Письменник для душі 6 страница
— Навіщо?
— Хочу купити собі різне вбрання.
Старий витріщив на неї очі.
— Ти така ж, як і твій батько. Якби він...
— Він не живе, стрийку Ґастоне.
Ґастон поглянув на свої великі бліді долоні.
— Ти не маєш надто багато грошей. Що ти збираєшся тут робити? Господи, якби я мав таке щастя жити в Швейцарії!
— Я жила не в Швейцарії, а в лікарні.
— Ти не знаєшся на грошах. Ти розтринькаєш їх за кілька тижнів. Все розтринькаєш.
— Можливо, — сказала Ліліан. — Я не буду для вас тягарем.
— Ти повинна вийти заміж.
Ліліан розсміялася. Його наміри були надто прозорі: хотів скинути відповідальність за неї на когось іншого.
— Повинна вийти заміж, — повторив Ґастон. — Я міг би запізнати тебе з кількома людьми.
Ліліан знову розсміялася, проте їй було цікаво, що зробить старий. «Йому, мабуть, під вісімдесят, — думала вона, — але поводиться він він так, мовби має передбачити все ще на вісімдесят років уперед».
— Добре, — відповіла. — А тепер скажи мені таке: що ти робиш на самоті? Тобі ніколи не спадало на думку забрати усе, що у тебе є, поїхати світ за очі і усе протринькати?
— Ти така ж, як і твій батько! — сказав зневажливо старий. — Він ніколи не мав почуття обов’язку і почуття відповідальності. Треба буде спробувати знову призначити тобі опікунів!
— Це тобі не вдасться. Ти вважаєш, що я марную гроші, а я вважаю, що ти марнуєш своє життя. Нехай кожен залишається при своїй думці. І дістань мені гроші не пізніше як завтрашнього дня. Я хочу якнайскоріше купити собі сукні.
— Послухай, Ліліан, не роби дурниць! Ти зодягнена дуже добре, вбрання в будинках моди коштують маєток!
— Стрийку Ґастоне, кажуть, у наш час можна покінчити з грошима двома способами. Один з них — заощаджувати, а потім втратити їх під час інфляції, інший — витратити їх. А тепер скажи мені, як тобі ведеться.
Ґастон нервово змахнув рукою.
— Сама бачиш. Мені важко. Такі часи! Я бідний.
Ліліан роззирнулася. Вона побачила красиві старовинні меблі, фотелі в чохлах, кришталеву люстру, перев’язану марлею, кілька добрих картин.
— Ти завжди був скупий, стрийку Ґастоне. Ти й зараз такий? А ти не боїшся смерті?
Ґастон помовчав, після чого тихо сказав:
— У тебе жахливі манери. Я почуваюся цілком пристойно. Якщо ти розраховуєш скоро отримати спадок, то тебе чекає розчарування.
Ліліан подивилася на скривдженого старого марабу.
— Ні, не розраховую. Я живу в готелі і ніколи не буду для тебе тягарем.
Трохи згодом за нею зайшов Клерфе. Вони поїхали в ресторан «Ґран Вефур».
— Як відбулася ваша перша зустріч з тутешнім світом? — запитав він.
— У мене таке відчуття, ніби я опинилася серед людей, які збираються жити вічно. В кожному разі, вони так поводяться. Вони так перейнялися грошима, що забули про життя.
Клерфе розсміявся.
— А під час війни усі присягалися, що більше не повторять цієї помилки, якщо виживуть. Але людина швидко усе забуває. Я теж намагався, але мені не зовсім вдалося.
— Може, я кохаю тебе саме тому?
— Ти мене не кохаєш. Якби ти мене кохала, то не вживала б цього слова так легковажно. І не говорила б мені цього.
— Я кохаю тебе тому, що ти не думаєш про майбутнє?
— Тоді ти мусила б кохати кожного чоловіка в санаторії. Ми будемо їсти морські язики зі смаженим мигдалем і запивати їх молодим монтраше.
— Тоді чому я тебе кохаю?
— Тому, що я з тобою. І тому, що ти любиш життя. А я для тебе безіменна частка життя. Це небезпечно.
— Для кого?
— Для того, хто безіменний. Його в будь-який час можна замінити.
— Мене теж, — сказала Ліліан. — Мене також, Клерфе.
— В цьому я не зовсім упевнений. Розумна людина на моєму місці втекла б якнайскоріше.
— Ти не настільки захоплений.
— Завтра я від’їжджаю. До Рима. Мушу потурбуватися про новий контракт.
— А я — до Баленсіаґи. Купити сукні. Стрийко Ґастон із задоволенням віддав би мене під опіку або видав заміж.
Клерфе подивився на неї.
— Він хоче знову ув’язнити тебе, хоча ти ще не встигла дізнатися, що таке свобода?
— А що таке свобода?
Клерфе усміхнувся.
— Я теж не знаю. Знаю тільки одне: свобода — це не безвідповідальність і не життя без мети. Легше зрозуміти, якою вона не буває, аніж якою вона є.
— Коли повернешся?
— За кілька днів.
— Ти маєш коханку в Римі?
— Авжеж.
— Так я й думала. Було б дивно, якби ти жив сам. Я також не жила сама, коли ти з’явився.
— А тепер?
— Тепер я тут надто п’яна сама собою, щоб могла над цим замислюватись.
Наступного дня Ліліан поїхала до Баленсіаґи. Крім спортового одягу, у неї було небагато вбрань. Деякі пошиті були ще за воєнною модою, інші зосталися після матері, перероблені дешевою кравчинею.
Після параду манекенниць, що рухалися на худорлявих ногах, наче стрункі хамелеони, які змінюють сукні, як колір шкіри, і мовчки вихляють поміж стільців, Ліліан вибрала п’ять моделей. Однак виявилося, що забрати їх одразу не вдасться, а щойно за три-чотири тижні.
— На жаль, ми потребуємо їх щодня, — сказала продавчиня. — Але ми зробимо, що в нашій силі. Ми завалені роботою, мадемуазель. Якби ми реалізовували замовлення по черзі, вам довелося б чекати шість тижнів.
Зразки суконь перенесли до кабіни, викладеної дзеркалами. Разом з ними увійшла кравчиня, щоб зняти мірку.
— Чудовий вибір, мадемуазель, — сказала продавчиня. — Сукні вам пасують так, мовби були для вас запроектовані. Більшість жінок купують те, що їм подобається. Ви ж купуєте щось, в чому вам гарно. Чи не так?
Ліліан придивилася до себе. З великого трираменного дзеркала дивилося на неї троє жінок, дві у профіль і одна в анфас, а коли відсунулась трохи набік, побачила у дзеркалі ззаду четверту, яка була обернута спиною і, здавалося, рушала до виходу.
— Шикарно! — сказала продавчиня. — Чому Лусіль не вміє цього так носити?
— Хто така Лусіль?
— Наша найкраща манекенниця. Та, яка презентувала цю сукню.
«Чому вона мала б це саме так носити? — подумала Ліліан. — Вона ще буде носити тисячу інших суконь і буде мати безліч показів моди, а потім вийде заміж і матиме дітей, і постаріє. А я носитиму цей плащ тільки одне літо».
Врешті вони погодилися пошити деякі сукні за два тижні. Але два тижні — то для неї, як два роки.
Ліліан щодня приходила на примірку. Тиша в кабіні якимсь дивним чином зачаровувала її. Біля неї поралася кравчиня, наче жрець на службі в якогось ідола. Ліліан стояла непорушно і бачила перед собою в дзеркалах трьох жінок, які були схожі на неї, а водночас якимсь дуже холодним чином дистанціювалися від неї, з ними на її очах робилося щось, що тільки здалека, здавалося, мало зв’язок з нею, а попри те, її глибоко змінювало.
В процесі цих днів розвинулися взаємини дивно чужої інтимності між нею, а жінками в дзеркалі, які змінювалися разом з кожним новим вбранням. Розмовляла з ними без слів, відображення усміхалися до неї, не усміхаючись. Вони були серйозні і якимсь тихим, сумним чином близькі собі, як сестри, які виховалися окремо і ніколи не підозрювали, що колись побачаться. А тепер відбулося, мовби у сні, оце мовчазне рандеву, сповнене лагідної меланхолії — бо незабаром знову муситимуть розлучитися і не побачаться вже ніколи.
Вона жила в невагомому, сірому і срібному світі. До полудня довго спала, потім йшла до Баленсіаґи, потім мандрувала без мети вулицями, а потім сама вечеряла в готельному ресторані. Вона не прагнула товариства і не дуже відчувала брак Клерфе. Анонімне життя, яке різко напирало на неї з вулиць, кав’ярні і ресторану, було доволі потужне й незвідане, тому вона не відчувала, що її особисте життя чимось обділене. Ліліан дозволила підхопити себе течії, натовп ніс її, але не жахав, вона любила його, бо він був життям, невідомим, безглуздим життям, що марнується на безглузді вчинки, які вигойдувалися на його хвилях, наче буйки на морі у вітряну погоду.
— Ви зробили гарні закупи, — сказала продавчиня в останню примірку. — Ці сукні ніколи не вийдуть з моди. Зможете їх носити роками.
«Роками», — подумала Ліліан .з легким трепетом і усміхнулася.
Прокинулася вона, мовби під лагідним хмелем. Майже два тижні провела серед суконь, капелюхів і туфель, наче п’яниця в пивниці. Коли доставили перші сукні, вона послала рахунки стрийкові Ґастонові, який передав їй, щоправда, до готелю місячну пенсію, але, крім того, ані гроша. Віднікувався, що оформлення займає багато часу.
Наступного дня з’явився знервований Ґастон. Покрутився трохи готелем, повідомив, що вона безвідповідальна, і несподівано зажадав, щоб переїхала до нього.
— Щоб ти мене мав під контролем?
— Щоб ти заощаджувала гроші. Це злочин — витрачати стільки на сукні. За такі гроші вони мусили б бути з золота!
— Вони і є з золота, тільки ти цього не бачиш.
— Розпродати добрі акції, що приносять відсоток, задля кількох ганчірочок, — лементував Ґастон. — Треба тебе віддати під опіку!
— Спробуй. Кожен суддя у Франції мене зрозуміє, а натомість за тобою почне спостерігати. Якщо ти якнайшвидше не повернеш мені мої гроші, я куплю удвічі більше суконь і надішлю тобі рахунки.
— Удвічі більше ганчірочок? Та ти...
— Ні, стрийку Ґастоне, я не шалена, то ти шалений. Ти, що не дозволяєш собі нічого зайвого, аби кілька спадкоємців, яких ти ненавидиш і ледве знаєш, розтринькало потім твоє майно. Але не говорімо вже про те! Лишися на обід. Тутешній ресторан винятково добрий. Я вдягну для тебе одну з тих ганчірочок.
— Виключене! Розтринькувати гроші ще на...
— Я тебе запрошую. Я маю тут кредит. Під час обіду зможеш мені далі розповідати, як живуть розсудливі люди. Тепер я голодна, як лещетар після шести годин тренування. Ні, дужче! Примірювання дуже сприяє апетитові. Почекай на мене внизу. За п’ять хвилин я буду готова.
За годину Ліліан зійшла вниз. Ґастон, блідий зі злості і довгого чекання, сидів за столиком, на якому стояв якийсь вазонок і лежало кілька журналів мод. Він не замовив собі навіть аперитиву. Ліліан мала велику втіху з того, що він не відразу її упізнав. Зате, коли побачив, як вона спускається тьмяно освітленими сходами, підкрутив вуса, випростався і окинув її поглядом старосвітського завсідника.
— То я, стрийку Ґастоне, — сказала. — Маю надію, ти знаєш, що таке інцест.
Ґастон закашлявся.
— Дурниці, — прохрипів. — Просто я погано бачу. Коли я бачив тебе до цього?
— Чотири роки тому — я була тоді заморена голодом і геть розгублена. Тепер я й далі заморена голодом, але дуже рішуча.
Ґастон витягнув з кишені пенсне.
— Для кого ти купила ці вбрання? Ти не маєш жодного...
— Єдиними чоловіками в горах, які надавалися до одруження, були інструктори лещетарів. У комбінезонах лещетарів вони презентуються непогано, а так виглядають, як селяни, вифранчені на свято.
— Отже ти цілковито самотня?
— Авжеж, але не так, як ти, — відповіла Ліліан і рушила до ресторану.
— Що б ти з’їла? — запитав Ґастон. — Звичайно, то я тебе запрошую. Сам я не голодний. А що для тебе? Напевно, щось легке? Омлет, фруктовий салат, трохи води Віші.
— Для мене, — перебила Ліліан, — на початок морських їжаків... дванадцять штук... і горілку.
Ґастон зиркнув у стравопис.
— Морські їжаки шкідливі для здоров’я!
— Тільки для скнар. Зараз ними усі обжираються, стрийку Ґастоне. А ще хочу куряче філе.
— Чи то не загостре? Може, краще візьмеш варену курку або вівсянку. Вам давали у санаторії вівсянку?
— Авжеж, стрийку Ґастоне. Вівсянок і варених курей я наїлася на все життя в горах з виглядом на прекрасну природу. Досить! До м’яса замов для нас пляшку шато Лафіт. А може, ти не любиш?
— Я не можу собі на таке дозволити. Дуже я зубожів, моя люба Ліліан.
— Я знаю. Тому вечеря з тобою стає такою драматичною. Бо в кожному випитому ковтку є крапля крові твого серця.
— Тьху, до дідька! — заговорив раптом Ґастон цілком нормальним голосом. — Що за образ! І це, п’ючи таке вино! Побалакаймо про щось інше. Я можу скуштувати твоїх морських їжаків?
Ліліан подала йому тарілку. Ґастон з’їв похапцем три. Він усе ще намагався заощадити на їжі, але вино пив на пару з нею. Він-бо за нього платив, то хотів бодай свого не втратити.
— Я влаштую для тебе невелике прийняття. Прийдеш?
— Ні, якщо то буде чаювання або коктейль-паті.
— То буде обід. Я маю також кілька пляшок вина — лише кілька, але вони не поступляться цим отут. З тебе вийшла чудова дівчина, Ліллі. Але гостра! Гостра! Твій батько таким не був.
«Гостра, — подумала Ліліан. — Що він називає гострим? Чи справді я така? А може, у мене просто немає часу делікатно обманювати, прикриваючи гірку правду фальшивою позолотою добрих манер, яку називають тактом?»
Ліліан раптом згадала Клерфе. Усміхнулася. Вона була до цього готова. Відколи він виїхав, не дав ознак життя. Але це її не гнітило, вона й не очікувала цього. Не відчувала ще в ньому потреби, але добре було знати, що він десь є.
...У Римі Клерфе просиджував у бюро, кав’ярнях і майстернях. Вечори проводив з Лідією Мореллі. Спочатку часто думав про Ліліан, але потім надовго про неї забув. Вона зворушувала його, а це стосовно жінок траплялося йому рідко. Вона була, наче гарненький молодий цуцик, який перебільшує у всьому, що робить. Але вона, напевно, призвичаїться до тутешнього життя. Ще вірить, що мусить надолужити все, що оминуло її досі. Незабаром впевниться, що ніщо її не оминуло. Розбереться в ситуації і стане такою, як інші — схожа на Лідію Мореллі, але, ймовірно, не такою досконалою. Ліліан не мала ані скептичної мудрості Лідії, ані її жіночної безсердечності. Була добра для легко сентиментального чоловіка з поетичними ідеалами — але не для нього. Повинна була лишитися з Волковим, який, як здавалося, жив тільки для неї і саме тому її втратив, так буває. Клерфе звик до іншого життя. Не хотів дозволити себе втягнути у щось глибше. Лідія Мореллі була саме для нього. Ліліан залишиться для нього звабливою, короткою вакаційною пригодою. Для Парижа вона була надто провінційна, надто вимоглива і надто недосвідчена.
Клерфе відчув полегкість, прийнявши це рішення. Після повернення до Парижа зателефонує до Ліліан і ще раз з нею зустрінеться, щоб усе пояснити. Може, зрештою, і нема що пояснювати. Вочевидь, таки нема що пояснювати. Мабуть, сама собі давно все пояснила. Тоді навіщо він хотів з нею зустрітися ще? Не розмірковував над цим надто довго. Чом би й ні? Адже майже нічого не було між ними. Він підписав свій контракт і залишився в Римі ще на два дні.
Того самого дня, що й він, їхала до Парижа Лідія Мореллі. Він їхав «Джузеппе», вона потягом, бо ненавиділа подорожі автом і літаком.
Ліліан завжди боялася ночі. Ніч була пов’язана з атаками задухи, з тінями рук, які хапали за горло, з жахливою, нестерпною самотністю смерті. У санаторію упродовж місяців вона не гасила світло, щоб уникнути разючої для очей яскравості сніжних ночей при повні місяця і пригніченості блідих, безмісячних ночей з сірим снігом, який був тоді найбезбарвнішою річчю на світі. Ночі в Парижі були лагіднішими. Коли надійшли перші сукні, Ліліан не стала ховати їх у шафі, а розвісила по усій кімнаті. Одну сукню, оксамитну, повісила над ліжком, срібну — поряд, так щоб, прокидаючись уночі від жахіть, коли їй здавалося, що вона з тамованим криком падає і падає з нескінченної пітьми в нескінченну пітьму, вона могла простягнути руку і торкнутися своїх суконь, цих рятівних линв, якими вона зуміє піднятися з безформних сірих сутінків до чотирьох стін, до відчуття часу, до людей, до простору і життя. Погладжувала їх, відчувала тканину під пальцями, вставала і починала ходити по покою, часто гола, і сукні оточували її тоді як приятельки, звисали на своїх вішаках зі стін і з дверей шафи, натомість туфлі на тонких, високих каблуках, золоті, брунатні і чорні, стояли поруч рядком на комоді, мовби залишила їх зграйка дуже елегантних ангелів Боттічеллі, що відлетіли на коротке нічне богослужіння і повернуться на світанку. Тільки жінка може знати, скільки утіхи може ховатися бодай у капелюшку. Вона мандрувала уночі по кімнаті між своїми речами, любувалася парчею у сяйві місяця, вкладала на голову капелюшок і примірювала туфлі, а часом сукню, ставала в блідому світлі перед дзеркалом і уважно приглядалася до його матової фосфоризуючої поверхні, до свого обличчя, плечей, чи не випинаються кістки ключиці, до своїх грудей, чи не обвисли, і до ніг, чи з внутрішнього боку не з’явилися складки, що свідчать про схуднення. «Ще ні, — думала, — ще ні», — і продовжувала свою німу жахливу забаву: інша пара туфель, хвилина в капелюшку, що невідомо яким чином взагалі тримається на голові, кілька штучок біжутерії, які уночі виглядали так, мовби мали якусь чародійну силу, і відображення в дзеркалі, яке усміхалося до неї і не задавало питань, а дивилося на неї так, мовби знало більше, ніж вона сама.
Клерфе витріщив очі, коли її побачив знову — настільки вона змінилася. Він зателефонував до неї після двох днів перебування в Парижі, мовби виконуючи прикрий обов’язок, а більше з цікавості, і, маючи намір лишитися на годину, лишився на цілий вечір. І причиною не була та навала суконь, він спостеріг це відразу, адже бачив у житті достатньо жінок, які добре одягалися, а на вбранні Лідія Мореллі розбиралася краще, ніж капрал на муштрі. Ліліан змінилася сама по собі, вона змінилася так, як міняється дівчина, з якою ти розлучився, коли вона була ще незграбним несформованим підлітком, і зустрівся знову, коли вона стала молодою жінкою: ця жінка щойно переступила містичну грань дитинства і хоча ще зберегла його чарівність, але вже придбала таємну упевненість у своїх жіночих чарах. Він думав Ліліан покинути, але тепер радів, що отримав ще один шанс затримати її. За час своєї відсутності приписував їй перебільшені ознаки провінційної гуски, невідповідність між інтенсивністю її почуттів і формою їх вираження схильний був сприйняти як своєрідну істерію. Але від усього цього не залишилося й сліду. Натомість палало полум’я, спокійне і сильне полум’я, і Клерфе знав, яке це рідкісне явище. Чому він не спостеріг цього раніше? Передчував, але не розпізнав.
Вони знову сиділи в ресторані «Ґран-Вефур». Офіціант приніс знову морські язики зі смаженим мигдалем, і знову пили молоде монтраше.
— Ти став у Римі неговірким, — сказала Ліліан і усміхнулася. — А може, то через жінку, яка щойно увійшла?
— Яка жінка?
— Якщо треба, я можу тобі її показати.
Клерфе не бачив, як Лідія Мореллі заходила до приміщення. Зауважив її лише тепер. Що до дідька привело її саме сюди? Він не знав чоловіка, з яким сиділа, але знав, що зветься Джонсон і, мабуть, дуже багатий. Лідія справді не витрачала часу, відколи вранці сказав їй, що увечері не зможе з нею зустрітися. Тепер нагадав собі також, чому його тут вистежила — торік часто з нею бував у цьому закладі. Треба бути обережним зі своїми улюбленими ресторанами, подумав з роздратуванням.
— Ти з нею знайомий?
— Як і з багатьма іншими, не більше і не менше.
Бачив, що Лідія спостерігає за Ліліан і знає вже з точністю до ста франків, у що та вбрана, де купила і скільки це коштувало. Клерфе був переконаний, що оцінила навіть туфлі Ліліан, не дивлячись на те, що не могла їх бачити. Щодо цього була ясновидцем. Він міг би уникнути цієї ситуації, якби про це подумав, але тепер, якщо вже так сталося, вирішив її використати. Адже найпростіші почуття — це і є найсильніші почуття. І одне з них — ревнощі. Ліліан почне ревнувати його — тим краще. Він і так вже докоряв собі, що був відсутній надто довго.
— Чудово одягнена, — сказала Ліліан. Клерфе кивнув.
— Вона відома цим.
Очікував тепер зауваги щодо Лідії. Вона мала сорок років, впродовж дня виглядала на тридцять, а увечері на двадцять п’ять, якщо світло цьому сприяло. Світло в закладах, які відвідувала Лідія, завжди їй сприяло. Заувага на тему віку не прозвучала.
— Вона гарна, — сказала Ліллу. — Ти мав з нею роман?
— Ні, — відказав Клерфе.
— То була дурість з твого боку. Вона дуже гарна. Звідки походить? З Рима?
— Так, з Рима. Чому ти питаєш? Ревнуєш?
Ліліан поставила на стіл чарку з жовтим шартрезом.
— Бідний Клерфе, — сказала. — Я не ревнива. Я не маю на це часу.
Клерфе уважно подивився на неї. У вустах будь-якої іншої жінки така відповідь здалася б йому банальністю, але у вустах Ліліан це звучало не так, і Клерфе зрозумів це. Вона говорила щиро. З кожною секундою він усе дужче шаленів, сам не знаючи чому.
— Говорімо про щось інше.
— Чому? Тому, що ти повернувся до Парижа з іншою жінкою?
— Абсурд! Звідки ця нісенітниця спала тобі на думку?
— Хіба це неправда?
Клерфе завагався на хвильку.
— Так, то правда.
— Ти маєш дуже добрий смак.
Мовчав, чекаючи наступного питання. Мав рішучість казати правду. Позавчора думав, що може Ліліан тримати на боці, тепер, коли бачив обох водночас, хотів тільки її. Знав, що потрапив у власну пастку, і злився тому, але знав також, що ніщо не зможе щось тут змінити, а тим більше логіка. У цей момент Ліліан йому вислизнула, та й то найнебезпечнішим чином, без боротьби. Щоб її повернути, не мав іншого виходу, як зробити найважчу річ у боротьбі, — зізнатися, не програючи при тому.
— Я не хотів у тобі закохатися, Ліліан.
Вона усміхнулася.
— Це ще не засіб на закоханість. Так поводяться тільки школярі.
— У коханні ніхто не дорослий.
— Кохання, — сказала Ліліан. — Яке це ємке слово! І скільки усього в ньому криється! — Зиркнула на Лідію Мореллі. — Усе набагато простіше, Клерфе. Ходімо? Я хочу повернутися до готелю.
Клерфе нічого не відповів. «То кінець», — подумав. Вони проминули столик Лідії, яка вдала, що їх не бачить. Авто Клерфе було припраковане на тротуарі перед рестораном. Ліліан показала на «Джузеппе».
— Тут стоїть твій зрадник. Завези мене до готелю.
— Ні. Ходімо ще до Пале-Роялю.
— Що ти хочеш робити? Стати двоєженцем?
— Дай спокій! Ходімо.
Вони пройшли аркою палацу. Був холодний вечір, що міцно пахнув землею і весною. Рвучкий вітер, що проникав згори до саду, був теплішим за ніч, котра загусала між мурами. Клерфе зупинився.
— Нічого не кажи. І не проси мене нічого пояснювати: я не вмію цього.
— Що ти мав би мені пояснити?
— Вважаєш, що нічого? Я кохаю тебе.
— Бо я не роблю тобі сцен?
— Ні. То було б страшне. Я кохаю тебе, бо ти робиш мені незвичайну сцену.
— Я не роблю тобі жодної сцени. Ледве чи я знала б навіть, як до цього братися.
Стояла перед ним, неспокійний вітер розвіював її волосся. Здавалася йому цілком чужою жінкою, жінкою, якої ніколи не знав і яку вже втратив.
— Я кохаю тебе, — повторив, узяв її за плечі і поцілував. Відчув слабкий запах її волосся і гіркий запах парфумів, що бив від її шиї. Вона не опиралася йому. Спочивала в його обіймах з широко відкритими очима і відсутнім зором, мовби вслухалася в звуки, що долинали з вітром.
Втративши терпіння, він струснув нею.
— Скажи щось! Зроби щось! Краще вже прожени мене! Дай мені ляпаса! Але не будь як кам’яна статуя.
Вона випросталася і він пустив її.
— Навіщо тебе проганяти?
— Ти хочеш, щоб я залишився?
— Хотіти щось — це сьогодні таке важке слово, мовби з литого заліза. І що з цим робити? Чавун так легко тріскає.
— Я думаю, що все, що ти кажеш, це серйозно.
Вона усміхнулася.
— Чом би й ні? Я казала тобі, що все набагато простіше, ніж ти вважаєш.
Він помовчав. Не знав, що має тепер зробити.
— Добре, я завезу тебе до готелю.
Вона йшла спокійно поруч. «Що зі мною робиться, — думав. — Я розгублений і злий на неї і на Лідію Мореллі, а тим часом єдина особа, на яку я повинен злитися, я сам».
Зупинилися біля авта. У цей момент в дверях ресторану з’явилася Лідія зі своїм супутником. Вона думала вдруге зігнорувати Клерфе, але її цікавість перемогла. Крім того вона зі своїм товаришем мусили почекати, заки паркувальник виведе авто Клерфе з вузенького паркінгу, щоб дістатися до свого. Лідія з вишуканою фамільярністю привіталася з Клерфе і представила свого товариша. Спритність, з якою вона взялася з’ясовувати, ким є Ліліан і звідки походить, була вражаюча. Клерфе думав, що треба захистити Ліліан, але незабаром з’ясувалося, що нема в цьому потреби. У той час, як він з товаришем Лідії розмовляли про погоду, між жінками зав’язалася невинна на перший погляд розмова, в якій атаки і демонстрації були сповнені вбивчої чемності. Лідія перемогла б напевно в цьому нерівному поєдинку — вона була старша за Ліліан, а крім того набагато спритніша і підступніша — але, здавалося, її удари потрапляли у вату. Ліліан ставилася до неї з такою обеззброюючою наївністю і такою образливою пошаною, що марною виявилася уся тактика її суперниці. Лідія була викрита як неврастенічка і тим самим наполовину вже програла. Навіть її товариш зауважив, що з двох жінок вона була найбільш меркантильною. Та й старшою.
— Ваше авто, пане, — сповістив паркувальник. Клерфе виїхав з вулички і скрутив у найближчий провулок і сказав:
— То був вищий клас. Вона не знає, ким ти є, звідки походиш, ані де живеш.
— Якщо захоче, завтра може дізнатися у мого кравця. Вона упізнала, з якої майстерні походить моя сукня.
— І тобі байдуже?
— Ще й як! — сказала і глибоко вдихнула нічне повітря. — Проїдьмо площею Згоди. Сьогодні неділя, фонтани будуть підсвічені.
— Я маю враження, що тобі все байдуже, чи ні? — поцікавився.
Вона обернулася до нього, усміхнувшись.
— У певному дуже особливому сенсі — так.
«Я знаю, що помру, — думала вона, відчуваючи, як світло ліхтаря ковзає її обличчям. — І знаю це краще за тебе, ось в чому уся справа, ось чому те, що здається тобі просто хаотичним нагромадженням звуків, для мене і плач, і крик, і тріумф, ось чому те, що для тебе є повсякденним, я сприймаю як щастя, як дар долі».
Клерфе мовчки їхав Єлисейськими полями. У нього було величезне бажання — зупинити машину і поцілувати її, але він не знав, чим це може закінчитися. Почувався якось дивно обманутий і радше б виїхав на клумби з тюльпанами, розкидав усе навкруги і, пригорнувши Ліліан, помчав з нею кудись. Але куди? Забрати її в якусь печеру, сховок, або назавжди залишитися прикованим до цього запитального погляду, до очей, які, як йому здавалося, ніколи не дивилися відверто на нього.
— Я кохаю тебе, — сказав. — Забудь про усе. Забудь про ту жінку.
— Чому? Навіщо тобі бути одному? Ти думаєш, я весь цей час була одна?
— Маєш на увазі санаторій?
— Маю на увазі Париж.
Він пильно подивився на неї. Вона усміхнулася.
— Я не можу бути одна. А тепер відвези мене до готелю. Я втомилася.
Клерфе був роздратований і безпорадний. Він би із задоволенням надавав ляпасів Ліліан, але не мав права: адже вона призналася йому в тому ж, в чому він до цього признався їй. Сумніватися ні в чому не доводилося. Клерфе хотів тільки одного — втримати її. Ліліан раптом стала для нього дорожчою, бажанішою над усе. Він мусить щось зробити. Не можна так просто розпрощатися з нею біля входу в готель. Тоді вона більше не повернеться до нього. Зараз його останній шанс. Щоб утримати її, треба знайти якесь магічне слово, інакше вона вийде з машини і з відсутнім виглядом, усміхнувшись, поцілує його і зникне в дверях готелю. Її назавжди поглине цей готель, вестибюль якого пропах рибною юшкою і часником, вона пройде повз буфет, за яким дрімає портьє, маючи під рукою шмат ліонської ковбаси і пляшку вина, і останнє, що залишиться в пам’яті у Клерфе, — це тонкі світлі щиколотки Ліліан, що підіймаються сходинками. А коли Ліліан опиниться у себе в кімнаті, у неї за спиною раптом виростуть крила і вона, випурхнувши на вулицю, полетить, сидячи на дуже елегантній мітлі, теж від Баленсіаґи або Діора, на відьомський шабаш, де будуть самі чорти у фраках, які побили усі рекорди у швидкості, вільно володіють шістьма мовами, вивчили усіх філософів від Платона до Хайдеґґера і на додаток ще були віртуозами-піаністами, світовими чемпіонами з боксу і поетами.
Портьє позіхнув і прокинувся.
— Чи не могли б ви скочити до ресторану «Лаперуз» і принести від них кав’яр, — запитав Клерфе. — А в цей час я виконуватиму ваші обов’язки.
— Я не хочу кав’яру, — сказала Ліліан.
— А чого ти хочеш?
Вона завагалася.
— Клерфе, — сказала врешті. — Досі не був у мене о цій порі жоден чоловік. Адже ти саме це хочеш знати?
— Правда, — втрутився портьє. — Мадам завжди повертається додому сама. Це ненормально, месьє. Принести вам шампанське? У нас ще є шампанське урожаю тридцять четвертого року, «Дом Периньон».
— Тягніть його сюди. Ви — золото! — вигукнув Клерфе. — А що у вас буде перекусити?
— Мені хочеться такої ковбаси, — Ліліан показала на вечерю портьє.
— Я віддам вам свою, мадам. У буфеті її скільки завгодно.
— Принесіть ковбасу з буфету, — сказав Клерфе. — І ще шматок чорного хліба і шматок брі.
— І пляшку пива, — додала Ліліан.
— А шампанського не хочете, мадам?
Обличчя портьє спохмурніло: він подумав про те, що його чайові змаліють.
— Принесіть пляшку «Дом Периньон», — сказав Клерфе, — хоч би для мене одного. Я хочу сьогодні якось відсвяткувати.
— Що саме?
— Вибух почуттів. — Клерфе зайняв місце портьє. — Ідіть! Я за вас почергую.
Коли портьє приніс пляшки і ковбасу, Клерфе поцікавився, чи є тут вільна кімната. Портьє подивився на нього як на божевільного.