Малокубанство” як причина поразки

 

Під час Першої світової війни на боці Росії воювало 37 полків кубанської кінноти, 22 батальйони пластунів, 9 батарей гармашів і 37 запасних сотень. Разом це становило близько 200 тисяч чоловік молодшої генерації кубанського козацтва. Трохи меншу кількість дали новгородні 129.

Попри таку велетенську збройну силу, на Кубані у 1918 р. були свої Крути… Коли треба було захищати кубанський уряд, козаків не виявилося. В січні – лютому 1918 р. захищати уряд від більшовицької навали стали “діти – учні середніх шкіл”, які, часто не вміючи стріляти, “гинули на фронті” від куль та багнетів червоних 130.

Яка причина цієї подиву гідної трагедії? Зрозуміло, що багато кубанських козаків та новгородніх полягло на фронтах Першої світової війни. Чимало стало каліками. Безліч занапастилося внаслідок більшовицької пропаганди… Та була й ще одна, очевидно, головна причина – уряд кубанський “зігнорував національну стихію” 131, бажання народу мати власну армію.

І це при тому, що козаки, виховані з дитинства у суворій дисципліні, хотіли, більше того, потребували чіткого і ясного наказу свого уряду.

Член Кубанської ради від ст. Гостаргаївської козак Харченко сказав дуже прості і правдиві слова: “На Кубані вибране нами правительство повинно бути повним господарем (довгі оплески)… Куди наше правительство накаже йти, ми завжди будемо точно виконувати ті накази (бурхливі оплески)” 132.

А наказ “правительства” був слухати Денікіна, який мріяв шаблями козаків подавити заколот російських хамів та на плечах кубанських полків увійти головнокомандувачем до північної столиці.

Оця безмежна довіра до “свого” уряду, який продавав кубанців різнику Денікіну, оця висока дисциплінованість і карність козаків, яку, до речі, денікінці “сприймали за тупу московську покірність…” 133, довели Кубань до краху. Може, й треба було трохи “анархічності”, тобто революційного виступу проти уряду зрадників. І “трошки братовбивства”.

Денікінці, до речі, не церемонились. І вбивали всіх, кого вважали зрадниками. Вбили Рябовола, Боржинського та тисячі інших. На Филимонова ж, зрадника Кубані, із сотень тисяч кубанських патріотів ніхто шаблі не підняв.

Боялись “братовбивства”?

Та в цій ситуації таке “братовбивство” – єдиний вихід…

Не було й “ідейної пропаганди”, кубанський уряд її фактично не проводив. Та що могли сказати Олександр Филимонов і Лука Бич, орієнтовані на життя в Росії? Ці люди не ставили самостійність Кубані понад усе. В цьому і головна причина поразки… Хотів написати, Національно-визвольних змагань… Таки правильніше буде – бурхливих подій на Кубані, викликаних розпадом Російської імперії.

Врешті, уряд Бича разом із невеликою Кубанською армією змушений був, як і Центральна Рада у Великій Україні, залишити столицю і почати нескінченні мандри. Центральну Раду повернули до Києва німці, кубанський уряд у Катеринодар – Добровольча армія. Але повернення – і тут, і там – було тимчасовим…

На мій погляд, прем’єр Лука Бич відіграв в історії кубанців таку ж роль, як і прем’єр Володимир Винниченко на Великій Україні. В цих постатях, як видається, сконденсовано причини нашої поразки. Революційний рух несподівано виніс їх на вістря подій. Та вони на той час вже були духовно скалічені імперією. Бич і Винниченко, українці з походження, не були самостійниками. Вони, керівники урядів, не могли уявити, що український народ може, як й інші народи світу, жити самостійним державним життям. Вони не вірили в силу свого народу, і внаслідок цього – щоб втриматися – намагалися орієнтуватися на зовнішні чинники, тобто на завойовників.

Хоч Бич і Винниченко були, можливо, антиподами в чисто людських якостях, все ж наслідки їхньої діяльності були однаково катастрофічні для нашого народу.

Як людина, Лука Бич, напевно, був кращим від Володимира Винниченка. По-перше, Бич не був демагогом, по-друге, не був таким лихим на язик, як Винниченко. Бич, чесна і м’яка людина, – особливо у стосунках з керівництвом Добровольчої армії, яке дивилося на кубанців хижим оком, як на матеріал для відбудови Російської імперії.

Денікінське керівництво добре розуміло, що Добровольча армія може відбутись лише за рахунок кубанців. І ті виправдали сподівання білогвардійських генералів, бо “давали себе легко дурити, як чесні “служаки”... Найгірше було те, що кубанці по собі судили, тому вірили Денікіну й взагалі росіянам. “Самі вони так виховувалися, що в поважних речах ніколи не обманювали, а особливо старші віком, що вважали неправду страшним гріхом. Представники ж Добрармії частіше послуговувалися неправдою… Сумно за кубанців, що давалися так себе дурити й зневажати” 134. “Оте нещасне “служацтво” перед генералами запаморочило кубанців цілком, і був втрачений останній шанс розірвати протиприродний симбіоз Кубані з Добрармією” 135.

Бич не прислужився кубанцям, бо переступив через першу заповідь державного діяча: “Ворогові не можна довіряти”. Порушив він і другу заповідь: “З ворогом не можна бути чесним”. Та головне, що Бич, внаслідок свого малоросійства, точніше “малокубанства”, не зміг визначити, хто ворог для Кубані, а хто друг, хто матір, а хто мачуха.

Саме оця національна недорозвиненість, незрілість, я б сказав, навіть дитинність і змусила його заперечити під час Надзвичайної крайової ради послу Української Держави Петрові Боржинському та “артільному батьку” М. Левицькому, які назвали Україну матір’ю Кубані. Бич, хоч і відповів їм українською, але “холоднувато-формально”. Україну він визначив не як матір, а як сестру Кубані, “а матір’ю для промовця була Росія…” 136. За це Степан Манжула за кулісами “матюком вилаяв Бича” і так голосно, що передні ряди членів Ради почули 137. Шкода, що тільки перші.