Загальні моделі розвитку науки у сучасній філософії

1. Американський постпозитивіст І. Лакатос стверджував: «Філософія науки без історії наук порожня, історія науки без філософії науки – сліпа».

Наукове пізнання розвивається в контексті історичного розвитку людства, щоб зрозуміти його історичну динаміку треба розглядати його як соціокультурний процес.

Періодизація історії науки передбачає виокремлення у часі певних послідовних періодів, фаз, етапів її існування. Для цього треба відповісти на питання де і коли виникає наука. Коли іде мова про дослідження витоків науки, то постає проблема: що вважати наукою – досвід, знання чи культуру взагалі? З часів античності мало місце фактичне спів падання понять «філософія», «знання», «наука». В межах філософії формувалися «знання про перші роди сущого», про природні явища і життя людей, сукупність логічних (Аристотель) і математичних (Піфагор) знань. В добу античності закладаються основи історії, геометрії, географії, астрономії; у Новий час з’являється математичний аналіз, аналітична геометрія, у ХІХ столітті про себе заявляють соціологія, електродинаміка, ХХ століття породжує кібернетику, політологію, молекулярну генетику, математичну лінгвістику, нейрофізіологію, тощо. Дана ситуація показує, що проблема виникнення науки має дискусійний характер. Різноманітність позицій з цього відкрито-дискусійного питання можна звести до п’яти точок зору:

1. Наука ототожнюється з практичною і пізнавальною діяльністю і часом її виникнення вважається кам’яний вік, коли людина починає накопичувати першу інформацію про світ, виробляти найпростіші знаряддя праці, освоювати примітивні способи діяльності. Основною формою передачі інформації у цей час був спосіб наслідування і копіювання.

2. У V ст. до н.е. на теренах Древньої Греції виникають перші дослідні програми, спрямовані на з’ясування фундаментальних принципів пізнання, цілеспрямовані дослідження природи з яскраво вираженою рефлексією на способи обґрунтування отриманих знань і самі принципи пізнавальної діяльності. Отже, наука в Древній Греції – це особливий вид знань, знання з його обґрунтуванням.

3. Пізнє середньовіччя ХІІІ – ХIV століття заклало основи переоцінки досвіду на фундаменті спекулятивного мислення. Роджерс Бекон проголосив математику ключем до всіх інших наук, закликаючи покладатися не авторитет Святого письма, а на спостереження та експеримент.

4. Новий час ототожнив науку з природознавством. Народження науки ототожнювалося з народженням фізики, біля витоків якої були І. Кеплер, Г. Галілей, І. Ньютон. В цей час складається новий тип відносин між фізикою і математикою. «Біблією нової науки» стали «математичні начала натуральної філософії» Ньютона. Ньютон сформулював поняття і закони класичної механіки, дав математичне формулювання закону всесвітнього тяжіння, створив (незалежно від Лейбніца) диференційне та інтегральне обчислення, як адекватну мову математичного описування фізичної реальності. Паралельно відбувалося народження науки у якості особливого соціального інституту, про що свідчить виникнення у 1662 році Лондонського королівського товариства і Паризької академії наук у 1666 році. Статут Лондонського королівського товариства визначав мету діяльності його членів: вдосконалення природничих знань за допомогою експериментів, без втручання у богослов’я, метафізику, мораль, риторику або логіку.

5. ХІХ століття оформлює науку в особливий вид професійної діяльності. ХІХ століттю наука завдячує трьома великими відкриттями: закон збереження і перетворення енергії (Ю. Майер), клітинна теорія живої речовини (Т. Шванн і М. Шлейден) та теорія про еволюційний розвиток живої природи (Ч. Дарвін). У сфері техніки з’явилися паровоз, параход, залізниця, паровий трамвай, телеграф, електромотор, револьвер, капсульна рушниця, телефон, друкарський станок. Нова система освіти потребувала деперсоналізації та раціоналізації знань, прозорої ясності понять, нової системи підготовки кадрів вузько-кваліфікованих робітників, організації масового навчання «без особистісному» знанню. Діяльність по організації та обслуговуванню виробництва стала гідною в очах суспільства. Відбулося своєрідне «приземлення науки», чітко окреслилася її матеріально-виробнича орієнтація. Наука стала базою техніки і технології.

Названі етапи можна інтерпретувати як час виникнення науки (що зустрічається в літературі) і як фази розвитку, становлення наукового знання. Питання періодизації історії науки та її критеріїв залишається відкритим.

Визнаним підходом до означеної проблеми є позиція російського методолога науки В. Стьопіна, який на матеріалі природознавства (в першу чергу фізики) пропонує зафіксувати в історії формування розвитку науки дві стадії, що відповідають двом різним методам побудови знань і двом формам прогнозування результатів діяльності:

І стадія – переднаука (давні часи – ХVІІ століття);

ІІ стадія – наука (ХVІІ століття – сучасність).

Переднаука (до класичний етап) характеризується зародженням елементів науки в Древньому Сході, Греції, Римі, в добу середньовіччя і до часів ХVІ – ХVІІ століть. Формування перших форм наукових знань традиційно пов’язують з античністю, але Давній Схід те ж вражає своїми здобутками. Китай дав світові порох, компас, механічний годинник, фарфор, папір. На думку деяких дослідників китайська цивілізація між І ст. до н.е. і ХV ст. н.е. значно перевершувала європейську у застосуваннях знань в потребах практики, проте не створила європейської епісистеми. Єгипетські жриці накопичили знання у сфері математики, астрономії, медицини, фармакології, психології, оволоділи мистецтвом муміфікування, гіпнозу, іридодіагностики, але не створили теорій, що є найважливішою ознакою наукового знання.

Шумери винайшли гончарне коло, колесо, кольорове скло; древні вавілоняни на основі астрономічних спостережень розробили календар, створили розвинену арифметику. Вражає медицина і математика Древньої Індії. За переказами, Будда на питання про закони світу і його устрій відповідав «шляхетним мовчанням», раціональне дослідження світу, теоретичне вирішення проблеми не притаманне східному типу мислення. За переказами Будда говорив, що людина, в тіло якої влучила стріла, повинна позбавитися від неї, а не розмірковувати над тим, з якого матеріалу вона зроблена і ким випущена. Релігійно-містична форма знань Давнього Сходу пояснює його специфічний характер, орієнтацію на обслуговування практичних цілей, регулювання господарського життя. На Сході геометрію розвивали, щоб виміряти ділянку землі, у Греції – щоб пізнати світ.

Грецька наука з моменту її зародження була теоретичною, спрямованою на отримання знань, шляхом логічних міркувань. Критика і руйнування міфологічних систем, досить високий рівень виробництва, «велика колонізація» греками у VІІІ – VІ ст. нових територій, зародження натурфілософії стала причиною культурного перевороту, так званого «грецького чуда» VІ – V ст. до н.е. Демократичні грецькі поліси створювали умови відкритої вільної комунікації та обміну інформації. На центральних ринкових площах (агорах) відбувалася не лише торгівля, а і народні збори, на яких обговорювалися державні справи, обиралися посадові особи, зіштовхувалися позиції, що сприяла появі ораторського мистецтва переконування, коли кожен міг сумніватися, заперечувати, ставити питання, вимагати доказів. В лоні ораторського мистецтва зароджувалися логіка, правила «чистої раціональності». Фалес Мілетський першим поставив питання про необхідність геометричних тверджень. Греки перетворили докази геометрії в систему знань, безвідносно їх практичного використання, терміни «теорема», «аксіома», «лема» грецького походження. Для греків пізнати, значить виразити в поняттях, не слово, а категорія стає інструментом пізнання, що те ж є основою раціоналізму. Натурфілософія (споглядальницьке витлумачення природи) використовувала поняття, що входять в понятійний арсенал сучасного природознавства. Числа піфагорійців осягалися розумом, атомістика та елементаризм з’явилися у процесі з’ясування космогонічних проблем. Раціональність, теоретичність, споглядання – ознаки діяльності древнього грека, фізична праця (в тому числі й експеримент) – справа не почесна. Значна заслуга Аристотеля у створенні логіки, він першим зробив предметом дослідження правила мислення, за допомогою яких будують докази і математика, і геометрія, і арифметика, і оптика, тобто всі науки.

У середньовічній Європі пізнання здійснювалося під контролем церкви, вважалося, що повнота знань доступна лише творцю, у світі створеному Богом не залишалося місця об’єктивним законам. Не закони, а провидіння є основою буття, воно ж – предмет теології, а не науки. Середньовічні вчені, як правило, були вихованцями не європейських, а арабських університетів. Приблизно з VІІІ століття на арабському Сході мали місце значні досягнення у сфері математики, фізики, астрономії, медицини, будувалися обсерваторії, створювалися бібліотеки. У Багдаді були зосереджені вчені, перекладачі, переписувачі з різних країн, ними були перекладені праці Евкліда, Аристотеля, Архімеда. Даниною східній традиції залишалося домінування прикладів і задач практичного змісту. Видатні вчені арабського середньовіччя успадкувавши традиції єгиптян і вавілонян, перейнявши у греків прийоми раціонального мислення, майже впритул підійшли до створення хімії, оптики, основ тригонометрії, здобули славу лікарів. Серед всесвітньо відомих арабських мислителів Абу Алі ібн Сіна (Авицена), Ібн-Рушд, Аль-Фарабі та інші. Середньовічні маги, алхіміки заклали основи діяльності практиків-експериментаторів, а не теоретиків-концептуалістів.

З ХІV – ХV століття центром природничих і математичних досліджень поступово знову стає Європа. Англійський філософ-номіналіст і логік І. Оккам формулює правило пізнання яке вимагає видалення з науки понять, що не підлягають досвідній перевірці або інтуїтивному знанню. Воно отримало назву «лезо Оккама» і формулюється таким чином: «не треба множити сутності без необхідності». Серед тих, хто підготував народження науки був: М. Кузанський, впровадивши методологічний принцип спів падання протилежностей – максимуму і мінімуму, єдиного і безкінечного, висунув ідею про тотожність руху і спокою. В. Стьопін відмічав, що переднаука завершується і наука у власному значенні починається в той момент, коли в останнє формується особливий тип знання – теорія, тобто з’являється можливість отримувати емпіричні залежності як наслідки теоретичних постулатів. Це означає, що пізнання починає будувати фундамент нової системи начебто «над» реальною практикою, спів ставляючи теоретичні конструкції з ідеальних об’єктів з практикою. Таким чином, методом формування знання перед науки є створення первинних ідеальних об’єктів (смислів, термінів, правил оперування ними) безпосередньо на основі практики, діяльність мислення сформована на основі повсякденного досвіду представляла ідеалізовану схему практичних дій. Методом побудови знань у науці є шлях абстрагування і систематизації предметних відносин, при цьому ідеальні об’єкти запозичуються вже не з практики, а з раніше існуючих систем знань і застосовуються в якості будівельного матеріалу у формуванні нових знань в якості схематизованого образу предметних структур дійсності. Наука орієнтується на пошук структур, які не можуть бути виявлені безпосередньо в практичній діяльності (наприклад, віднімання від меншого числа більшого), створює нове знання характерне раніше невідомим структурам дійсності (наприклад, математика відкриває клас від’ємних чисел).

Наука (в першу чергу у формі експериментально-математичного природознавства) починається на межі ХV – ХVІ ст. відокремлюючись від філософії і має свою історію становлення: класичний, некласичний, постнекласичний (сучасний етапи). В. Кохановський пропонує вважати критерієм даної періодизації розвитку науки у власному значенні: 1) співвідношення об’єкта і суб’єкта пізнання; 2) ідеали, норми і методи наукового дослідження; 3) певний стиль мислення; 4) понятійний апарат. Коротко охарактеризуємо кожен з означених етапів.

Класична наука (ХVІІ – ХІХ ст.), чітко розмежовує об’єкт і суб’єкт дослідження, домінуючим стилем наукового мислення є націленість на предмет сам по собі, безвідносно до умов його вивчення суб’єктом.

Все більше усвідомлення практичної цінності науки («знання – сила») посилило увагу до проблем, методів, форм, можливостей і механізмів пізнання. Геліоцентрична концепція М. Коперніка, поєднання чуттєвого і раціонального, синтетичного і аналітичного. Г. Галілеєм, закони руху планет навколо Сонця І. Кеплера підготували основу механістичної картини світу І. Ньютона, який по-перше, чітко відмежував науку від натурфілософії, розкритикувавши останню (згадаємо, «Фізика, бійся метафізики!»), по-друге, розробив класичну механіку як систему знань про механічний рух тіл, по-третє, сформулював основні ідеї, поняття, принципи механістичної картини світу (абсолютність простору і часу, впровадження понять «тіло», «корпускула», визнання атому елементарною часткою речовини, а жорстку детермінацію – принципом існування явищ природи на зразок годинникового механізму (матерія – інертна субстанція, речі позбавлені взаємозв’язку, час – тривалість, простір – «вмістилище» речовини).

Некласична наука (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) спростовує об’єкти візи класичної науки, визнає залежність пізнання від суб’єкта пізнавальної діяльності, від застосованих суб’єктом методів і способів його отримання. Промені Рентгена, явище радіоактивності, квант дії Планка (постійна Планка), квантова модель атома Резерфорда-Бора, спеціальна і загальна теорія відносності Ейнштейна, квантова механіка – далеко не всі досягнення науки, які обумовили абсолютно нові філософсько-методологічні висновки про цілісність світу, про зростання ролі філософії у розвитку науки і механізмах виникнення нових теорій, нове розуміння причинності.

Постнекласична наука (друга половина ХХ ст. – сьогодення) віддає домінуючу роль суб’єктивності у процесі пізнання, співвідносить характер знань з ціннісними структурами. Синергетика орієнтує історичний час, системність і розвиток як найважливіші характеристики буття. Популярності набувають поняття біфуркації, флуктуації, не лінійності, невизначеності, дисипативної структури, тощо. Сучасна наука поєднує об’єктивний світ людини, формуючи «антропний принцип», тобто пов’язує існування людини (спостерігача) з фізичними параметрами Всесвіту. Наука прискорює темпи науково-технічного прогресу, створює техногенну цивілізацію, з її негативами і позитивами, змінює світоглядні орієнтації. Факт зміни світу сучасною наукою (в матеріальній, інтелектуальній, духовній сферах) провокує песимістичні роздуми про «кінець науки», про пошуки нового типу раціональності, в основі якої мають бути чітко виражені гуманістичні орієнтири і цінності.

Аналізуючи процес розвитку науки треба звернути увагу на певні методологічні засади. По-перше, зміна етапів розвитку науки не означає автоматичного знищення попередніх знань і прийомів. Криза існуючого порядку речей, протиріччя є початком, поштовхом формування у межах існуючої системи знань нової, яка «успадковує» певну інформацію попереднього етапу, можливо перетворюючи і модернізуючи її. Так, наприклад, квантова механіка залишає поле дії класичній механіці, некласична наука не знищує класичну, а лише обмежує сферу її прояву. Це свідчить про кумулятивний характер розвитку науки. По-друге, не заперечуючи досягнення великих східних цивілізацій, арабського світу, домінуючою є позиція, яка визнає науку плодом європейської цивілізації, а наукові революції пов’язує переважно із Західною Європою. Ця позиція отримала назву європоцентризму, правда вона має своїх опонентів, які критикують європейську науку за надмірну раціоналізацію і способом її гуманізації називають орієнтацію на ідеал гармонії людини і світу традиційних східних культур.

По-третє, наукове знання маючи свою внутрішню логіку, відчуває вплив зовні соціальних обставин, які можуть прискорити або загальмувати його розвиток. Окреслилися дві протилежні точки зору на джерела динаміки наукового знання. Інтерналізм пояснює розвиток науки лише історією ідей, інтелектуальними традиціями, внутрішніми, притаманними їй закономірностями. Інтерналісти (А. Койре, Р. Холл) вважають, що розвиток наукових ідей відбувається іманентно та автономно, історія науки – це інтелектуальна історія, яку не можна пояснити зовнішніми факторами. Екстерналізм, навпаки, факторами динаміки науки називає соціальні замовлення, соціоекономічні орієнтири, культурно-історичний контекст. Екстерналісти (Р. Мер тон, Дж. Нідам) визнають детермінантами науки зовні соціальні фактори: економічне зростання або занепад, політична стабільність чи дестабілізація, нагальні практичні проблеми. Радикалізація позицій налаштовує інтернаціональність на ігнорування дослідження впливу соціальних факторів екстерналістів – на аналіз не самого наукового знання а інституційного оформлення науки та соціально-економічних запитів до неї з боку суспільства.

Всю історію науки супроводжує діалектичне поєднання процесів диференціації та інтеграції. Диференціація науки відбувається внаслідок деталізації сфер пізнання, освоєння нових сфер реальності. Інтеграція науки орієнтована на синтез знань, містить у собі механізм «відкривання» дисциплін одну для одної, відкриваючи власні категоріальні апарати і дискурси. Спочатку науки формувалися по предметному принципу, що зумовлювало диференціацію, тепер характерним є принцип проблемної орієнтації, коли нові області знань виникають у відповідь на масштабні теоретичні або практичні проблеми. Особливим видом інтеграції знань є ??? (від грецької поєднане), використання методів досліджень різних наук у вирішенні специфічного нестандартного комплексу завдань. Наприклад, проблема штучного інтелекту об’єднує в єдиний комплекс знання з фізики, хімії, лінгвістики, психології, нейрофізіології, логіки, філософії. Тенденцією розвитку наукового знання є математизація наукових теорій і зростання рівня їхньої абстрактності. Математизація, тобто застосування кількісних понять і формальних методів математики залежить від характеру науки і досконалості математичного апарату. Часто відповідь на питання дається у числовій формі, предмет дослідження замінюється математичною моделлю і вивчається за допомогою обчислювально-логічних алгоритмів з використанням комп’ютерних систем. Своєрідна «гра формул» і символів проникає і в дослідження соціальних процесів, явищ культури, у ті сфери які непросто піддаються математизації. Проте сфера гуманітарних наук стає все більш відкритою для математизації. Протилежною тенденцією є широке застосування філософії та її методів у всіх науках (сьогодні фізик не може не бути філософом) і посилення ролі поза раціонального компоненту пізнання (інтуїції, осяяння, натхнення), не за рахунок ігнорування раціональності а на основі реамінування ідеї відмови демаркації «наука – не наука».

2. Орієнтація на науку традиційно мала місце у філософії позитивізму, який зразком «правильного» знання вважав природничі науки. О. Конт, Р. Авенаріус, Е. Мах звинувачували філософію у спекулятивності віддаючи перевагу пізнанню, що спирається на досвіді, досвідом перевіряється і контролюється. Неопозитивізм (20-ті – 60-ті роки ХХ ст.) здійснює демаркацію наукового і ненаукового (філософського) знання. Неопозитивісти (М. Шлік, Р. Карнап, Л. Вітгенштейн, Б. Рассел) заперечували філософію як основу теоретичного пізнання, називаючи науку способом з’ясування сенсу. Неопозитивісти абсолютизували логічну і мовну проблематику, зводили знання до так званих «атомарних», «протокольних» речень, що фіксують дані «чистого досвіду», адже, те що може бути сказане ясно. Вони запропонували використати принцип верифікації (від латинського – роблю істинним) – процес встановлення істинності твердження в результаті його емпіричної перевірки, в якості основи демаркації науки і не науки.

Постпозитивізм (Юр ХХ ст.) визнає значимість філософії як джерела ідей і віддає перевагу пошуку і аналізу законів розвитку науки. Динаміка наукового знання, моделі розвитку науки – предмет філософії постпозитивізму.

Карл Попер – один з найбільш впливових представників європейської філософії науки ХХ ст. критерієм демократії він пропонує вважати не принцип верифікації, а принцип фальсифікації (від латинського – роблю хибним, спростовую), інколи його концепцію називають «фаллібізмом». Немає критерія істини, є критерій помилки, наголошує Попер. Коли ми шукаємо спростування, ми розумні, критерієм раціональності є критичність. Не існує абсолютно істинних теорій, істинність теорії означає тільки те, що на данний момент часу ще не знайшлися факти її фальсифікації. Фазами динаміки наукової теорії він називає:

1. Проблема. 2. Висування гіпотези (спроба розв’язання проблеми). 3. Фальсифікація гіпотез або теорій. 4. Нова постанова проблеми в результаті дискусії.

К. Попер науковою вважає тільки теорію, яку можна спростувати, неспростовна теорія є ненауковою. Теорія яка суперечить фактам повинна відкидатися. Вчений порушує правила, коли не мириться з фактом крушіння своєї теорії. Зміна наукових теорій не лише справа звичайна, вона необхідна. Наука – це шлях прогресу, методом проб і помилок у якому все відкрите для критики.

Особливий інтерес представляє його концепція «Третього світу». К. Попер розрізняє три світи: 1. Світ фізичних об’єктів і явищ (природний); 2. Світ свідомості (психічний); 3. Світ мислення.

Третій світ складають теорії, проблеми, критичні аргументації, твори мистецтва, він опредмечений у мові, набуває об’єктного характеру, інколи теорії набувають, наче діти, незалежно від волі вченого існування і мають власне самостійне життя. Здатність до критики і спроможність створювати теорії – суто людська характеристика. Поппера цікавить не психологія вченого, а його теорія, не через суб’єкта пізнається теорія, а суб’єкт – через його теорію, тому епістемологію К. Поппера інколи називають знанням без пізнаючого суб’єкта. Боротьба між людьми можлива за Поппером лише у сфері інтелектуальній (це можливим робить тільки «відкрите суспільство»), суперниками виступають не вчені, а ідеї, єдиний інтерес вченого – безкорисне служіння науці.

Послідовник і учень Поппера англійський історик науки І. Лакатос виступає проти вимоги фанатичної фальсифікації свого вчителя. На його думку догматичний фальсифікаціонізм є утопією, адже «контр приклади», «аномалії» не завжди примушують вченого відмовитися від теорії. Новою стратегією раціональності є «витончений фальсифікаціонізм» або методологія науково-дослідних програм. Наука, за Лакатосом» - це не ланцюг теорій, це сукупність науково-дослідних програм, тоді як теорії – їхнє «жорстке ядро» (умовно неспростовні фундаментальні допущення програми, її основи, аксіоми). «Захисний пояс» програми складають допоміжні гіпотези, вони забезпечують збереження ядра, але можуть бути змінені у разі появи вагомих контрприладів, контраргументів. Позитивна евристика вказує перспективні шляхи розвитку досліджень, негативна евристика стримує зростання наукового знання, сприяє відставанню науки від потреб практики. Теорії у стані стагнації не зразу відкидаються, деякі вчені інколи роками шукають «вирішальний експеримент», теорії можуть поступатися місцем, спалахувати з новою силою або модифікуватися. За Лакатосом у науці відсутнє панування єдиної теорії, в науці має місце спілкування і суперництво програм. Діяльність вчених має творчий характер, внаслідок дискусій, у пошуках прихованих у програмі можливостей, вчені можуть опинитися перед зовсім несподіваними і неочікуваними результатами. Науково-дослідна програма на початку свого існування не зовсім ясна, остаточно вимальовується лише в перспективі, набуваючи повноти і завершеної форми з часом, поступово. В теорії Лакатоса відсутній критичний радикалізм Поппера.

Соціокультурні і психологічні фактори розвитку науки досліджує Т. Кун. Центральною категорією його теорії є поняття парадигми. Парадигма – дисциплінарна матриця науки, сукупність теоретичних стандартів, методологічних норм, цінностей, світоглядних установок, прийнятих науковим співтовариством. Парадигма – це не теорія і не дослідна програма, вона, по-перше, окреслює простір дослідження, по-друге, визнана науковим співтовариством за основу для подальшої роботи.

Розвиток науки пояснюється послідовною зміною двох періодів:

1. «нормальна наука»;

2. «наукова революція»

«Нормальна наука» характеризується накопиченням фактів, спроможністю вчених вирішувати пізнавальні проблеми. До речі, К. Попер гостро критикував «нормальну науку» Куна, вбачаючи в ній небезпеку для існування самої науки, а про «нормального вченого» говорив із співчуттям як про людину, яку погано навчали, зробивши догматиком нездатним до критичного мислення.

За Куном на певному етапі розвитку «нормальної науки» виникають аномалії, невідповідність фактів і пояснень, що врешті-решт спричиняє кризу і наукову революцію, руйнування старої парадигми і формування нової. Спадковості і еволюціонізму в науці Кун не визнає, на його думку знання, накопичене попередньою парадигмою, відкидається після її руйнування. Прогрес науки характеризує тільки одну парадигму і її критерієм є кількість вирішених проблем, кількісне збільшення і зростання знань. Лакатос критикуючи Куна говорить, що Кун заміняє логіку відкриття психологією відкриття, звинувачуючи в ірраціоналізмі. Нова парадигма на думку Куна обирається науковим співтовариством, вчені начебто «обертаються в нову віру», відбувається своєрідне переключення гентальта, інсайт. Зміна парадигми змінює світ вченого. На відміну від Поппера, який пояснює розвиток науки виходячи з логічних правил, Кун бере за основу «людський» фактор, соціальні і психологічні мотиви, наголошуючи, що «як у політичних революціях так і у виборі нової парадигми, немає більш високої інстанції ніж згода співтовариства», психологія натовпу. Частіше всього об’єктом критики у концепції Куна є ірраціоналізм та «нормальна наука».

Принцип «гнучкої раціональності» впроваджує американський постпозитивіст С. Тулін критикуючи існуючі стандарти раціональності. В його баченні раціональність не має єдиних стандартів, відповідаючи історично обумовленим нормативам наукового дослідження, вона змінюється зі зміною «ідеалів природного порядку»,т раціональність – відповідність стандартам розуміння епохи, часу, ситуації. Основні риси еволюції науки повторюють дарвінську схему біологічної еволюції. Для Туліна теорії – це не логічні системи, а популяції понять, концептуальні популяції (аналог біологічних видів). На певних етапах виникають аномалії (елементи, що не відповідають «матриці розуміння»), вони виступають поштовхом розвитку науки. Внаслідок критичного відбору (аналог біологічної мутації та селекції) відбувається зміна методів і цілей наукової діяльності і збереження тих концептуальних варіантів, які найкраще адаптовані до вимог інтелектуального середовища (аналог знищення або збереження видів у боротьбі за існування). Механізм еволюції знань визначається внутрішніми факторами (інтелектуальний матеріал, раціонально реконструйоване середовище) та зовнішніми (своєрідна інтелектуальна екологія: соціальні, екологічні, політичні, психологічні умови існування науки. Вирішальною умовою виживання понять виступає їх можливість обслуговувати інтелектуальні запити, поглиблювати розуміння світу, джерелом концептуальних змін – цікавість і здатність до роздумів окремих осіб. Тулін приміряє вищеозначені позиції, стверджуючи, що розвиток науки не таке вже й радикальне явище, а «нормальна» наука не така вже й кумулятивна.

Методологічну концепцію американця П. Фейєрабенда називають «епістемологічним анархізмом». Він використав точку зору Поппера і Лакатоса, за якою для спростування теорії при її зіткненні з суперечливим фактом потрібна ще одна теорія, фальсифікації, і на основі цього сформулював принцип проліферації (розмноження) теорій, що суперечить принципу «Леза Оккама» згаданому у попередній лекції. На його думку, вчені повинні створювати нові теорії, несумісні з існуючими і визнаними, створення альтернативних теорій сприятиме їх критиці і прискорить розвиток науки. Такий науковий плюралізм, що межує з анархізмом, робить можливим встановлення теоріями власних норм, теоретично навантажених мов і, по суті, унеможливлює їх порівняння як з позицій загальних методологічних стандартів, так і у відношенні до спільного емпіричного базису. Фейєрабенд приходить до парадоксального висновку: кожен вчений може створювати свої власні теорії, не зважаючи на протиріччя і критику, діяльність вченого не підпорядковується раціональним нормам. Розвиток науки ірраціональний, а нові теорії перемагають не тому, що відображають істину або відповідають фактам, а тому що мають більшу пропагандинську підтримку, відповідають «моді» та «ідеї». Таким чином, наука – ірраціональна і тому нічим не відрізняється від міфу, релігії і представляє одну з форм ідеології. Фейєрабенд виступає проти диктату науки, «наукового шовінізму», вимагає урівняти статус науки, релігії, міфу та магії, тому що, на його думку, без хаосу неможливе пізнання. Ця позиція є дещо екстравагантною але у час тотальної раціоналізації життя сучасної людини здобуває своїх прихильників.

Узагальнення матеріалу дозволяє виокремити 2 загальні моделі розвитку науки:

1. кумулятивіська модель (історія науки – кумулятивний, поступальний, прогресивний процес накопичення знань), інтегроване зростання;

2. революційна модель (розвиток науки передбачає певну перервність, докорінну зміну парадигм, наукові революції можуть змінювати не лише темпи а й напрямок розвитку науки.

Глобальні революції змінюють фундаментальні основи пізнавальної діяльності, локальні – характеризують окремі науки, міні-революції – розділи наук.

Австрійський філософ Е. Езер на питання як слід розуміти структуру історії науки, як еволюцію чи революцію відповідав: що в результаті безперервного процесу ніщо нове не виникає, нове – наслідок перервності, яка має свою історію, отже, розвиток науки відбувається швидше еволюційно ніж революційно, але еволюція здійснюється через «квазіреволюцію».

Філософська теорія розвитку науки вважається сформованою, але в силу багатогранності проблема продовжує привертати до себе увагу вчених і звучати актуально.