ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

РЕКОМЕНДОВАНІ НОРМАТИВНІ АКТИ ТА ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України (затверджений Законом УРСР від 28 грудня 1960 р., зі змінами та доповненнями).

3. Віденська конвенція про дипломатичні відносини від 18 квітня 1961 р. (ратифікована Президією Верховної Ради УРСР 21 березня 1964 р.) // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. — Амстердам-Київ, 1996.

4. Загальна декларація прав людини (прийнята та проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року) // Збірник законодавства і юридичної практики України. — 1997. — № 5.

5. Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 13. — Ст. 270.

6. Закон України «Про визнання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» від 23.02.2006 р. // www.rada.gov.ua

7. Закон України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. // www.rada.gov.ua

8. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію у часі законів і інших нормативно-правових актів) від 09.02.1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 7.

9. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 56 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частин першої, третьої статті 80 Конституції України, частини першої статті 26, частин першої, другої, третьої статті 27 Закону України «Про статус народного депутата України» та за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України про офіційне тлумачення положення частини третьої статті 80 Конституції України стосовно затримання народного депутата України (справа про гарантії депутатської недоторканності) від 26.06.2003 р. // Офіційний вісник України. - 2003. - № 17.

10. Кримінально – процесуальний кодекс України: Науково – практичний коментар / За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – 5-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрисконсульт, КНТ, 2008.

11. Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні. Затв. Указом Президента України від 10 червня 1993 року // Голос України. — 1993. — 26 червня.

12. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 р. № 9 // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах / упоряд. В.В. Рожнова, А.С. Сизоненко, Л.Д. Удалова. – К.: ПАЛИВОДА А.В., 2011 – 456 с.

13. Белоносов В. Критерии допустимости аналогии в уголовном процессе // Государство и право. — 2001. — № 7.

14. Бринцев, В. Д. Роль і значення правотворчості у формуванні єдиного правового поля Європи / В. Д. Бринцев // Вісн. Конституц. Суду України. - 2009. - № 2. - С. 80-91.

15. Великий Д. Аналогия и расширенное толкование в уголовно-процессуальном праве // Уголовное право. — 2005. — № 3.

16. Ветрова Г. Н. Уголовно-процессуальная ответственность / отв. ред. А. М. Ларин. – М. : Наука, 1987.

17. Волкотруб С.Г. Імунітет у кримінальному процесі України: Монографія. — Харків: Консул, 2005. Божьев В.П. Уголовно-процессуальные правоотношения. – М., 1975.

18. Громов Н.А., Полунин С.А. Санкции в уголовно-процессуальном праве России. — М., 1998.

19. Дроздов О.М. Джерела кримінально-процесуального права України. - Харків, 2008.

20. Демченко В., Стратонов В. Кримінально-процесуальний закон: стилістичні проблеми // Право України.— 2002. — № 11.

21. Капліна О. Поширювальне тлумачення і аналогія кримінально-процесуального закону: проблеми розмежування // Вісник Академії правових наук України. — Харків, 2004. — Вип. 4.

22. Капліна О. Буквальне тлумачення норм кримінально-процесуального права // Вісник Академії правових наук України. — Харків, 2005. — Вип. 1.

23. Капліна О.В. Право застосовне тлумачення норм кримінально-процесуального права: Монографія. – Х.: Право, 2008.

24. Клямко Є. Обратная сила уголовно-процессуальных норм // Законность. — 1997. — № 8.о

25. Кримінальний процес : підручник / за ред. Ю. М. Грошевого та О. В. Капліної. - Х. : Право, 2010. - 608 с.

26. Кримінально-процесуальне право України: Підручник / За ред. Ю.П. Аленіна - Х.: ТОВ «Одіссей», 2009.- 816 с.

27. Ларин А.М. Уголовный процесс: структура права и структура законодательства. — М.: Наука, 1985.

28. Лобойко, Л. М. Методи кримінально-процесуального права: монографія / Л. М. Лобойко. - Д., 2008.

29. Маляренко В. Кримінально-процесуальне законодавство України: питання становлення і розвитку // Право України.— 2003. — № 9.

30. Маляренко В.Т., Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Підручник / 2-е вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2008.

31. Мельников Ю.И. О гипотезе, диспозиции и санкции процессуальной нормы // Проблемы социалистической законности. — Харьков, 1986. — Вип. 17.

32. Милицин С.Д. Предмет регулирования советского уголовно-процессуального права. — Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1991.

33. Нор Н. Правова природа Постанов Пленуму Верховного Суду України та їх роль у механізмі кримінально-процесуального регулювання // Вісник Львівського Університету. Серія юридична. – 2007. - Вип. 44.

34. Погорецький М.А. Кримінально-процесуальні відносини: структура і система. - Харків, 2002.

35. Пархоменко, Н. М. Джерела права: проблеми теорії та методології. - К. : Юрид. думка, 2008. - 336 с.

36. Практика Європейського суду з прав людини: загальнотеоретичні дослідження // Пр. Львів. лаб. прав людини і громадянина НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування Акад. прав. наук України / редкол. : П. М. Рабінович (голов. ред.) та ін. Серія І, Дослідження та реферати. -Л. : Край, 2009. - Вип. 21. - 152 с.

37. Рожнова В.В. Застосування аналогії у кримінальному процесі // Вісник Національного університету внутрішніх справ.- Харків, 2005. - Вип. 30.

38. Савонюк Р. Щодо термінів і понять Кримінально-процесуального кодексу України // Право України. — 2004. — № 2.

39. Соловьёва Т.А. Социальная ценность уголовно-процессуальных норм. — В кн.: Уголовно-процессуальные формы борьбы с правонарушениями. — Свердловск, 1983.

40. Соловьёва Т.А. Оценочные понятия и суждения в уголовно-процессуальном праве // Известия вузов. Правоведение. — 1986. — № 3.

41. Столмаков А.И. Понятие и классификация санкций норм уголовно-процессуального права // Известия вузов. Правоведение. — 1977. — № 3.

42. Тертишник В. Концептуальна модель КПК України і проблеми реалізації ідей правової держави у сфері правосуддя // Право України. — 2003. — № 11.

43. Трагнюк Р. Принципи і стандарти захисту учасників кримінального судочинства в міжнародних документах // Право України.— 2002. — № 8.

44. Уголовный процесс: Учебник / Под ред. В.П. Божьева. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Спарк, 2004.

45. Удалова Л.Д. Кримінальний процес України: Підручник. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2007.

46. Філатов В.М., Солодкий С.А. Застосування норм міжнародних договорів і рішень Європейського суду з прав людини у кримінальному судочинстві // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 7.

47. Францифоров Ю.В. Действие механизма уголовно-процессуального регулирования в уголовном процессе // Российский следователь. - 2004. - № 2.

48. Элькинд П.С. Сущность советского уголовно-процессуального права. - Л., 1963.

49. Элькинд П.С. Толкование и применение норм уголовно-процессуального права. — М., 1967.

ВСТУП

Основні положення лекції вже знайомі курсантам після вивчення курсу теорії держави і права. Тому перш ніж почати розглядати питання теми необхідно звернути увагу на особливості теоретичних положень теми.

Так, Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч.1 ст. 8 Конституції України). У рішенні Конституційного Суду України від 27 грудня 2001 року № 20-рп/2001 зазначається, що верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу і правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути пронизані передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.

Слід пам’ятати, що змістом кримінально-процесуального закону є кримінально-процесуальні норми, які встановлюються державою (приймаються органом законодавчої влади – Верховною Радою України), є загальними і обов’язковими правилами поведінки для всіх суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, виконання яких забезпечується в основному добровільними діями учасників процесу, а у необхідних випадках засобами державного примусу і загрозою юридичної відповідальності.

Окрім цього, лише кримінально-процесуальний закон є джерелом кримінально-процесуального права, а джерела - сукупність кримінального-процесуальних норм, закріплених у законі.

Зовнішньою документальною формою кримінально-процесуального законодавства є нормативні акти (Кримінально-процесуальний кодекс України Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», а також деякі інші акти, прийняті вищим органом державної влади). Але треба мати на увазі, що кримінально-процесуальні норми можуть складати частину змісту так званих комплексних актів, у яких регламентуються положення кримінально-процесуального порядку і положення, віднесені до інших галузей права (Конституція України, Закони «Про судоустрій і статус суддів», «Про прокуратуру», «Кодекс торговельного мореплавства» тощо).

ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Кримінально-процесуальне право– це самостійна галузь правової системи України, сукупність норм, які регулюють діяльність органів досудового розслідування, прокуратури та суду із розкриття злочинів, викриття й покарання винних, а також права й обов'язки громадян та юридичних осіб, які залучаються до сфери кримінального процесу. Ці норми встановлені державою з метою захисту правопорядку, кожної людини та юридичних осіб від злочинних посягань, а також для охорони прав і свобод осіб, що беруть участь у кримінальному процесі.

Кримінально-процесуальне право - це сукупність закріплених Конституцією України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та законами правових норм, що регулюють порядок діяльності органів розслідування, прокуратури та суду при провадженні у кримінальних справах.

Кримінально-процесуальне право є самостійною галуззю права, бо має:

- свій предмет правового регулювання (суспільні відносини, які складаються при розгляді та вирішенні питань про порушення кримінальної справи, її розслідуванні, судовому розгляді, а також при виконанні вироку, перевірці його законності та обґрунтованості);

- свій, специфічний, метод правового регулювання (специфічний спосіб юридичного впливу на відповідні суспільні відносини).

Кримінально-процесуальне право здійснює свій регулятивний вплив через систему кримінально-процесуальних відносин, учасники котрих діють у межах наданих їм прав і покладених на них обов'язків. Кримінально-процесуальні відносини, які є предметом правового регулювання та мають юридичний і фактичний зміст.

Юридичним змістом цих відносин є зафіксовані у нормах кримінально-процесуального права суб'єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників.

Фактичний зміст процесуальних відносин - це реально здійснювані їх учасниками дії, спрямовані на реалізацію своїх суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що визначаються інтересами у кримінальній справі (публічними чи приватними).

Кримінально-процесуальні відносини:

- за функціональною спрямованістю норм права, на основі яких вони виникають, є охоронними, бо завжди виникають з факту вчинення злочину (суспільно небезпечного діяння);

- за рівнем індивідуалізації суб'єктів можуть бути тільки відносними (права й обов'язки учасників всіх правовідносин у кримінальній справі є точно визначеними);

- за кількістю суб'єктів як прості (відносини, що виникають між слідчим і допитуваним), так і складні (відносини між слідчим, прокурором, суддею і обвинуваченим при вирішенні питання про взяття останнього під варту);

- за розподілом прав і обов'язків між суб'єктами завжди є двосторонніми, бо кожна сторона правовідносин має як права, так і обов'язки;

- за характером дій зобов'язаного суб’єкта - активні (слідчий зобов'язаний призначити експертизу у випадках, передбачених ст. 76 КПК) і пасивні (слідчий зобов'язаний утриматися від допиту свідка, який дає показання під псевдонімом, щодо дійсних даних про його особу — п. 4 ч. 1 ст. 69 КПК);

- за волевиявленням - управлінські, для виникнення яких достатньо лише бажання уповноваженої сторони (накладення судом грошового стягнення на поручителя в разі ухилення обвинуваченого від явки до органів дізнання чи слідства - ст. 153 КПК); договірні, для виникнення яких необхідне виявлення (згода) сторін правовідносин (примирення потерпілого з обвинуваченим - ст. 8 КПК).

Метод кримінально-процесуального права - це категорія права, завдяки якій здійснюється юридичний вплив держави на суб'єктів правовідносин, що виникають, розвиваються і припиняються у кримінальній справі, а також їх взаємодія один з одним.

Більшість кримінально-процесуальних відносин врегульовано із застосуванням імперативного методу правового регулювання (методу влади і підкорення), що має примусовий характер. Відносини сторін правовідносин при цьому будуються «по вертикалі» (слідчий - обвинувачений). Метод використовують за схемою «обов'язок + відповідальність».

Останнім часом для врегулювання кримінально-процесуальних відносин все ширше (особливо після «малої» судової реформи 2001 р.) застосовують диспозитивний метод правового регулювання. У його межах суб'єкт кримінально-процесуальних правовідносин має повну свободу у розпорядженні своїми процесуальними, а іноді й матеріальними, правами. Відносини сторін будуються «по горизонталі» (потерпілий - обвинувачений, у межах дії норми права, викладеної в ст. 8 КПК). При застосуванні цього методу відносини регулюються за схемою «право + гарантія».

Деякі кримінально-процесуальні відносини врегулювати з допомогою цих двох методів неможливо, зокрема тристоронні правовідносини. Наприклад, слідчий для того, аби вирішити питання про взяття обвинуваченого під варту, повинен звернутися до арбітра — суду. Тут слідчий діє щодо обвинуваченого не прямо, а немов би по дузі. Цей метод дістав у літературі назву змагального (судового).

Для кримінально-процесуального права як галузі публічного права є характерним спеціально-дозвільний тип правового регулювання, в основі якого лежить формула: «дозволено лише те, що прямо передбачено законом» (на відміну, скажімо, від загальнодозвільного типу правового регулювання, в основу якого покладено формулу: «дозволено все, що не заборонено»).

Кримінально-процесуальне право визначає завдання і систему кримінального процесу, порядок відносин суду, органів прокуратури, слідства і дізнання між собою та з громадянами, що беруть участь у процесі, а також порядок і форму провадження процесуальних дій.

Для правильного розуміння соціальної сутності кримінально-процесуальної діяльності в правовій державі основним є визнання принципу зв'язаності держави правами й свободами людини і громадянина на конституційному рівні. Визнання невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини, усвідомлення приналежності їх людині за самою її природою і відображення цього факту суспільною свідомістю створює передумови для дотримання державою, її органами, посадовими та службовими особами прав і свобод людини та зв'язаності їх цими правами і свободами.

Фундаментальним для розуміння сутності правової зв'язаності держави правами та свободами людини і громадянина є положення ч. 1 ст. 3 Конституції України, згідно з яким «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Ідея людини не набуває виразу виключно нормативної державної ідеології, як це було характерним для періоду дії радянських конституцій, а переводиться у площину реальних конституційно-правових відносин, перетворюється на нормативну базову основу легітимації влади і конституційно-правового обґрунтування обов'язків держави перед людиною. Згідно з ч. 2 ст. 3 Конституції України права і свободи людини, їх гарантії «визначають зміст і спрямованість діяльності держави», і держава «відповідає перед людиною за свою діяльність». Ідея гідності людини знаходить своє відображення і в інших статтях Конституції, зокрема у ст. 21, яка проголошує вільність людей і їх рівність у гідності та правах, ст. 28, яка визнає за кожною людиною право на повагу до її гідності, ст. 68, за якою кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Ці положення визначають захист честі та гідності людини, її прав на рівні суб'єктивних прав, у тому числі і судом (ч. 1 ст. 55 Конституції України).

Значення кримінально-процесуального права, його позитивна роль у житті суспільства визначаються передусім тим, що воно встановлює ефективний порядок розслідування та судового розгляду кримінальних справ, забезпечуючи умови для успішної боротьби зі злочинністю, наділяючи органи держави, посадових осіб необхідними повноваженнями, створюючи передумови для виконання завдань кримінального судочинства. Кримінально-процесуальне право встановлює правила, дотримання яких необхідно для достовірного з'ясування обставин кожної справи, встановлення по ній істини, для справедливого здійснення правосуддя.

Ця галузь права передбачає процесуальні гарантії прав особи, у тому числі конституційного права громадян на судовий захист, на особисту свободу, недоторканність особи, житла, охорону особистого життя громадян, таємницю листування, телефонних переговорів і телеграфних повідомлень, а також права оскарження дій посадових осіб. Важливе місце в системі цих гарантій посідає забезпечення права обвинуваченого на захист.

Регулюючи кримінально-процесуальну діяльність, кримінально-процесуальне право надає їй правового характеру, лежить в основі підтримання режиму законності в боротьбі зі злочинністю, створює передумови справедливого вирішення кримінальних справ. Конституція України підняла до конституційних норм ряд найважливіших положень кримінально-процесуального права, що означає визнання його високої соціальної цінності.

Зараз для визначення самостійного характеру будь-якої галузі права використовуються також й інші юридичні ознаки. Поняттям «режим галузевого правового регулювання» охоплюється поряд з особливим методом та способом також і специфіка системи принципів галузі й інші властивості типу правового регулювання. Кримінально-процесуальне право є фундаментальною (профілюючою) галуззю права (з огляду на те, що містить вихідний правовий матеріал, який потім так чи інакше використовується при формуванні правових режимів інших галузей права та вичерпно концентрує генеральні юридичні режими, галузеві методи правового регулювання). Кримінально-процесуальне право, його норми взаємозв'язані з усіма іншими галузями вітчизняного права, а також з галузями зарубіжних правових систем, норми яких в обов'язковому або факультативному порядку звичайно реалізуються в кримінальному судочинстві держави.

Фундаментальність кримінально-процесуального права зобов'язує щоразу при реалізації його норм з'ясовувати, які конкретно норми і які галузі права необхідно одночасно реалізовувати. У разі розбіжності правил галузевих режимів регулювання фундаментальність кримінально-процесуального права за загальним правилом вказує на пріоритетний характер процесуальних норм перед іншими (за рідкими винятками, прямо передбаченими Конституцією).

Право покликане слугувати задоволенню інтересів громадян, їх об’єднань, держави і суспільства в цілому. В цьому полягає його цінність, що виявляється в таких вимірах:

- соціальна цінність цієї галузі права полягає в тому, що вона втілює інтереси громадян у вільному від злочинності суспільному середовищі;

- інструментальна цінність кримінально-процесуального права – один із проявів його загальносоціальної цінності – полягає в тому, що воно є регулятором суспільних відносин, що виникають у зв’язку із вчиненням злочину; інструментом розв’язання кримінально-правових конфліктів у державі.

Як самостійна галузь права України, кримінально-процесуальне право має специфічні предмет та метод правового регулювання. Однак, як елемент системи права України, воно тісно пов’язане з іншими галузями права та галузями знань. Найтіснішим є зв’язок кримінально-процесуального права із загальною теорією права, конституційним правом, кримінальним правом, криміналістикою, оперативно-розшуковою діяльністю.

Загальна теорія права відіграє щодо всіх галузей права методологічну роль. Вона розробляє теоретичні положення щодо загального розуміння понять, норм права, механізму правового регулювання, тлумачення норм права тощо, які є вихідними для окремих галузей права, в тому числі й кримінально-процесуального.

Конституційне право регулює найголовніші питання суспільного життя, зокрема визначення засад кримінально-процесуальної діяльності. Майже 40 статей Конституції України (понад 20%) можна віднести до таких, що прямо чи опосередковано регулюють відносини у сфері кримінального процесу. Основні з них зосереджено у розділі 2 «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» та у ст. 129.

Кримінально-процесуальне право не може існувати без кримінального права, і навпаки, норми останнього не можна реалізовувати без першого. Зв’язок цих галузей права є настільки тісним, що в деяких державах до цього часу їх не поділяють на окремі галузі.

Норми кримінального права можуть містити найсуворіші санкції, однак без процесуальних норм вони будуть «мертвими». Норми процесуального права приводять у дію норми кримінального права. Якщо кримінально-правові норми – це «тіло», то процесуальні – це їхня «душа».

У загальній теорії права всі галузі права поділяють на:

1) галузі матеріального права;

2) галузі процесуального (формального) права.

Кримінальне право належить до першої групи, а кримінально-процесуальне – до другої. Кримінальне право визначає поняття злочину, кримінальної відповідальності, покарання, а кримінально-процесуальне – встановлює форму реалізації норм кримінального права (тому є формальним).

Зв’язок цих двох галузей права полягає у такому:

- вони є галузями публічного права;

- термін «кримінально-процесуальне право» походить від терміна «кримінальне право»;

- кримінально-процесуальне право містить низку бланкетних норм, які відсилають до положень кримінального;

- кримінальний процес розпочинається при виявленні відомостей про злочин (поняття ж злочину визначається кримінальним правом);

- деякі зазначені в ст. 6 КПК підстави до відмови в порушенні кримінальної справи (закриття справи) пов'язані з кримінально-правовими поняттями: відсутність події злочину – п. 1 ч. 1, відсутність складу злочину – п. 2 ч. 1;

- переважна більшість питань, що їх вирішує суд при постановленні вироку, мають кримінально-правовий характер:

- чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачують підсудного;

- чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону його передбачено;

- чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

- чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання підсудного, і які саме, та інші питання, передбачені ст. 324 КПК;

- кримінальне право встановлює перелік обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання (статті 66 та 67 Кримінального кодексу України, далі — КК);

- кримінальним правом регламентовано види, підстави і порядок застосування примусових заходів медичного характеру (статті 92-96 КК), підстави застосування і види примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК) та багато інших питань, безпосередньо пов'язаних із кримінально-процесуальним правом;

- санкції норм кримінального права в деяких випадках гарантують реалізацію норм кримінально-процесуального права (статті 371-390 КК).

Кримінально-процесуальне право перебуває у взаємному зв'язку не тільки з іншими галузями права України, а й з іншими галузями знань, здобутки яких використовують органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду при розкритті, розслідуванні злочинів, а також при розгляді справ у суді. Це такі галузі знань: криміналістика, оперативно-розшукова діяльність, судова медицина, судова психологія, судова психіатрія, кримінологія та ін.

Зв'язок кримінально-процесуального права і криміналістики полягає в тому, що криміналістика розробляє рекомендації щодо тактики провадження окремих слідчих дій і методики розслідування окремих видів злочинів, а також щодо найбільш ефективного застосування науково-технічних засобів для пошуку, виявлення і фіксації слідів злочину. Використання рекомендацій криміналістики не є обов'язковою вимогою для слідчого, однак воно сприяє якісному та ефективному застосуванню норм кримінально-процесуального права.

Досягнення природничих і технічних наук у кримінальному процесі використовують:

- у ході провадження у кримінальних справах експертиз із питань, що потребують спеціальних знань;

- шляхом залучення спеціалістів до участі у слідчих діях з метою надання допомоги у пошуку, виявленні та фіксації слідів злочину;

- самостійно слідчий під час провадження ним слідчих дій. Кримінально-процесуальні норми регламентують підстави та процесуальний порядок застосування спеціальних знань під час досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

Зв'язок кримінально-процесуального права таоперативно-розшукової діяльності (ОРД) виявляється в тому, що дані, здобуті під час ОРД, допомагають слідчому та особі, яка провадить дізнання, висунути версії, швидко встановити і затримати злочинця тощо.

На зв'язок кримінального процесу і ОРД є пряма вказівка у кримінально-процесуальному законі: «На органи дізнання покладається вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили» (ст. 103 КПК).

Щодо співвідношення кримінального процесу і ОРД слід зазначити таке:

1) ОРД, хоча і має ті самі цілі, що й кримінальний процес (встановлення обставин злочину), до структури останнього не входить;

2) кримінально-процесуальні дії та оперативно-розшукові заходи врегульовано різними джерелами права;

3) кримінальний процес гарантує вищий, ніж ОРД, рівень забезпечення прав і законних інтересів громадян;

4) на відміну від кримінального процесу, ОРД може мати негласний характер.

Оперативний працівник і слідчий діють у різних правових режимах, що зумовлює такі відмінності в їх діяльності.

1. Різні засоби й методи здійснення діяльності. Слідчий здійснює свою діяльність засобами і методами, передбаченими кримінально-процесуальним законом, що мають процесуальний характер. Оперативний працівник – засобами і методами, регламентованими Законом України від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-розшукову діяльність» та іншими законами, які передбачають використання для боротьби із злочинністю спеціальних, в тому числі й негласних, методів і засобів.

2. Різні права в застосуванні засобів і методів. Слідчий за жодних обставин не має права застосовувати засоби і методи, які використовує оперативний працівник. Він може провадити лише слідчі та інші процесуальні дії, передбачені кримінально-процесуальним законом. Оперативний працівник вправі провадити, окрім оперативно-розшукових, ще й слідчі дії, бо він має процесуальний статус особи, яка провадить дізнання.

3. Різні межі застосування процесуальних і непроцесуальних засобів і методів. Якщо майже всі слідчі дії можуть провадитись тільки після порушення кримінальної справи і до закінчення досудового розслідування, то оперативно-розшукові заходи – до порушення кримінальної справи, протягом слідства, а іноді й після закінчення провадження у кримінальній справі.

4. Різні результати діяльності. Якщо в результаті кримінально-процесуальної діяльності слідчий отримує судові докази, то оперативний працівник під час ОРД – тільки дані про факти, джерела таких фактів, які тільки шляхом наступного проведення слідчих дій можуть стати доказами у кримінальній справі.

12
• 3
• 4
• Далее ⇒