Письменник для душі 5 страница
— Ти хочеш усе забути?
«Знову помилка», — подумав з відчаєм.
— Я не знаю, — сказала Ліліан пригнічено. — Звідси я не хочу з собою брати нічого. Не можу. Не муч мене!
Він на хвилю завмер. Знав, що не повинен відповідати, але водночас здалося йому несамовито важливим пояснити їй, що вони обоє мають зовсім мало життя попереду, і той час, яким досі вона так гордувала, колись буде найдорожчим, хоч би то були лічені дні і години, і тоді її охопить відчай, що вона відкинула його пропозицію, хоча зараз зовсім так не вважає — але знав також, що кожне вимовлене ним слово прозвучить банально, і навіть той факт, що воно правдиве, не зробить його зрозумілішим. Запізно. Не міг уже налагодити з нею контакту. Запізно — несподівано між одним подихом і другим. В чому він прорахувався? Невідомо. Учора ще все було близьке і звичне, а зараз виросла між ними скляна стіна, як в авті між водієм і заднім сидінням. Ще на себе дивилися, але вже не розумілися, почували взаємність, але говорили різними мовами, які не мали пунктів дотику. Не можна було вже нічого зробити. Відчуженість, яка наросла за ніч, виповнила вже все. Була в кожному позирку і в кожному жесті. Не можна було вже нічого зробити.
— Адью, Ліліан, — сказав.
— Вибач мені, Борісе.
— У коханні нема чого вибачати.
Вона не мала часу, щоб обдумати. Прийшла медсестра й покликала до Далай-лами. Професор пахнув добрим милом і антисептичною білизною.
— Я бачив вас учора увечері в хаті рятувальників, — сказав сухо. Ліліан кивнула. — Ви знаєте, вам заборонено виходити? Отже, вам байдуже, чи ви підкоряєтесь цій забороні, чи ні. В такому випадку я змушений просити вас покинути санаторій. Може, деінде знайдете місце, яке буде вам краще відповідати. Я розмовляв зі старшою сестрою, вона сказала, що це вже не вперше. Однак така поведінка деморалізує цілий санаторій. Ми не можемо з цим миритися.
— Розумію, — перебила його Ліліан. — Сьогодні пополудні я покину санаторій.
Далай-лама поглянув на неї з виразним приголомшенням.
— Аж так не кваптеся, — відказав за хвилю. — Прошу ще добре все обдумати, перш ніж підшукаєте собі інше місце. — Професор був дещо збитий з пантелику. Він чекав сліз і прохань пробачити її. — Навіщо стільки зусиль, щоб зашкодити власному здоров’ю, панно Дюнкерк?
— Коли я робила все, що мені рекомендовано, мені теж не ставало краще.
— Але коли комусь часом стане гірше, то ж не привід, щоб перервати лікування, — розгнівався професор. — Навпаки! Саме тоді потрібно бути особливо обережним!
Коли комусь часом стане гірше. Але це вже так нею не струснуло, як учора, коли медсестра підтвердила її припущення.
— Безглуздий порив до самогубства! — скаженів далі Далай-лама, який вважав, що під шорсткою оболонкою має голубине серце. — Я прошу вибити собі ці дурниці зі своєї чарівної голівки! — Він обняв Ліліан рукою і легенько струснув. — Ну, а зараз прошу повернутися до свого покою і відтепер суворо дотримуватися розпорядку.
Ліліан вивільнилася з-під його руки.
— Я певна, що й далі ламала б розпорядок, — сказала спокійно. — Тому вважаю, що краще буде, якщо я покину санаторій.
Слова Далай-лами щодо стану здоров’я не тільки її не перелякали, а навпаки — додали їй упевненості і рішучості. А ще притупили біль від розлуки з Борісом, бо у неї вже не залишалося свободи вибору. Почувалася, як солдат, який після тривалих зволікань отримав наказ іти в наступ. Не залишалося нічого іншого, тільки виконати. Невідворотність стала частиною її самої, так само, як наказ про наступ вже містить у собі і уніформу, і прийдешню битву, і, можливо, навіть смерть.
— Прошу не завдавати клопоту, — вигукнув Далай-лама. — Адже тут майже нема інших санаторіїв — куди ви переїдете? До пансіонату?
Він стояв перед нею, цей великий, добрий бог санаторію, і починав втрачати терпіння, бо та норовлива кішка упіймала його на слові, щоб тепер змусити узяти його назад.
— Тих кілька наших правил існують лише у ваших інтересах, — гарячкував далі. — До чого б ми докотилися, якби запанувала анархія? А як же інакше? Адже тут не в’язниця, чи ви іншої думки?
Ліліан посміхнулася.
— Вже ні, — сказала. — І я вже не ваша пацієнтка. Ви знову можете зі мною розмовляти, як з жінкою, а не як з дитиною чи арештантом.
Зауважила ще, як Далай-лама знову почервонів, а за хвилю була вже за дверима.
Валізи спаковані. Сьогодні увечері гори будуть позаду. Вперше за багато її років гори будуть далеко позаду. Уперше за багато років її охопило відчуття безмежного, тривожного очікування — та це вже було не очікування якоїсь фата моргани, якої треба чекати роками і яка постійно поверталася, вона чекала того, що станеться з нею в найближчі кілька годин. Минуле і майбутнє перебували в хиткій рівновазі, а перше, що вона відчувала, була не самотність, але повна напруги відчуженість від усього. Вона нічого не брала з собою і не знала, куди їде. Боялася, що прийде ще Волков, і водночас прагнула його ще раз побачити. Коли замикала валізи, її очі сліпили сльози. Ліліан сіла на ліжко і зачекала, поки не заспокоїлася. Відтак розрахувалася і відбила дві атаки Крокодилиці, одна з яких була від імені Далай-лами. Повернувшись до свого покою, зачекала. Раптом почула за дверима дряпання і гавкання. Відчинила, і всередину увійшов кундель Волкова. Пес любив її і часто сам приходив до неї. Подумала, що собаку прислав Боріс і сам ще прийде. Але не прийшов.
Почувши авто Клерфе, зачинила за собою двері і рушила уздовж білого коридору, мов злодій, що утікає. Мала надію, що вдасться їй минути хол непомітно, але Крокодилиця чекала біля ліфта.
— Професор просив сказати вам ще раз, що можете тут лишитися. І що ви повинні залишитися.
— Дякую, — відповіла Ліліан і йшла далі.
— Будьте розсудливі, міс Дюнкерк! Ви не знаєте, в якому ви стані. Вам не можна міняти клімат. Ви не переживете й року.
— Саме тому.
Ліліан рушила далі. З-за столиків для бриджу піднялося кілька голів, назагал хол був порожнім. Пацієнти лежали на верандах. Боріса не було. Біля виходу стояв Ґольманн.
— Якщо вже конче мусите виїхати, то прошу принаймні потягом, — сказав Крокодилиця.
Ліліан мовчки показала старшій сестрі своє хутро і вовняні речі. Крокодилиця зневажливо махнула рукою.
— Це вас не врятує! Ви задумали скоїти самогубство?
— Ми всі це робимо — хто швидше, а хто пізніше. Ми поїдемо обережно. І не дуже далеко.
Двері були вже цілком близько. Сонце знадвору засліплювало. Ще кілька кроків, і цей біг крізь стрій різок закінчиться. Ще один крок!
— Ми вас застерегли, — пролунав за нею монотонний, зимний голос. — Ми вмиваємо руки!
Їй було не до сміху, але Ліліан усміхнулася. Цією останньою фразою Крокодилиця врятувала ситуацію.
— Прошу їх вимити у стерилізованій цноті, — сказала Ліліан. — Адью! Дякую за все.
Вона вийшла. Сніг іскрився так, що майже нічого не бачила. Ґольманн закутав її в хутро і вовняні хустки.
— Ми їхатимемо повільно, — сказав Клерфе. — Коли сонце зайде, спустимо дах. А поки що боки авта затулять вас од вітру. Можемо їхати? Нічого не забули? Втім, якщо і забули, вам пришлють.
Вона про це не подумала. Враз зауважила в цьому факті певну втіху, бо вважала, що, виїхавши, обірве усі зв’язки.
Непоказний чоловік, який виглядав так, мовби офіціанта схрестили з церковним сторожем, швидким кроком перетнув майдан перед санаторієм. Клерфе його упізнав. Він був зодягнений у темний костюм і чорний капелюх, в руці ніс валізу. То був конвоїр трупів, але геть перевтілений — вже не пом’ятий і неговіркий, а радісний і авторитетний. Вирушав у дорогу до Боготи.
Авто рушило. Ґольманн помахав їм на прощання. Боріс не з’явився. Собака біг ще упродовж якогось часу за автом, потім і він лишився позаду. Ліліан озирнулася. На сонячних терасах, які ще хвилину тому були порожні, раптом заряхтіло від людей. Ті, що приймали сонячні ванни, піднялися зі своїх лежаків. Таємний телеграф санаторію вже сповістив їх про небуденну подію, і тепер, почувши шум мотора, вони повставали і дивилися вниз, тонкий ланцюжок людей темнів на фоні густо-синього неба.
— Як на верхній трибуні під час бою биків, — сказав Клерфе.
— Так, — погодилася Ліліан. — А хто ж ми? Бики чи матадори?
— Завжди доводиться бути биком. Але думаєш, що ти матадор.
Авто рухалося повільно білим яром, над яким, наче потік, струмувало небо кольору тирличу. Вони вже минули перевал, але купи снігу обабіч дороги височіли майже на два метри і затуляли краєвид. Були тільки снігові мури і голуба стрічка неба. Досить було трохи довше посидіти з відхиленою головою назад, і зникало розуміння, де верх, а де низ, де білість, а де блакить. Потім з’явився запах живиці і ялиць, а відтак насунулося брунатне, плескате село. Клерфе затримав авто.
— Думаю, можемо вже зняти ланцюги з коліс. Яка там дорога внизу? — запитав хлопця на автозаправці.
— Чиста.
Клерфе придивився до хлопця, зодягненого в червоний светр і нову шкіряну куртку, він мав окуляри в нікелевій оправі, мав прищі і настовбурчені вуха.
— Ми, мабуть, знайомі! Герберт, Гельмут чи...
— Губерт.
Хлопець вказав на дерев’яну табличку, прикріплену до стійок перед заправною станцією: Г. ГЕРІНГ, ГАРАЖ і РЕМОНТ АВТОМОБІЛІВ.
— Це нова вивіска? — запитав Клерфе. — Чому ж ти не написав своє ім’я повністю?
— Так практичніше. Завдяки цьому багато людей думає, що я на ім’я Герман.
— Швидше можна було б сподіватися, що ти волів би змінити прізвище, ніж малювати його такими великими літерами.
— Я був би страшенним дурнем, — сказав хлопець. — Тепер, коли знову з’являється усе більше німецьких авт! Не уявляєте собі, які я отримую чайові! Ні, пане, моє прізвище — то золота жила.
Клерфе зиркнув на його шкіряну куртку.
— То вже за ці гроші?
— Наполовину. Але, перш Ніж закінчиться сезон, будуть ще лещетарські черевики і плащ, я певен.
— А може, ти прорахуєшся. Від декого не одержиш чайових саме через своє прізвище.
Хлопець вискалив зуби і вкинув ланцюги до багажника.
-Але не від тих, хто може собі дозволити виїжджати на лижви, пане. Крім того, нічого поганого не може статися: одні дають, радіючи, що його вже немає, а другі — тому що у них пов’язані з ним приємні спогади, але дають майже усі. Я спостеріг це, відколи тут з’явилася ця вивіска. Бензин, пане?
— Бензин, — сказав Клерфе, — цілих сімдесят літрів, але я куплю його не в тебе, а в когось не такого спритного, як ти. Пора, Губерте, щоб твоя картина світу трохи змінилася.
За годину сніг лишився позаду. Уздовж шосе мчали потоки, з дахів капотіло, а стовбури дерев блищали від вогкості. У вікнах червонів захід сонця. Діти бавилися при дорозі. Поля були чорні і мокрі, а на лугах видно було жовту і сіро-зелену торішню траву.
— Хочете зупинитися? — запитав Клерфе.
— Ще ні.
— Боїтеся, що сніг може нас наздогнати?
Ліліан кивнула.
— Я не хотіла б його вже ніколи бачити.
— Не раніше наступної зими?
Ліліан не відповіла. Наступна зима. То було щось як Сиріус або Плеяди. Ледве чи колись її ще побачить.
Клерфе затримав авто перед сільським готелем, і вони нашвидкуруч перекусили.
До Ґошенена сяяли зірки і була світла ніч. Клерфе завантажив «Джузеппе» на одну'з товарних платформ, які стояли біля перону. Крім них, тунелем їхали ще два лімузини і червоне спортове авто, інші водії теж залишилися у своїх автах. Вагони зчепили, і потяг в’їхав у тунель Святого Ґотарда. Стіни в тунелі були мокрі. З боків миготіли вогники сигналізації. За кілька хвилин Ліліан почало здаватися, що вона в шахті і опускається в глиб землі. Повітря стало важким і застояним. Стукіт коліс відбивався від стін луною. Освітлені лімузини, що гойдалися перед очима Ліліан, здавалися їй вагонетками на шляху в Аїд.
Ліліан боялася цього першого вечора. Думала, що спогади і туга виповзуть до неї з темряви, як пацюки. Тим часом гучний переїзд кам’яним животом землі витісняв будь-яку думку. Глибоко укорінений страх бути похованою, який властивий кожній істоті, що живе на поверхні землі, а не в її нутрі, наповнював її таким нетерплячим очікуванням появи світла і неба, що на інші почуття не було вже місця. «Усе дуже швидко міняється, — думала вона. — Усього кілька годин тому я була високо в горах і мріяла спуститися вниз, а тепер я мчу під землею і мрію знову піднятися нагору».
Здавалося, тунель знімав з неї усе, що налипло на неї у колишньому житті, наче гострі щітки гуркоту здирали з Ліліан минуле. Стара планета, на якій розташувався санаторій, залишилася назавжди позаду, повернутися назад було неможливо, як неможливо двічі перебрести Стікс. Вона з’явиться тепер на новій планеті, викинута з надр Землі, долаючи падіння, в нестримному русі вперед, з однією лише думкою в голові: вирватися і жити. Почувалася, мовби в останню мить вирвалася з вузької, довгої могили, стіни якої обвалилися позад неї, і утікала вперед, до світла, яке несміливо ряхтіло, але блискавично наближалося до неї і врешті розсіяло темряву.
Підземний гуркіт перейшов у звичний стукіт, а потім замовк. Потяг стояв у м’якому шумі сірості, золота і лагідного повітря. Після зимного, мертвого повітря, що било від склепіння тунелю, то було повітря життя. За хвилю Ліліан зрозуміла, що падає дощ. Вслухалася у відголос крапель, що легенько барабанили об дах, вдихала м’яке повітря і виставила руку у вікно. Вона врятована. Переправилась через Стікс і врятована.
— Краще було б навпаки, — сказав Клерфе. — По той бік дощ, а тут погода. Ви розчаровані?
Похитала головою.
— Я з жовтня минулого року не бачила дощу.
— І чотири роки ви не були внизу? То майже так, мовби ви ще раз народилися. Ще раз, але збагачена спогадами. Можна вам тільки позаздрити. Ви ще раз починаєте усе спочатку. З властивим молодості темпераментом, але без юнацької безпорадності.
Потяг від’їхав, червоне світло зникло в дощі. Авто виїхало задом на дорогу. Клерфе загальмував, щоб розвернутися. На мить побачив Ліліан в малому замкненому просторі, під спущеним верхом машини, на тлі мерехтливих крапель дощу, що шумів за вікном, в спокійному світлі приладів на панелі. Її обличчя здавалося Клерфе, всупереч усім цим механізмам, не підвладним часу, як сама смерть, з якою Ліліан мчала наввипередки. Клерфе раптом зрозумів, що в порівнянні з цими перегонами усі автоперегони на світі — дитяча гра. «Коли я висаджу її в Парижі, то втрачу, — подумав він. — Ні, я мушу спробувати її затримати! Я був би ідіотом, коли б не спробував!»
— Ви вже знаєте, що хочете робити в Парижі? — поцікавився.
— Я маю там стрийка, який керує моїми грошима. Досі він присилав мені їх щомісяця. Тепер я заберу в нього усю решту. Буде велика драма. Йому й далі здається, що я маю чотирнадцять років.
— А скільки маєте справді?
— Двадцять чотири і вісімдесят.
Клерфе розсміявся.
— Добра комбінація. Я мав тридцять шість і вісімдесят, коли повернувся з війни.
— І що сталося?
— Мені виповнилося сорок, — сказав Клерфе і ввімкнув першу швидкість. — То була дуже сумна річниця.
Авто піднялося на узвіз, що відділяв залізницю від шосе, і почало з’їжджати довгою простою дорогою вниз. У цей сам момент завив за ними інший двигун. То було червоне спортове авто, яке разом з ними їхало тунелем. Водій ховався раніше за якоюсь стодолою. Тепер ревів за ними так, мовби мав не чотири циліндри, а шістнадцять.
— Я не думав, що таке ще трапляється, — сказав Клерфе. — Хоче з нами йти на перегони. Дамо йому урок? Чи залишимо йому ілюзію, що у нього найшвидше авто на світі?
— Залишмо сьогодні кожному його ілюзію.
Клерфе пригальмував «Джузеппе». Червоне авто за ними зупинилося також і почало сигналити. Місця було доволі, щоб їх обігнати, однак невідомий прагнув перегонів.
— Ну що ж, — зітхнув Клерфе, знову рушаючи з місця. — Є люди, які прагнуть своєї згуби.
Червоне авто набридало їм аж до Фаїдо, безперервно пробуючи їх догнати.
— Він готовий ще злетіти з траси і вбитися, — сказав Клерфе. — Мало вже не вилетів на останньому закруті. Пропустімо його. — Він загальмував, але раптово знову додав газу. — Що за бевзь! Замість нас обігнати, мало в нас не в’їхав! Однаково небезпечний попереду, як і ззаду.
Клерфе з’їхав на узбіччя. З придорожньої стодоли долинав запах деревини. Червоне авто цього разу не зупинилося. Водій помахав їм зневажливо і розсміявся.
За чверть години в’їхали в туман. Клерфе змінив світло на ближнє. Їхав дуже вільно. Згодом знову стало видно узбіччя дороги. На сто метрів попереду туман був змитий дощем, потім вони знову занурилися в імлу, що піднімалася знизу. Враз Клерфе різко загальмував. Саме виїхали з туману. Перед ними висіло одним колесом над прірвою, зачепившись за кілометровий стовпчик, червоне спортове авто. Біля авта стояв водій, який не був навіть поранений.
— Оце називається щастя, — сказав Клерфе.
— Щастя? — відхаркнувся чоловік. — А авто? Подивіться на нього. Не застраховане. А моя рука?
— У найгіршому разі вивихнута. Але ж ви можете нею рухати. Радійте, що ви ще стоїте на цьому шосе. Інколи кілометрові стовпчики стають у пригоді.
— Це ви винні! — закричав чоловік. — Ви змусили мене їхати надто швидко. Я вважаю вас відповідальним! Якби ви дозволили мені обігнати вас, а не влаштовували перегони!
Ліліан розсміялася.
— Чому ця пані сміється? — запитав розлючено чоловік.
— Не ваше діло. Але оскільки сьогодні середа, щасливий день, то я вам поясню. Ця пані прибула з іншої планети і ще не знає наших звичаїв, а сміється тому, що ви лементуєте над своїм автом замість того, щоб радіти життю. Пані цього геть не розуміє. Я ж, навпаки, захоплююсь вами. Тому з найближчої місцевості надішлю вам буксирне авто.
— Стоп! Так легко вам не викрутитися. Коли б ви не викликали мене на перегони, я був би їхав спокійно.
— Якби та коби... у вас проблеми з умовним способом, — сказав Клерфе. — Краще звалити усе на програну війну.
Чоловік глянув на номерні знаки авта Клерфе.
— Французькі! І як я тепер поверну свої гроші? — Він почав розмахувати олівцем і клаптиком паперу, тримаючи їх у лівій руці. — Ваш номер! Прошу мені його записати! Хіба ви не бачите, що я не можу писати лівою рукою?
— То навчіться. Я мусив навчитися гірших речей.
Клерфе знову сів до авта. Чоловік не відставав.
— Ви хочете втекти від відповідальності. Хочете мене залишити на дорозі під дощем?
— Авжеж. Бо це двомісне авто. Дихайте глибоко, дивіться на гори, дякуйте Богові, що ще живі, і думайте про те, що кращі люди, ніж ви, мусили померти.
У селі вони знайшли автомайстерню і повідомили про аварію. Власник саме вечеряв, але облишив і прихопив з собою пляшку червоного вина.
— Можливо, він потребуватиме трохи алкоголю, — сказав. — І я, либонь, теж.
Авто рухалося далі вниз, закрут за закрутом, серпантин за серпантином.
— Це доволі одноманітний відрізок, — сказав Клерфе. — Тягнеться до Локарно. Потім буде озеро. Ви втомлені?
Ліліан похитала головою. «Одноманітний! — подумала. — Втомлена! Чи цей здоровий шмат життя, що сидить збоку, не відчуває, що все в мені клекоче? Не розуміє, що зі мною робиться? Не відчуває, що застигла картина світу в мені раптом відтанула і зарухалася, і промовила до мене, розповідаючи, що каже дощ, що кажуть мокрі скелі і долина зі своїми тінями і світлом, і шосе? Він не здогадується, що ніколи я не буду така злита з природою, як тепер, коли я немов лежу у колисці в обіймах невідомого бога, ще полохлива, як молода пташка, але яка вже усвідомила, що усе триватиме лише мить, і що я втрачу цей світ, перш ніж він стане моїм, втрачу цю вулицю, ці дерева, темні вантажівки біля сільських готелів і пісні за осяяними вікнами, сіре і срібне небо, і ці назви сіл: Осонья, Крещіано, Кляро, Кастіоне і Беллінцона. Назви, які, ледве з’явившись, вже зникають, мов тіні, мовби їх ніколи і не було. Невже він не бачить, що я більше схожа на ненадійне сито, з якого усе висипається, аніж на надійний кошик? Не зауважує, що я надто мало кажу, бо серце в мені піднімається великим, анонімним почуттям, і хоча поміж небагатьох прізвищ, які воно знає, є також його прізвище, але кожне з них звучить тільки так: Життя?»
— І як вам сподобалася ваша перша зустріч з життям? — запитав Клерфе. — Той чоловік, який лементує над своєю власністю, а своє життя вважає за щось буденне? Зустрінете ще багато схожих випадків.
— Це все ж різноманітність. В горах кожен вважав своє життя чимось страшенно важливим. Я також.
Перед ними вигулькнули раптом вулиці, світло, будинки, блакить і просторий майдан з аркадами.
— За десять хвилин будемо на місці, — сказав Клерфе. — То вже Локарно.
Проторохтів трамвай, в останню мить загороджуючи їм дорогу. Клерфе розсміявся, побачивши, що Ліліан придивляється до трамвая, мовби то був собор. Вона не бачила їх чотири роки. У горах не було трамваїв.
Раптом перед ними з’явилося озеро, широке, сріблясте і неспокійне. Перестало мжичити. Низькі хмари пропливали швидко, затуляючи місяць. Біля озера лежала тиха Аскона зі своєю площею.
— Де ми замешкаємо? — запитала Ліліан.
— Біля озера. У готелі «Тамаро». Після війни я мешкав тут цілий рік. Вранці побачите, чому.
Він зупинився перед невеликим готелем і випакував багаж.
— Ми відразу поїдемо вечеряти. Але під італійський кордон до ресторану «Джардіно».
Ліліан роззирнулась.
— Тут цвітуть гліцинії!
Грона блакитних квітів дерлися по білих стінах будинків. Мімоза висипала свої золоті квіти і пір’їсте листя понад муром, що оточував чийсь сад.
— Весна, — сказав Клерфе. — Хай Бог благословляє «Джузеппе», який пересуває пори року.
Авто їхало повільно уздовж озера.
— Мімози, — сказав Клерфе, киваючи на квітучі дерева над озером. — Цілі алеї. А цей пагорб зарослий ірисами і нарцисами.
Він припаркував авто біля довгих кам’яних сходів, і вони увійшли до невеликого ресторану. Клерфе замовив пляшку вина, шинку, креветок з рисом і сир. Всередині не було людно. Вікна були відчинені, повівав лагідний вітерець.
— Ви тут мешкали? — запитала Ліліан. — Біля цього озера?
— Так. Майже рік. Після втечі з табору і потім після війни. Я думав побути тут лише кілька днів, але лишився набагато довше. Я відчув, що потребую цього. То було лікування, яке полягало на байдикуванні: сонце, ящірки на мурах, я лікувався тим, що годинами дивився на небо і на озеро, прагнучи усе забути, щоб нарешті мої очі перестали втуплюватися в одну цятку, і я зрозумів, що природа навіть не помітила двадцяти років людського безумства. Салют!
Ліліан випила ковток легкого італійського вина.
— Я помиляюся, чи то їжа дивовижно смачна?
— Їжа дивовижно смачна.
— Я щаслива, Клерфе, — сказала Ліліан. — На додачу мушу зізнатися, що не знаю навіть, що це слово значить.
— Я також не знаю.
— Ви ніколи не були щасливим?
— Часто. Але щоразу інакше.
— Коли найбільше?
— Коли я був сам, — відказав Клерфе. Ліліан засміялася.
— Куди ми підемо тепер? Чи є тут більше таких зачарованих рестораторів і готелярів?
— Багато. Уночі, коли місяць уповні, з озера випірнає скляний ресторан. Він належить одному з синів Нептуна. Там можна почастуватися старими римськими винами. Натомість зараз ми підемо до бару, де є ще вино, давно вже розпродане в Парижі.
Вони знову поїхали в Аскону. Клерфе залишив авто перед готелем. Вони зійшли сходами до бару.
— Я не мушу вже нічого пити, — сказала Ліліан. — Я п’яна мімозами. Усе довкола просто в них потонуло. Що це за острів на озері?
— У римську добу там стояла, мабуть, святиня Венери. Тепер хтось має там ресторан. Але інколи вночі при повному місяці там ще блукають давні боги. Потім власник наступного ранку знаходить багато порожніх пляшок з неторканими корками. Час від часу Пан відсипляється на острові після нічної пиятики і прокидається пополудні. Тоді чути його флейту, а на усіх радіостанціях починає фонити.
— Це вино чудесне. Що це таке?
— Старе шампанське, яке прекрасно відлежалося в тутешньому підвалі. На щастя, античні боги у цьому нічого не тямлять, бо інакше б давно його випили. Шампанське відкрили щойно у середньовіччі.
До готелю вони поверталися пішки.
...Ліліан стояла біля вікна у своїй кімнаті. За вікном було озеро, ніч і вітер. Весна шуміла в платанах на площі і в хмарах. Увійшов Клерфе. Він обняв її. Вона обернулася і подивилася на нього. Він поцілував її.
— Ти не боїшся? — поцікавилася. — Що я хвора?
— Я боюся, що під час перегонів при швидкості двісті кілометрів на годину може мені тріснути передня шина.
Ліліан глибоко зітхнула. «Ми в схожій ситуації, — подумала. — Обоє не маємо майбутнього! Його майбутнє сягає тільки до наступних перегонів, а моє — до наступної кровотечі». Вона усміхнулася.
— Є така історія, — сказав Клерфе. — В Парижі в добу гільйотини взимку провадили одну людину на екзекуцію. Було ще далеко до місця страт. Конвоїри зупинилися дорогою, щоб напитись вина. Коли самі випили, запропонували пляшку засудженому. Цей взяв її, покрутив і врешті сказав: «Сподіваюся, що жоден з нас не має заразної хвороби», і теж випив. А за півгодини його голова скотилася до кошика. Цю історію розповіла мені моя бабця, коли я мав десять років. Вона мала звичай випивати впродовж дня пляшку кальвадосу. Пророкували їй ранню смерть. Але живе досі. Пророки давно вже померли. Я взяв пляшку цього старого шампанського з бару в підвалі. Кажуть, навесні воно піниться дужче, ніж в інші пори року. Бо тоді відчуває життя. Я залишаю його вам тут.
Поставив пляшку на підвіконні, але відразу переставив на столик.
— Не можна, щоб вино опинялося у світлі місяця. Місяць вбиває його аромат. То теж слова моєї бабці.
Рушив до дверей.
— Клерфе, — покликала Ліліан. Озирнувся.
— Я виїхала звідти не для того, щоб залишитися на самоті.
Перед ними був Париж зі своїми передмістями — сірими, потворними, дощовими — але що далі вони рухалися усередину міста, то сильніше він їх зачаровував. Раптом з’явилася ріка з мостами і буксирами, деревами і баржами, барвистими рядами букіністів і старих кам’яниць на правобережжі Сени.
Вони зупинилися біля готелю «Біссон». Вільний покій містився на першому поверсі. Шпалери були старі, електричне світло тьмаве — зате за вікном виблискувала річка, виднілися набережні, дзвіниця Собору Паризької богоматері.
— У будь-який момент, якщо матимеш охоту, можеш звідси виїхати, — сказав Клерфе, який вирішив зупинитися в «Ріці». — Дехто забуває про це.
— Куди? До тебе в «Ріц»?
— Не до мене, а в «Ріц», — відказав Клерфе. — Я мешкав там під час війни півроку. З бородою і під іншим прізвищем. У дешевих номерах. А в іншій половині готелю, з вікнами на Вандомську площу, жили високопоставлені нацистські бонзи. Це було дуже знаменно.
Йдучи, Клерфе запросив її на вечерю. Ліліан подивилася йому услід. Під час мандрівки вони ані словом не обмовилися про ніч в Асконі. «Французька мова дуже зручна, — подумала вона. — Легко переходити з «ти» на «ви» і навпаки, усе дуже просто, як у грі». Почувши ревіння «Джузеппе», Ліліан підійшла до вікна.
Він, може, повернеться, а може, ні. Вона цього не знала, але й не було це аж таким важливим. Важливе те, що вона у Парижі, що вечір і що вона дихає. На бульварі Сен-Мішель загорілося зелене світло, і, мов розлючена зграя хортів, услід за «Джузеппе» кинулося стадо «сітроенів», «рено» і вантажівок. Ліліан не могла пригадати, чи бачила вона коли-небудь стільки автомобілів. Під час війни їх було мало. Шум був неабиякий, але в її вухах він звучав, як орган.
Вона розпакувала свої речі. Взяла з собою небагато. Грошей мала теж обмаль. Зателефонувала до стрийка. Телефон не відповідав. Стрийко вже кілька років, як відмовився від телефону.
На мить охопила її паніка. Вона отримувала гроші щомісяця через банк, і тривалий час не мала від стрийка жодної вістки. Неможливе, щоб він не жив. А ще у Парижі бракувало вугілля.
У кімнаті увечері робилося холодно. Ліліан накинула плащ. Добре, що покидаючи санаторій, прихопила кілька вовняних речей. Сірі, брудні сутінки починали вповзати у вікно. Ліліан вперше, відколи виїхала, була сама. Вперше віддавна справді була сама. Грошей могло їй вистачити найбільше на тиждень. Разом з темрявою з’явилася знову паніка. Хтозна, де був тепер її стрийко? Може, з ним щось сталося, а може, помер. Може, й Клерфе зник уже в цьому невідомому місті, переїхав до іншого готелю, почав інше життя, і вона теж про нього більше ніколи не почує. Ліліан морозило. Романтика швидко зникла перед фактом холоду і самотності. У теплій клітці санаторію зараз тихо дзенькали рури центрального опалення.
Хтось застукав. За дверима стояв готельний посланець з двома згортками. В одному з них були квіти. Мабуть, від Клерфе. У другому згортку була вовняна ковдра. «Думаю, що може вам знадобитися, — писав Клерфе. — В Парижі й далі бракує вугілля». Ліліан розстелила ковдру. З неї випали дві невеликі коробки. В обох були лампочки. «Французькі готелярі завжди заощаджують на світлі, — коментував Клерфе ще один подарунок. — Якщо замінити лампочки, які є у вашій кімнаті, новими, світло відразу стане удвічі яснішим».
Ліліан одягнулася. У неї збереглася остання адреса стрийка. Треба поїхати туди і розпитати. Виявилося, що стрийко мешкав далі за старою адресою.
— Твої гроші? — запитав він. — Як хочеш. Я можу виплачувати їх тобі щомісяця тут, у Франції. На яку адресу пересилати?
— Я не хочу отримувати їх щомісяця. Я хочу забрати усе відразу.