Дон і Кубань
Піднявши повстання проти більшовиків під проводом вольового й енергійного отамана Краснова, донці проголосили незалежну державу, почали створювати сталу армію, ухвалили основні закони (конституцію) Донської держави, видали “наказ, щоб усі донці, що були в Добрармії, перейшли до Донської армії” 88.
Незалежність Дону визнала Німеччина і не тільки визнала, а й допомагала утверджувати її – зброєю, набоями, амуніцією. Дон вийшов із пропозицією до кубанського уряду діяти у спілці.
А що собою являла на той час Добровольча армія? Малочисельний “мандруючий об’єкт” 89без території, без народу. У Денікіна у квітні 1918 р. найбільшою була проблема, де “придбати народ”, від імені якого можна вести боротьбу. Без кубанських козаків Денікін являв собою “малопомітну військову групу” 90 – в 2500 багнетів. Тому він і запланував другий похід на Кубань, щоб “придбати народ” і за рахунок нього створити поважну армію. Певною мірою це була втеча з Дону, де він та його офіцери не один раз були збезчещені зневагою донських старшин.
У кубанців перед очима був приклад незалежної поведінки донського отамана Краснова. Той наполегливо пропонував кубанцям підписати проект конституції Доно-Кавказького Союзу, в якому “про Росію не згадувалося і про відбудову її не турбувалося” 91. “Ви подивіться, яке військо Донське маленьке, – казали донці, – чи може воно йти рятувати Росію, та й з якої речі? Коли вона сама рятуватися не хоче. Нехай підніметься, як ми, й іде рятувати себе” 92.
Головною ідеєю цієї конституції була боротьба проти більшовицьких військ, розташованих на території Доно-Кавказького Союзу. “Ця концепція в тодішніх обставинах психологічно була для козаків найзрозумілішою: боротьба лише за впорядкування власного краю і жодного зазіхання на впорядкування Росії чи яких інших держав, з якими дотримується нейтральності. Звичайно, Добрармія з цього союзу виключалася, як претендентка головно на рятування Росії” 93.
Та кролик є кролик…
Через прем’єра Бича і було прийняте згубне для мільйонів українців рішення у Новочеркаську. Хтозна, може, саме відсутність пунктів про турботу за долю Росію відвернула Бича від укладення Доно-Кавказького Союзу.
Побоюючись, що кубанці передумають, на другий день після наради в Новочеркаську, 24 червня 1918 року, Денікін повів свою армію у Другий кубанський похід. Напередодні походу “не менше 75% цієї армії складали кубанці” 94.
Населення Кубані не могло припустити, що кубанський уряд перебуває у підпорядкованому становищі. По станицях ходили чутки, що “наше правительство найняло добровольців воювати з большевиками” 95. Кубанці продовжували вірити в тих, хто були номінальними керівниками, хто лише назвався провідником, під час їхніх виступів влаштовували овації, як, наприклад, у станиці Успенській у 1918 р., напередодні Другого кубанського походу 96.
В добу революції 1917 – 1920-х років не знайшлося українського імені, навколо якого б об’єдналася збройна українсько-кубанська сила, до речі, потужніша від Армії УНР. Не вилонили кубанці провідників, і тому ініціатива перейшла до Корнілова – вождя з ласки Божої, а після його смерті – до Денікіна.
Були, звісно, серед кубанців свідомі українці, найвидатнішими серед них виявилися Микола Рябовол та Кузьма Безкровний.
“Гарячий патріот Кубані”, талановитий організатор, “надзвичайний громадський діяч” Микола Рябовол у Законодавчій раді вважався “божищем”. “Не було жодного випадку, щоб розбурхане море цієї установи не послухалось його поради” 97. Цього не могли не бачити денікінці, які й знищили його – після того як він публічно піддав критиці“Особоє совєщаніє” Добровольчої армії.
А Кузьма Безкровний, “українець із крові та кості”, переконаний ворог Росії, був дуже “обережний і маломовний” 98. Не здивуюся, коли однією з причин цієї обережності стало вбивство денікінцями Миколи Рябовола. Інша можлива причина – його думки “були далекі для більшості” 99, тобто, як виглядає, кубанські обранці виявилися настільки національно і політично невиробленими, що Кузьма Безкровний не сподівався на розуміння ними очевидних національних істин. Тому він переважно відмовчувався.
Тим часом основний тягар у Добровольчій армії несли кубанці. І це, зрозуміло, не підстава для гордості, це підстава для сорому, підстава для національної ганьби. Допоки Добровольчою армією командував Лавр Корнілов, який закликав російський уряд підтримати прагнення українського народу збудувати самостійну державу, який визнавав Кубанську раду і уряд, перебування кубанців у складі Добровольчої армії не було гріхом. Коли ж Корнілов загинув, а добровольців очолив запеклий російський монархіст Денікін, який прагнув будь-що реставрувати Російську імперію, – залишатися в цій армії було злочином перед своїм народом. До речі, текінці, які обожнювали Лавра Корнілова, відразу після його смерті залишили Добровольчу армію – наші ж зосталися. Собі на горе. Колабораціонізм верхівки закінчився тим, що “в самостійному Кубанському Краї” Денікін проголосив самостійність “зрадою” 100.
Минуло не так вже й багато часу, як кубанські полки, озброєні Українською Державою та Доном, – у складі Добровольчої армії – “ліхо” понеслися катувати свою праматір – Україну. І знову, як колись, в часи цариці Катерини II, Павла I, Миколи I та інших російських імператорів, козаки (українці з діда-прадіда) стали надійною зброєю в руках росіян – у боротьбі проти України.
До речі сказати, коли у 1920 р. формувався останній кубанський уряд, заступник голови катеринодарської “Просвіти” Павло Сулятицький, якого прохали очолити Міністерство юстиції, єдиний із кандидатів поставив умову, за якої він дасть свою згоду на призначення, щоб “Кубанщина не воювала з Україною” 101. А інші?
А підстави для самостійності Кубані були. Навіть Денікін визнавав, що “розрив державних зв’язків з центром… на Кубані існував давно” 102.