Проголошення Кубанської Народної Республіки
28 січня 1918 р. Кубанська законодавча рада на чолі з Миколою Рябоволом у складі 46 козаків, 46 іногородніх та 8 горців проголосила Кубанську Народну Республіку – як суб’єкт майбутньої Російської федеративної республіки.
Оскільки в Росії в цей час утвердились більшовики, не прийнятні для Кубані, було вирішено відділитись від Росії. І 16 лютого 1918 р. Законодавча рада проголосила вже самостійну Кубанську Народну Республіку, не пов’язану жодними державними нитками з колишньою метрополією.
Через декілька днів на приватній нараді членів Законодавчої ради було ухвалено рішення про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, яка на той час вже проголосила свою незалежність.
Щоб плани здійснилися, необхідно було обрати достойного військового отамана, який би дотримувався прийнятих рішень і був здатний втілити їх у життя. Та через незгоду між чорноморцями не вдалося висунути єдиного українського кандидата, в зв’язку з чим орієнтований на Україну претендент Кіндрат Бардіж, авторитетний серед козацтва діяч, програв випадковому кандидату, орієнтованому на Росію лінійцю Олександру Филимонову. А уряд, до складу якого увійшли 5 козаків, 5 новгородніх та один горець, очолив козак Лука Бич – колишній міський голова Баку, який до 1917 р. в українському русі участі не брав.
Кубанські воїни, на яких розраховувало керівництво новопроголошеної держави, почали вертатися з фронту. Та чимало фронтовиків було уражено більшовицькою агітацією. Відірвані кілька років від своєї батьківщини, вони мало знали про важливі події, що сталися в її житті. Подальша доля цих козаків залежала від того, чи зуміє новопосталий кубанський уряд пояснити, розтлумачити, а може, й витлумачити події останніх місяців. Чи аргументи місцевих більшовиків будуть більше зрозумілими і привабливими.
Свій перший бій – за душі фронтовиків – уряд програв.
По-перше, кубанцями, що прибували з фронтів Першої світової війни, уряд не надто опікувався, “наказів, простих та ясних вибраний куботаман та його уряд не видавали. Більше того, їх намовляли (“уговорювали”), що психічно козаки не могли сприйняти” 19. Козаки не розуміли, чому уряд “не наказує, а просе” 20. Для них авторитетними були діячі чи командири, які вміли чітко віддавати зрозумілі накази. До речі, у станичних школах віддавати накази вчили з дитинства. Але, як видно, не поталанило малим Саші Филимонову та Луці Бичу з учителями: не навчилися вони віддавати накази. Зате прохати і виправдовуватися могли б й інших повчити.
Не опікувався уряд і фронтовиками-іногородніми.
Невдовзі виявилося, що “кадрова військова сила Кубані втрачена” 21. І Військове міністерство кубанського уряду вирішило для оборони краю формувати добровольчі частини – переважно з необстріляних старшокласників міських шкіл. Творив Гайдамацький та Чорноморський коші Вільного козацтва Кіндрат Бардіж зі своїми синами – старшинами Віанором і Миколою. “Крім добровольчих частин, Кубуряд розпоряджав кубанським гвардійським дивізіоном, двома запасовими частинами і черкеським полком із командиром – полковником Султаном Келеч-Гіреєм і Кубанською військовою школою, яку заповнили прибулими з Києва з Костянтинівської піхотної школи та 1-ї й 4-ї київських шкіл прапорщиків” 22.
Але чинити серйозний опір легіонам збільшовичених фронтовиків, які поверталися із Кавказького та інших фронтів додому, було нелегко. Невдовзі “салдатня” встановила совєтську владу в Туапсе, Новоросійську, Тамані, Анапі, Темрюці, Єйську, ст. Тихорецькій, Армавірі, інших містах і станицях. Насувалися більшовики й на Катеринодар. Довелося Законодавчій раді та кубанському уряду 28 лютого 1918 р. залишити столицю новопроголошеної держави. Тут була здійснена великої ваги історична помилка – у похід не запросили членів уряду та делегатів Законодавчої ради, які представляли інтереси городовиків (іногородніх), що поклало початок розбиттю політичної єдності кубанської влади, політичному протиставленню козаків і новгородніх, підштовхуванню останніх до переходу в більшовицький табір. До того ж була втрачена легітимність влади, яка досі основувалась на паритетному представництві козацького та іногороднього населення (за участю горців).
Залишаючи в паніці Краснодар, кубанський уряд та Законодавча рада тихцем розкидали по місту листівки зі звернення, в якому несподівано з’явилися слова про “оборону Республіки російської” і “підтримку справи святої боротьби за (російські. – Р. К.) Установчі збори” та “врятування вітчизни” 23. Під зверненням стояли підписи Филимонова, Рябовола та Бича. Ці дивні слова свідчили про розгубленість керівництва Кубанської Народної Республіки, можливо, страх залишитися сам на сам із немилосердною більшовицькою ордою. Ці заклики суперечили проголошеній кубанській державності. Відозва, зазначав В. Іванис, свідчила, що обвинувачення росіянами уряду Луки Бича “в сепаратизмі” не мали слушності 24.
Керівництво Кубанської Народної Республіки стало на слизьку стежку, якою можна було вийти лише на московський шлях, небезпечний для кожного українця.
Ідеаліст Лавр Корнілов та українське питання
Добровольча армія від самого початку не була однорідною. Між її засновниками – генералами від інфантерії Михайлом Алексєєвим та Лавром Корніловим – існувала майже відверта ворожнеча: Алексєєв був монархістом і російським шовіністом, а Корнілов – противником династії Романових, “прибічником децентралізації держави й самовизначень народів” 25.Вважаючи царську династію “здегенерованою і не вартою бути на престолі держави” 26, Корнілов прихильно ставився до Установчих зборів, вважав, що саме перед їх волею мусить схилитися російське громадянство. Напевно, генерал Алексєєв не міг пробачити Корнілову, що той у перші дні Лютневої революції, будучи командувачем Петроградською військовою округою, заарештував царицю Олександру Федорівну. До речі, Корнілов не приховував цього факту і, як видно, пишався ним, бо під час Першого кубанського (крижаного) походу на зустрічах із донськими станичниками не забував сказати, що саме він здійснив цей арешт.
Після того як більшовики розігнали Установчі збори, Корнілов, посилаючи своїх уповноважених у різні краї, зокрема і до Сибіру, підписав таке звернення: “Мир треба укласти загальний і почесний на демократичних принципах, цебто: з правом на самовизначення поневолених народів… Зірвані большевиками Установчі збори повинні бути скликані знову… За окремими народами, що входять до складу Росії, визнається право на широку місцеву автономію під умовою збереження державної єдності. Польща, Україна й Фінляндія, що перетворилися в окремі національно-державні одиниці, мусять бути широко підтримані урядом Росії в їхніх змаганнях до державного відродження, щоби цим ще більше скріпити вічний і непорушний союз братніх народів” 27. Не дивно, що у Добровольчій армії – з дозволу Корнілова – представники різних національностей нашивали на рукав “стрічки національних кольорів” 28.
Лінію Алексєєва на відновлення монархії підтримували Денікін і частина офіцерства, зокрема Георгіївський полк на чолі з полковником Кириєнком, який привів добровольців із Києва, та Офіцерський полк. Із демократичною програмою Корнілова солідаризувалися текінці, Корніловський полк (командир – полковник Генерального штабу Неженцев), 4-а гарматна батарея, частина кінноти, деякі донці. Існувало й два штаби: Корнілова та Алексєєва. Про цей поділ голосно “не говорилося, бо всі відчували грізну небезпеку”, яку несли більшовики 29.