризиків транспортування тепла, води, іншої продукції по трубопроводах, цивільної відповідальності, пов’язаної з експлуатацією трубопроводів, інших транспортних засобів, майна підприємств, страхування кредитних та комерційних ризиків, безпосередньо пов’язаних з господарською діяльністю;
– оплата послуг сторонніх підприємств і організацій (за протипожежну і сторожову охорону; за використання та/або обслуговування технічних засобів управління: обчислювальних центрів, вузлів зв’язку, засобів сигналізації; щодо управління виробництвом; консультаційного та інформаційного характеру; за приймання, зберігання та знищення екологічно небезпечних відходів, очищення стічних вод);
– оплата робіт і послуг виробничого характеру, які виконуються сторонніми організаціями або власними структурними підрозділами допоміжного і невиробничого господарства підприємства;
– суми податків, зборів та інших передбачених законодавством обов’язкових платежів, які включаються до валових витрат;
– витрати за користування автомобільними стоянками;
– витрати на проведення роз’яснювально-рекламних заходів;
– витрати на організацію прийомів, презентацій і свят, придбання і розповсюдження подарунків;
– витрати на службові відрядження працівників у межах встановлених норм;
– витрати на перевезення працівників до місця роботи і назад у напрямках, що не обслуговуються пасажирським транспортом загального користування, та на перевезення працівників-інвалідів І і ІІ групи;
– витрати, пов’язані з професійною підготовкою та перепідготовкою по профілю підприємства в українських навчальних закладах фізичних осіб, які знаходяться в трудових відносинах з підприємством;
– оплата вартості ліцензій, сертифікатів та інших спеціальних дозволів, виданих державними органами для ведення господарської діяльності;
– витрати на утримання та експлуатацію об’єктів соціальної інфраструктури, щодо яких підприємством прийнято документально оформлене рішення про передачу на баланс місцевих рад, якщо ці об’єкти не надають платних послуг та не займаються іншою комерційною діяльністю;
– інші видатки.
У залежності від того, який економічний елемент витрат домінує на тих чи інших комунальних підприємствах, комунальне господарство можна умовно поділити на трудомісткі (переважають затрати на оплату праці і відрахування на соціальні заходи), фондомісткі (зі значною питомою вагою амортизаційних відрахувань) та матеріаломісткі підгалузі. Так, найбільш фондомісткими є водопровід, каналізаційне господарство та міський електротранспорт, а трудомісткими – лазні і пральні. Подібний розподіл дозволяє більш виважено підійти та зробити правильний акцент при пошуку резервів зниження операційної собівартості комунальних послуг.
Хоча для всіх підприємств і організацій комунального господарства загалом характерною є висока трудомісткість виробництва продукції (послуг), структура затрат у розрізі економічних елементів на підприємствах різних підгалузей має істотні відмінності. Окрім виробничо-технологічної специфіки, на структуру і рівень операційної собівартості чинять вплив такі фактори: масштаби діяльності підприємства, ступінь використання основних виробничих фондів та наявність резервних потужностей, склад і кваліфікація персоналу, місцеві природно-кліматичні та інші умови тощо. Так, для невеликих за розміром комунальних підприємств властивим є нерівномірний відпуск продукції (надання послуг) споживачам і на одиницю їх продукції припадає значно більше резервних потужностей, аніж на великих фірмах, тому операційна собівартість є вищою. А у населених пунктах з нерівномірним рельєфом місцевості та розміщенням житлових будинків і приміщень громадських установ істотно збільшуються затрати на пальне та електроенергію для комунальних транспортних підприємств, витрати на підйом і подачу води, відведення стічних вод підприємствами водопровідно-каналізаційного господарства (зокрема, при збільшенні кількості насосних станцій і потужності насосних агрегатів зростають витрати на заробітну плату обслуговуючого персоналу і нарахування на неї, амортизація передавальних пристроїв і обладнання та витрати матеріальних ресурсів на їх утримання і ремонт).
Групування витрат житлово-комунальних підприємств за калькуляційними статтями призначене для складання калькуляції операційної собівартості окремих видів послуг, а також обчислення відповідних витрат у розрізі їх окремих підрозділів. З цією метою застосовується класифікація за типовими статтями, наведеними у розділі 4 „Групування витрат за статтями калькуляції” вищевказаних Методичних рекомендацій від 06.03.2002 р. № 47 (додаток 9.2), яка в укрупненому варіанті має такий вигляд:
– прямі матеріальні витрати;
– витрати на оплату праці;
– відрахування на соціальні заходи;
– амортизація основних виробничих засобів та інших необоротних матеріальних активів;
– витрати по орендній платі основних засобів;
– загальновиробничі витрати;
– адміністративні витрати;
– витрати на збут;
– інші операційні витрати.
Підприємства житлово-комунального господарства та їх структурні підрозділи здійснюють планування собівартості виконаних робіт (наданих послуг) одночасно із розробкою загальних річних, квартальних, а в разі такої потреби – місячних фінансових планів.
Сукупність планових витрат на виконання робіт (послуг) у вартісному вираженні складає їх планову собівартість. При цьому перед тим, як розрахувати планові витрати, комунальні підприємства проводять оцінку та аналіз виконання планових показників собівартості попереднього періоду, результатів діяльності окремих структурних підрозділів та всього підприємства, фактичної ефективності окремих організаційно-технічних заходів і виробництва загалом.
У процесі оцінки та аналізу визначаються непродуктивні витрати, викликані перебоями у постачанні матеріалів, палива, енергії, прорахунки в організації праці і виробництва тощо, які будуть враховуватись під час планування собівартості на наступний період. На основі отриманих результатів аналізу, при плануванні виявляють внутрішньовиробничі резерви та розробляють організаційно-технічні заходи, спрямовані на багатоаспектну оптимізацію процесів виробництва робіт (послуг) і їх транспортування до споживачів (включаючи модернізацію відповідних технологій, поліпшення використання виробничих потужностей, матеріальних та грошових ресурсів, удосконалення системи організації і управління і т.д.) з метою підвищення загальної економічної ефективності фінансово-господарської діяльності комунальних підприємств.
Планування собівартості передбачає виконання таких завдань:
– визначення потреб в окремих видах ресурсів для виконання робіт (надання послуг) у натуральному виразі;
– розрахунок індивідуальних складових витрат у грошовому виразі;
– визначення загальної величини витрат у грошовому виразі, що показує собівартість робіт (послуг), на основі якої формуються ціни (тарифи) на комунальні роботи (послуги);
– створення основи для визначення внутрішньовиробничих економічних відносин на підприємстві.
Витрати розраховуються з урахуванням суспільних умов виробництва, що визначають умови праці, правила використання природних ресурсів, безпечного ведення робіт, охорони навколишнього природного середовища, а також ураховують техніко-економічні особливості функціонування підприємств комунального господарства.
Планування собівартості здійснюється за допомогою нормативного методу, який передбачає здійснення техніко-економічних розрахунків, проведених з використанням технічних норм, нормативів та інших параметрів виробничого процесу, що фіксується технічною документацією, статистичних даних із урахуванням економічних умов виробничої діяльності (форм і систем оплати праці, цін на продукцію і ресурси в плановому році, нормативів платежів, визначених законодавством).
Вихідними даними для розрахунку планових витрат виступають:
1) планові обсяги виконання робіт (послуг) в натуральному та у вартісному виразі;
2) норми витрат матеріальних ресурсів для виконання робіт (послуг) і розрахунки потреби в ресурсах у натуральному виразі;
3) договори на постачання матеріальних ресурсів, на обслуговування і управління виробництвом;
4) офіційні дані про ціни виробників промислової продукції на плановий період;
5) норми витрат праці, розрахунки чисельності і кваліфікаційного складу робітників, умови оплати праці, визначені колективним договором і чинним законодавством України, ставки і розцінки, які застосовуються на підприємстві при оплаті праці;
6) економічні нормативи і норми: амортизаційних відрахувань, відрахувань на соціальні заходи, податків, зборів та інших обов'язкових платежів, передбачених обліковою політикою підприємства та діючим законодавством тощо;
7) плани організаційно-технічних заходів щодо технічного переоснащення та удосконалення організації виробництва, ресурсозбереження, планово-попереджувальних робіт, що призводять до економії матеріальних ресурсів, поліпшення використання трудових ресурсів, до усунення зайвих витрат і втрат. Ціни на продукцію і ресурси, що передбачаються в плановому періоді;
8) плани, кошториси підприємства, інші дані, необхідні для планування.
У процесі фінансового планування підприємствами комунального обслуговування можуть складатися такі види кошторисів:
– кошторис загальновиробничих витрат;
– кошторис витрат на виробництво допоміжних цехів;
– кошторис витрат на утримання і експлуатацію обладнання;
– кошторис адміністративних витрат;
– кошторис витрат на збут;
– кошторис витрат на підготовку виробництва та освоєння нових потужностей;
– кошторис транспортно-заготівельних витрат;
– кошторис витрат на обслуговування виробничого процесу;
– кошторис інших виробничих витрат;
– кошторис витрат на всі види ремонтів основних фондів;
– кошторис витрат на охорону праці та техніку безпеки;
– кошторис витрат на утримання пожежної і сторожової охорони;
– кошторис витрат на винахідництво і раціоналізацію;
– кошторис витрат на утримання об'єктів соціальної інфраструктури;
– кошторис витрат на виробничу практику і підготовку кадрів;
– кошторис витрат на представницькі цілі та рекламні заходи[8].
Для визначення планової операційної собівартості робіт (послуг) необхідно обчислити її складові: величину реалізованої (виробничої) собівартості, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат, розрахунок яких проводиться за типовими статтями калькуляції, відповідно до вказівок, наведених у розділі 5 „Планування і калькулювання собівартості житлово-комунальних послуг” вищезазначених Методичних рекомендацій від 06.03.2002 р. № 47 (додаток 9.2.2).
Поряд з плановими комунальні підприємства складають також звітні калькуляції (калькуляції фактичної собівартості). Останні складаються на всі виконані підприємством роботи та надані послуги на основі даних зведеного обліку витрат на виробництво (відповідним чином згрупованих показників фактичних затрат матеріальних, трудових і фінансових ресурсів). Вони використовуються для контролю за дотриманням планових калькуляцій у розрізі як окремих видів робіт (послуг), так і виробничого процесу або господарської діяльності в цілому.
Окрім типового переліку калькуляційних статей витрат та порядку визначення їх планової величини для усіх підприємств житлово-комунальної сфери незалежно від галузевої (підгалузевої) приналежності, у розділі 7 „Особливості розрахунку собівартості робіт підприємств в основних підгалузях житлово-комунального господарства” вищезгаданих Методичних рекомендацій від 06.03.2002 р. № 47 визначаються особливості калькулювання собівартості в житловому, водопровідно-каналізаційному, тепловому господарстві та на міському електротранспорті. Вони, в основному, зводяться до наступного:
1) в окремих підгалузях калькулювання собівартості проводиться за видами (стадіями) технологічних процесів та видами продукції (послуг). Наприклад, у водопровідно-каналізаційному господарстві собівартість обраховується окремо як за технологічними процесами (підйом води, подача її в мережу, очищення води та подача її споживачам), так і за видами послуг (водопостачання і водовідведення), а у тепловому господарстві – за видами продукції – теплова енергія і гаряча вода (тільки за наявності відкритої системи гарячого водопостачання) та за технологічними стадіями – виробництво, подача;
2) підприємствами окремих підгалузей, крім типових статей калькуляції, застосовуються додаткові специфічні статті витрат. Для прикладу, водопровідно-каналізаційні підприємства використовують особливу калькуляційну статтю „Вода для використання з технологічною метою”, що включає витрати на воду для власних потреб таких підприємств (по собівартості її виробництва), яка необхідна для дотримання технології очистки питної води (промивка фільтрів, відстійників, резервуарів питної води, реагентного господарства та дезинфекції водопровідних мереж);
3) до типових статей калькуляції, крім стандартного переліку витрат, включаються специфічні видатки, обумовлені особливостями технологічних процесів. Наприклад, підприємства теплового господарства до статті „Сировина та матеріали” поряд з типовою номенклатурою витрат також відносять:
– витрати на воду, що використовується для заповнення теплових мереж, підживлення котлоагрегатів, промивки фільтрів при хімочищенні води, а також на господарські потреби в межах діючих нормативів;
– вартість холодної води, що використовується для подачі в систему гарячого водопостачання (тільки за наявності відкритої системи підігріву води для гарячого водопостачання);
– межі витрат тепла в системах подачі і розподілу;
4) для кожної з головних підгалузей житлово-комунального господарства визначені свої калькуляційні одиниці. Для прикладу, на підприємствах водопровідно-каналізаційного господарства калькулювання собівартості проводиться на один кубометр води та один куб. метр стічних вод, для організацій теплового господарства калькуляційними одиницями є одна гігакалорія тепла та один куб. метр гарячої води (для відкритих систем гарячого водопостачання), для лазень – одне помиття, для готелей – одна ліжко-доба тощо.
Більш детально з особливостями планування і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) на підприємствах основних підгалузей житлово-комунального господарства можна ознайомитися з додатку 9.2.3 та наступних підрозділів підручника.
Виручка від реалізації в комунальному господарстві – основний вид доходів і джерело відшкодування експлуатаційних витрат. ЇЇ величина напряму залежить від двох чинників: обсягу поставленої споживачам продукції (наданих послуг) у натуральному виразі та розміру тарифів (цін) на неї.
Враховуючи низьку платоспроможність населення в умовах трансформаційних перетворень економічної системи України, величина тарифу на житлово-комунальні послуги для населення, як правило, представляє собою певну долю від економічно обгрунтованого (повного) тарифу, яка залежить від прийнятого місцевими органами влади і самоврядування рівня компенсації фактичної вартості таких послуг за рахунок коштів громадян.
З метою подолання серйозних недоліків при формуванні тарифів на послуги підприємств житлово-комунального господарства, зумовлені використанням витратного методу формування собівартості на основі даних минулого періоду та директивним визначенням рівня рентабельності, наказом Держбуду України від 29.03.1999 р. № 78 було затверджено „Методичні рекомендації щодо розрахунку економічно обгрунтованих тарифів на житлово-комунальні послуги” (далі – Методичні рекомендації від 29.03.1999 р. № 78). Щоправда, даний документ носить рекомендаційний характер і рішення щодо його застосування повинно прийматись місцевим органом державної виконавчої влади та самоврядування.
На відміну від попередньої методики, суть запропонованого у Методичних рекомендаціях від 29.03.1999 р. № 78 вдосконаленого підходу до формування тарифів на житлово-комунальні послуги зводиться до наступного:
– на першому етапі розрахунку тарифів обов’язково проводиться аудит (експертиза) фактичного рівня собівартості комунальних послуг, у процесі якого виявляються нераціональні витрати, резерви зниження собівартості, про що детальніше згадувалось вище;
– на другому етапі – на підставі нормативів з урахуванням необхідних коригувань фактичних витрат (відповідно до виявлених на попередньому етапі непродуктивних витрат, реалізації нових технологічних процесів і заходів щодо ресурсозбереження тощо) вираховується планова собівартість;
– третім етапом формування тарифів є обчислення економічно обгрунтованого прибутку (рівня рентабельності), що проводиться на основі визначення об’єктивних потреб підприємства у фінансових ресурсах для забезпечення розвитку його виробничої і соціальної сфери.
Коротше кажучи, описана модернізована методика передбачає більш виважений підхід до планування як об’єктивного рівня експлуатаційних витрат, так і величини прибутку, необхідної для самофінансування належного розвитку підприємства, що надає житлово-комунальні послуги, а розмір тарифу на останні визначається за формулою:
Т = Сод. + Под.,
де Сод – планова собівартість одиниці послуги згідно з відповідним чином скорегованими нормативами;
Под. – плановий прибуток підприємства на одиницю послуги, потрібний для його функціонування та розвитку, віднесений до одиниці послуги.
Тим не менше, враховуючи сучасні вітчизняні економічні реалії, розміри вищевказаних складових, які формують тариф, повинні визначатися в результаті знаходження місцевими органами державної виконавчої влади та самоврядування компромісу між потребами житлово-комунального господарства, бюджетними можливостями і реальним рівнем платоспроможності споживачів послуг. Крім того, визначений тариф підлягає перевірці на адекватність встановленим нормативам споживання житлово-комунальних послуг, скоригованим з урахуванням місцевих особливостей.
Зважаючи на важливість визначення прибутку (рівня рентабельності) при формуванні економічно обгрунтованих тарифів, розглянемо порядок його вирахування детальніше. Плановий прибуток, що закладається до тарифів на житлово-комунальні послуги, повинен забезпечити часткове відшкодування витрат на капітальний ремонт, реконструкцію або нове будівництво об’єктів комунального призначення (понад суму, яка відноситься на валові витрати відповідно до Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”), та погашення боргових зобов’язань підприємств житлово-комунального господарства з повернення ресурсів, запозичених на розвиток і ремонт об’єктів інженерної інфраструктури у формі середньо- і довгострокових кредитів або випуску муніципальних позик та виплаті відсотків за ними, а також сплати встановлених державою обов’язкових податків і зборів, які здійснюються за рахунок прибутку.
Отже, розмір прибутку, а відповідно, і рівень рентабельності повинні визначатися сумою коштів, необхідних для забезпечення розвитку об’єктів житлово-комунального господарства, тобто розраховуватися самими підприємствами при обгрунтуванні тарифів та їхньому узгодженні з місцевими органами державної виконавчої влади та самоврядування.
Вихідною базою для розрахунку прибутку повинен слугувати план (програма) розвитку об’єктів житлово-комунального господарства, складений, як правило, на два-три роки. До такого плану включаються заходи щодо реалізації інвестиційних проектів, спрямованих на модернізацію технології, нарощування потужностей, реконструкцію об’єктів, автоматизацію і диспетчеризацію, ресурсозбереження (скорочення втрат води, тепла й ін.), підвищення екологічної безпеки і надійності шляхом ротації зношених фондів і т.п. У плані розвитку і техніко-економічних обгрунтуваннях до нього визначаються витрати на здійснення кожного заходу, включаючи потребу в інвестиціях, у коштах для повернення кредитних ресурсів (виділяючи ту частину, що фінансується з прибутку).
З метою реалізації інноваційно-інвестиційних проектів, передбачених планом (програмою) розвитку, на підприємстві житлово-комунальної сфери формується фонд розвитку, що включає до свого складу амортизацію, і фонд накопичення, сформований із прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства. Звідси, необхідний розмір прибутку, що враховується при формуванні тарифу, можна розрахувати у такий спосіб:
Пн = ФР – А,
де Пн – частина прибутку, що спрямовується у фонд накопичення;
ФР – фонд розвитку підприємства житлово-комунального господарства, необхідний для реалізації плану (програми) розвитку;
А – амортизаційні відрахування на повне відновлення основних фондів та їх ремонт (у порядку, передбаченому Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств”).
З метою стабільного функціонування підприємств житлово-комунальної сфери, в період поетапного переходу на беззбитковий режим роботи, фінансування їх розвитку неможливе без участь місцевих органів державної виконавчої влади та самоврядування. Фінансування масштабних інвестиційних проектів (будівництво очисних споруд, мереж теплопостачання тощо) і в перспективі буде здійснюватися за рахунок асигнувань з державного та місцевого бюджетів, що повинно враховуватись при розробці і затвердженні плану розвитку, розміру прибутку і рівня рентабельності вищезгаданих підприємств.
Ще одна складова, що враховується при визначенні розміру прибутку і рівня рентабельності, – фонд споживання підприємства, який формується з прибутку, що залишається в його розпорядженні. Потреба в ресурсах, що направляються в фонд споживання (Пс), має бути визначена з розрахунку можливих виплат відповідно до чинного законодавства.
Сумуванням обсягів фондів накопичення і споживання визначається загальний розмір планового прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства (Пф):
Пф = Пн + Пс.
Потім визначається розрахунковий обсяг коштів, необхідних для сплати податків із прибутку, які відповідно до чинного податкового законодавства не відносяться на собівартість.
Нарешті, сукупний плановий прибуток розраховується як сума планового прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, і прибутку, який планується спрямувати на сплату податків у бюджети різних рівнів.
Плановий розмір рентабельності (Р), що закладається в тариф на кожний конкретний вид послуг, визначається як відношення сукупного планового прибутку (П) до собівартості загального обсягу запланованих послуг (С), тобто:
Р = П/С.
Визначені за вищеописаною методикою тарифи затверджуються місцевими органами державної виконавчої влади та самоврядування з періодичністю, як правило, один раз на рік за поданням житлово-комунальних підприємств і відображаються у відповідних договорах на обслуговування. При виникненні потреби вони можуть коригуватися з урахуванням зміни обставин, що впливають на їх величину[9].
У прибуткових галузях комунального господарства система тарифів за послуги диференційована в залежності від категорії споживачів, місця споживання, цільового призначення та якості послуг.
Тарифи поділяються на такі групи:
тарифи міського транспорту – як правило, в межах одного населеного пункту єдині;
тарифи санітарно-технічних підприємств (водопровід, каналізація, санітарна очистка) – диференційовані за споживачами;
тарифи енергетичних підприємств – диференційовані за споживачами і за цільовим призначенням;
тарифи за проживання в готелях, за відвідування лазень, за надання пральних та інших послуг населенню – диференційовані в залежності від якості послуг.
Для планування обсягу виручки підприємства комунального обслуговування користуються методом прямого розрахунку: тарифна ставка множиться на запланований обсяг реалізованої продукції (послуг) у натуральному вираженні. У випадку надання комунальних послуг за тарифами, диференційованими за вищепереліченими критеріями, розрахунок планової суми виручки може проводитися двома способами:
– шляхом визначення і сумування обсягів отриманих доходів (виручки) у розрізі окремих категорій споживачів, за цільовим використанням або рівнем якості обслуговування;
– на основі середньої (середньозваженої) тарифної ставки, яка склалася у попередньому періоді, скорегованої на передбачувані у плановому періоді зміни щодо розподілу обсягу продукції (послуг) за категоріями споживачів, цільовим призначенням та якістю. При застосуванні другого методу середній (середньозважений) тариф визначається діленням загальної суми доходу (виручки) від реалізації продукції (робіт, послуг) комунального підприємства на її обсяг в натуральному виразі або за допомогою формули:
|
де Тср – середній (середньозважений) тариф на продукцію(послуги); n – число категорій споживачів (напрямків цільового призначення або рівнів якості) продукції (послуг); Ті – тариф для і-ої категорії споживачів (напрямку цільового призначення або рівня якості) продукції (послуг); Уі – питома вага і-ої категорії споживачів (напрямку цільового призначення або рівня якості) в загальному обсязі реалізованої продукції (послуг).
|
Як бачимо, на середній (середньозважений) тариф, а, отже, й на обсяг виручки впливає структура споживання продукції (робіт, послуг), тому підприємства комунального обслуговування з метою підвищення доходу (виручки) і прибутку від реалізації заінтересовані в збільшенні частки продукції, яка відпускається за підвищеними тарифними ставками.
У процесі планування загального обсягу доходів комунальних підприємств поряд з доходом (виручкою) від реалізації продукції (робіт, послуг) необхідно також враховувати величину інших операційних, фінансових та інших доходів від звичайної діяльності.
Необхідно відзначити, що відповідно до „Порядку розподілу виручки, що надходить на рахунки комунальних підприємств теплоенергетики, водопостачання і водовідведення, міського електротранспорту”, затвердженого спільним наказом Держбуду, Міністерства економіки, Міністерства палива і енергетики України та НАК “Нафтогаз України” від 08.09.2000 р. №192/195/396/274, існує певна специфіка в розподілі їх виручки.
Так, вищеперелічені підприємства, окрім поточних рахунків, додатково відкривають у банківських установах розподільчі рахунки для зарахування від усіх категорій споживачів плати за теплову енергію та послуги з метою забезпечення подальших розрахунків за спожиті енергоносії з їх постачальниками. Із загальної суми коштів, отриманих на розподільчі рахунки у вигляді виручки за теплову енергію та надані послуги, ці підприємства щоденно виділяють платіж за спожиті енергоносії. Для цього обласними держадміністраціями встановлюються диференційовані розміри розподілу виручки відповідно до відсоткового відношення вартості енергоносіїв у тарифі на теплову енергію та послуги водопостачання і водовідведення, міського електротранспорту. Установи банків на підставі платіжних доручень комунальних підприємств теплопостачання, водопостачання і водовідведення, міського електротранспорту перераховують кошти на:
– розподільчі рахунки газозбутових підприємств НАК “Нафтогаз України” і енергопостачальних компаній – у частині визначеного платежу за спожиті енергоносії;
– поточні рахунки вказаних комунальних підприємств – у частині залишку коштів на їх розподільчих рахунках[10].