Художній образ у мистецтві 7 страница

 

Русі. Мистецтво гу гного скла полягає у вільній обробці гарячої скломаси. Найбільшого поширення гутництво набуло на території Чернігівського та Волинського Полісся, шо зумовлено наявністю значної кількості по­трібної сировини: піску, крейди, вапна, тугоплавких глин і великої кіль- кос і'і лісового матеріалу, з якого добували вугілля, смолу та поташ.

Гутники виготовляли столовий, кухонний, аптечний посуд, місткості для зберігання й транспортування харчових продуктів тошо. Такий посуд часто прикрашався гутним декором (скляними джгутами, розетками, на- лепами, медальйонами-печатками, дрібним битим кольоровим склом), а також емалевим розписом.

Нашадки майстрів-гугників зберегли впродовж століть традиції україн­ського скла. Сьогодні на склозаводах Києва, Львова, Стрия працюють чудові майстри і художники-професіонали, які творчо використовують прийоми вільного видування, форми й методи оздоблення старої україн­ської гути. Наприклад, великою різноманітністю позначені твори львів­ських майстрів. їхні вироби (штофи, графини, фігурні посудини) тради­ційні за формою, виконані із кольорового або напівтонованого скла з ліпними прикрасами. Яскраві й виразні твори митців Київського заводу художнього скла найрізноманітніші за функціональним призначенням і художньою формою.

Вироби із фарфору (від тур. farfur — керамічні вироби, отримані за тех­нологією спікання маси із пластичної глини, каоліну, кварцу, шпату) — посуд, вази, скульптурні фігурки тощо вперше з’явилися в Китаї (IV— VI ст.). Сьогодні в Україні виробляють вази, столові, чайні, кавові серві­зи, що мають округлі пластичні форми, збагачуються розписом, викона­ним підглазурними чи надглазурними фарбами. Цікава за пластичним рішенням українська фарфорова скульптура, іграшка.

Особливо вирізняються твори київських митців, які використовують традиції народного малювання.

Яскравий декоративний розпис здавна побутує в різних областях Украї­ни. Розписами прикрашали хату, піч, стіни, меблі, посуд (див. кольор. вкл., мал. ЗІ). Розпис виконувався тонким пензлем з котячої шерсті, очерети­ною, трісочкою, пучками пальців. Орнаментальне багатство рослинних могинів українського розпису грунтується на красі, барвистості природи країни. Сьогодні розпис став самостійною галуззю декоративного мис­тецтва України. Такі його майстри, як П. Глущенко, Т. Пата, М. Прийма- ченко, К. Білокур, Є. Миронова є всесвітньо відомими корифеями цього мистецтва, авторками багатьох композицій: орнаментальних, тематичних, фантастичних, в яких опоетизовано життя людей, рослин, тварин. Робо­ти виконано здебільшого на папері яскравими фарбами (яєчною темпе­рою), невеликою кількістю нескладних мазків. У 1948 р. на Міжнародній виставці в Парижі декоративно-живописні картини К. Білокур були від­значені Золотою медаллю.

 

Ознайомтеся з книжкою: Приймаченко Марія: Альбом/Авт. -упоряд. Н. I. Be-

лігоцька, — К., 1989.

 

Спробуйте помалювати в такій манері. Розгляньте також

дитячі ма­люнки і визначте можливості залучення українського розпису та станкового народного живопису до образотворчої діяльності дітей.

Обробка каменю. Територія України багата на різні види кам’яних порід. Як свідчать археологічні дослідження, вже в період первісного суспільства тут існували знаряддя праці та зброя з кремнієвими вставками. У добу Київської Русі різні види каменю використовувалися ремісниками для виготовлення пряслець, прикрас, форм для литва, у будівництві тощо.

Головними районами обробки каменю були Поділля, Волинське Поліс­ся, Нижнє Подніпров’я, Одещина, Карпати. Каменярі добували граніт та інші породи каменю, з яких виробляли різні предмети: млинові жорна, гострильні бруски, колодязні жолоби, бруківку і бордюрний камінь. У ве­ликій кількості добували камінь для зведення житлових і господарських споруд та надгробків. Починаючи з 20-х років XX ст. кам’янодобувна про­мисловість набула широкого розвитку.

Обробка металів. Виробництво заліза та його обробка методом гарячої ковки були відомі на землях сучасної України ще задовго до нашої ери. Це великою мірою визначалося наявністю багатих покладів червоного, бурого залізняку та болотяних руд — на Закарпатті, в Буковині та Гали­чині, по всій зоні Полісся, на Середній Наддніпрянщині. Ще й тепер існу­ють назви сіл з коренями руд (Рудна, Рудище, Рудка), гут (Гута, Гутисько, Гутово), буд (Буда, Будисько, Будише), що свідчить про переробку в цих місцях болотяної руди.

Ковальство у X—XII ст. досягло такого високого рівня, що деякі спосо­би обробки заліза і технології виготовлення знарядь праці та предметів по­бутового призначення без суттєвих змін дійшли до нашого часу. Найдавні­ша пам’ятка художнього лиття — дзвін Юрського монастиря уЛьвові, відли­тий 1341 р. місцевим майстром Я. Скорою. Відомим центром лиття XVIІ ст. було м. Глухів на Сумщині. Тут працювали І. та К. Балашевичі, щедро при­крашаючи вироби плоским геометричним орнаментом, написами, гербами.

 

Техніка лиття з кольорових металів була набагато складніша від куван­ня. Для цього з глини, змішаної з піском, виготовляли ливарні форми, в які наливали розплавлений метал. Після його охолодження форму розби­вали, звільняючи від неї відлиту річ. Метал плавили у спеціальному горні або навіть звичайній пічці.

Звісно, ці складні техніки обробки матеріалів не залучаються до обра­зотворчої діяльності дітей. Однак знання різних способів допоможе педа­гогу у загальному розвитку дітей та розвитку творчих здібностей щодо ко­ристування матеріалами. Наприклад, виготовлення скульптур з льоду у формах (експериментування з водою, кольоровою водою), виготовлення скульптур з воску, гіпсу (заливання у форми). За технологією різьблення можна розгорнути дитячу діяльність на пластиліні (пластини). Видуван­ня мильних кульок допоможе дитині з’ясувати принцип виготовлення виробів зі скла: ялинкових прикрас.

Майстри у різних регіонах виготовляють чудові речі з металу (квіти, меблі, посуд), вугілля, солі (квіти, скульптури). Усе це можна показати дітям, розповідаючи про винахідливість, відчуття краси, майстерність людини в розумінні матеріалів.

Здійсніть невеличке краєзнавче дослідження у своїй місцевості, вивчайте матеріали, з якими працюють майстри у вашому регіоні. Експериментуйте з ними, створюючи цікаві й красиві побутові речі. Розвивайте свої дослід­ницькі і творчі вміння. Вивчайте природу — і вона допоможе вам знайти нові зображальні матеріали для професійної педагогічної діяльності.

Обробка шкіри та рогу. Вичинка шкіри і виготовлення з неї побутових виробів — одне з найдавніших занять українців. Досить високого розвит­ку техніка і технологія обробки шкур тварин досягли ще в давньоруський

період.

Цьому сприяло розвинуте тваринництво, значна кількість звіри ни в лісах, а також кліматичні умови, за яких необхідний був теплий се­зонний одяг. Мистецтво художньої обробки шкіри пов’язане з культурою Гуцульщини. Оригінальні шкіряні пояси, взуття та сумки, оздоблені ме­талевими прикрасами й аплікацією, доповнюють народний святковий чоловічий та жіночий одяг. Багаті традиції художньої обробки шкіри ви­користовуються в роботах сучасних художників-модельєрів.

Ріг у його природній формі використовувався в гончарному ремеслі для орнаментування посуду (ріжок), у мисливців — для зберігання поро­ху. Виготовляли ж із рогу ручки для ножів, гребінки тощо.

Україна відома також і як виробник паперу. Перша папірня з’явилась у 1541 р. в містечку Буськ, шо на Волині. У багатьох народів світу можна натрапити на вироби, вирізані з паперу.

В Японії існує популярне народне мистецтво складання паперу — оригамі. У давнину оригамі мало релігійне призначення, було храмовим мистецтвом. Виготовлення яскравих паперових фігурок являло собою свя­щенне ритуальне дійство. Ними прикрашали статую богині милосердя Каннон, шоб заручитися її прихильністю. Уміння складати з паперу вва­жалось ознакою освіченості і витонченості людини. З другої половини XIX ст. це мистецтво стало відоме за межами Японії. Щорічно вдень пам’я­ті трагедії атомного бомбардування Хіросіми та Нагасакі (1945) у небо Японії злітають мільйони паперових журавликів як прохання японського народу не повторювати таких жахливих експериментів.

А народ України здавна вмів витинати — вирізувати з паперу фігурки, квіти для прикрашання меблів, вікон. Ці нехитрі вироби розмальовували фарбами і наклеювали на стіни хат навесні. Так було веселіше й красивіше, їх наклеювали вареною картоплею або клеєм. Вироби мали назву витинан- ки, а найбільш майстерні та винахідливі навіть створювали справжні карти­н и. Інструментами для цієї роботи були ножиці, ніж, скальпель, лезо бритви.

Витинання у Європі набуло розвитку в XVI ст. Це техніка вирізування силуету. Симетрична форма досягалася через складання паперу навпіл, учетверо або увосьмеро. Предмет несиметричної форми вирізується за контуром чи без нього.

Мистецтво вирізування з паперу опанувало багато художників мину­лого: А. Дюрер, П. П. Рубенс, скульптор Б. Торвальдсен. Відомий казкар Г.-К. Андерсен був неабияким майстром вирізування і створив багатофі­гурні силуетні композиції за мотивами власних казок.

Наприкінці XVIII ст. та в першій половині XIX ст. мистецтво «чорного силуету» використовувалося як прикраса у дворянських сім’ях. Широко розповсюджені були профільні портрети та жанрові сценки.

У першій половині XIX ст. майстром силуету був Ф. Толстой. Його п’ят­десят робіт представлені в Ермітажі (Росія, Санкт-Петербург). Серед них — епізоди війни 1812 р., сцени полювання, морські та сільські пейзажі, жан­рові сценки, а також зображення комах та інше. Мистецтво силуету відрод­жувалося й розвивалося у XIX ст. і знайшло відображення у творчості та­ких художників, як Г. Нарбут, М. Добужинський, Д. Мітрохін. Особливої популярності набули витинанки О. Круглікової. Вона створювала карти­ни зі складною композицією, з великою кількістю фігур та деталей.

Відомі і художники з народу, наприклад К. Воробйов, який увесь свій вільний час віддавав улюбленому заняттю. Серед його робіт невеличкі за розміром, на чверть аркуша, зображення предметів з найдрібнішими де­талями. Особливо вдалими були зображення архітектурних споруд, які вирізнялися неперевершеною точністю, витонченістю й довершеністю.

В Україні були відомі й поширені паперові візерунчасті фіранки — за­навіски на вікна. У Кам’янець-Подільському існувала навіть профшкола витинання. Видатним майстром витинанок на Донеччині була К. Крох- маленко. Вона глибоко розуміла традиційний український орнамент і ви­користовувала його елементи у своїй творчості. Образи квітів поєднують в собі геометричний та рослинний малюнки, тяжіють до певної умовності, стилізації. Власне, це і є певною ознакою донецького орнаментального мистецтва. Елементами традиційного орнаменту Донеччини є «баранячі роги», «виноград», «хрести», «вазон». Вазон символізує «дерево життя». Дерево і пара птахів на ньому символізують подружнє життя, добробут, шастя. Орнаменти, які утворюють дивне поєднання рослинних і геомет­ричних образів, ше й досі трапляються на воротях, наличниках, віконни­цях жител деяких сіл краю.

Закріплення витинанки на кольоровому, білому або чорному тлі отри­мало назву аплікація

Робота і папером у визначених техніках цікава, корисна й доступна дітям дошкільного віку. Тому спробуйте ці техніки. Скористайтеся, наприклад, посібниками: Гурьян О. О художнице Е. Е. Лебедевой и об искусстве выреза­ния. — М., 1960; Тарабарина Т. И. Оригами и развитие ребенка. — Яро­славль, 1997.

Художник І. Рєпін досконало володів витинанням у віці 4—5 років. Українська дівчинка Катя Ткач у чотири роки вперше вирізала кольорову сніжинку, схожу на Антошку з улюбленого мультфільму, потім бабусю з вели­кою парасолькою та собакою Кляксою, а в шість років стала учасницею ви­ставки дитячої творчості. У сім років у неї була персональна виставка.

Писанки — символ України, душа українського народу, праматір народ­ного декоративно-ужиткового мистецтва. Це шедеври мініатюрного живо­пису, в яких український народ виявив свій мистецький геній, свою здатність до творчого мислення, художнього узагальнення навколишнього світу. Ге- неза розвитку своєрідної мініатюри дає змогу спостерігати зміни, що відбу­валися в народній концепції краси впродовж століть: особливості орнамен­ту, колориту, техніки виконання. Важко знайти ще такий вид мистецтва, в якому гак яскраво відобразилися б усі сторони життя народу— історія, ужит- ковість, звичаї, вірування, естетичні уявлення, поетичне бачення.

Писанку розписують по всій території України і кожен регіон має свої особливості декорування. Чудовий звичай розписування яєць на знак вес­няних змін у природі, на честь Великодня, світлого свята Воскресіння

Христа існує і сьогодні.

В історії виникнення писанки можна виділити два етапи: дохристи­янський з першим її розквітом та християнський з піднесеною надпри­родною інтерпретацією символіки.

Легенди про створення всесвіту з яйця залишили нам давньогрецькі і давньоримські історики й філософи. За легендою, записаною Геродотом (490—430 рр. до н. с.), спіт виник з яйця, яке поклала птиця Фенікс у свя­тилище Геліоса.

Праписанками вчені вважають кам’яні галунки (ще з кам’яного віку) з примітивними узорами і зигзагами, хвильками, колами, стрічками, спіра­лями, квадратами, ромбами тощо. Первісні узори не зникли, усі вони дійшли до наших днів, значно збагатившись за багато сотень років. На зміну кам’яним галункам прийшла кераміка.

Найбільшого поширення у давні часи писанкарство набуло у нас в пе­ріод X—XIII ст. У цей час для ринків Київської Русі майстри майоліки виготовляли багато керамічних писанок. Деякі з них зберігаються у різних історичних музеях України. Під час розкопок археологи знаходять також глиняні писанки, вік яких вимірюється тисячоліттями. Пізніше почали виготовляти писанки на яйцях,.але, не курячих, а лелечих, бо вірили, шо лелека приносить у дім радість, то й писанка на такому яйці буде оберіга­ти оселю від злих духів.

Наприкінці XIX — на поч. XX ст. передова творча інтелігенція захоплю­ється народними писанками, починає їх збирати і вивчати. У роботах О. Пчілки, М. Драгоманова, В. Щербаківського звернуто увагу на писан­ки у зв’язку із вивченням орнаментики, виявлено народну термінологію мотивів і композицій, регіональні художні особливості, побутування в кон­тексті свята та обряду, розшифровано писанкові символи як відгомони культу Сонця гоїцо.

Сьогодні відомо кілька видів декорування яєць: крашанки (фарбування в один колір рослинним барвником, наприклад відваром цибулі); крапанки («зозулині яйця», мальовнича композиція з різнокольорових цяточок); дряпанки («крашанки», по яких голкою або іншим гострим металевим пред­метом видряпано орнамент); мальованки (яйця, розмальовані пензликом); писанки (яйця, розписані воском за допомогою писачка — тоненької ме­талевої трубочки).

Слово «писанка» походить від слова «писати» і, можливо, символічні зображення на писанках — це давні писемні знаки, якими користувалися ще задовго до запровадження кирилиці (абетки). У процесі розвитку куль­тури людства виникали різні способи письма: піктографічне — думку ви­словлювали за допомогою ряду малюнків, що пояснювали конкретну дію. З часом вони почали відігравати роль знаків, що передавали певні понят­тя (слова). Так з’явилося ієрогліфічне письмо. Разом з цим виникали зоб­раження, що були умовними знаками і виражали якусь ідею, а не кон­кретну подію. Вони відігравали роль магічних формул.

 

Знаки-символидля далеких наших предків були єдиним способом передачі думки. Символіч­них малюнків у писанкарстві понад сто.

Орнаментальне мистецтво писанки має свої закони — силуетну ви­разність, кольорову і тональну контрастність, гармонію, ритмічність, си­метрію, пропорцію, лаконізм, експресивність форм, органічне поєднан­ня композиційних засобів. Закони ці ніхто з народних майстрів не писав, але кожен з них їх відчуває і традиційно передає від генерації до генерації. Ці закони надавали художньому виробу особливого характеру, який по­лягав у своєрідності стилю.

Писанковий орнамент зумовлений матеріалом (сферичною формою яйця) і технологією його розпису. Яйце перетворюється на писанку лише тоді, коли отримує свою основну суть — символічні зображення. Темати­ка писанкових орнаментів пов'язана зі щоденним життям людей, із ха­рактером селянської праці, звичаями та обрядами, а також із соціальними та духовними традиціями.

Писанки XIX — поч. XX ст. дбайливо зберігаються в музейних та при­ватних колекціях. Вони є безцінним «словником» українського національ­ного орнаменту, який розкриває багатство традиційної художньої мови нашого мистецтва.

За мотивами орнаментики та оздоблення писанки класифікують на такі групи: геометрично-абстрактні; космічно-солярні знаки; фітоморфні; зоо­морфні, антропоморфні; побутово-предметиі; декоративні малюнки; полі­графічні елементи; дійові послідовно-розповідні малюнки (класифікація професора М. Сумцова).

Наведені групи мотивів виступають у писанковій орнаментиці і само­стійно, і в комбінації з іншими, причому часто одна група є домінантною, а друга її доповнює.

На Бойківщині та Гуцульшині поширені орнаментальні композиції з мотивів, шо символізують весняну грозу (мотив зигзага, ромб з крапкою, трикутники). У всіх регіонах України поширений мотив пояска-доріжки (шлях-дорога) у кількох варіантах. Мотив безконечника поширений у писанках Буковини, Київщини, Волині, Тернопільщини, Херсонщини. Геометричні мотиви орнаментів доповнює хвиляста лінія та її перетворен­ня (безконечник, гребінець, круторог, павучки, крученики, сороки, бара­нячі ріжки та інше).

Фітоморфний орнамент виник подібно до живої природи — місцевої флори, що оточувала народних майстрів. Його мотиви пройшли процес довгого графічного опрацювання. З рослин опускалися деталі, вони уза­гальнюватися, графічний рисунок спрощувався, схематизувався і так до- сяг чіткої абстрактної форми (листя — дубове, калинове, виноградне; бу­тони, багатопелюсткові квіти — розетки, повні ружі, дзвіночки, троянди, тюльпани, численні вазони та інше. Писанки з рослинним орнаментом поширені на Чернігівщині, Полтавщині, Поділлі, Львівщині.

На багатьох писанках поряд з геометричними символами трапляються зображення коників, оленів, баранців, риб, качок. Ці орнаментальні зо­браження, запозичені зі світу тварин і людини, утворюють зооморфні та антропоморфні мотиви. Вони переважають у гуцульських і буковинських писанках.

Чудовим прикладом зображення птахів на писанці є полтавська пи­санка «Сороки», де на чорному тлі намальовано птахів із білими хвоста­ми, хвилястими лініями білого, чорного га жовтого кольорів.

На основі місцевих особливостей можна виокремити писанки Прикар­паття, Поділля, Слобожанщини, Полісся, Наддніпрянщини, Закарпаття. Писанки Київщини жовто-ясно-зелено-червоні. Орнамент рослинний та геометричний. Писанкам Харківщини притаманні теплі кольори — гірчич- но-маслиново-коричневий на чорному тлі. Орнамент рослинний: кали­нове, яворове, дубове, кленове листя в оздобленні жовтої сосонки. До вишуканого товариства білих писанок належать деякі писанки Полтавщи­ни, Чернігівщини. Вони горять різнобарв’ям весни — жовті, ясно-зелені, червоні (півонії, тюльпани, трав’яниці, кукіль). Писанкові мотиви пере­гукуються з мотивами вишиванок та домотканих рушників.

Для виконання писанки треба підготувати куряче яйце. Воно має бути чистим, без плям, тріщин та подряпин. Добирають тільки біле яйце. До­цільно його видути.

Основними художніми матеріалами для розпису є віск та барвники. V давнину використовували лише органічні (природні) барвники. їх вироб­ляли самі писанкарі за традиційними рецептами з коріння чи кори різних дерев та кущів, з рослин і плодів. Найтиповішими кольорами у писанко- вому мистецтві є червоний, жовтий, зелений та синій (рожевий, пома­ранчевий, коричневий, чорний). Кольорова палітра писанок, головним чином, відзначається теплотою.

Сьогодні у фарбуванні писанок переважають промислові анілінові фарби.

З розписуванням писанок пов’язане також питання символіки кольорів. Різноманітні кольорові поєднання відіграють важливу роль у вираженні емоційних естетичних почуттів, впливають на психічний стан людини (чорний — смуток; білий — цнотливість; червоний — сила, здоров’я, лю­бов, влада, небесний вогонь; зелений — колір молодості, вільності, свобо­ди, свіжості; синій — небо, повітря, вода, космос, вірність, свіжість; жов­тий — достаток, радість). Кожний колір на писанці підтримує світлий настрій, оптимізм, є виразником радості і щастя.

Колір у писанці — то найвища нота її поетичності, її потроєна сутність: сутність існування, краси і надії.

Інструменти для роботи з писанкою. Спеціального інструмента для на­писання писанки промисловість не випускає. Для цієї мети існує специ­фічний інструмент — писачок, виготовлений самими писанкарями (тру­бочка з міді, бронзи, латуні).

Писати можна і пензликом. Діти дошкільного віку охоче розписують писанку або виконують декоративні малюнки за мотивами писанкарства. Тому спробуйте цю технологію, розмалюйте писанку. Робота з писанкою у дошкільному освітньому закладі може перетворитися на цікавий інтелек- туально-розвивальний процес, якщо ознайомити дітей із символікою пи­санки. Ознайомлення з писанкою є також

 

елементом парціальної програ­ми з народознавства.

Твори декоративно-ужиткового мистецтва так само поліфункціональні в соціумі. Своїми естетичними перевагами, образністю вони впливають на душевний стан людини, виступають джерелом тих емоцій, які визна­чають позитивне ставлення до світу.

Художні засоби в декоративно-ужитковому мистецтві підпорядковані практичному призначенню речі і пов’язані з особливостями матеріалу й техніки. Вони є досить умовними, оскільки мають одночасно і матеріальну, і духовну цінність. Синтетичний характер творів виявляє себе у єдності та неподільності утилітарної і художньої функцій виробів, зображального і тектонічного започаткування (від грец. іскюпікох — належний до структу­ри, упорядкування форми, художнє вираження закономірностей будови, зв’язок конструкції, функції та краси), «діалогу» візерунка з предметом.

 

Народні художні промисли

Народні художні промисли — одна із форм народної творчості (виготов­лення виробів декоративно-ужиткового мистецтва). Більшість народних художніх промислів сягають корінням у глибоку давнину, коли склалися домашні промисли та сільське ремесло. З розвитком економічних сто­сунків формувалися кустарні народні художні промисли, які працювали на ринок. В умовах капіталізму народні художні промисли набули харак­теру приватних майстерень. Часто вони не витримували конкуренції про­мислових товарів, вироджувалися і зникали. З кінця XIX — поч. XX ст. в багатьох країнах почалося відродження народних художніх промислів. Для них є характерним: колективна ручна творчість з використанням механізмів дія виконання окремих підготовчих і допоміжних операцій; досконалі технологічні процеси; підготовка майстрів способом сімейного передаван­ня творчого досвіду та навчання у спеціалізованих художніх школах. Істо­рично склалися центри народних художніх промислів.

Галузі народних художніх промислів; вишивка, кераміка, художні лаки, килимоткацтво; художня обробка деревини, каменю, металу, кості, рогу, шкіри і таке інше. Країни Азії, Африки, Європи завжди мали високий рівень розвитку національних художніх промислів, адже вони визначають обличчя держави, її народу. Як сувеніри, вироби народних художніх про­мислів поширюються по всій земній кулі і сповнюють унікальною енерге­тикою наше житло, навіюють приємні спогади про перебування у тій чи тій країні.

 

 

Ці вироби можна залучати до інформаційно-освітнього простору дитини. Візьміть у руки такий виріб, адже він обов ’язково є у вашій домівці. Прига­дайте. як він з'явився у вас, фантазуйте й уявляйте. Напишіть ессе — «Спо­гади про літо», виконайте фантазію-малюнок «Віртуальна подорож до Африки» тощо. У такий спосіб можна спілкуватися і з дитиною 5— 7років. В Україні існують відомі народні художні промисли, які є елементом етнокультури та етнопедагогіки.

Приміром, у XIX ст. різьблення по дереву у Західній Україні перетво­рилося на своєрідний художній промисел. Тут створені різні художньо- промислові об’єднання: «Гуцульське мистецтво», «Спілка кустарів», «Гу­цульське різьблення». У Косові було організовано артіль «Гуцульщина», яка пізніше перетворилася на фабрику з філіями у селах Рика, Брустур, Яворів. У наш час цей промисел побутує у західній та південно-західній частинах України.

Для художньої обробки іуцульські майстри використовують деревину з красивою текстурою, яка піддається різьбленню та інкрустації (грушу, сливу, явір, клен, березу, липу), а для виробів з випалюванням — смереку. Орнаментальні мотиви глибокої давнини сьогодні набувають нового зву­чання. Косівські вироби з дерева випускають різьбленими та інкрустова­ними. Інкрустація виконується шматочками кольорової деревини, скля­ним і фарфоровим бісером, перламутром та металом. Техніку оброблення бісером і кольоровим деревом називають «викладанкою». Для оздоблен­ня деяких виробів застосовують лакування, розпис гуашевими фарбами, випалювання. Асортимент виробів Косівського художнього промислу складається із сервізів, ваз, шкатулок, настінних тарелей. наборів для спецій, свічників, чорнильних приладь, біжутерії. У районах Закарпаття виготовляють також скульптури малих форм, писанку (Космач, Рички, Старий Косів, Вербовець, Хомчин, Рожнев).

Яворівська іграшка — народний художній промисел із центром в м. Яворів Львівської області (див. кольор. вкл., мал. 41). Дерев’яна іграш­ка є емоційним мистецьким витвором зі своєрідною технологією виго­товлення та декорування. З усього арсеналу технічних прийомів декору­вання виробів з дерева яворівські майстри особливого значення надавали розпису, корені якого сягають давніх традицій. Художній промисел сфор­мувався у XVIII ст. як своєрідна школа виготовлення та розпису скринь і дитячих іграшок-забавок. Технологія розпису використовує як тло при­родний колір деревини. На ньому довільно розміщують жовтуваті плями, хвилясті смуги. Вони створюють основу наступного етапу розпису. На цих плашках малювали зеленими і червоними кольорами традиційні мотиви: «колко», «вербівка», «цяточки», «ружі».

Мотив «колка» — це кілька центрично розмішених кіл, різних за діа­метром. мальованих зеленими й червоними фарбами (без пробілу). У центрі кіл вписано восьмипелюсткові ружі або вербівки. Іноді в малі кола вписували мотиви сонечка, зазвичай червоного кольору. Майстри компо­зиції створювали комбінації різних мотивів, які розміщувалися на бічкахі причілках возиків, саней, запліччях крісел, на столиках; на шиїта боках коників, на крилах птахів. Іграшки розмальовували вільно, від руки, рос­линними барвниками, а з початку XX ст. — аніліновими. Пензлик виго­товляли з котячої шерсті.

Кераміка Опішні — народний художній промисел, започаткований у XIX ст. в с. Опішня Полтавської області (див. кольор. вкл., мал. 39). Це один з небагатьох традиційних промислів, який в умовах промислового виробництва зберіг елементи народної творчості. В його основі — ручна праця. Скульптурний посуд та іграшки ліплять руками, гончарний посуд формується вручну на гончарному крузі. Ручне формування і ліплення дають змогу майстрам варіювати традиційні для промислу форми, сприя­ють виявленню і розвитку творчих здібностей виконавців, уможливлю­ють швидке оновлення асортименту виробів.

Крім традиційного посуду, майстри виконують жанрову скульптуру, пластичне рішення якої підказане фольклором. Коні, баранці, корови, кози, свині, олені, півні та інші іграшки-свишики зробили відомими опіш- нянських майстрів. В Опішні ліплять анімалістичну скульптуру і різно­манітні за формою глечики, макітри, миски, баклаги та куманці.

Розпис являє собою стилізовані зображення природних форм (соняш­ники, мальви, тюльпани). Миски прикрашають фляндровим орнаментом або намальованими на дні рибами, птахами серед квітів і трав, гронами винограду. Кожна майстриня робить це по-своєму, вільно, від руки, без попередніх ескізів. Висушені вироби випалюють, поливають прозорою глазур’ю і знову випалюють в печах.

Косівська кераміка — народний художній промисел, що побутує на Іва- но-Франківшині (м. Косів) (див. кольор. вкл., мал. 40). Косівські худож­ньо-виробничі майстерні Художнього фонду України виробляють кухоннии посуд, анімалістичну скульптуру, кахлі, розписані своєрідним гуцуль­ським орнаментом. Матеріалом є місцеві червоні глини. Для оброблення застосовують ангоби і глазурі. Колорит розпису характерний — коричне­вий, жовтий, зелений на світлому природному тлі. В орнаменті перева­жають рослинні мотиви і зображення птахів. На деяких виробах, часті­ше — на мисках, трапляється складний розпис на теми життя Верховини. Розпис виконують технікою гравірування по вогкій поверхні із заливан­ням кольоровими ангобами та глазур’ю. Розписані дзбани, макітри, миски, тарілки та інше випалюють й отримують ефект патьоків фарби — оригі­нальний засіб виразності косівської кераміки. Закони творчості переда­ються із покоління в покоління і зберігаються завдяки династіям майстрів, наприклад таких, як династія Цвіликів.

Решетилівська вишивка — народний художній промисел з центром у с. Решетилівка Полтавської області. Рушники, серветки, скатертини, одяг з вишивкою є головними виробами (див. кольор. вкл., мал. 33). Для ви­шивок характерні монохромні геометризовані рослинні орнаменти (сині, коричневі, білі), виконані в техніці лічильної гладі, вирізування та вико­лювання. За композицією це вертикальні виткі гілки, що піднімаються від манжета до плеча (полика) сорочки. Ці ажурні вишивки надають полтавському народному костюмові самобутнього колориту. Для виши­вок Гіолтавшини характерні також геометризовані рослинні узори з пе­реважно червоно-чорною колірною гамою.