Чим цікавий літопис референдумів в Україні?
Новітня історія вітчизняних всенародних опитувань бере свій початок з 17 березня 1991 року. Щоправда, той референдум мав статус всесоюзного. А метою його організаторів було саме збереження СРСР, який розпадався, щоправда, у дещо іншій формі — «оновленої федерації рівноправних суверенних республік». 22,1 млн. жителів України (70,16% від загальної кількості тих, хто з’явився на дільниці) висловилися за збереження «підретушованої» імперії. Ще більше — 25,2 млн. (80,17%) — підтримали вступ своєї республіки в новий Союз. Ці результати (до речі, несподівані для самого Горбачова) дали привід серйозно засумніватися у прагненні УРСР до реального суверенітету.
Проте минуло трохи більше ніж півроку, і ті самі громадяни ще більш дружно сказали «так» незалежності. 31,9 млн. (понад 90%) українців 1 грудня 1991-го остаточно поховали Радянський Союз.
Пригадуються коментарі двох політиків з цього приводу. Перший зауважив: якщо в один день провести два референдуми з взаємовиключними запитаннями, одностайна народна підтримка, швидше за все, буде забезпечена в обох випадках. Другий розвів руками: «Ступінь здивування порівнянний зі ступенем захоплення. Пояснити можу, зрозуміти — ні...»
Не будемо ні сперечатися, ні погоджуватися. Просто нагадаємо описане вище золоте правило: референдум служить убивчою зброєю в розважливих руках політика, який має підтримку населення. А постпутчовий Кравчук за популярністю перевершував допутчового Горбачова. Це не є ні єдиною, ні (напевно) навіть головною причиною оглушливого успіху того референдуму. Але забувати про це не варто.
Подальші пригоди всенародного опитування в Україні дозволяють нам вивести ще одну закономірність: у нашій країні референдум є одним із найбільш ефективних методів політичного шантажу.
Потрібні приклади? Будь ласка.
У червні 1993-го після серії страйків, які прокотилися країною, вітчизняний парламент розглянув політичну ситуацію в Україні. Наслідком обговорення стало рішення про проведення 26 вересня того ж року референдуму. Предмет обговорення — довіра президенту і вищому законодавчому органу. Конституції, яка не дозволяла такого, тоді ще не було. Конституційного суду, спроможного скасувати таке рішення, — теж.
Як альтернативу антипрезидентська опозиція пропонувала Кравчукові дострокові вибори глави держави і Ради. Термін повноважень Леоніда Макаровича минав набагато пізніше, ніж каденція його парламентських опонентів. Але він погодився. На той час його популярність була, м’яко кажучи, не на піку. І виграти вибори йому здавалося більш здійсненним завданням, ніж заручитися вотумом довіри населення. Шантаж спрацював.
Ще приклад? 31 травня
1995-го, стомившись сперечатися з парламентом (який чомусь не бажав йти на серйозне посилення повноважень глави держави), Кучма видав указ «Про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президенту України і Верховній Раді України». Знову спрацювало. Леонід Данилович тоді ще мав дуже непоганий особистий рейтинг і вже мав навички застосування адмінресурсу. А от вищий законодавчий орган був не дуже впевнений ні у своїй популярності, ні в прозорості наміченого плебісциту. Через лічені тижні 240 депутатів, потупивши погляди, проголосували за сумнозвісний Конституційний договір. Глава держави, який перебирав на себе максимальну повноту влади в країні, указ про опитування вдячно скасував.
Через рік історія повторилася. Суперечки між президентом і народними обранцями з приводу того, який вигляд повинна мати Конституція, набули глибинного характеру. Наслідком конфлікту став указ «Про проведення всеукраїнського референдуму з питань схвалення нової Конституції України». Цей самий нормативний акт став однією з причин спішного згуртування депутатського корпусу, який через добу на-гора видав Основний Закон.
Довгожданий документ вийшов не зовсім таким, як хотілося б Леоніду Даниловичу. Але якби Верховна Рада мала трохи більше часу і свободи, то результати її законотворчої діяльності могли б обернутися для глави держави набагато більшими неприємностями. Вранці 28 червня 1996 року указ про референдум перетворився на звичайний аркуш паперу.
А от на третій спробі у екс-гаранта трапився конфуз. Події 2000 року дозволяють нам висловити припущення, що в Україні орудувати конституційним референдумом як інструментом психологічного тиску набагато простіше, ніж використовувати його як механізм реальної політики. Опитування населення, яке відбулося майже шість років тому, планувалося паном Кучмою як засіб розширення повноважень. Але не склалося.
Перший збій виник ще на стадії підготовки. Для референдуму було підготовлено шість запитань. Проте два з них у березні 2000-го досить несподівано відкинув Конституційний суд.
Але далі усе просувалося за планом. 90% громадян, які прийшли на дільниці, проголосували за скорочення чисельності членів вищого законотворчого органу, 89% — за позбавлення парламентаріїв депутатської недоторканності, 85% — за те, щоб наділити президента додатковими правами з розпуску ВР, 82% — за введення ще однієї законодавчої палати.
Що дала Кучмі ця грандіозна вікторія? А нічого. Ну, трохи попсував нерви депутатському корпусу, не більше. Мабуть, немає потреби описувати довгу й повчальну історію про так звану імплементацію. Президент наполегливо намагався втілити рішення референдуму в життя, він просив, вимагав, погрожував і зацікавлював. Але парламентарії не були схильні до політичного суїциду й узаконювати рішення відмовилися.
Історичної червневої ночі 1996-го Раді вистачило витримки і кмітливості передбачити спосіб боротьби з непогамованими владними апетитами глави держави. Основний Закон встановлював, що будь-які спроби внести зміни в Конституцію може робити лише Верховна Рада. Леонід Данилович чи то підступу не помітив, чи то протиотрути не знайшов. Але 2000-го ця конституційна норма серйозно порушила його плани.
У принципі, тодішній президент (це з його чуттям!) міг би запідозрити, що його задум не вигорить. Щойно рішення про референдум побачило світ, Рада відразу наклала на його проведення мораторій, причому відповідне рішення схвалили 309 депутатів. Серед них виявилося чимало тих, кого заведено було вважати пропрезидентськими політиками. Кучма, який встановив жорсткий контроль над усією країною, втратив абсолютний контроль над парламентом. Він не врахував цього, затіваючи свою гру.
Володимир Литвин, який обіймав у ті часи посаду глави президентської адміністрації, прокоментував депутатську постанову про заборону референдуму оптимістичним: «Референдум відбудеться за будь-якої погоди». І, як з’ясувалося, мав рацію. Інший близький соратник гаранта, Олександр Волков, оголосив, що «народ підтримає президента. Двісті відсотків». І теж угадав.
Однак із реалізацією задуманого не зрослося. Чому? Адже народ — джерело влади. Його воля — священна. Референдум — інструмент безпосереднього вираження цієї волі.
Безперечно. Але, з іншого боку, такою ж обов’язковою для виконання є і буква Конституції. А там чорним по білому записано, що при внесенні правок в Основний Закон аж ніяк не обійтися без участі депутатів. І хоч скільки вносили в Раду результати всенародного опитування, конституційними нормами вони так і не стали.
Уже тоді багато хто висловлював думку, що референдум (особливо конституційний) перестав бути безпрограшною лотереєю. А отже, наважуватися на всенародне опитування повинні тільки ті політики, які абсолютно впевнені у своїх силах і прораховують комбінацію до кінця.
Був і ще один нюанс. Його ім’я — Закон «Про всеукраїнський і місцевий референдуми». Ухвалений далекого 1991-го. Морально застарів ще в минулому столітті, а тепер і взагалі видається древнім. Після затвердження Конституції потребував термінового доопрацювання, але так його й не дочекався. Розмови про необхідність нагальної модернізації цього нормативного акта депутатський корпус заводив щоразу, коли президент висловлював намір «поспілкуватися з народом». Щойно небезпека минала, розмови змовкали. Через старість профільного закону повновагого правового визначення референдуму досі немає. Повноцінного механізму реалізації його рішень — теж.
Що ж таке всеукраїнський референдум і які правові наслідки його результатів?
Закон про референдум не скасований. Відповідно до існуючої правової практики, він має силу в тій частині, яка не суперечить чинній Конституції. Але сьогодні не кожен юрист візьметься судити, які його норми комутуються з Основним Законом, а які — ні.