ПРОСВІТНИЦТВО ЯК ФЕНОМЕН КУЛЬТУРИ
Найбільш несправедливим був би закид у недостатній увазі до просвітництва як специфічного явища культурного життя людства. Як і до його центрального нерва – до раціоналізму. Але дослідження просвітництва перейшли на той мета теоретичний рівень, який майже випав з нагальних потреб смисложиттєвого звертання до цього феномену. Емпірично помітним стає факт вживання терміну “просвітництво” (як і близьких до нього: просвіта, освіта, просвітительство) у повній семантичній і логічній невизначеності, у сліпій контекстуальній інтуїції. Між тим звертаються до цього поняття, особливо освітяни, досить часто.
Тож варто зробити спробу методологічного порівняльного аналізу самого статусу цього поняття, хоча б на феноменологічному рівні. Просвітництво не є освітництвом, хоча сучасна культура обов’язковою умовою має освіту. Просвіта, як організаційно-дієвий момент просвітництва, була б надто обмежена без освіти, а освіта була б без просвіти справді “безпросвітною” (дрімучою, непроглядною, без освітлення). Якщо для освіти самоцінним виступає “раціо” і теоретична модель людини у свідомості відсторонюється від святості, живого струму крові, емоцій, природи, провокує “легку вагу” людини як гносеологічної чи функціонально спеціалізованої істоти, то для просвітництва не сама “рація”, а світоглядний контекст з усіма людиномірними його зарядами, освяченістю, ціннісною насиченістю, виступає зосереджуючим центром діяльності.
Освіта і просвіта звичайно ж включають і виховний момент, але він підкорений дещо різній меті й засобам, різній якості функціонування людини. Освіта спирається на формалізоване, ситуативне, за зовні наданими правилами виховання. Метою його є свідомість, когітативність. Просвіта – це виховання у широкому світоглядному впливі, де основний простір задається не “формуванням”, а самовихованням. У просвіті не ставлять оцінок, не задають жорсткого регламенту вимог. Метою такого виховання є людська суб’єктивність!
І освіта і просвіта включають момент розповсюдження знань, але у першому випадку – спеціалізованим педагогічним спрямуванням на функціонально прагматичне закріплення, яке може сприяти їх надмірній лінійності, стандартності, професійній вузькості. Освіта – це соціальний інститут, підлеглий прямим чином владним структурам і заданим ними параметрам. У другому випадку знання розповсюджуються через створення атмосфери певного осередку спілкування, особливого пафосу, які пов’язані з духовно-емоційним обміном, збудженням власної перцепції тих, серед кого розповсюджуються знання. Така, як тепер кажуть, “аура” – чинник перетворення знань у духовні компоненти реципієнтів, у співпричетність і співтворчість. Це ще очевидніше, якщо врахувати вибіркове ставлення реципієнтів до змісту і спрямованості просвітницьких зусиль. Отже, чим більше між особистісний і чим менше інституалізований осередок просвіти, тим більше можливостей креативності в них. Не випадково в історії культури ми найчастіше зустрічаємо максимальні творчі вияви саме у художніх подвижницько-меценатських осередках.
Варто звернути увагу також на розрізнення термінів “просвітництво” і “просвітительство”. Останнє пов’язане з операціональною функцією самих суб’єктів просвіти: розповсюдженням, організацією, переконанням, посвятою інших у щось вже відоме. Тут акцент ставиться на репродуктивний аспект. Просвітництво – явище “освітлення” душі, креативного спрямування зусиль, розширення ойкумени духу (мислення, інтелекту, віри, волі, цінностей, переконань тощо). Тому, на наш погляд, не виправдане вживання терміну “епоха Просвітительства” (російське – “просветительство”), бо тоді б мова йшла про епоху просвітителів, якої ніколи не існувало в європейській цивілізації. Саме в значенні просвітництва цей термін вперше вжили Вольтер і Гердер, а всю епоху позначив ним І. Кант.
У якому значенні вживають“просвітництво” сьогодні?
1. Для позначення особливої форми культурної діяльності по зосередженню і розповсюдженню знань як виразу універсального соціокультурного досвіду.
2. Як зміст прогресивної ідейної течії окремої епохи, її ідеології, завдяки якій відбулася корінна якісна зміна світогляду європейців на раціональних засадах.
3. Як процес розповсюдження знань, освіти у широких верствах населення для культивації, перш за все, професійної підготовки.
4. Для позначення системи освітньо-виховних і культурно-просвітницьких закладів, яка отримала назву “народної освіти”.
Звичайно, що всі ці значення мають відношення до просвітництва, але проведене нами феноменологічне порівняння суміжних термінів дає достатні підстави покласти у якості найзагальнішого критерію їх розрізнення форму осягнення світу, вірніше, її домінантні ознаки.
Освіта, з її логікою соціофункціональної підготовки до життя, базується на домінанті теоретичного осягнення, перетворюючи реципієнта в “Я – об’єкт”, а знання – в безособові істини. Знання треба для чогось іншого, ніж Я-сам. Воно має утилітарне значення і соціальну мотивацію. Ідеальне для неї знання – академічне. Освіта – процес поступальний, її “отримують” разом з посвідченням. Для освіченої людини інтелект може стати самоцінним чи інструментальним, але не одним із знарядь універсалізації особистості, мудрості, персоналізованої соціальності. Згадується І. Кант: “Людина у своїй діяльності вина коритися тільки власному, проте всезагальному законодавству”. Залежність між загально значимим характером розуму і неповторністю існування окремого індивіда гармонійного стану самої по собі освітою не досягає. Це прерогатива іншої домінанти. І вона надається духовно-практичним осягненням (не лише освоєнням) світу. Це світоглядний рівень, пов’язаний з логікою цілісного життєздійснення, з особистісним сенсом, де реципієнти виступають “Я–суб’єктом”. Знання тут мають самоцінний, не утилітарний характер, автогенну життєву мотивацію, проходять через щільні нашарування культури навіть при поверхневому її засвоєнні і неодмінно спираються на власну схильність ізахоплення, трансцендують від буденного до вищого, чарівного, освяченого. Просвітництво – сублімативна якість знань. Воно не має межових чи регламентованих ознак, які в самому просвітництві підтримуються освітою. Саме тому не можливі такі мовні вирази: “Я – просвічена істота”, “Я – отримав вищу просвіту”. Тому не існує й посвідчень, однозначної послідовності і завершеності просвіти. “Просвітлення” може бути як в дуже ранньому віці, так і не відбутися до старості. Саме до просвітництва, а не до освіти відноситься народне прислів’я: ”вік живи – вік учись”.
Виділений критерій визначеності феномену просвітництва надає змогу прослідкувати як його історичний генезис, так і здійснити “просторову” типологію подвижницько-просвітницьких осередків (ППО). Теоретична і духовно-практична форми осягнення світу послугують нам у значенні ідеальних типів для розподілу ППО: І. У межах зовнішніх форм організації і регламентації (це соціально-інституціональний тип незалежно від того, офіційний чи опозиційний він стосовно панівних інституцій); ІІ. Зовнішню форму організації і регламент ініціює приватний суб’єкт (це самоцінно-суспільний тип: з широким спектром вибору мети, змісту, засобів, реципієнтів, фінансового забезпечення тощо).
Обидва типи мають на меті “сіяти розумне, добре, вічне”, але можливості і умови змагання з рутиною, невіглаством, вульгарністю, варварством, дурним смаком, необізнаністю, формалізацією значно відрізняються. Як і їх цільова спрямованість. Слід також прийняти до уваги і антиспрямованість стосовно “розумного, доброго, вічного” (антикультура, дегуманізація, Антихрист тощо).
До першого типу належать політично-державницькі, релігійно-церковні, освітянські, науково-інституціональні та мас-медійні осередки. Кожний з елементів цього типу має досить розгалужену структуру як специфічних так і наскрізних, як стійких так і тимчасових утворень.
Серед осередків другого типу можна виділити три специфічні форми:
A. Універсально-культурницькі (комунікативні)
B. Культурно-галузеві
C. Приватно-меценатські
До першої форми відносяться різні салони (аристократичні, елітні, демократичні), клуби, гуртки, товариства, об’єднання, зібрання, самодіяльні гурти. Це головні підвалини громадянського суспільства в загально-культурній сфері діяльності і спілкування.
До другої форми належать осередки, в яких культивуються певні професійні чи аматорські (в тому числі хобі) інтереси й потреби: політичні, художні, музичні, наукові, сакральні (езотеричні, містичні, окультні, релігійні тощо), екологічні, світсько-культові, колекціонерні та інші. Вони можуть утворюватись також навколо постійних чи регулярних професійних заходів і закладів: фестивалів, конкурсів, фондів, музейних і приватних колекцій, видатних діячів.
До третьої, найвиразнішої просвітницької форми віднесемо приватно-меценатські осередки персонального і родинного подвижництва. Ця форма в контексті універсального розгляду просвітницького феномену є особливим “вкрапленням” в загальну типологію. Саме її існування є творчістю: соціальною, комунікативною, інтелектуальною, організаторською і, головне, – життєтворчим самоздійсненням. При цьому творчість відбувається не лише на полюсі суб’єкта (мецената-подвижника), але й на полюсі всіх активних учасників осередку. Сугестивна сила таких осередків виступає каталізатором або й субстратом резонансних, інколи набагато пізніших, ніж сам осередок, просвітницьких утворень. Образ, надбання чи релікти попередніх епох стають змістом, опорною підставою чи засадами існування просвітницьких осередків у наступні часи, забезпечуючи живу спадкоємність, традицію, перегук. Інколи традицію резонансу підтримує родинна династія, хоча б лише у якості “хранителя” і популяризатора.
Резонансна сила подвижницько-меценатських осередків залежить від харизми (привабливості образу) самого натхненника, але також і від уміння наступників зберігати імідж, “міфопоетизувати” цей образ і “рекламувати” його. Інколи навколо образу подвижників працює ціла індустрія як формального, в тому числі інституціонального, так і “захопленого” ґатунку. Наприклад, навколо слов’янських першовчителів Кирила і Мефодія або родини Реріхів. Тим не менше і вони вимагають подвижництва адептів і прибічників.
Ми не маємо змоги добірно розглянути культурно-психологічний тип мецената-подвижника. Вкажемо лише на те, що у ньому переважає особистісне захоплення логіку утилітарного раціоналізму. Як правило, цей тип – відмінний само організатор певних форм діяльності й спілкування, але прагматизм у ньому ніколи не полонить духовну наснагу. Як меценат, він забезпечує матеріальну базу зовсім у іншій сфері діяльності, ніж та, завдяки якій надає простір духу собі й іншим. Якщо меценатська царина і давала прибуток, то зовсім не економічним розрахунком. Духовно меценат-подвижник значно багатіше, ніж матеріально при будь-якому рівні достатку.
Не випадково, що цей тип був мало поширеним у всі часи, а сьогодні чи не найменше. Тим більша вага подвижництва: не спонсорства, не попечительства, а духовного захоплення, потреби і справи душі. Самодостатність цього типу гармонійно вживається зі схильністю до спілкування, але лише зі спорідненими душами. При цьому меценати самі володіли артистизмом, художнім талантом і смаком, а інколи власний хист сягав професійного рівня. Згадаємо хоча б М. Шереметєва, М. Тенішеву, І. Мазепу, І. Шувалова, М. Реріха, С. Мамонтова та ін.
Деяку специфіку просвітницька діяльність має також в залежності від рівня глобальності. Виділимо чотири рівня. 1. Міжнародний (глобальний і континентальний). Сьогодні з ним пов’язані не лише інституціональні, але й так звані неурядові організації. Широко відомий, наприклад, “Римський клуб”. 2. Регіональний (національно-етнічний або метропольний). Він як правило є предметом розгляду. Дещо специфічною виступає просвітницька діяльність на третьому – етнічно-діаспорному рівні. Найбільш масові з давньою традицією є осередки єврейської, вірменської діаспори (досить згадати хоча б колонію Лазарєвих у Петербурзі). Значною є також українська діаспора, для якої притаманне шанобливе збереження навіть тих традицій культури, які вже втрачені метрополією.
Для діаспори просвітництво є чи не головним засобом виживання етнокультури, противагою асиміляторській тенденції. Значні можливості етнокультура діаспори надає просвітницькій діяльності в метрополії.
І останній рівень – локальний або краєзнавчий. Тут представлений весь спектр можливостей просвітництва: історія, відомі особи, діячі науки і культури, меценати-подвижники. Для міста Миколаєва наприклад предметом просвітницької діяльності можуть бути образи Св. Миколи, братів Тобілевичів, Антлевської-Чайки Дніпрової, Б. Мозолевського, М. Вінграновського, Ф. Матюшкіна. Особливої уваги заслуговують родини Аркасів і Ге.
В історичному (“часовому”) аспекті феномен просвітництва цікавий з огляду на наскрізні форми просвітницької діяльності: ідеї, організації, визначні твори, персоналії. Кожна епоха має свою світоглядну неповторність, своїх героїв, ідеали, ціннісні орієнтири. Отже, і просвітницька діяльність кожної епохи змінює форми, засоби, тип просвітницьких осередків. Але наскрізні найстійкіші тенденції і традиції просвітництва – це предмет, який захоплює своїм безкінечним сенсовим зарядом. Досить згадати орфічно-піфагорейське вчення, масонів, ідею “Septem artes liberalis”, висунуту Марком Терентієм Вароном, яка завдяки Боецію забезпечила спадкоємність античних здобутків у середньовічній освіті, або “Studia humanitatis”.
Звичайно, що феномен просвітництва не був би повновартісним без звертання до самої епохи Просвітництва, яка намагалася побудувати “царство розуму” і з його допомогою забезпечити прогрес. Для цієї епохи критерієм значимого виступає самоочевидне для розуму, наука має класичний образ. І все ж в ній достатньо місця для предметно-естетичного і гедоністичного втілення раціональних ідей. Вона справді надала людству нову світоглядну базу, що забезпечила політичні свободи, громадянську рівність, подолання багатьох забобонів, розширення духовних горизонтів світу. Разом з тим, ця епоха торувала шляхи до позитивізму, розчаклування світу і його безбожності, до правил гри без табу надто “крутих” героїв. У цих умовах саме збереження культури, її розповсюдження стає немислимим без того тонкого духовного нашарування, який забезпечують подвижники просвітництва у розрідженому повітрі культурного простору людського буття, у системі безмежних “меж компетенції” фахівців.
Узагальнено можна сформулювати: просвітництво забезпечує сьогодні постійне відтворення і розширення контексту взаємодії і взаємозв’язків всіх світоглядних сенсів живого буття людини...
Сергій Васильович Коваль. Сини РА з берегів ДніпРА. Основи РАсинознавства. –Львів: Панорама, 2004. 150 с.
Гіпотеза: першо-ім’я нашого Бога – РА, а першо-ім’я нашого народу – РАсини (сини РА). (ППС. Загалом я визначив його як “приду Ра к”. Багато безглуздих натяжок під його віру: геть ігнорує різні мови, їх географію, час виникнення слів, відмінок слова тощо. за основу інколи бере народні діалектні слова Закарпаття). Козаків (косаків) вважає історично дуже давніми (близько 2.5 тис років тому). Але чудовий еквілібрист сучасної української мови). “Я”+”Й” – ЦЕ вважає праукРАїнського буття.
Розгорнув три іпостасі людської істоти за уявленнями давніх єгиптян: “Хат” – оболонка (хата), фізична суть, “ба” (баба, батько) – сутність, духовна субстанція, “ка” (кагла – отвір у цегляному комині для виходу диму, чаду: невчасно відкриєш – заморозить або вб’є; радить порівняти: це гла, це глина) – поєднання “хат” і “ба” – енергетична сутність, тіньова й водночас реально існуюча субстанція, яку слід задобрювати, не віддаляючись і не наближаючись близько. “Ка ли на” (“ли” Ковальтерміново перетворив на життєдайний сік плоду, який пропонують Ка). Ка за н, мис ка і т.д. Стеж Ка, гол Ка (оголена небезпека від Ка), пил Ка (пильнуй його). РА ховати – зберігати для РА, РА хуй – запліднювач світу. Жін Ка – та, що відганяє Ка. РА діти, мі РА, ві РА тощо.
“РА”, “ба”, “ка” – першосклади РАсинської (укРАїнської) мови – ось така давньоєгипетська філософія “від Сяну до Дону”. “Ло” – з його модифікаціями ла ле лє лі ли ля лю – життєва субстанція, без якої тіло не живе. (Звідси новий ряд еквілібристики: село, сало, чоло, тіло, болото – бо життя то попереджали предки проти осушування боліт в Есесерії , лобода, слово, світло, житло, слобода, число, солома – ло не має. Модифікація лізвернула особливу увагу як благодать: літо,ліс, ліра, літера,(ліки? – це я питаю). Ва – життя (й знову з модифікаціями: во, ве, ви, ві): по-ло-ва (після ло і ва), голова, мова, корова, вечеря (ве це РА ), слава, віра, вирій, вівця, Говерла, вода, ватра, вогонь (гонить, жене життя). Ма – присутність і відсутність: немає масло мало маРА мама.
Мамай – половецький полководець, володар Золотої Орди, якого переміг на Калці Тохтамиш (?). це про народного улюбленця – козака Мамая (найпопулярніша народна картина 17-19 ст.). Мамай – чоловіче віддзеркалення мами. Росіяни дуже бажали б його тюркомовним зробити.
Московських витоків у РАсинській мові нема. Та й звідки? Ми у Трипіллі цивілізацію для Планети виколихували. А їх ще довго не було, потім там якісь андрофаги (людожери) з’явились. А Москву Довгорукий, а не Длінорукий заснував. Мова у них наша, та ще від фінів та тюрків. Навіщо тільки доліпки ті “є” та “я”? Навіть коли вони є, то ще кривичі (криві, плем’я, нестримне у пияцтві, гульбищах, сквернослів’ї) доліплять (подвоєння). Крайня я, молода я, зимнє є, давнє є. А навіщо вони тулять зайві приголосні: сон-л-це, сер д це тощо. буду ще є, на сто я ще є, мінута (питоміше було б проходка), спички (з пічки), по ні маю. Неділя (не діло) у дяків кацапів стала на 7 днів (тиждень) без діла – ознака гультяйства кривичів чи випадково? Неділя – нєдєліма я, кажуть вони. Смородину від нашого смороду утворили, а вона з порічка. Мгно-вє-ні-є –чого це мить так довго тягнеться? Миг є в обох. Сучасна розмовна російська намагається скорочуватися: заява, а не заяв лє ні є. Док – доказ – доказ атєльство. Вимог атєльство. Надув атєльство.
Дісталося й гебреям. С. 63. Всі світові віри витікають із культу РА, гебрейська не виняток. Тора, равін, Сара, РАя, ІзРАель, Дора, Рахіль, Каїн, кагал, кабала, караїм. Гой – верхня людина з народу Гога і Магога, що прийшов з Північного Причорномор’я і володарював у Єгипті й Гебреїв. Звідси зневага до гоїв. Але звідси й синагога – місце, де ховалися від Гога. Отже чужих святилищ, на відміну від юдеїв, які дорвалися до важелів влади в Есесесерії, не руйнував. Коли євреїв трохи від влади потисли, то дісталося й синагогам. Версія: євреї хотіли числитися синами Гога, відома ж бо їхня здатність під будь-яку владу підлаштовуватися та її використовувати. Пале-стина – впали стіни від чубатих косаків.
Шлях та – еліта нації, що шлях народові вказує. Кам’яні пращури наші (вартові степів) у руках книгу тримали.
Трипілля. Кому завгодно згодні надати етнічний зв’язок з ним, тільки не українцям. Як і все інше значне на світі – від семітів походить. Д-р філософії Юрій Павленко: носії трипільської господарчо-культурної традиції не були українцями, предками слов’ян, не були індоєвропейцями. Ким же вони були? Прасемітами з сирійсько-палестинського ареалу, тобто представниками «влізливого племені» (І. Франко), яке одне лише з семітами винне асоціюватися. Тому такими ярими антисемітами є євреї стосовно палестинців. Хто ж ще може навчити справам господарським? У радянські часи серед героїв соціалістичної праці з шахтарів, доярок, свинарок, кукурудзоводів, металургів одні євреї. А серед українців, слов’ян, індоєвропейців все більше лихварі, крамарі, корчмарі, перукарі, дантисти, піаністи, адвокати, завбазами, парторги, замполіти, енкаведісти (це так Коваль жартує. С. 77). Кандидат історичних наук Михайло Відейко – однодумець Павленка – вбачає аргументи в антропологічному типові трипільця: «довгий ніс складав майже одну пряму з лінією лоба». І радить пройтися вулицями міст (у селах нема, довгоносі там жити не люблять), де багато людей схожих на трипільців. До тріо входить і Збенович В.Г. Павленко думки виклав у колективній монографії (Трипільська цивілізація в спадщині України. – К., 2003). Відейко ще й раніше написав монографію “Трипільська цивілізація” 2002.
До “Велесової книги” додався “Рукопис Войнича-Стойка” (РВС) – послання справжніх косаків 7-8 ст. до косаків самозванців (послання оріян хозарам – далеко не точна назва). Знайшов букініст В. Войнич 1912 р. в італійській єзуїтській школі “Мондрагон”. Дешифрувати його вдалося лише наприкінці 1970-х слов’янознавцю Д. Стойкові у США. Пропагандистом і видавцем “Рукопису Войнича” став Віталій Довгич – редактор часопису “ІндоЄвропа” (№ 1 1995 р. вперше опубліковне в Україні). Найуживанішою самоназвою військово-науково-релігійного ордену предків (крім расинів) була “коси”. Численні повтори в РВС. Гідроніми та топоніми Косова та Косарів. Звідти ж тягне й кіш.Нашому народові і його збройним силам (косацтву) щонайменше кілька тисячоліть. Святкування 500 річниці запорізькому козацтву та 1500 років від заснування Києва – дуже занижені ювілеї.
Віче – росіяни трактували як похідне від “вєть” (гілка). Насправді – від вітців (батьків, звідки й Вітчизна). Громадяни як діти Вітчизни. Радянський дослідник М. Покровський дивувався, чого це на віче кияни з дітьми ходили. Батьки міста на збори дітей звали. Віче перенесене було й на північ: до Пскова та Новгорода. А потім забули, вєче стали звати.
Д. Яворницький переклав «кацап» з татарського «касаб» – живодер, м’ясник. Але народна етимологія «как цап» набагато вірніша та давніша. Ще коли «кривичі» підлеглими у косаків були та називали їх «хохлами», як цап стало зворотною реакцією. «Москаль» – назва пізня, коли вже як цапи шерстю обросли.
Знущається Коваль і над антропологом М. Герасимовим, що Ярослава Мудрого з бородою реконструював, щоб був як цап. А череп потім зник. А скульптор-антрополог Сталінську премію за те отримав від «всепрощаючого отця народів». А Святослава подали як дивака-«панка» тогочасного, що моду та звичаї запровадив косацькі. Лицарів наших степових не зайве з лордами порівняти. Але лорди ті не будуть такими войовничими, хоча при Яр-Турі були ще.
Чому так часто пожежі були саме у відділах рукописних книг українських бібліотек?. І ще від часу Андрія Боголюбського. Та знищити українські сліди не вдалося до сьогодні.
«Фіоль Швайпольт – слов’янин, першодрукар, ювелір, гірничий майстер, був технічним керівником друкарні у Кракові, яка видала перші східнослов’янські книги кириличним шрифтом: ”Часослов” 1491, “Октоїх” 1491, дві недатовані “Тріоді”. Основний текст книг церковнослов’янський, у післямові вжито українську мову. Збереглося 79 примірників видань Фіоля» (УРЕС, т. 3, 1987). Півтисячолітній ювілей книгодрукування в незалежній Україні пройшов практично не поміченим. 1994 – марка поштова. Книга перевидана І. Огієнка «Історія українського друкарства» (Святополк Фіоль).
Вірнопідданими Яузі вважає Шамот-Білодідів-Толочків. Вони можуть видумати східнослов’янську спільноту, аби лише українців не визнавати чимось самобутнім чи путнім.
Джерела:
Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К.: Перун, 2001.
Грамоти XIV століття. – К.: Наукова думка, 1974.
Грамоти XV століття. – К.: Наукова думка, 1965.
Довгич В. Послання оріян хозарам. – К.: Індо-Європа, 1996.
Каганець І. Арійський стандарт. – К., 2004.
Коваль С.В. Реконструкції. – Чернівці, 1998.
Коваль С.В. Послання косаків самозванцям. – Чернівці, 1999.
Коваль С.В. Ритуали прийняття страв у расинів.//час, № 42, 1999.
Коваль С.В. Що тримають у руках наші камінні пращури?.//Відродження, № 2, 2004.
Коваль С.В. Крадії минувшини.//Відродження, № 7, 2004.
Коваль С.В. Змієві вали.//Відродження, № 8, 9, 2004.
Красуський М. Древность малоросийского языка. – Одесса, 1880. (Індо-Європа, 1991, № 1).
Літературознавчий словник-довідник. – К.: Академія, 1997.
Наконечний Є. Украдене ім’я. Чому русини стали українцями. – Львів, 2003.
Нестайко О. Великі міфи імперії. – Львів, 2003.
Носенко О. Змієві вали захищали Південь від Півночі.//Наука і суспільство, 2004, № 1-2
Словник географічних назв України. – К.: Довіра, 2001.
Товстуха Є. Фітоетнологія України. – К., 2002.
Трипільська цивілізація в спадщині України. – К., 2003.
Українські свята: ілюстрований посібник. – Львів: ВД “Панорама”, 2004, 587 с.
Шилов Ю. Джерела. – К., 2002.
Стокер Б. Дракула. – 280 с. – Львів: Видавничий дім “Панорама”. Цей твір започаткував літературу жахів та став її класикою.
Дубович І. Країнознавчий словник-довідник. – 587 с. – Львів: Видавничий дім “Панорама”. Основні відомості про всі держави світу, країни та незаселені території. Характеристика основних м/н організацій. Країнознавча термінологія.
Не станемо говорити про недругів закордонних, які, як «режисери» «Останкіно», бачать в Україні лише занепад, а причиною — самих українців: там промовляють великодержавна пиха, колонізаторська злоба, татаро-монгольського штабу ідеологія безособовості, дрімучої дикості, антидемократизму. Для них ми — чужі, раби, що захотіли бути вільними. І вишукують вони негаразди у нас (а як їх нема, то й вигадують, провокують людське невдоволення), щоб приховати свої (аж до розстрілу власного парламенту, геноциду в Ічкерії-Чечні).
Бо й сьогодні головна дилема України: бути чи не бути?! Бо головне в ментальності українців — демократизм і свобода; в ментальності сусідів — татарсько-монгольського штибу автократичність і знеособлення. А це породжує головний конфлікт доби, бо: ваша мати — Азія, а наша — Європа... Добре знаючи це, О. Блок писав:
Попробуйте сразиться с нами!
Да – скифы мы, да – азиаты мы —
С раскосыми и жадными очами!
Але «азіатами» можуть бути не лише ті, що живуть в Азії або в Росії. Скоріше навпаки: класичні азіати — тут, і не з чужих етносів, а «свої» — ті, що виховані як «хахли» — жахне страшидло, людина видом, але духом бидло, — оскільки осердям їхніх натур є не тільки двомовність, а й двоєдушність (точніше — бездушність, порожнеча), через що:
Коли хохол звертається до Бога,
То лиш на те, щоб освятить ярмо,
За рабство помолитися щомога,
Сквернити Кобзаря святе письмо...
Отож мусимо визнати, що і в українстві (як і усіх народів) немало (і в характері, і, як наслідок, в долі) таких реалій, які не роблять нам честі.
Але не тільки з таких реалій складається історії України-Русі. Весь час свого існування культура етносу, нації розвивалася і вдосконалювалася: причому не тільки благоговіння перед нею, але водночас і страх: природа була багатою й щедрою, проте й негаданою. Тому її обожнювали і намагалися то пізнати, то прихилити, привабити. На цій основі кристалізувалися «атоми» філософії й містики, поезії й інших форм мистецтва.