Лінійні та циклічні моделі історії

Основних напрямків філософського тлумачення історії три: прогресистський, регресистський і циклічний; основних парадигм дві: класична, або лінійна, і некласична, або нелінійна. У всі часи багатьма філософами розроблялися власні теоретичні моделі розвитку історії – лінійні моделі прогресивного розвитку в напрямку поступального руху і в зворотному напрямі; циклічного, коловоротного характеру, а також як нелінійні утворення монадного характеру (сучасні версії) та з формаційним підходом до розвитку історичного процесу (К. Марксом).

Перша спроба осмислення соціуму не лише в контексті історії, а й у межах діяльності та спілкування була зроблена К. Марксом. Саме він поклав початок аналізу суспільства як природно-історичного процесу, підсистеми об’єктивної реальності, матеріально-духовного формування, що має специфіку, структуру, функціональні особливості, закономірності розвитку тощо.

Більшість західних академічних вчених взагалі не приймала концепцію формаційного аналізу суспільства, запропоновану К. Марксом. Прихильніше вони ставились до спроби цивілізаційної інтерпретації історії, започаткованої англійським істориком, філософом і соціологом Арнольдом Джозефом Тойнбі.

Кредо останнього – “хід історії культури не вкладається ні в які схеми і тому в будь-який час все можливо” – сприймалось як найвища відвертість наукового аналізу суспільства.

Прогресистський напрям філософії історії

Класичним представником теологічного тлумачення історії як поступальної зміни є Аврелій Августин, котрий чи не перший з філософів історії створив глобальну теорію історичного поступу.

Першими свідомими й послідовно витриманими способами означеного тлумачення можна вважати, мабуть, лише концепції Ш.Д. Монтеск’є, Ф.М. Вольтера, А.Р. Тюрго, Ж.А. Кондорсе, І.Г. Гердера. Історія тлумачиться тут як лінійно-поступальний процес, запорукою історичного прогресу проголошується людський розум, котрий розглядається, однак, як суто природна сила, відповідно й осягнення історичної реальності трактується як різновид дії “природного світла розуму”.

Спробу пояснити історичний процес як закономірний, поступальний процес, відкинувши теологічне його розуміння була праця Монтеск’є “Про дух законів” (1748). Філософ розрізняє як засадничі два види законів людського існування: божественні та людські, визначаючи кожному з них свою сферу дії. Важливим чинником самобутності і особливостей розвитку того чи іншого народу та його державності він вважав географічне середовище.

Та все ж родоначальником власне просвітницької концепції історичного процесу є Вольтер. Відмітною рисою Вольтерового філософсько-історичного вчення було й те, що він чи не вперше здійснив спробу замість повсюдно поширених історій королів написати історію людей, осягнути розвиток суспільства не як історію окремих осіб, а як історію народів. Головним рушієм історії є, на його гадку, ідеї, думки і погляди людей. Історичний процес, за Вольтером, - це поступальний рух, що здійснюється під впливом розуму, але не божественного, а людського.

Відмітною рисою Вольтерового філософсько-історичного вчення було й те, що він чи не вперше здійснив спробу замість повсюдно поширених історій королів написати історію людей, осягнути розвиток суспільства не як історію окремих осіб, а як історію народів. Головним рушієм історії є, на його гадку, ідеї, думки і погляди людей. Історичний процес, за Вольтером, - це поступальний рух, що здійснюється під впливом розуму, але не божественного, а людського.

Тюрго розглядає прогрес як такий, що характерний тільки суспільству. Розглядаючи історію в найзагальнішому плані – у всесвітньому масштабі протягом усього її існування, філософ намагався виявити особливості її перебігу на різних стадіях – від стародавніх, варварських народів аж до сучасного йому суспільства. На основі цього аналізу він доходить висновку, що кожний з етапів історичного розвитку має, крім сильних, і слабкі сторони, саме завдяки подоланню яких і здійснюється поступальний рух людства, проходячи той чи інший етап вдосконалення.

Найдокладнішою серед просвітницьких прогресистських концепцій філософії історії була концепція Кондорсе, викладена в його праці “Ескіз історичної картини прогресу людського розуму” (1794). Всесвітня історія розглядається французьким мислителем як лінійний і неухильний прогрес. Причому цей прогрес розглядається ним, по-перше, не щодо окремих людських індивідів, а щодо їхньої маси. По-друге, основою і рушієм цього історичного процесу просвітник вважав людський розум як найвищу здібність людини. Загалом історичний розвиток людства постає в праці Кондорсе як динамічна картина прогресу людського розуму, що поділяється на десять епох – від поєднання людей у племена (у першій) до майбутнього прогресу людського розуму (в десятій).

47 Матеріалістичний та ідеалістичний підходи до розуміння суспільства

Існують два - матеріалістичний та ідеалістичний - підходи до розуміння суспільства та його історії. Про це чітко говориться в праці Н.Маркса -До критики політекономії. Передмова /твори,т.13 стор.6-7/. Ідеалістичний підхід - вважати першопричиною розвитку суспільства дух, ідею, свідомість /наприклад, вчення що соціальний поступ, як результат розвитку абсолютної ідеї /. Матеріалістичний підхід - це визнавати, що суспільство розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. К.Маркс розглядає наявність у суспільстві двох факторів - матеріального та ідеального. Матеріальні фактори займають провідне місце, вони виражаються в наявності виробничих відносин, які в своїй сукупності складають економічний базис суспільства. Ідеальні фактори є відбитком матеріальних факторів і складають в своїй сукупності надбудову. Таким чином, К.Маркс ввів в історіографію принцип матеріалістичного розуміння історії /на відміну від ідеалістичного принципу/, суть якого зводиться до того, що не суспільна свідомість визначає суспільне буття, а, навпаки, суспільне буття визначає суспільну свідомість. Цей принцип є виразом розв'язання основного питання філософії в його першій частині /по відношенню до аналізу суспільної реальності в матеріалісти тому підході, і цим принципом ми повинні керуватись в своїй науковій та практичній роботі. З цього принципу зовсім не випливає, що буття повинно "поглинати" всю свідомість, всю духовну культуру. Навпаки, ми повинні виходити з того, що суспільна свідомість, яка має відносно самостійний характер, може і повинна активно впливати на розвиток суспільного буття. Ніякого "економічного детермінізму" не повинно бути, але пріоритет економіки над суспільним знанням /наприклад, політикою/ треба визнавати. Визначимося в суті основних категорій в соціальній філософії. Суспільне буття - це категорія, що виражає всі сторони і види матеріального життя людини /матеріальне виробництво, побут, сім’я, відпочинок тощо /. Суспільна свідомість - це духовне життя людини, це відображення суспільного буття в свідомості людини. Між цими категоріями існує нерозривний зв'язок, в якому повинно передувати буття /тобто економічна сторона /. Який характер має буття /тобто виробничі відносини/, такий характер має і суспільство, його побут, державна система тощо. Щоб вийти з кризи, слід перш за все вдосконалювати економічну систему, здійснювати приватизацію власності, налагоджувати фінансово-кредитну систему тощо.

Іноді філософію історії ототожнюють із соціологією з огляду на те, що вони мають спільний об’єкт вивчення — людське суспільство. Так, на думку німецького філософа П. Варта,

існує тільки одна наука про долю людства,хоч як би називали її — соціологією, філософією суспільства чи філософієюісторії. Однак так думають далеко не всі М. Вебер, зокрема, вважає, що соціологія розглядає соціальні дії,соціальні відносини, поведінку, звичаї, прагнучи зрозуміти, пояснити,інтерпретувати їх