Категории:

Астрономия
Биология
География
Другие языки
Интернет
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Механика
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Транспорт
Физика
Философия
Финансы
Химия
Экология
Экономика
Электроника

Практичне застосування розуму. Обґрунтування Кантом морального і правового закону

. Закони цi є законами свободи, а наука про них – етика або вчення про моральнiсть. Цьому вченню Кант присвятив три спецiальних працi: “Основи метафiзики звичаїв” (1785), “Критика практичного розуму” (1788), “Мета­фiзика звичаїв” (1797). В першiй з них він встановлює моральний закон або вищий принцип моралi; у другiй дослiджує,так би мовити, моральну спроможнiсть людини; у третiй – розбудовує систематичне вчення про моральнiсть.

Кант переконаний, що доброю є тiльки одна воля, котра пов’язана з обов’язком. Обов’язок уже мов би містить в собі поняття доброї волі. Iдеальна добра воля буває тодi, коли вона спiвпадає з обов’язком. Скажiмо, коли людина робить благо не з огляду на нагороду, а тiльки заради обов’язку, то це i буде добра воля “в чистому виглядi”, як самоцiль, а не засiб кращого улаштування в життi. Як мисляча, розумна людина Кант мав повне право запропонувати основний закон практичного розуму всiм iншим розумним iстотам, а також подати кожнiй з них дороговказ до самовiдкриття в собi того ж самого закону в найзагальнiшому виглядi. Закон цей звучить як вимога, звернена до нас: “Чини так, щоб максима твоєї волi повсякчас могла заразом правити за принцип загального законодавства” Категоричний iмператив – це єдина моральна норма, на якiй мають базуватися вчинки людей. Вiн – найвищий моральний закон, спiльний всiм розумним iстотам. “Морально необхiдним є визнавати існування Бога”, – пiдбиває підсумок Кант. Сфера практичного розуму включає в себе також право. Для визначення специфiки права у його вiдношеннi до моралi, встановлення поняття права слiд згадати, що людський розум виступає подвiйним законодавцем: 1) по вiдношенню до природи, де панує жорстка причиннiсть, механiчна необхiднiсть; 2) по вiдношенню до царства свободи, де панує не примус, а змушування чи спонукання пiд тиском обов’язку. Закони свободи на вiдмiну вiд законiв природи називаються моральними. У тому випадку, якщо вони стосуються лише зовнiшнiх вчинкiв, Кант називає їх юридичними; коли ж моральнi закони самих себе висувають пiдставами вчинкiв, вони позначаються як етичнi.

3.Естетичне вчення І. Канта. Естетичнi погляди Канта викладено у “Критицi здiбностi судження” (1790).Тезово їх можна звести до таких тверджень. Естетичне займає промiжне мiсце мiж iстиною i добром, красота немовби зливає цi два полюси воєдино. Сприйняття прекрасного – це в той же час окрема галузь людської духовної активностi, воно потребує певних зусиль, часу i рiвня культури. Естетичнi судження базуються на апріорних почуттях задоволення i незадоволення. Задоволення ми можемо вiдчувати i вiд доброго, i вiд корисного, маючи на увазi утилiтарне використання. До естетичного ж належить гарне само по собi, тут доцiльнiший вираз “незацiкавлене приємне”. Це чисте спостереження, в якому затихають будь-якi бажання, занепокоєння волi, ми не прагнемо нiчого одержати вiд предмету, анi пiзнати, анi використати його. Естетичнi судження – це судження смаку виключно на основi задоволення чи незадоволення. Предмет такого задоволення i зветься прекрасним. До Канта предметом естетики вважались тільки витвори мистецтва, природа не бралася до уваги. Кант же до мистецтва і природи поставився однаково: явища природи теж можуть бути предметами людської оцінки з естетичної точки зору.

4. Філософська антропологія І Канта.Фiлософська система Канта завершується вченням про людину, яке він найбільш повно виклав у творi “Антропологiя з прагматичної точки зору” (1798). Людина – головна мета i головний предмет, заради якого здiйснюються всi досягнення науки та культури. У своїй останнiй роботi Кант виступає як гуманіст, але не зачаровується людською природою, далеко не iдеалiзує її. В людях бiльше дуростi, нiж злостi, є й пихатість, i користолюбство i т. iн. Властива їм і “недоброзичлива товариськiсть” як антагонiстичне сполучення нахилу до спiлкування i готовностi до суперечки, наявнiсть злого начала. Та Кант має вiру в прогрес з допомогою розуму, так що добрi задатки, якi є в людях, врештi-решт одержать вiдповiдний розвиток, коли не в конкретнiй обмеженiй людськiй iстотi, то в прогресуючому людствi, в усьому людському родi. Вiн бачить суспiльну недосконалiсть, далекi вiд iдеалу моральнi якостi людей, однак вiрить в те, що вони вийдуть “iз стану неповнолiття”, зумiють як слiд скористатися своїм розумом. Нам часто, вважав він, не розуму не вистачає, а рiшучостi i мужностi у користуваннi цiєю могутньою зброєю, яку нам даровано.

5. Філософська система Г.В.Ф. Гегеля: наука логіки. Предмет логіки Гегель визначає в цілому традиційно: “Предмет логіки є мислення”. Однак не просте мислення, а мислення про мислення, або “мисляче саме себе мислення”. Порівнюючи сучасну йому логіку з практикою мислення, Гегель констатує разючу невідповідність їх одне одному. Фактично початком “Науки логіки” є кінець “Феноменології духу”, – сформоване чисте знання. Предметом логіки є істина як наука. Логіка як наука є системою чистого розуму, вона – “царство чистої думки”.Гегель поділяє логіку на логіку поняття як буття і поняття як поняття, або, умовно кажучи, на об'єктивну та суб'єктивну логіку. Посередині між ними знаходиться вчення про сутність, хоча воно і тяжіє скоріше до об'єктивної логіки, тому що містить у собі систему рефлексивних визначень, які стосуються співвідношення між відмінностями усередині поняття, поки воно ще не стало поняттям як поняттям. Створивши “Науку логіки”, Гегель виконав грандіозну роботу. Нехай по-своєму, але він спромігся упорядкувати всі понятійні пізнавальні засоби, що були вироблені в ході духовного розвитку європейських народів. Це була генеральна ревізія змістів понятійного інструментарію з наступною побудовою категорій у строгій субординації і координації. Гегель переконався, що накопичені за тривалий час змісти слів нагромаджуються один на інший, створюючи безладдя, різнопланові значення просвічуються через оболонку одного й того ж слова-поняття, перетинаються з такими ж значеннями інших слів-понять. Йому удалося навести тут певний порядок. “Вища задача логіки, – писав Гегель, – очистити категорії”. Для опису цього порядку треба було звернутися до спеціальної термінології, до мови власного винаходу, щоб не відбулося додаткової накладки змістів тих слів, що досліджуються, і тих слів, за допомогою яких проводиться дослідження. Ця специфічна мова і додає труднощі в розумінні “Науки логіки”. Часом і самому Гегелю не дістає службової термінології, і він звертається до слів-метафор, що можуть зовсім збити з пантелику читача. І все-таки тренований на гегелівських текстах читач швидко звикає до особливостей стилю великого філософа й одержує задоволення від глибини його думки, від “дисципліни свідомості”