Особистий статут і «національність» юридичної особи

Правове положення юридичних осіб у міжнародному приватному праві розкривається через категорії «особистий статут» і «національність».

Іноземні юридичні особи (стосовно української правової системи) – це юридичні особи, зареєстровані за межами території України, правоздатність яких визначається за іноземним правом.

Особистий статут юридичної особи – це обсяг правоздатності юридичної особи у відповідній державі. Він визначає цивільну правоздатність та дієздатність юридичної особи, а також коло інших питань, що стосуються заснування, функціонування, реорганізації та ліквідації юридичної особи, тобто ті питання, що визначають правове положення конкретної юридичної особи в МПП.

Особистий статут юридичної особи (1ех societatis) дозволяє вирішити такі генеральні питання, як:

- чи є дана організація юридичною особою або сукупністю фізичних осіб;

- в якому порядку юридична особа виникла як така і в якому порядку вона припиняє існування;

- який обсяг правоздатності юридичної особи;

- яка доля «ліквідаційного залишку» після того, як юридична особа припиняє існування.

Всі питання особистого статуту юридичної особи вирішуються на підставі її особистого закону. Ця обставина знайшла своє закріплення і в українському законодавстві. Так, передбачено, що цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи визначаються особистим законом юридичної особи (ст. 26 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

«Національність» юридичної особи – це належність юридичної особи до певної держави.

Поняття «особистий статут» і «національність» взаємопов’язані і взаємообумовлені: національність юридичної особи визначає її особистий статут, а зміст особистого статуту залежить від того, яку національність має юридична особа.

В кожній правовій системі існують свої критерії визначення національності і містяться різні колізійні норми, які визначають цивільну правоздатність (особистий статут) юридичних осіб. Можна виділити такі найбільш поширені критерії (доктрини) визначення національності юридичної особи:

Критерій інкорпорації – це один з критеріїв визначення національності юридичної особи, згідно з яким юридична особа має національність держави, в якій вона створена та затверджено – при дозвільній системі виникнення юридичних осіб, або зареєстровано – при явочній системі, її статут.

Зміст теорії інкорпорації полягає у занесенні компаній, корпорацій, юридичних осіб та інших правових утворень до спеціального реєстру з видачею свідоцтва про реєстрацію, тобто виконання умов, які за формою та суттю вимагаються для створення юридичних осіб. Тільки іноді «інкорпорація юридичної особи» чи інших правових утворень формулюється у законодавстві як їх місцезнаходження. Дана колізійна норма міститься у законодавстві таких держав як: Австралія, Австрія, Бразилія, Буркіна-Фасо, Великобританія, Венесуела, В'єтнам, Греція, Естонія, Єгипет, Іран, Іспанія, Італія, Ємен, провінція Квебек (Канада), Китай, Куба, Латвія, Литва, Ліхтенштейн, Мадагаскар, Мексика, Монголія, Нідерланди, Німеччина, ОАЕ, Перу, Південна Корея, Польща, Португалія, Росія, Румунія, США, штат Луїзіана (США), Угорщина, Україна, Таїланд, Туніс, Туреччина, Уругвай, Франція, Чехія, Чилі, Швейцарія, Югославія, Хорватія, Японія. Чимало з перелічених держав переважно належать до англосаксонської системи права, менша кількість – європейські держави, системи права яких складають «сім'ю континентального права».

Зазначений критерій використовує й законодавство держав СНД. Це, наприклад, ст. 1111 ЦК Білорусі 1998 р., ч. 1 ст. 1272 ЦК Вірменії 1998 р., ст. 1100, ч. 3 ст. 1101 ЦК Казахстану, Особлива частина якого була прийнята 1999 р., ст. 1184 ЦК Киргизії (частина II якого була прийнята 1998 р.), ст. 1202 ЦК Російської Федерації, ч. 2 ст. 25 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 2005 р.

Позитивною характеристикою теорії інкорпорації є порівняно легке переміщення з держави у державу вже одного разу зареєстрованих юридичною особою своїх органів (адміністративного центру, органів управління), без втрати уже зафіксованої правосуб'єктності та навіть набуття декількох адміністративних центрів.

Зазначену теорію можна застосовувати з метою обходу закону, у чому іноді вбачають її недолік.

Критерій осілості – це один з критеріїв визначення національності юридичної особи, згідно з яким юридична особа має національність держави, де знаходяться головні органи управління юридичної особи (загальні збори, рада директорів, правління тощо) (закон місцезнаходження адміністративного центру юридичної особи).

Щодо самого поняття «осілість юридичної особи», то воно неоднаково тлумачиться в практиці різних країн. В одних випадках мається на увазі так звана статутна осілість, тобто місце, визначене самими засновниками в статуті, а в інших випадках – реальна осілість за місцем знаходження основних органів управління чи здійснення господарської діяльності.

Зміст зазначеної теорії відображають колізійні прив'язки, які аж ніяк не відзначаються особливим різноманіттям: фактичне місцезнаходження органу управління юридичної особи (ст. 24 Закону Грузії № 1362 – II с «Про міжнародне приватне право» 1998 р., фактичне місцезнаходження головного органу управління (§10 Федерального закону Австрії «Про міжнародне приватне право» від 15 червня 1978 р.), «держави, в якій особа має свій головний орган управління» (ст. 10 ЦК Греції від 15 березня 1940 р.), місце, де є встановлені законні представники юридичної особи (ст. 41 ЦК Іспанії від 24 липня 1889 р.). Можна цей перелік продовжити законодавством Німеччини, Франції, Польщі, Південної Кореї.

Вимогу застосовувати закон місця загальних зборів акціонерів, або якщо такого немає, то закон місця перебування головної ради чи ради директорів, або адміністративної ради містить і ст. 19 Конвенції про міжнародне приватне право (Гавана, 20 лютого 1928 р., відома як Кодекс Бустаманте).

Теорія осілості використовується у більшості держав ЄС. Виняток становлять Великобританія, Ірландія, Данія, Нідерланди та деякі інші держави. Теорія осілості використана й у законодавстві держав Балтії (Литва, Латвія, Естонія). Оскільки ще до вступу цих держав у ЄС їх законодавство було зорієнтоване на законодавство держав Європейського Союзу, то нині використання відповідних колізійних норм у законодавстві цих держав гармонізується з колізійними нормами законодавства держав ЄС. Отже, за поширеністю у державах теорія осілості незначною мірою поступається теорії інкорпорації. Колізійні прив’язки, в яких вона знаходить свій вираз, не відзначаються різноманітністю. Саме у державах ЄС та деяких інших в останні роки спостерігається тенденція на зміщення акцентів у цій теорії з органів управління, що виникли de jure, на органи управління, які діють de facto.

У науковій літературі наводиться аргумент проти застосування теорії осілості. Він полягає у тому, що її застосування суперечить свободі вибору місця проведення господарської діяльності, вираженій у відповідних актах держав. Вадою цього підходу є те, що юридична особа без проблем може змінювати місце розташування своїх центральних органів і таким чином в обхід закону змінювати свою національність.

Критерій діяльності – це один з критеріїв визначення національності юридичної особи, згідно з яким юридична особа має національність тієї держави, в якій вона здійснює свою основну діяльність (доктрина центру експлуатації).

Отже, особистий закон юридичної особи визначається статутом тієї країни, де вона здійснює свою виробничу діяльність у широкому значенні. Цей критерій властивий практиці країн, що розвиваються, країнам арабського Сходу (Єгипет, Сирія). Вказані країни зацікавлені в контролі за надходженням іноземного капіталу на їхню територію. Але він не одержав широкого застосування через свої очевидні недоліки: тут не враховується, наприклад, що організаційна діяльність, яка породжує юридичні наслідки, досить часто здійснюється в країні місцезнаходження юридичної особи; нерідко юридична особа може володіти декількома експлуатаційними центрами з рівним обсягом вчинюваних операцій. Тому цей критерій, як правило, використовується лише у поєднанні з іншими принципами визначення національності.

Критерій контролю (теорія центру експлуатації) для встановлення «національності» юридичної особи застосовується, порівняно з двома вказаними, значно рідше. Переважно вона виражена у додатковій колізійній нормі (чи прив’язці), яка є односторонньою.

Критерій контролю – це один з критеріїв визначення національності юридичної особи, згідно з яким юридична особа має національність тієї держави, де проживають (або мають громадянство) засновники даної юридичної особи. Аналіз законів згадуваних тут держав (цивільних кодексів чи законів про міжнародне приватне право) свідчить про відсутність норм, які відображали б зазначену теорію. Проте вона все ж використовується у національному законодавстві окремих держав, наприклад, у законах Швеції від 30 травня 1916 р. та 18 червня 1925 р. з метою встановлення перешкод у придбанні землі та копалень компаніями, які хоч і були створені у Швеції, але фактично контролювалися іноземцями. Вона відображена у п.«б» ч. 2 ст. 25 Вашингтонської конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами від 18 березня 1965 р. Критерій контролю використовується у дипломатичній практиці США та деяких інших держав у випадках укладення міжнародних двосторонніх договорів про заохочення та захист капіталовкладень.

Таким чином, у правотворчій практиці держав теорія контролю: по-перше, порівняно з попередніми теоріями застосовується найменше, по-друге, її застосування спричинюється переважно політичними міркуваннями.

Вчені справедливо вказують на применшення очевидних переваг теорії контролю її недоліками та незручностями практичного застосування. Наприклад, незрозуміло, як слід застосовувати цю теорію до юридичних осіб з багатонаціональним складом учасників. До того ж, практично нереально простежити зміни у складі учасників компаній, що випускають акції на пред'явника, та компаній, акції яких допущені на біржах.

Ще одна теорія – теорія нашарування є компромісом між теорією інкорпорації та теорією осілості. Вона передбачає свободу вибору правових норм, що регулюють порядок заснування юридичної особи. Такий вибір здійснюється на підставі юридичного значення та правомірності акту заснування юридичної особи. Інші правовідносини за участю юридичної особи оцінюються також за обраною правовою системою інкорпорації, проте імперативні норми держави – місця осілості юридичної особи мають пріоритет перед нормами права держави, за якими засновувалася ця особа. Обидві правові системи застосовуються тільки альтернативно. Теорія нашарування використовується у разі, якщо цього бажає один з учасників правового процесу. Безперечно, в практиці застосування вказаної теорії виникають протиріччя між правовими нормами держави інкорпорації та держави – місця осілості юридичної особи. Теорія нашарування не є перспективною для її застосування, оскільки вона завжди може зумовлювати виникнення спорів стосовно встановлення місцезнаходження юридичної особи чи аналогічних їй утворень.

Нині вчені вказують на кризу колізійно-правового регулювання питань приватноправового статусу юридичної особи, яка виражається у неможливості відшукати таку єдину колізійну прив'язку, яка задовольняла б інтереси більшості держав та відповідала потребам інтернаціональних економічних зв’язків, що розвиваються.

У деяких правових системах, як-от у США, «національність» юридичної особи може визначатися водночас кількома принципами. Одні з них застосовуються до питань відповідальності юридичної особи, інші – до підсудності, ще інші – до оподаткування.

Відповідно до частин 1 і 2 статті 25 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року особистим законом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи. Місцезнаходженням юридичної особи є держава, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави (доктрина інкорпорації).

Відповідно до частини 3 статті 25 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року за відсутності умов, вказаних у частинах 1 і 2 даної статті або якщо їх неможливо встановити, застосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи (доктрина осілості). Отже, одна з найбільш примітних особливостей Закону України «Про міжнародне приватне право» пов’язана з вибором критерію (точніше, критеріїв) для визначення особистого закону юридичної особи. Традиційний для Росії і ряду інших країн СНД критерій інкорпорації використовується в Законі в поєднанні з критерієм осілості – підходом, відомим деяким зарубіжним кодифікаціям колізійного права.

Згідно з багатосторонньою конвенцією про правову допомогу країн СНД від 22 січня 1993 р. правоздатність юридичної особи визначається законодавством держави, за законами якої вона була заснована.

Різні принципи визначення національності юридичної особи на практиці породжують проблему у правовому регулюванні діяльності юридичних осіб. Ця проблема в міжнародному приватному праві називається «колізією колізій».

«Колізія колізій» – це поняття, яке використовується в міжнародному приватному праві для позначення ситуації, коли одні й ті ж фактичні обставини в різних правових системах мають різне регулювання.

«Колізія колізій» проявляється як у вигляді «позитивної» колізії (коли одні правовідносини можуть бути врегульовані декількома правовими системами), так і у вигляді «негативної» (в тому випадку, коли жодна з правових систем не є «компетентною» для регулювання конкретних правовідносин).

При позитивній колізії на визначення національності юридичної особи «претендують» дві правові системи: наприклад, в умовах, коли юридична особа, зареєстрована в Україні (де визнається принцип «інкорпорації»), здійснює свою діяльність на території Франції (де існує принцип «осілості»).

При негативній колізії виходить, що юридична особа взагалі не має національності: коли, наприклад, юридична особа зареєстрована у Франції, а здійснює свою діяльність на території України.

Подолання «колізії колізій» в більшості випадків здійснюється шляхом укладення міжнародних договорів, які містять норми про підпорядкування діяльності юридичної особи конкретній правовій системі (з питань оподаткування, реєстрації акцій, порядку формування статутного фонду тощо).

У МПП можуть встановлюватись для іноземних юридичних осіб відповідні правові режими, найбільш поширеними серед яких є: режим найбільшого сприяння та національний правовий режим. Підставою для встановлення певного правового режиму може бути спеціальне внутрішнє законодавство приймаючої держави або двосторонні договори чи багатосторонні конвенції (наприклад, торговельні договори). В Україні, згідно із ст. 29 Закону «Про міжнародне приватне право», іноземні юридичні особи, за загальним правилом, наділяються національним правовим режимом.

Правовий статус іноземних юридичних осіб у МПП визначається нормами законодавства приймаючої держави та положеннями міжнародних договорів. За загальним правилом, для того, щоб здійснювати господарську діяльність на території приймаючої держави, іноземні юридичні особи повинні підтвердити свій правовий статус. Правовий статус підтверджується витягом із торгового або судового реєстру держави, до якої належить іноземна юридична особа.

Щодо допуску та форм участі іноземних юридичних осіб до господарської діяльності в Україні варто зазначити, що чинне законодавство України надає можливість здійснювати іноземним юридичним особам діяльність в Україні у наступних формах: створення юридичної особи (наприклад, дочірнього підприємства), капітал якої повністю належить іноземній юридичній особі; часткова участь – коли іноземна юридична особа може мати певну частку капіталу юридичної особи (придбати або виступити співзасновником); представництво; можливість діяти на підставі приватноправових договорів про сумісну діяльність без створення юридичної особи.

Відповідно до ст. 27 Закону України «Про міжнародне приватне право» особистим законом іноземної організації, яка не є юридичною особою відповідно до права держави, у якій така організація створена, вважається право цієї держави. Якщо така організація діє на території України, до її діяльності застосовується законодавство України, яке регулює діяльність юридичних осіб, якщо інше не випливає з вимог законодавства чи суті правовідносин.