Еріх-Марія Ремарк
Три товариші
I
Небо ще було латунно-жовте й чисте, не закурене димом. За дахами фабричних корпусів воно аж сяяло. Сонце от-от мало зійти. Я глянув на годинник. Ще не було восьми. Лишалося чверть години.
Я розчинив браму й наготовив бензиновий насос. Під цей час завше проїздили машини, яким треба було заправитись. Раптом позаду почулося якесь хрипке вищання; здавалося, ніби десь поблизу під землею накручували іржаву гайку. Я, прислухаючись, зупинився. Потім пройшов через двір до майстерні й потихеньку відхилив двері. В напівтемному приміщенні блукав якийсь привид. На ньому була забруднена біла хустка, синій фартух і грубі пантофлі; привид розмахував мітлою, важив з дев'яносто кіл і виявився... прибиральницею Матільдою Штос.
На якусь мить я спинився, дивлячись на неї. Вона з грацією бегемота топталася поміж радіаторами автомашин і глухим голосом наспівувала пісню про вірного гусара.
На столі біля вікна стояло дві пляшки з коньяком. Одна з них - майже зовсім порожня. А звечора ж була повнісінька. Я забув сховати її під замок.
- Але ж, фрау Штос... - вимовив я.
Спів обірвався. Мітла впала на долівку. Блаженна посмішка згасла. Тепер привидом став я.
- Боже праведний!.. - пробелькотіла Матільда, втупивши в мене погляд своїх почервонілих очей. - Вас я так рано не сподівалася...
- Це ясно. Ну як, сподобалось?
- Воно-то так... Але ж мені дуже ніяково... - Вона витерла губи. - Я просто розгубилася...
- Ну, це вже перебільшення. Ви просто здорово набралися. Набралися, як конопляний сніп - води.
Вона ледве трималася на ногах. Її вусики здригались, а повіки кліпали, як у старої сови. Та поступово у неї в голові трохи прояснилося. Вона рішуче зробила крок уперед.
- Пане Локамп... Людина - це ж тільки людина, та й годі... Спершу я тільки понюхала з пляшки... потім ковтнула трошечки, бо ж мене завжди чомусь нудить... а потім... потім біс мене, мабуть, попутав... А до того ж не слід бідну жінку на гріх наводити та пляшок тут наставляти...
Це вже не вперше я заставав її отакою. Матільда щоранку приходила на годину-дві прибирати в майстерні, і можна було лишити на столі скільки завгодно грошей - вона й не доторкнеться до них, - але на горілку кидалася, як кіт на сало.
Я підняв пляшку.
- Той, що для клієнтів, ви, звичайно, не зачіпали, але оцей добрячий коньячок пана Кестера висмоктали мало не до дна.
На підстаркуватому обличчі Матільди промайнула посмішка.
- Що правда, то правда, адже я розуміюся на цьому зіллі. Та хіба ви зрадите мене, пане Локамп? Мене, беззахисну вдову?
Я похитав головою:
- Сьогодні - ні!
Вона обсмикнула підтикану спідницю.
- Тоді мені краще втекти звідси. Бо ж коли пан Кестер прийде... тоді хай бог милує!
Я підійшов до шафи й відімкнув її.
- Матільдо!..
Вона перехильцем поспішила до мене. Я підняв коричньову чотиригранну пляшку.
Матільда на знак протесту звела руки:
- Це вже не я! Слово честі! Того я не чіпала!
- Знаю, - сказав я і налив повну стопку. - А чи знаєте ви, що це таке?
- Ще б пак! -вона облизнула губи. - Ром! Багатолітній ямайський ром!
- Добре. То випийте ж стопочку!
- Я?! - Матільда відсахнулась. - Пане Локамп, це вже забагато буде! Це ж на мою голову - як розжарене вугілля. Стара Штосиха потай випиває ваш коньяк, а ви потім ще частуєте її ромом. Та ви-свята людина, їй-бо, свята! Краще померти, ніж пережити таке!..
- Та невже? - сказав я, удаючи, ніби збираюся взяти стопку назад.
- Ну, та вже нехай... - Вона похапцем узяла стопку. - Від доброго гріх відмовлятися, навіть коли не знаєш, що воно і звідки взялося... За ваше здоров'я! Може, сьогодні ваш день народження?
- Авжеж, Матільдо. Вгадали.
- Та що ви кажете! - Схопивши мого руку, вона трясла її: - Вітаю сердечно! Побільше вам грошенят, пане Локампі - Вона витерла губи. - Я така зворушена... За це треба б ще одну проковтнути. Адже я вас люблю, як рідного сина...
- Гаразд.
Я налив їй ще стопку. Вона одним духом осушила її і, нахваляючи мене, попрямувала, похитуючись, з майстерні.
Сховавши пляшку, я сів до столу. Бліде сонячне проміння падало крізь вікно мені на руки. Якесь дивне почуття викликає отакий день народження, навіть коли ти цілком байдуже сприймаєш його. Тридцять років! А був час, коли мені думалося, що й до двадцяти не доживу - таким це видавалось недосяжним. А потім...
Я витяг з шухляди аркуш поштового паперу й почав підраховувати. Дитинство, школа... цей етап життя здавався далеким-далеким - тепер уже майже неймовірним. Справжнє життя почалось лише в 1916 р. Тоді саме я став новобранцем - худорлявим, дозгов'язим юнаком вісімнадцяти років, по команді вусатого унтер-офіцера вчився лягати і вставати на полі за казармою. Одного вечора, ще на початку служби, прийшла до казарми мати; вона хотіла мене одвідати, але їй довелося чекати понад годину. Я запакував свій ранець не за уставом і за те мусив у вільний час чистити вбиральню. Мати хотіла мені допомогти, але їй не дозволили. Вона плакала, а я так стомився, що заснув у неї на очах, ще до кінця побачення.
1917 рік. Фландрія. Ми з Міддендорфом купили в солдатській лавці пляшку червоного вина. Хотіли попразнувати. Та не вийшло. На світанку англійці почали інтенсивний обстріл. Опівдні поранило Кестера, надвечір убито Майєра і Детерса. А ввечері, коли ми вже думали, що настав перепочинок, і відкрили пляшку, почалась газова атака, і газ просочився в бліндаж. Ми, правда, вчасно наділи маски, але у Міддендорфа вона виявилася несправною. Коли він це помітив, було вже запізно. Поки її зірвали і знайшли нову, він уже вдихнув забагато газу і блював кров'ю. Наступного ранку помер. Обличчя його було чорнозелене, вся шия геть подряпана - це він намагався роздерти її нігтями, щоб дихнути свіжим повітрям.
1918 рік. Лазарет. За кілька днів до того прибув новий ешелон. Бинти з паперу. Тяжкопоранені. Цілий день сновигали туди й сюди пласкі операційні коляски. Часом вони поверталися порожні. Біля мене лежав Йозеф Штоль. Ніг у нього вже не було, але він ще про це не знав. Він не бачив свого горя, бо під ковдрою лежав дротяний кошик. Та він би й не повірив цьому, бо відчував біль у ногах. Уночі в нашій палаті померло двоє. Один умирав повільно й тяжко.
1919 рік. Знову вдома. Революція. Голод. На вулицях не вщухає грізне плювання кулеметів. Солдати проти солдатів. Товариші проти товаришів.
1920 рік. Путч. Карла Брегера розстріляли. Кестера й Ленца заарештували. Мати моя в лікарні. Рак, остання стадія.
1921 рік...
Я задумався. Не пригадав нічого. Цього року наче й не було. В 1922 році працював на залізниці в Тюрінгії, в 1923 - завідував відділом реклами на фабриці гумових виробів. Це було під час інфляції. Заробляв двісті мільярдів марок на місяць. Двічі на день сплачували гроші, а потім щоразу відпускали на півгодини, щоб можна було побігти до крамниць та дещо купити, поки не оголошено новий курс долара, бо ж тоді гроші вже знецінювалися вдвоє.
А потім? Дальші роки? Я поклав олівець. Не варто все це й згадувати. Та й забулося вже, як воно там було. Багато дечого довелось пережити.
Останнього разу я відсвяткував свій день народження в кафе "Інтернаціональ". До того працював там цілий рік тапером. Тоді ж зустрівся знову з Кестером і Ленцом. І от опинився в автореммайстерні - авторемонтній майстерні Кестера і К°. К° - це були ми з Ленцом, але майстерня належала, власне, одному Кестерові. Колись ми разом училися в школі, потім він був нашим командиром роти, пізніше-командиром літака, потому деякий час був студентом, тоді автогонщиком і, нарешті, купив оцю халабуду. Спершу до нього приєднався Ленц, що деякий час перед тим тинявся десь у Південній Америці, а потім і я.
Я витяг з кишені сигарету. Зрештою, чого мені було журитись? Жилося мені непогано, робота в мене була, була й сила, і здоров'я було, як кажуть люди... Міг довго працювати без утоми. Але краще про це не думати так багато. Особливо на самоті. Та й увечері теж. Бо тоді часом насувалось щось із минулого і дивилося на тебе мертвими очима. Та від цього рятувала горілка.
Надворі рипнула брама. Я порвав записку з датами мого життя і кинув у кошик. Двері розчинилися навстіж. На порозі стояв Готфрід Ленц - довготелесий, худорлявий, солом'янобіла грива на голові, а ніс - наче з чужого обличчя.
- Роббі! - закричав він. - Ти, старий ласуне, встань та підбери живіт! З тобою розмовлятиме начальство!
- Ой боже! - Я підвівся. - А я сподівався, що ви про це не згадаєте. Змилуйтеся, хлопці!
- Чом не так! - Готфрід поклав на стіл пакунок, зацокотіло скло. За ним увійшов Кестер. Ленц виструнчився передо мною. - Роббі, що тебе найперш спіткало сьогодні вранці?
Я подумав.
- Стара жінка, що танцювала...
- Боже мій милий! Погана прикмета! Але до твого гороскопа пасує. Я його вчора склав. Ти народився під сузір'ям Стрільця, отож ти дитина ненадійна, нестала, як комиш на вітрі; до того ж у цьому році ти під знаком Сатурнових кілець та щербатого Юпітера. Ми з Отто заступили тобі батька й матір, отже, я передаю тобі насамперед щось захисне - бери ось цей амулет! Жінка з племені інків подарувала мені його колись. У неї була голуба кров, пласкі стопи, воші і дар провидиці. "Білошкірий чужинцю, - сказала вона мені, - цей амулет носили королі, в ньому сила сонця, місяця й землі, не кажучи вже про менші планети - дай мені за нього срібний долар на горілку - і він буде твій". Нехай щастя передасться й далі - дарую його тобі. Він тебе захистить, а твого непривітного Юпітера змусить тікати.
Він повісив мені на шию маленьку чорну фігурку на тоненькому ланцюжку,
- Ось так! Це-проти тяжкої скрути, а проти буденної ось це: шість пляшок рому від Отто! Ром цей удвоє старіший за тебе.
Ленц розгорнув пакет і виставив пляшки поодинці на стіл. Під промінням вранішнього сонця вони засвітилися янтарем.
- Просто диво, - сказав я. - Де це ти їх дістав, Отто?
Кестер засміявся.
- Це була ціла історія. Надто довга, щоб її розповідати. Але скажи-но, як ти себе почуваєш? На всі тридцять?
Я махнув рукою.
- На шістнадцять і п'ятдесят водночас. Не вельми...
- І це ти називаєш не вельми? - заперечив Ленц. - Та це ж найліпше, що тільки й може бути. Тим самим ти підкорив собі час і живеш за двох!
Кестер глянув на мене.
- Дай йому спокій, Готфріде, - сказав він. - Дні народження дуже вражають почуття власної гідності. Особливо зрання. Та він очуняє...
Ленц примружив очі.
- Чим менше людина думає про свою гідність, тим більше вона варта, Роббі. Це тебе втішає хоч трохи?
- Ні, - відповів я. - Аж ніяк. Коли людина чогось варта, то вона вже сама собі пам'ятник, та й усе. А це, на мою думку, обтяжує і нудить.
- Він філософствує, Отто, - сказав Ленц. - Значить, ще не пропаща душа! Він переборов хвилину страшної тиші! Той момент у день народження, коли сам собі дивишся в зіниці і раптом починаєш розуміти, яке ти жалюгідне курча... Тепер можна спокійно братися до буденної праці й мастити кишки старому кадилакові!
Ми працювали аж до сутінків. Тоді помилися й пере одягнулись. Ленц жадібно глянув на шеренгу пляшок.
- Скрутимо в'язи одній, га?
- Це вже як Роббі, - сказав Кестер. - Не личить, Готфріде, робити іменинникові такі грубезні натяки щодо подарунків.
- Ще менше личить мучити спрагою гостей, - відказав Ленц, відкриваючи пляшку.
Аромат миттю наповнив усю майстерню.
- Боже мій милий! - вимовив Готфрід. Ми всі потягли носом повітря.
- Просто неймовірно, Отто. Треба вдатись до високої поезії, щоб підшукати гідні порівняння.
- Надто шкода такого для нашої підсліпуватої халабуди! - заявив Ленц. - Знаєте що? Поїдемо кудись повечеряти, а пляшку заберемо з собою. А потім десь за містом, на вільному божому світі, розіп'ємо її.
- Блискуча ідея!
Ми відкотили кадилак, коло якого працювали по обіді. За ним стояла чудернацька штуковина на колесах. Це була гоночна автомашина Отто Кестера, гордість майстерні.
Свого часу Кестер купив на аукціоні за безцінь машину - стару лайбу з високими бортами. Фахівці, що були при тому, рішуче оцінили її як цікавий експонат для транспортного музею. Конфекціонер Больвіс, власник фабрики жіночих пальт і гонщик-любитель, порадив Отто переробити автомобіль на швейну машину. Але Кестера це аніскільки не бентежило. Він розібрав машину, як кишеньковий годинник, і цілі місяці з ранку до ночі працював коло неї. Тоді одного вечора з'явився на ній коло бару, де ми звичайно коротали час. Больвіс мало не луснув зо сміху, коли знову побачив ту ж машину-вигляд у неї був такий самий чудернацький. Задля жарту Больвіс запропонував Отто парі. Він ставив двісті марок проти двадцяти, якщо Кестер піде на перегони з його новою спортивною автомашиною; дистанція - десять кілометрів, один кілометр він давав фори. Кестер прийняв парі. Всі сміялися, передбачаючи сміховинне видовище. Але Отто пішов ще далі - відмовився від фори і, не моргнувши оком, підвищив заклад: тисяча марок проти тисячі! Больвіс розгублено спитав, чи не завезти його до психіатричної лікарні. Замість відповіді Кестер запустив мотор.
Обоє зараз же рушили з місця, щоб вирішити змагання. Через півгодини Больвіс .повернувся такий збентежений, наче побачив смаленого вовка. Він мовчки виписав чек, а тоді ще й другий. Він зараз же хотів купити ту машину. Але Кестер посміявся з нього. Він не віддав би її тепер ні за які гроші. Всередині машина була бездоганна, але зовні все ще мала занедбаний вигляд. Для щоденного вжитку ми насадили на неї якийсь надто старомодний кузов, що якраз підходив розміром; лак на ньому вицвів, крила порепались, верхові було добрих десять років. Усе це ми могли б обладнати краще, але були причини, з яких ми цього не зробили.
Машину ми назвали "Карлом". "Карл", привид на автострадах.
"Карл" похуркував собі вздовж шосе.
- Отто, - сказав я, - а ось іще одна жертва.
За нами нетерпляче сигналив важкий бюїк. Він швидко наздоганяв нас. Незабаром радіатори обох машин порівнялися. Чоловік за кермом недбало глянув у наш бік. Поглядом він звисока зміряв обшарпаного "Карла". Потім одвернувся і забув, що ми є на світі.
Та через кілька секунд незнайомий переконався, що "Карл" усе ще йде на одному з ним рівні. Він трохи випростався, глянув на нас, ніби розважаючись, і піддав газу. Але "Карл" не здавався. Маленький і спритний, він і далі біг рівно поряд із тим блискучим локомотивом з нікелю й лаку, ніби фокстер'єр коло дога.
Чоловік міцніше стиснув руль. Нічого не підозріваючи, він глузливо скривив губи. Видно було, що йому захотілося показати нам, чого варта його "карета". Він так міцно натиснув на педаль, що вихлопна труба защебетала, наче сотня жайворонків, улітку. Але дарма - випередити нас йому не вдалося. Наш непоказний, бридкий "Карл", ніби заворожений, прилип до його машини. Чоловік здивовано поглядав на нас із свого високого сидіння. Видно, не міг збагнути, як це при швидкості понад сто кілометрів він ніяк не може позбутися якоїсь старомодної лайби. Потім спантеличено зиркнув на спідометр - може, там щось не до ладу. Аж тоді дав повний хід.
Тепер машини мчали одна поряд з другою по довгому прямому шосе. Через кілька сот метрів навпроти нас загуркотіла вантажна машина. Бюїк мусив сховатись за нас, щоб розминутись. Тільки-но він знову зрівнявся з "Карлом", як назустріч швидко проїхала похоронна машина - стрічки на вікнах тріпотіли на вітрі, - і йому знову довелося відстати. Але потім уже попереду не було нікого. З незнайомця між тим усю пиху як рукою зняло; зціпивши зуби, сердито сидів вія, подавшись усім тілом уперед, - гонщицька гарячка охопила його; здавалося, начебто вся його честь полягала в тому, щоб нізащо в світі не піддатись ось цьому цуцикові, що біг поруч із ним.
А ми удавали, ніби байдужісінько собі сидимо на своїх місцях. Бюїк для нас не існував. Кестер спокійно стежив за дорогою, я, ніби нудьгуючи, дивився просто поперед себе, а Ленц, хоч і напружився ввесь, як струна, витяг газету і удавав, ніби для нього найважливіше зараз саме читати.
Через кілька хвилин Кестер нам підморгнув. "Карл" непомітно знижував темп, а бюїк повільно виходив уперед. Його широкі блискучі крила просунулися повз нас. З вихлопної труби просто нам в обличчя пахкав синій чад. Поступово бюїк вирвався вперед метрів на двадцять, і тоді, як ми й сподівалися, перед нами у вікні з'явилося обличчя власника бюїка, осяяне тріумфальною посмішкою. Він гадав, що виграв змагання.
Але йому було цього замало. Він хотів ще й взяти реванш. Отож кивнув нам, щоб наздоганяли його. Та ще й кивнув зневажливо, звисока, як переможець.
- Отто! - наче підштовхнув Ленц Кестера.
Але він міг би цього й не робити. У ту ж мить "Карл" наче стрибнув уперед. Засвистів компресор. І рука, що кивала нам з віконечка, раптом зникла, бо "Карл" прийняв виклик і наздоганяв. Він наздоганяв нестримно, перекрив відстань між машинами, і тоді ми зробили вигляд, ніби тільки тепер помітили чужу машину. Ми наївно і запитливо дивилися на незнайомця за кермом, ніби хотіли дізнатися, чого це він нам кивав. Але той спересердя навмисне дивився кудись у другий бік, а "Карл" повним ходом подавався все далі вперед, брудний, зашморганий; його бризковики тріпотіли, але він переміг, цей жалюгідний замазура!
- Здорово ти його, Отто, - звернувся Ленц до Кестера, - йому тепер і вечеря в пельку не полізе.
Саме заради таких перегонів ми й не міняли кузов "Карла". Тільки-но він з'являвся на дорозі, як зараз же хтось намагався його перегнати. На інші машини він справляв таке враження, як ворона з побитим крилом на зграю голодних котів. Він підбурював до змагання най затишніші сімейні машини; найсолідніших бородачів невблаганно захоплювала пристрасть гонщика, як тільки вони бачили "Кардове" стареньке шасі, що торохтіло перед ними на шосе. Та й хто б це здогадався, що під тією кумедною шкаралупиною б'ється велике серце гоночного мотора!
Ленц твердив, що "Карл" веде виховну роботу. Він, мовляв, учить людей шанувати усе творче, що завжди криється під непоказною оболонкою. Так твердив Ленц, який про себе самого казав, що він - останній з романтиків.
Ми спинилися перед маленьким готелем і вилізли з машини. Вечір був гарний, тихий. Борозни піднятих парів відсвічували фіолетовим відтінком. Скибини землі горіли золотом і бронзою. Наче великі фламінго, пливли хмаринки на зеленкуватому небі, обережно прикриваючи вузький серп молодого місяця. Провесняні сутінки оповили кущ ліщини; він стояв ще соромливо не вбраний, але вже сповнений надії незабаром розпустити свої бруньки. З маленького готелю надходив запах смаженої печінки. Пахло й цибулею. Радість наповнила наші серця.
Ленц кинувся на ці запахи, побіг до готелю. Коли повернувся, обличчя його сяяло.
- Та ви б тільки глянули на цю смажену картоплю! Мерщій, бо найсмачніше з'їдять!
У цей момент почулося дзижчання, і під'їхала ще одна машина. Ми так і прикипіли на місці: той самий бюїк. Різко загальмувавши, він став поруч з "Карлом".
- От тобі й маєш! - вигукнув Ленц. У подібних випадках діло вже не раз доходило до бійки.
Незнайомець вийшов з машини. Високий, опасистий, у широкому брунатному реглані з верблюдячої вовни. Він невдоволено скоса глянув на "Карла", зняв товсті, жовті рукавички і підійшов до нас.
- Якої марки ваша машина? - скривившись як середа на п'ятницю, спитав він Кестера, що стояв найближче до нього.
Якусь мить ми всі мовчки дивились на незнайомого. Він, безперечно, сприйняв нас за автомеханіків, що, переодягшись у чисті костюми, виїхали погуляти на чужій машині.
- Ви щось сказали? - невпевнено спитав нарешті Отто, показуючи йому, що треба бути ввічливішим.
Чоловік почервонів.
- Я питаю ось про ту машину, - буркнув він тим самим тоном, що й раніше.
Ленц випростався, його довжелезний ніс тремтів. Він надавав надзвичайної ваги ввічливості саме інших людей. Але перш ніж він встиг щось сказати, чиясь невидима рука раптом відчинила другі дверцята бюїка, з машини вислизнув вузенький черевичок, за ним - вузеньке коліно, потім вийшла дівчина і повільно попрямувала до нас.
Ми, наче захоплені зненацька, перезирнулися. Ми раніш не помітили, що в машині був іще хтось. Ленц зараз же змінив лінію поведінки. Через усе його зозулясте обличчя розлилася посмішка. І раптом ми всі усміхнулися невідомо чому й як.
Товстун остовпіло дивився на нас. Він втратив упевненість і, очевидно, не знав, що робити далі.
- Біндінг, - сказав він нарешті, трохи вклонившись, ніби спираючись на власне прізвище.
Дівчина підійшла вже до нас. Ми ставали дедалі привітніші.
- Покажи-но машину, Отто, - сказав Ленц, кинувши швидкий погляд на Кестера.
- Що ж, прошу, - відказав Отто і собі глянув на Ленца, хитрувато посміхаючись.
- А я й справді охоче роздивився б на неї, - відповів уже дещо привітніше Біндінг. - Вона у вас таки достобіса швидка. Заганяла мене.
Біндінг і Кестер пішли до машини, і Кестер підняв кришку "Карлового" мотора.
Дівчина з ними не пішла. Струнка й мовчазна, стояла вона коло мене і Ленца. Сутеніло. Я сподівався, що Готфрід використає ситуацію і вибухне, як бомба. Бо він на такі справи був митець. Але хлопець наче язика проковтнув. Взагалі вмів туркотати, як голуб, але зараз ось стояв, як пень, і ані пари з уст.
- Пробачте, будь ласка, - втрутився я нарешті. - Ми не бачили, що ви були в машині. А то б ми такого не виробляли.
Дівчина глянула на мене.
- А чого ж би й ні? - сказала вона спокійненько якимсь несподівано глухим голосом. - Нічого поганого в тому не було.
- Поганого, може, й не було, але ж було це й не зовсім чесно. Наша машина може давати кілометрів двісті.
Вона трохи схилилась і сховала руки в кишені пальта.
- Двісті кілометрів?
- Точніше: сто вісімдесят дев'ять і дві десятих, це зафіксовано офіційно, - раптом випалив гордо Ленц. Вона розсміялась.
- А ми думали - так щось шістдесят-сімдесят...
- Бачите, - сказав я, - ви ж цього не могли знати.
- Ні, - відповіла вона, - цього ми справді не могли знати. Ми гадали, що бюїк удвічі бистріший за вашу машину.
- Так, - я відштовхнув ногою якусь гілку, - а виходить, що ми мали величезну перевагу. А пан Біндінг, мабуть, розсердився на нас.
Вона знову засміялась.
- На якусь мить, це так. Але ж треба уміти й програвати, а інакше як же тоді й жити.
- Та певно, що так...
Помовчали. Я глянув на Ленца. Але останній з романтиків тільки посміхався, поводив носом і не приходив мені на допомогу. Шелестіли берези. Десь за будинком кудкудакала курка.
- Чудова погода, - вимовив я нарешті, щоб порушити мовчанку.
- Так, прекрасна! - відповіла дівчина.
- І так тепло, - додав Ленц.
- Навіть незвичайно тепло, - доповнив я. Знову виникла мовчанка. Дівчина, мабуть, подумала, що ми якісь дурні, але мені, хоч убий, нічого не спадало на думку. Ленц повів носом,
- Тушковані яблука, - сказав він з піднесенням. - До печінки та ще й тушковані яблука - делікатес!
- Безперечно, - погодився я, проклинаючи в душі нас обох.
Повернулись Костер і Біндінг. За ці кілька хвилин Біндінг став зовсім інший. Він, здавалося, був одним з тих "автоболільників", що геть розкисають від блаженства, коли зусплять де-небудь фахівця, з яким можна поговорити.
- Повечеряємо разом? - спитав він.
- Та звичайно! - відповів Ленц. Ми ввійшли до готелю. На дверях Готфрід підморгнув мені і хитнув головою у бік дівчини.
- Слухай, ця дівчина вже разів десять звела нанівець оту прикмету, оту стару, що сьогодні вранці танцювала перед тобою.
Я знизав плечима.
- Може й так, але навіщо ти змусив мене одного заїкатись перед нею?
Він засміявся:
- Треба ж і тобі колись учитися, дитинко!
- А я вже не маю охоти вчитися будь-чого...
Ми пішли слідом за іншими. Вони вже сиділи коло столу. Саме ввійшла господиня, несучи печінку і смажену картоплю. На почин вона принесла ще й велику пляшку горілки.
Виявилось, що Біндінг не говорить, а меле, як млин. Аж дивно було, чого тільки він не розказував про автомашини! Коли ж почув, що Отто навіть брав участь у перегонах, його прихильність до нас стала просто безмежною.
Я почав пильніше придивлятись до Біндінга. Це був гладкий, високий чолов'яга з густими бровами на червоному обличчі; дещо хвалькуватий, дещо галасливий, а втім - мабуть, добродушний, як усі люди, що мають успіх у житті. Я уявив собі, як він увечері, перш ніж лягти спати, роздивляється на себе в дзеркалі, серйозний, гідний, поважний.
Дівчина сиділа між Ленцом і мною. Вона скинула пальто і була вже в сірому англійському костюмі. На шиї зав'язала собі білу хусточку, ніби краватку наїзника. Волосся в неї було каштанове, шовковисте; при світлі лампи воно відсвічувало янтарем. Плечі мала дуже прямі, трохи схилені вперед, руки - вузенькі, довгуваті, не по-жіночому кістляві. Личко вузеньке і бліде, але великі очі надавали йому якоїсь пристрасної сили. Вона була дуже гарна на вигляд-так мені здавалося, хоч це було мені зовсім байдуже.
А Ленц - той розійшовся. Його було не впізнати. Золотава чуприна поблискувала, як чубчик одуда. Він строчив дотепами, як з кулемета; за столом тільки й було чути його та Біндінга. Я сидів мовчки і мало чим міг себе проявити, - хіба що передавав миску або пропонував сигарети. Або ще цокався з Біндінгом. Це я робив таки частенько.
Раптом Ленц ляснув себе по лобі.
- А ром?! Роббі, давай-но сюди наш ром до дня народження!
- День народження? Хіба сьогодні в когось день народження? - спитала дівчина.
- У мене, - сказав я. - Мені через де цілий день спокою не дають.
- Не дають спокою? То ви не хочете, щоб вас віншували?
- Ні, - сказав я, - віншувати - це щось інше.
- Ну то всього вам найкращого в житті!
На якусь мить її рука опинилась у моїй, і я відчув її теплий, сухий потиск. Тоді я вийшов, щоб принести ром.
Ніч, глибока й мовчазна, стояла навколо маленького будиночка. Шкіряні сидіння нашої машини відсиріли. Я спинився і глянув на обрій, де на небі червоніла заграва вогнів міста. Ще б постояв, та Ленц почав гукати мене.
Біндінг не вмів пити ром. Це було помітно вже після другої стопки. Похитуючись, він вийшов у садок. Я встав і разом з Ленцом підійшов до стойки. Готфрід зажадав пляшку джину.
- Чудова дівчина, га? - сказав він.
- Не знаю, Готфріде, - відповів я, - я не дуже-то й придивлявся.
Він якусь мить дивився на мене розширеними зіницями своїх блакитних очей і похитав вогнистою головою.
- Нащо ти на світі живеш, скажи-но мені, дитинко?.
- Про це я й сам давно вже хочу дізнатись. Віл розсміявся.
- Та ти б не від того! Але це так легко не дається. Ну, я тепер насамперед хочу дізнатись, що спільного має ця дівчина з отим гладким автопрейскурантом...
І він попрямував у садок до Біндінга. Через деякий час обоє повернулись до стойки. Мабуть, Готфрід довідався про щось приємне і побачив, здається, що дорога вільна, бо з великим ентузіазмом з цього приводу тут-таки бурхливими темпами заприязнився з Біндінгом. Вони поставили перед собою пляшку джину, а за годину вже говорили один одному "ти". Ленц, якщо був в ударі, то захоплював собою так, що йому важко було чинити опір. Він і сам тоді вже не міг стримати себе. Ось і тепер просто заполонив Біндінга, і незабаром вони вже співали в альтанці солдатських пісень. І за цим заняттям останній з романтиків зовсім забув про дівчину.
Ми втрьох лишились у залі. Раптом якось запанувала тиша. Цокав шварцвальдський годинник. Господиня прибирала кімнату і поглядала на нас доброзичливо, як добра мати на дітей. Коло печі простягся брунатний мисливський собака. Часом він гавкав уві сні, стиха, якось тоненько й жалісно. Надворі вітер шарудів коло вікон. Він доносив уривки солдатських пісень, і мені здавалось, ніби маленький зал здіймався в повітря і разом з нами нісся крізь ніч, крізь роки життя, крізь нескінченні спогади.
Настрій був дивовижний. Здавалося, ніби зупинився час-він уже не уявлявся тим потоком, що надходить з темряви і в темряві зникає, - він був ніби озером, у якому беззвучно віддзеркалювалося життя. Келих з ромом виблискував у мене в руці. Я пригадав ту записку, що вранці написав у майстерні. Тоді мені було трохи сумно. Тепер - ні. Скільки живеш - все одне й те саме. Я дивився на Кестера. Слухав, як він про щось розмовляв з дівчиною, але на зміст розмови не зважав. Я відчував легеньке піднесення першої стадії оп'яніння, яке розігріває кров, яке я так любив, бо воно всьому непевному надає характер чогось пригодницького. Надворі Ленц з Біндінгом співали пісню про Аргоннський ліс. Біля мене розмовляла незнайома дівчина, вона говорила стиха і повільно своїм глухуватим, збудливим, дещо хрипким голосом. Я спорожнив келих.
Ленц і Біндінг знову повернулись до нас. На свіжому повітрі вони дещо протверезилися. Ми почали збиратися додому. Я допоміг дівчині одягти пальто. Вона стояла зовсім близько від мене, м'яко розпростуючи плечі, відкинувши голову назад, трохи одкривши рота, посміхаючись обличчям, зверненим не до кого-небудь, а до стелі. На якусь мить я опустив пальто. І де в біса були ввесь час мої очі? Спав я, чи що? Раптом я зрозумів Ленцове захоплення...
Дівчина обернулася, запитливо глянула - я хутко підхопив пальто і глянув на Біндінга: він стояв біля столу, обличчя його було червоне, очі дивились якимсь застиглим поглядом.
- Ви думаєте, що він зможе вести машину? - спитав я.
- Та зможе...
Я й далі дивився на неї.
- Якщо він не дуже надійний, то може повести машину хтось із нас.
Вона вийняла пудреницю, розкрила її.
- Обійдеться й так, - сказала вона. - Він набагато краще веде машину, коли вип'є.
- Краще, але, мабуть, і не обережніше, - заперечив я.
Вона глянула на мене з-за свого маленького дзеркальця.
- Будемо сподіватися, що все буде гаразд, - сказав я. Таке припущення було надто сміливим, бо Біндінг ледве тримався на ногах. Але мені хотілося щось таке зробити, щоб вона не пішла так, ні з чим.
- Чи не можна завтра вам подзвонити, щоб дізнатись, чи все було гаразд? - спитав я.
Вона відповіла не зразу.
- Адже ми через нашу пиятику до деякої міри відповідальні за це, - вів я далі, - особливо я з своїм ромом до дня народження...
Вона розсміялася.
- Ну, добре, як вам так хочеться: Захід-2796.
Надворі я зараз же записав собі номер. Ми подивились, як Біндінг од'їхав, а тоді випили ще по чарці. Потім пустили "Карла" так, що він аж заревів. Він мчав крізь тонкий березневий туман, ми дихали швидко, назустріч нам пливло місто, воно палахкотіло вогнями, коливаючись в імлі, з якої виринув, як різнобарвне освітлений корабель, бар Фредді.
Ми поставили "Карла" на якір. Коньяк лився золотавим струмом, джин виблискував аквамарином, а ром був, як саме життя. Ми прикипіли до наших табуретів коло стойки, хлюпотіла музика, життя здавалося таким прозорим і міцним, воно линуло в наші груди могутнім потоком; безрадісність наших мебльованих кімнат, де ніхто не чекав на нас, розпач боротьби за існування - все забуто, стойка бару була командним містком життя, а ми крізь бурю пливли у майбутнє.
II
Наступного дня була неділя. Я спав довго і прокинувся, аж коли сонце почало світити на моє ліжко. Хутко зірвався і розчинив вікна. Надворі було ясно і трохи холоднувато. Я поставив спиртовку на лавку і заходився шукати коробку з кавою. Моя хазяйка, пані Залевська, дозволила мені варити собі каву в кімнаті, її кава була надто слабка. Особливо, коли звечора вип'єш спиртного.
У пансіоні Залевської я мешкав уже два роки. Район цей мені подобався. Тут так чи інакше, а щось бува й скоїться, бо в одному місці зіткнулися будинок профспілок, кафе "Інтернаціональ" і зал засідань та зборів "армії спасіння". До того ж перед будинком, де містився пансіон, був старий цвинтар, давно вже закритий і занедбаний. Дерева на ньому росли, наче в парку, і коли вночі бувало тихо, здавалося, ніби живеш десь на селі. Але тиша наставала пізно, бо поруч із цвинтарем була товкучка з різними розвагами: каруселлю, гойдалками тощо.
Для пані Залевської цвинтар був доброю рекламою. Вона нахвалювала добре повітря і краєвид, що відкривався з вікон, і брала за це дорожчу ціну. А коли мешканці висловлювали якісь претензії, завжди казала:
- Але ж, панове, ви тільки подумайте, яка чудова місцевість!
Одягався я дуже повільно. І в цьому відчувалася неділя. Потім умивався, ходив по кімнаті, читав газету, варив каву, стояв коло вікна і дивився, як поливали вулицю, слухав, як у високих деревах на цвинтарі щебетали пташки - вони, мов маленькі срібні сопілочки Всевишнього, підспівували тихому, солодкому гудінню шарманок на товкучці, - довго перебирав свої кілька сорочок та шкарпеток, ніби вибирав їх із сотні, насвистуючи, спорожнив кишені - дрібні монети, ніж, ключ, сигарети і, нарешті, вчорашня записка з ім'ям та номером телефону дівчини. Патріція Гольман. Яке незвичайне ім'я: Патріція. Я поклав записку на стіл. Невже це справді було тільки вчора? А як далеко це було вже тепер - майже забуте в перлистосірому чаду алкоголю. Дивно якось буває, коли п'єш: швидко сходишся з людьми, але між вечором і ранком така відстань, наче минули цілі роки.
Я ткнув записку кудись під купу книжок. Подзвонити? Може, варто, а може, й ні. Удень такі речі завше мають інший вигляд, аніж увечері. Та, зрештою, і не хотілося розбурхувати себе. Досить було тривог за останні роки. Тільки нічого не підпускати до себе, як каже Кестер. Бо підпустиш-ухопишся, захочеш утримати. А утримати не можна нічого...
Саме в цю хвилину в сусідній кімнаті, як і кожного недільного ранку, почалася сварка. Я шукав капелюх, якого, мабуть, десь забув учора, і прислухався. Це там знову зчепилося подружжя Гассе. Обоє мешкали тут уже п'ять років у маленькій кімнаті. Люди вони були непогані. Якби їм трикімнатну квартиру, та кухню для жінки, та ще й дитину, то, мабуть, усе було б гаразд. Але на квартиру треба було мати гроші, а щодо дитини, то хто б міг собі це дозволити в такі непевні часи! Отож їм було надто тісно удвох, жінка стала істеричкою, а чоловік увесь час боявся, що втратить свою маленьку посаду. Тоді йому край. Бо мав сорок п'ять років. Якщо б він лишився без роботи, його б уже ніхто не взяв. Це ж бо був злиденний час - раніше люди сходили на пси поступово, до того ж завше була якась можливість видряпатись, а тепер кожного звільненого чекала безодня довічного безробіття.
Я хотів потихеньку втекти, але вже постукали в двері, і Гассе, спотикаючись, увійшов до кімнати й повалився на стілець.
- Несила більше терпіти...
Він, власне, був лагідною людиною, з трохи обвислими плечима і маленькими вусиками. Скромний, сумлінний служака. Але саме таким-то й було найтяжче в ті часи. Їм, мабуть, завше найтяжче. Скромність і сумлінність винагороджується лише в романах. А в житті з них скористаються та й відкинуть геть. Гассе звів руки вгору.
- Ви тільки подумайте: знову двох звільнили в нашій конторі. Тепер я на черзі, от побачите, що я!
Так він тремтів кожен місяць від першого до першого числа. Я налив йому горілки. Він здригався всім тілом. Видно було, що йому от-от буде край. Для цього вже непотрібно було майже ніяких зусиль з його боку.
- І вічно ці докори... - прошепотів він. Мабуть, дружина дорікала йому за своє злиденне життя. їй було сорок два роки, вона була дещо крихкотіла й блякла, але, безперечно, не така висотана, як її чоловік. Вона панічно боялася, що вже не встигне пожити. Втручатися в їхнє життя не було ніякого сенсу.
- Слухайте-но, Гассе, - сказав я, - сидіть тут у мене спокійненько, скільки вам захочеться. А мені треба йти. Коньяк - у шафі, якщо він вам більше до вподоби. А оце - ром. Ось лежать газети. А ввечері підіть кудись разом з дружиною. В кіно, чи що. Це вам коштуватиме стільки ж, як просидіти дві години в кафе, але там вражень буде більше. Не сушіть собі сьогодні голови над проблемами! - Я поплескав його по плечу, хоч сумління в мене було не зовсім чисте. А втім, кіно - це ж завжди хороша штука. Там кожен може мріяти про що хоче.
Двері поруч були відчинені. Дружина Гассе схлипувала так, що було чути аж сюди. Я пішов коридором далі. Знову двері. Прочинені. Значить, тут підслухували. Звідти тхнуло духами. Там мешкала Ерна Беніг, секретарка приватної особи. Як на свій заробіток, вона одягалась надто елегантно; але її шеф один раз на тиждень диктував їй аж до ранку... Тоді наступного дня вона звичайно була в дуже кепському настрої. Зате щовечора ходила на танці. Вона казала, що коли вже не зможе танцювати, то й не житиме. Мала двох приятелів. Один любив її і приносив квіти. Другого вона любила і давала йому гроші.
Поруч з нею жив ротмістр граф Орлов - російський емігрант, кельнер, кіностатист, платний ресторанний танцюрист з посивілими скронями, чудовий грець на гітарі. Молився щодня до казанської божої матері, щоб дарувала йому посаду метрдотеля в готелі середньої руки. Напившись, починав плакати. Двері далі. Фрау Бендер, медсестра в будинку для немовлят. П'ятдесят років. Чоловік загинув на війні. Двоє дітей померли в 1918 році від недоїдання. Мала рябу кішку. Це єдине, що мала.
Далі, поруч - Мюллер, рахівник на пенсії. Секретар якогось товариства філателістів. Ходяча колекція поштових марок, нічого більше. Щаслива людина. Коло останніх дверей я постукав.
- Ну, Георге, - сказав я, - і досі нічого?
Георг Блок похитав головою. Він був студентом четвертого семестру. Щоб мати змогу провчитися чотири семестри, два роки працював у шахті. Заощаджені гроші майже всі витратив, лишилося на якихось два місяці життя. Назад на шахту повернутися він не міг - надто багато було тепер безробітних шахтарів. Він всіляко намагався дістати якусь побічну роботу. Щось із тиждень працював роздавачем етикеток на маргариновій фабриці, але фабрика збанкрутувала. Невдовзі по тому влаштувався рознощиком газет і вже був полегшено зітхнув; та через три дні на світанку його затримали двоє невідомих, у кашкетах, забрали газети, порвали їх і заявили, щоб він більше не попадався їм на очі в ролі газетяра, не сідав не в свої сани, бо у них, мовляв, і своїх безробітних доволі. Проте він знову вийшов наступного ранку, хоч і мусив оплатити подерті газети, його збили з ніг велосипедом, газети попадали в грязюку. Це коштувало йому дві марки. Він вийшов утретє і повернувся в подертому костюмі, з синцями на обличчі. Тоді він одступився. І ось тепер сидів, нещасний, у своїй кімнаті, зубрив, як навіжений, ніби це ще мало якийсь сенс. Їв раз на добу. До того ж було байдуже, чи провчиться він решту семестрів, чи ні - навіть після іспитів йому б довелося чекати щонайменше десять років на посаду. Я поклав йому пачку сигарет.
- Покинь цю бузу, Жорже! Я теж колись пробував вибитись у люди. Потім завжди зможеш розпочати все знову.
Він похитав головою.
- Я помітив ще тоді, після шахти: все забувається, якщо не працюєш над ним щодня, а вдруге у мене вже нічого не вийде.
Бліде обличчя, лапасті вуха, короткозорі очі, хиренна постать з запалими грудьми - горе, та й годі...
- Ну, бажаю успіху, Жорже... - Батьків у нього вже теж не було.
Кухня. Голова дикого кабана - пам'ять від небіжчика пана Залевського. Телефон. Півтемрява. Запах газу і дешевих жирів. Двері в коридор з багатьма візитними картками навколо кнопки дзвінка. Тут і моя: "Роберт Локамп, студ. філ., два довгих". Картка була жовта й брудна. "Студ. філ."! Неабияк. Та це справа давнього минулого. Я спустився по сходах і попрямував у кафе "Інтернаціональ".
"Інтернаціональ" - це великий, темний, прокурений, витягнутий кишкою зал з кількома бічними кімнатами. На передньому плані, коло стойки, - піаніно. Воно було розстроєне, бракувало кількох струн, клавіші з слонової кості теж були не всі, але я любив цю добру, хоч і заїжджену музичну шкапу. Ми з нею цілий рік прожили разом-це коли я був у кафе за тапера.
В бокових кімнатах проводили свої збори торговці худобою, часом власники атракціонів з товчка. В залі звичайно сиділи повії.
Зараз там не було нікого. Тільки кельнер, плоскостопий Алоїс, стояв за стойкою.
- Як завжди? - спитав він.
Я хитнув головою. Він приніс мені бокал портвейну, наполовину з ромом. Я сів до столу і бездумно дивився поперед себе. Велика смуга сонячного проміння простяглася скоса крізь вікно. Вона засяяла на пляшках з напоями, що стояли на полицях. Черрі-бренді палала, як рубін.
Алоїс полоскав посуд. Кішка хазяїна сиділа на піаніно і муркотіла. Я, не кваплячись, викурив сигарету. Мене клонило на сон. Дивний якийсь голос був у тієї дівчини вчора. Глухуватий, дещо хрипкий, мало не грубий, а втім усе-таки ніжний.
- Дай-но мені кілька журналів, Алоїсе, - попросив я.
Тут рипнули двері. Ввійшла Роза. Роза, повія, що промишляла на цвинтарі, прозвана Залізною Конякою. Таке прізвисько їй дали за витривалість. Зайшла випити чашку шоколаду. Вона це собі дозволяла кожного недільного ранку, а потім їхала до Бургдорфа одвідати своє маля.
- Здоров, Роберте!
- Здоров, Розо! А як там твоє мале? - Ось поїду побачу. Везу їй дещо. Вона витягла з пакунка ляльку з червоними щоками і натиснула їй на живіт.
- Ма-ма! - пропищала лялька. Роза щасливо посміхалася.
- Чудово! - сказав я.
- Диви-но, - вона схилила ляльку назад. Очі клацнули і закрились.
- Неймовірно, Розо!
Задоволена, вона знову сховала ляльку.
- Ти розумієшся на таких речах, Роберте. З тебе вийде непоганий чоловік.
- Ну, це ще побачимо! - невпевнено сказав я. Роза дуже кохала своє маля. Місяців три тому, коди воно ще не вміло ходити, Роза тримала його при собі в своїй кімнаті. Незважаючи на свою професію, вона все ж таки влаштовувалась, бо поруч була якась комірчина. Коли вона ввечері приходила з кавалером, то, вигадавши якусь причину, примушувала його якусь мить постояти за дверима, а сама заходила попереду, пересувала коляску з дитинчам до комірчини, замикала двері і тоді вже впускала кавалера. Але в грудні маленькій доводилось надто часто пересуватись з теплої кімнати до неопалюваної комірчини. Вона застудилася і часто плакала, саме під час візитів. Розі довелось розлучитися з нею, хоч це їй було дуже тяжко. Вона віддала її до пристойного дитячого притулку. Там Розу вважали за благородну вдовицю. Інакше і не можна було - не прийняли б дитину.
Роза підвелась.
- Адже ти прийдеш у п'ятницю?
Я кивнув головою. Вона глянула на мене,
- Ти ж у курсі?
- Та звичайно.
Я не мав ніякої уяви про те, що саме трапилось, але й не мав ніякого бажання про це питати. Уже звик до цього отут за рік роботи тапером. Так воно було найзручніше. Так само я всім тим дівчатам говорив "ти", Інакше якось і не виходило.
- Бувай, Роберте!
- Бувай, Розо!
Я посидів ще трохи. Але справжнього спокою і бажання заснути, як це бувало звичайно, коли "Інтернаціональ" ставав для мене недільним пристановищем, я сьогодні не відчував. Отож випив ще рому, погладив кішку та й пішов.
Цілий день вештався по місту. Я і сам не знав добре, що мені, власне, робити, і ніде не затримувався надовго. Надвечір пішов до нашої майстерні. Кестер був саме там. Працював коло кадилака. Ми його нещодавно купили за безцінь як старий мотлох. Тепер відремонтували його вже як слід, і Кестер саме наводив на нього останній лиск. На цій спекуляції ми сподівалися добре заробити, хоч я й сумнівався, що з того щось вийде. У тяжкі часи всі охочіше купували невеликі машини, а хто ж купить отакий автобус?
- Засидимося ми в дівках із ним, Отто, - сказав я. Але Кестер не втрачав надії.
- Засиджуються тепер з машинами середнього розміру, Роббі, - пояснював він мені. - Купують машини дешеві, але ж купують і дорогі. Бо є ще люди, що мають гроші. Або принаймні удають, що багаті.
- Де Готфрід? - спитав я.
- На якихось політичних зборах...
- Здурів, чи що? Навіщо це йому? Кестер засміявся.
- Цього він і сам не знає. Мабуть, відчув весну. А весною його завжди тягне до чогось нового.
- Може й так, - сказав я. - Давай допоможу тобі дещо...
Ми вовтузилися коло машини, аж поки не стемніло.
- Ну, годі, - сказав Кестер. Ми помились. - Знаєш, що тут у мене?, - спитав він, поплескуючи по бумажникові.
- А що?
- Квитки на бокс на сьогоднішній вечір. Два квитки. Адже ти підеш зі мною, га?
Я завагався. Отто здивовано дивився на мене.
- Стіллінг виступає проти Уоркера, - сказав він - Боротьба буде цікава.
- Бери з собою Готфріда, - порадив я йому; і сам собі здався смішним, що не йду з ним. Але не було справжньої охоти, невідомо навіть чому.
- Щось маєш на меті? - спитав мене Кестер.
- Ні.
Він глянув на мене.
- Піду додому, - сказав я. - Напишу листи тощо. Треба ж колись...
- Ти, може, хворий? - спитав він занепокоєно.
- Та де там, нівроку! Може, я теж трохи відчув весну...
- Ну, гаразд. Як хочеш...
Я поплентався додому. Але, опинившись у своїй кімнаті, не знав, що мені робити. Блукав з кутка в куток. Не розумію, чому саме мені хотілось додому. Нарешті пішов коридором до Жоржа. По дорозі натрапив на пані Залевську.
- Оце-то так! - витріщила вона очі на мене. - Ви тут?!
- Не стану заперечувати, - відповів я дещо роздратованим тоном.
Вона схилила набік свої сиві локони.
- Не гуляєте? Чудасія, та й годі!
У Жоржа я затримався ненадовго - за чверть години вже повернувся до себе. Подумав, чи не хочеться мені чогось випити. Ні, не хочеться. Сів до вікна, став дивитися на вулицю. Над цвинтарем кажановими крилами віяли сутінки. За будинком профспілок небо було зеленкувате, як нестигле яблуко. Вже світилися ліхтарі, але ще було не зовсім темно, і здавалося, ніби їм холодно. Я пошукав під книжками записку з номером телефону. Зрештою, чого б і не подзвонити? Я ж навіть трохи обіцяв, що подзвоню. Та, мабуть, дівчини геть і вдома немає.
Я пішов на площадку, де стояв телефон, підняв трубку, сказав номер. Чекаючи на відповідь, відчув, ніби з чорного ебоніту трубки підіймається м'яка, легка хвиля чекання. Дівчина була вдома. Коли її глухий, трохи хрипкуватий голос раптом залунав у передпокої лані Залевської, майнув примарою поміж голів диких кабанів, крізь запах жирів і брязкіт посуду, коли дівчина заговорила тихо й повільно, ніби обдумуючи кожне слово, - невдоволення моє зникло. Я поклав трубку, не просто довідавшись, про що було умовлено, але й домовившись про зустріч на післязавтра. І раптом усе видалося мені не таким-то й нудним та безрадісним. "Ідіот!" подумав я собі і похитав головою. Тоді знову взяв трубку і подзвонив до Кестера.
- Квитки ще в тебе, Отто?
- Так.
- Добре! То я йду з тобою на бокс!
Після змагань ми ще деякий час блукали нічними вулицями міста. Було ясно й безлюдне. Сяяли вивіски, У вітринах марно горіло світло. В одній стояли голі манекени з підмальованими обличчями. Вони справляли враження привидів з аморальними смаками. Поруч виблискували дорогоцінності. Потім ми підійшли до універмагу, освітленого наче кафедральний собор. Вікна пінились різнобарвними, яскравими шовками. Перед якимсь кіно стирчали бліді, зголоднілі постаті. Коло них виблискувала вітрина продуктового магазина. Консервні банки височіли бляшаними баштами, у ваті лежали ніжні яблука кальвіль, на шнурку погойдувалась, як білизна на вітрі, ціла зграйка жирних гусей; рум'яні кругленькі хлібини лежали між твердими сухими ковбасами; ніжно-жовто та рожево виблискували нарізані скибами сьомга та паштети з печінки.
Ми сіли на лаву поблизу вітрини. Було холоднувато. Місяць, ніби дугова лампа, висів над будинками. Було вже далеко запівніч. На брукові поблизу робітники поставили намет і працювали коло трамвайних рейок. Електрозварка шипіла, цілі снопи іскор сипались на темні, зайняті чимсь серйозним постаті. Коло них казани з асфальтовою смолою чаділи, як польові кухні.
Ми сиділи, думаючи кожен про своє.
- Дивна штука, отака-от неділя, Отто, га? Кестер кивнув головою.
- Навіть радієш, коли вона вже минає. Кестер знизав плечима.
- Так звикаєш до щоденної метушні, що коли маєш трохи вільного часу, то воно ніби й заважає... Я підняв комір пальта.
- А що, власне, заважає нам жити, Отто?
Він глянув на мене. й посміхнувся.
- Було таке, що заважало, Роббі. - Це вірно, - погодився я. - Та проте... З-під пневматичного свердла бризнуло над асфальтом яскраве зелене проміння. Освітлена зсередини палатка робітників здавалася темним затишним житлом.
- Гадаєш, кадилак у вівторок буде готовий? - запитав я.
- Може, й буде, - відповів Кестер. - А тобі навіщо?
- Та я тільки так...
Ми встали й пішли додому.
- Сьогодні мені якось не по собі, Отто, - сказав я.
- З кожним буває. На добраніч, Роббі.
- На добраніч, Отто.
У себе в кімнаті я ще трохи посидів. Моя комірчина раптом зовсім мені не сподобалась. Люстра була огидна, світло занадто разюче, крісла якісь обдерті, лінолеум безнадійно прозаїчний, а потім цей умивальник, це ліжко, малюнок битви під Ватерлоо над ним... "Ні, сюди не приведеш, власне кажучи, жодної пристойної людини", подумав я собі. "Жінку й поготів. Хіба що повію з кафе "Інтернаціональ".
III
Ранком, у вівторок, ми сиділи у дворі перед нашою майстернею і снідали. Кадилак був готовий. Ленц тримав у руках аркуш паперу і тріумфуюче дивився на нас. Він завідував у нас рекламою і тільки-но прочитав мені і Кестерові складене ним оголошення про продаж машини. Воно починалося словами: "Відпустка на південному узбережжі в розкішному екіпажі" і являло собою щось середнє між віршем та гімном.
Деякий час ми з Кестером помовчали. Треба було спершу отямитись після цього бурхливого потоку нестримної фантазії. Ленц вважав, що ми переможені.
- Тут тобі і поезія, і натхнення, хіба ні? - запитав він гордовито. - У нашу ділову епоху треба бути романтичним, у цьому ж і полягає трюк: протилежності приваблюють.
- Та не тоді, коли йдеться про гроші, - заперечив я.
- Автомобілі купують не для того, щоб зробити капіталовкладення, хлопче, - не погодившись зі мною, пояснив Готфрід. - Їх купують, щоб витратити гроші, а тут уже починається романтика, принаймні для ділової людини. А для більшості людей вона навіть на тому й кінчається. Як ти думаєш, Отто?
- Бачиш... - почав обережно Кестер.
- Та що тут довго балакати, - перебив я його. - Таким оголошенням рекламують курорт або якийсь косметичний крем, але не автомашину.
Ленц відкрив був рота...
- Стривай, - вів я далі, - ти ж думаєш, що нам ніяково сказати правду. От тобі моя пропозиція, Готфріде: спитаймо Юппа. Це ж бо голос народу!
Юпп був єдиним нашим службовцем. Цей хлопчина п'ятнадцяти років був у нас ніби за учня. Робив коло бензоколонки, дбав про наш сніданок, а ввечері приводив до порядку майстерню. Був він невеличкий на зріст, обсипаний ластовинням, вуха йому стирчали і були такі палаті, яких я ніколи і ніде не бачив. Кестер казав, що якби Юпп упав з літака, йому б нічогісінько не сталося:
завдяки своїм вухам він ковзнув би крізь повітря і спокійненько приземлився.
Покликали Юппа. Ленц прочитав йому оголошення,
- Зацікавила б тебе така автомашина, Юппе? - запитав Кестер.
- Автомашина? - відповів, ніби не розуміючи, Юпп. Я зареготався.
- Ну, та певно ж, що автомашина. Ти, може, подумав, що коник-стрибунець, - пробурчав Готфрід.
- А чи має вона швидкохідну передачу, керований з кабіни розподільчий кулачковий вал та гідравлічні гальма? - щиро поцікавився Юпп.
- Дурнику, та це ж наш кадилак! - гримнув Ленц.
- Не може бути, - сказав Юпп, оскалившись так, що рот йому розтягся аж до вух!
- От маєш, Готфріде, - сказав Кестер. - Оце тобі сучасна романтика.
- Забирайся геть до своєї колонки, Юппе, клятий сину двадцятого століття!
Невдоволений Ленц поплентався до нашої халабуди, щоб, зберігаючи поетичний стиль оголошення, надати йому певного технічного змісту.
Через кілька хвилин у хвіртці раптом з'явився обер-інспектор Барзіг. Ми зустріли його надзвичайно шанобливо. Він працював інженером та експертом страхової автомобільної компанії "Фенікс". Через нього можна було дістати замовлення на ремонт машин. Стосунки з ним у нас були блискучі. Як інженер він був справжній сатана, нікому не давав спуску, але як знавець метеликів - м'який, як масло... У нього була велика колекція, а ми якось подарували йому товстого нічного метелика, що залетів до нас у майстерню. Барзіг аж зблід, коли ми урочисто передали йому того велетня. Це була так звана "мертва голова" - вельми рідкісна штука, якої саме бракувало йому в колекції. Він нам цього ніколи не забував і з того часу забезпечував нам ремонтні роботи, де тільки було можна. За це ми ловили йому кожну комашинку, що тільки траплялася під руки.
- Чарочку вермуту, пане Барзіг? - запитав Ленц, що вже знову був у доброму гуморі.
- До вечора не п'ю - це вже в мене принцип! - відповів Барзіг.
- Принципи треба ламати, інакше кому вони на радість! - сказав Готфрід і налив вина. - Вип'ємо за майбутнє "Бирючника", "Павлиного ока" і "Перлової скойки".
Якусь мить Барзіг вагався.
- Якщо ви до мене так підходите, не можу відмовитись, - сказав він і взявся за чарку. - Але тоді давайте цокнемось і за "Волове око"! - Він зніяковіло посміхнувся, ніби сказав щось двозначне про жінку. - Я, бачте, відкрив новий тип... З щетинистими вусиками.
- Овва! Честь і слава! - сказав Ленц. - Тоді ви, значить, один з піонерів у цій галузі, і ваше ім'я ввійде в історію природничих наук!
Ми випили ще по чарці за щетинисті вусики. Барзіг витер вуса.
- А я до вас із доброю звісткою. Можете забирати форда. Дирекція погодилась, щоб ремонт робили ви.
- Чудово! - сказав Кестер. - Нам це зараз дуже зручно. А як там справа з нашим кошторисом?
- Теж схвалено.
- Без відрахувань? Барзіг примружив око.
- Саме від цього хазяї відмовитися і не хотіли. Але кінець кінцем...
- Повну чарку за страхову компанію "Фенікс"! - сказав Ленц і знову налив. Барзіг устав і попрощався.
- Подумайте тільки, - сказав він виходячи, - жінка, що сиділа в форді, все ж таки померла кілька днів тому. А мала ж тільки порізи. Мабуть, втратила забагато крові.
- Скільки ж їй було років? - запитав Кестер.
- Тридцять чотири, - відповів Барзіг. - Була вагітна на четвертому місяці. Застрахована на двадцять тисяч марок.
Ми зараз же поїхали забрати машину. Вона стояла у власника булочної. Чолов'яга був напідпитку і вночі з розгону врізався в стіну. Пораненою виявилася тільки його дружина, сам він не дістав і подряпини.
Його самого ми добачили в гаражі, коли вже взяли машину на буксир. Деякий час він стояв і мовчки розглядав нас; спина в нього була кругла, шия коротка, голова трохи похилена наперед. Обличчя мав нездорового кольору, як у всіх булочників. У напівтемряві він скидався на товстого кволого шашеля. Потерпілий підійшов до нас.
- Коли буде готова машина? - спитав він.
- Тижнів за три, - пообіцяв Кестер. Булочник показав на верх машини.
- І це теж?
- А це чого? - запитав Отто. - Адже він зовсім не пошкоджений. Булочник нетерпляче ворухнувся.
- Звичайно. Але ж при ремонті можна викроїти і на новий верх. Адже замовлення для вас досить значне. Гадаю, ми розуміємо один одного.
- Ні, - сказав Кестер.
Він дуже добре зрозумів його. Булочник хотів мати задарма новий верх; верх у страховку не входив, отож він хотів дістати його з нагоди ремонту. Ми трохи посперечалися з цього приводу. Булочник загрожував анулювати замовлення і зажадати нового кошторису від більш покладливої майстерні. Кінець кінцем Кестер поступився. Він би не зробив цього, якби нам не була так потрібна робота.
- Ну от, давно б так, - сказав булочник, криво посміхаючись. - Цими днями я зайду, щоб підібрати матеріал. Думаю взяти беж. Світлі тони.
Ми поїхали. На вулиці Ленц показав на сидіння форда. На них були великі чорні плями.
- Кров його померлої дружини. А новий верх собі видурив. Беж, світлі тони. Що й казати. Можна сподіватись, що він ще й страховку вимагатиме на дві особи. Адже дружина була вагітна.
Кестер знизав плечима.
- Він, мабуть, гадає, що одне з другим немає нічого спільного.
- Може й так, - сказав Ленц. - Але ж безперечно є люди, яким отаке-от - просто розрада в нещасті. А нам через це п'ятдесят марок як корова язиком злизала...
Надвечір я, вигадавши якийсь привід, пішов додому. На п'ять годин я домовився про побачення з Патріцією Гольман, але в майстерні нічого про це не сказав. Не тому, що хотів це приховати, ні, але раптом ця зустріч видалася мені неймовірною.
Місцем зустрічі вона призначила якесь кафе. Я там ніколи не був, але знав, що це маленький, елегантний куточок. Отож пішов собі туди, не сподіваючись нічого прикрого. Але, ввійшовши, відсахнувся з переляку. В залі стояв гамір жіночих голосів. Я потрапив до типової дамської кондитерської.
Мені ледве пощастило захопити столик, що тільки-но звільнився. Зніяковіло озираючись, я помітив, що в кафе, крім мене, тільки двоє чоловіків, та й ті мені одразу ж не сподобалися.
- Вам кави, чаю чи шоколаду? - запитав кельнер, змітаючи серветкою тістечкові кришки прямо мені на костюм.
- Подвійну порцію коньяку, - відповів я. Той приніс. Але тут-таки привів ціле товариство, що
шукало собі місця; на чолі його була дебела літня жінка
в капелюшку з страусовим пір'ям.
- Ось чотири місця, прошу! - сказав офіціант, показуючи на мій стіл.
- Стоп, - відказав я, - стіл зайнятий. Я чекаю ще когось...
- Не можна, пане! - сказав кельнер. - У цю пору не можна бронювати місця.
Я глянув на нього. Потім - на дебелу жінку, що щільно підійшла до столу і вхопилася за спинку крісла. Я подивився їй в обличчя і припинив опір. Цю особу й гарматами не відженеш від стола, який вона вирішила захопити.
- Може б, ви принесли мені принаймні ще порцію коньяку? - гримнув я па кельнера.
- Але ж, прошу пана... Знову подвійну?
- Так.
- Будь ласка. - Він уклонився. - Цей стіл - на шість персон, пане, - сказав він, ніби перепрошуючи.
- Та годі вже. Давайте-но коньяк!
Дебела жінка належала, мабуть, до товариства тверезості - вона так вирячила очі на моє вино, ніби це була стухла риба. Щоб її подратувати, я замовив ще одну порцію, а тоді й собі витріщив очі на даму. Вся ця пригода видалася мені раптом смішною. Що мені тут треба? І чого мені треба від дівчини? Я ж навіть не знав, чи впізнаю її серед цього гармидеру. Спересердя я одним махом випив свій коньяк.
- Салют! - сказав хтось у мене за спиною. Я здригнувся. Це була вона!
- Еге, та ви починаєте вчасно! - сказала вона сміючись.
Я поставив чарку, яку все ще тримав у руці, на стіл. І раптом зніяковів. Дівчина мала зовсім інший вигляд, ніж її образ у моїй пам'яті. Поміж багатьма добре відгодованими жінками, що їли тут тістечка, вона була юною, стрункою амазонкою, холодною, променистою, впевненою і неприступною. "Нічого у нас із нею не вийде", подумав я собі й сказав:
- Звідки це ви так непомітно з'явилися? Адже я ввесь час стежив за дверима.
Вона показала кудись праворуч.
- Там є ще один хід. Але ж я запізнилася. Ви давно вже чекаєте?
- Та ні, щонайбільше дві-три хвилини. Я й сам тільки-но прийшов.
Товариство коло нашого столу принишкло. Я відчував у себе на потилиці критичні погляди чотирьох солідних матрон.
- Посидимо тут? - запитав я.
Дівчина ковзнула швидким поглядом по столу. На устах її майнула посмішка, коли вона, звертаючись до мене, сказала:
- Боюсь, що всі кафе скрізь однакові... Я похитав головою.
- Коли в них мало людей, вони ліпші. А тут така бісова тіснота, що тебе й за людину не вважають. Краще вже піти до якогось бару.
- До бару? Хіба є такі бари, що відкриті вдень?
- Я тут знаю один, - сказав я. - Там принаймні тиша і спокій. Якщо ви не від того...
- Часом і не від того...
Я звів очі на неї. В цю мить не міг збагнути, що саме вона хотіла сказати. Я нічого не мав проти іронії, коли вона не була спрямована проти мене, але сумління в мене було нечисте.
- Ну то ходімо! - сказала вона. Я кивнув пальцем кельнеру.
- Три подвійних порції коньяку, - прокричав він голосом пугача, ніби передавав рахунок замогильному клієнтові. - Три марки тридцять!
Дівчина обернулася.
- Три порції коньяку за три хвилини? Темпи у вас - що й казати!
- Тут дві порції вчорашні...
- От брехун, - просичала мені навздогін дебела жінка від столу. Вона ж бо довго сиділа мовчки... Я обернувся і вклонився.
- Щасливого різдва вам, пані! - і швидко пішов геть.
- Ви посварились? - запитала мене дівчина на вулиці.
- Та ні... Але я несприятливо впливаю на добропорядних домогосподарок.
- Я теж, - відповіла вона.
Я подивився на неї. Вона видалася мені істотою з іншого світу. Я аж ніяк не міг собі уявити, що вона являє собою і як живе.
У барі я почував себе як удома. Коли ми входили, бармен Фред стояв саме за стойкою і протирав великі стопки до коньяку. Він привітався зі мною так, ніби бачив мене вперше і ніби це не він мусив два тижні тому ввести мене додому. Це був добре вишколений і досвідчений чолов'яга.
В залі було порожньо. Тільки коло одного столика всидів, як мало не завжди, Валентин Гаузер. Я знав його із часів війни - ми були в одній роті. Одного разу він під артобстрілом приніс мені на передову листа, думаючи, що то від матері. Він знав, що я чекаю на цей лист, бо матері саме зробили операцію. Але він помилився - це була реклама на підшлемники з кропивної тканини. Верстаючись назад, він був поранений у ногу.
Невдовзі після війни Валентин дістав спадщину. Відтоді почав її пропивати. Він твердив, що треба святкувати таке щастя, як повернення живим з фронту. Після війни минуло вже чимало років, але це було йому байдуже - він казав, що ще недосить вшанував своє щастя. Це був один з тих, кому війна гостро врізалася в пам'ять. Лій всі інші багато дечого забули, а він пригадував кожний день і кожну годину.
Я зрозумів, що він випив уже чимало, бо сидів у куточку обважнілий і байдужий до всього. Я підняв руку.
- Салют, Валентине?
Він глянув на мене й кивнув:
- Салют, Роббі!
Ми з дівчиною сіли у куточку. Підійшов бармен.
- Чого б ви хотіли випити? - спитав я у дівчини.
- Хіба, може, мартіні, - відповіла вона. - Сухого мартіні.
- На це Фред мастак! Фред нерішуче всміхнувся.