ВІДЧУТТЯ ПРИСУТНОСТІ 2 страница
Почало розвиднюватися. У коридорі Памва вибирав книжки, замовлені на сьогодні. Він радий був їх позбутися - відразу двадцять томів, ціла підбірка Бальзака. Памва був масажистом. Він мав до того бездоганні руки - сильні, рухливі і великі. Багато років був найкращим (чи найпо пулярнішим) масажистом у місті. Спочатку працював при балетній групі у театрі. Знався з богемою, їздив на гастролі, ходячи вулицями, завжди зустрічався з жінками, котрих масував. Потім його запросили до цирку. То був чи не найцікавіший період життя. До того ж був ще зовсім молодим. Коли пальці почали знаходити собі інші захоп лення - скалолазіння, кераміку (руки пам’ятали кілька сотень жіночих тіл, кожна з неповторними тонкощами поверхні, він ліпив рельєфи - фраґменти мікроскопічної географії тіл, тоді згортав їх у порожнисті труби, виходили дивні топологічні утвори, вони ставали зрозумілими аж тоді, коли бралися у руки - шкіра впізнавала згини й вигини, котрі вели собою), теперот фортепіанну солористику - виходило, що руки придумували Памві біографію - часу на реґулярну роботу перестало вистачати, Памва перейшов на приватну практику. Робив дватри сеанси денно, завжди приходив додому до пацієнта, намагався вибирати тих, кому потрібні були тривалі курси. Все одно мав вільний вступ до театрального бару і при зустрічі з танечницями отримував запрошення на вистави, часом заходив до театру, але тільки на репетиції.
Памва позв’язував усі романи Бальзака, які тільки знайшов, у два високі стоси, взув трохи нагріті коло печі черевики, зробив з фляшки величезний ковток коньяку і, тримаючи його в роті, вийшов надвір. Якби не жовте листя, ранок можна було б прийняти за ранню весну - такими були небо, повітря, вітер. На вулиці нікого не було. Памва хотів дійти до зупинки, не ковтаючи, а там закурити, але з гори показався трамвай, і треба було підбігти, щоб встигнути. Він мусив прийти до пані професорової до дев’ятої години, щоб зробити масаж перед сном. Вона читала цілу ніч, а вранці трохи засинала. Памва приходив до неї раз на тиждень вже багато років. Спочатку брав гроші, але з часом перестав. Тепер він ще й носив їй книжки. Пані професорова читала дуже багато, часом перечитувала щось кілька разів. Того, що приносив Памва, не вистачало; він часто бачив її крізь шкло книгарень - перебирала книжки на верхніх полицях стелажів, стоячи на розкладній драбинці. Через кілька днів усе куплене здавала в ту саму книгарню, завжди втрачаючи на комісійних. Памва попросив, щоб його книжки продавала теж. Кілька разів вона намагалася віддати гроші, Памва не брав, і тоді пані професорова почала щось пекти до його приходу, переважно цвібаки.
Вулиця була порожня, і трамвай під’їздив дуже скоро, аж гойдаючись. Він роздмухував листя з рейок. І пасма про міння заповнювались порохами. Памва не знав, чи ковтнути коньяку і курити, коли піднебіння вже розтерпне, чи потри мати його в роті кілька зупинок. Наразі не ковтав. Бальзак нагадував йому дитинство, літо, гарячі дошки ґанку - то були одні з його перших книжок. Тепер він намагався підбирати романи для пані професорової так, щоб вона повторила, хай запізно, його історію читання. Особливе значення має відповідність порам року, фенології.
Їхати треба було до старого центру. Осінь, холод, порож ність дуже пасували до швидкої їзди трамвая вузькими порожніми вуличками з безліччю поворотів. Всередині трамвая було трохи людей і пахло милом, туалетними во дами і парфумами, не затертими іншими запахами.
Памва перейшов через вузьке кам’яне подвір’я, накрите шклом на рівні третього поверху, і потрапив у сецесійний під’їзд з вітражами. Нагорі над сходами теж було шкло, і люди тримали скриньки з квітами вздовж сходів. На поверсі пані професорової було чути, як радіо приймає папську Службу Божу з Ватикану. Памва ввійшов до помешкання, пройшов коридором до шкляних матових дверей і зазирнув до кімнати - пані професорова була на відправі, сидячи біля великого лампового приймача, Памві дуже подобалося, шо на шкалі були понаписувані назви міст. Він пішов до кухні, чекаючи кінця аудиції.
Передовсім ковтнув коньяку і закурив, скидаючи попіл до порцелянової попільничкитарільчика, посередині якої був спеціальний виріст, на який накладалося коробку грубих і довгих сірників так, що сірники відкривалися дополовини. Поснідав цвібаком і кавою з обгорнутого шаликом кавника. Взяв з креденса кілька фляшок з різними саморобними лікерами, виставив їх вряд і пив по черзі з малого келишка. Така була домовленість - Памва мусив снідати. Тоді закурив знову і взявся скручувати довжелезні тоненькі пахітоски, насипаючи на папірці перемеленого листя полину.
Добре те, що пані професорова була старенька і висохла. Останнім часом Памва не хотів масувати молодих жінок. Це оберталося подвійним ефектом: роблячи масаж, він мусив стримувати себе, щоб не перейнятися красою тіла, не надати рухам найменшого відтінку пестощів, а коли по справжньому був з жінками, уважав, щоб не використо вувати прийомів масажу, якими міг або безжально і байдужо допровадити до блискавичного оргазму, або цілковито втихомирити, знечулити, приспати.
В кімнаті дражливо пахло полиновим димом - Памва припалював болючі місця пахітосками, це належало до найвищого мистецтва. Весь час перед тим, поки він делі катно масував руками, молода кітка сиділа поруч, слідкуючи за пальцями і кидаючись час від часу на руки. Пані професо рова безпомічно сердилася, але Памві це не перешкоджало. Йому подобалося слухати, як бабця оповідає про прочитані книжки, не змушуючи Памву говорити, від чого він неймо вірно потерпав у більшості пацієнтів. Після масажу треба було трохи полежати. В тім часі Памва завжди сідав до піаніно. Таке піаніно могло бути цікавим хіба Памві - цілковито розстроєне, зверху заставлене книжками, а всередині поскладані слоїки з ґаляретками. До того ж поз довжні тріщини через цілий корпус. Значна частина клавіш западала, треба було витягати їх пальцями назад. Під накривку у шпари на клавіатурі понапихувано васильку проти молів. Памва повторював на піаніно всі ті маніпуляції, котрі щойно робив на тілі бабці. Це було надзвичайно легко, бо вони були подібними; піаніно страшенно деренчало, бадилля васильку і слоїки приглушували кожен звук, ніби натиснена ліва педаль, ті клавіші, котрі провалювалися від першого ж удару, Памва не видобував, і звуків, уможлив лених клавіатурою, ставало щораз менше.
Пані професорова за той час запакувала у серветку кус ник цвібака і разом з маленькою фляшкою вишнівки вклала до кишені Памвиного зимового плаща. На наступний раз вона просила щось Маркеса (в історії Памви - кінець берез ня, перемоклий ліс, вода не просочується крізь пласти безконечних листопадів, небо дуже синє, сонце крізь гла деньке галуззя ще порожніх дерев, листя лиш на якихось кущах, мертва залізниця серед лісу на висохлому насипі, нагріті рейки і шпали, тисячі несамовитих любовних пар жаб, всі жахливо кричать), натомість Памва порадив тепер перечитати оповідання Бахман, він принесе.
Надворі вже не пахло вугільним димом і сіркою з вокзалу - значить, випогоджується остаточно, дощу не буде. Був ще пізній ранок, а сонце світило так інтенсивно, що на вузьких вулицях не було затіненої сторони. Абсолютно тотальне безвідтінкове освітлення. За закритими повіками - теж тільки пласке, нічим не посічене оранжеве поле, жодних артефактів. А в ноги зимно, вітер тримався землі і наскрізь продував черевики через усі діри. Памва ввійшов до малень кої каварні на великій площі; колись тут було помешкання, це відчувалося, три зали - три кімнати, в кожній кімнаті голландська піч, вікна залишилися такими ж, як у помеш каннях - невеликі і з подвійними рамами.
Вони збиралися тут щонеділі - якраз в цей час, коли нікого ще не було. Памва прийшов і дозволив собі запалити в печі, біля якої вони сиділи. Пили дуже міцну каву із влятою у кожну філіжанку ложкою горілки.
Водій поливалки був їхнім оператором. Він міг позичати камеру лиш на кілька днів, тому кожен фільм треба ретельно продумати наперед і знімати за першим разом, без помилок і виправлень. Незабаром зима, вулиці не поливатимуться, він буде їздити на машині, котра замітає і визбирує сніг.
Шахіст - актор і звукорежисер, хоч вони не зробили ще жодного фільму з живим чи хоча б наговореним звуком. Він лиш записував Памвину музику на магнітофон і пізніше накладав її на фільм.
Ґалереїст встановлював світло, у виняткових випадках робив необхідні декорації, ґрим. Він продавав картини у приватній ґалереї, знав усіх художників, фотографів і часом запрошував їх для якоїсь консультації. Його стан постійно залежав від картин, серед яких він змушений був жити.
Памва теж був актором, до того ж він робив музику; ідеї, сценарії і режисуру придумували або всі разом, або по черзі. Памва відчував, що починає їх втрачати. Вони робили аматорські фільми на восьмиміліметровій камері вже багато років. Ніколи не показували інакше, як у своєму найближ чому оточенні. Потім познайомилися з Памвою. Спочатку їм лиш грав різні ролі і придумував музику; і це було найкраще. Пізніше сам почав відчувати потребу робити свої фільми, але вони його не завжди розуміли.
Памва рідко переймався чимось так сильно, як от віднедавна святим Франциском. Усі ті відчуття убогості, радості зреченості щодо чогось одного і натомість нарос тання чогось іншого, витворення складного кодексу і ри туалу, котрі однак роблять життя простим, якщо в них повірити, фізіологія босих ніг, дірявої одежі, недбалої їди, безвідповідальні мандрівки і самопевність молитви. Меха ніка доступності екстазу. Памві здавалося, що це є тим рівнем абсурду, коли той стає настільки природним, як дощ, сніг і цілий світ. Абсурд як сліди недосяжного мислення. Він переконав усіх, що треба зняти про Франциска, він сам відчував себе Франциском і поступово зробив Францисків з усіх. Аж тоді постановив собі уникнути режисури і роблення сценарію, тільки принесе п’єсу і буде робити все, що скажуть у тих фраґментах, де скажуть. Він ніколи не думав, що зможе наперед погоджуватися з найжорсто кішими втратами. Зрештою, тут нема ніякого закінчення. Останнє, що можеш втратити - то здатність втрачати, а це вже приводить до здобутку, котрий знову можна втратити. Памва навіть припускав, що насправді нічого не станеться, ні на поверхні, ні глибше - бо саму втрату він вже пережив кілька разів уявно.
Вони почали роздягатися. Кожен приніс якусь одежу для фільму, треба було переодягнутися і зробити фотографії, щоб побачити, як це виглядає. Було холодно. Водій, голий до пояса, приніс відразу чотири шклянки з горілкою, вони випили і нічого не відчули - починався екстаз. Памва казав, що францисканство не тоді, коли не холодно голому, а коли, мерзнучи, розбираєшся. Їхній одяг залишився на кріслах. Вийшли надвір, сонце все ж трошки гріло. Стали навпроти дверей: Памва у черевиках на босу ногу, стертих штанах і плащі, під яким нічого не було, ґалереїст босий, у самому лиш довгому обвислому светрі, шахіст теж босий, білі полотняні штани закочені, кілька сорочок одна на одній, рукавиці без пальців, хустка зав’язана на голові. Вони трохи так постояли - курили, віталися із знайомими, пропус каючи їх до дверей, розглядали себе у шклі, дивно рухалися, спостерігаючи за тінями, - треба було посправжньому змерзнути. Нарешті водій почав фотографувати: по одному, по двоє, всіх разом, лиця, зі спини, збоку, здалека, перейшов ши на інший бік площі. Памва попросив, щоб ще сфотогра фувати тіні і віддзеркалення. Нарешті плівка закінчилася, вони пішли до печі, вдягалися, витираючи брудні ноги, пили просто з фляшки Памвину вишнівку. Тепер було добре, як колись.
Прощаючись, випили ще горілки (завтра Памва принесе п’єсу, водій зробить фотографії і візьме камери, ґалереїст позичить у ґалереї потрібні лампи, шахіст розрахує час кожного фраґменту і нарисує схему послідовності епізодів; післязавтра перед ранком поїдуть на поливалці до озера в лісі, через двітри години вже всім треба буде вернутися до міста). Памва пішов з шахістом, він мав ще трохи часу.
Шахіст жив з того, що грав на гроші в сквері у шахи, тому й називався шахістом. Він мав дуже атракційний стиль гри, завжди збирав найбільше глядачів. Від найпершого ходу все робив для того, щоб створити на шахівниці якнайбільше небезпечних нерозв’язаних положень. Він підводив свої фіґури майже до фіґур суперника, виставляв більшість фіґур на поля під ударом, однак страхуючи їх іншими, переважно одна страхувала відразу кілька полів, він нагромаджував таким чином кільканадцять гострих моментів одночасно, добиваючись певної статики, нічого не збиваючи, навіть тоді, коли це було потрібно. Нарешті вичерпувалися можливості шахівниці. Тоді починався неперервний ланцюг почерго вого вбивання фіґур, без жодної зупинки, аж поки не залишалося по дві. А в таких ситуаціях шахіст умів грати так нудно і надійно, що ніколи не програвав.
У сквері його вже чекали, глядачі почали викладати гроші. Памва хотів трохи подивитися, але виявилося, що через хвилювання, холод і швидке пиття настільки сп’янів, що не міг зосереджуватися. Він посидів на сусідній лавці, але знову було недобре, не міг сидіти, не міг ні нахилитися ліктями до колін, ні спертися спиною на лавку. Повільно пішов алеєю догори, через діри до черевиків понабивалося багато дрібних і гострих червоних камінців, і Памва зійшов зі стежки, розкидуючи ногами жмутки листя, іноді продираючись через якісь кущі, через цілі смуги ялівцю і тисів, мало не як у горах. Ворони просто відходили вбік, деякі тримали у дзьобі горіхи.
Памва пройшов через цілий парк, який видався невели ким, хоч і йти догори, зайшов у бар готелю, замовив подвійну гірку каву (готель і бар були дуже дорогими, тому Памва попросив до кави краплю холодного молока) і вийшов з філіжанкою надвір. Сидів на низенькому паркані, тримаючи губами сиґарету, чекаючи, в кого б прикурити, бо хоч мав сірники, але не наважувався їх шукати, потім запалювати сірника, прикривати вогонь від вітру. Щоб зігрітися, знав добрий спосіб - треба тримати горнятко не руками - так гріються тільки руки - а затиснути між колінами. Нарешті прикурив, при тому чув, що власний голос змінений через труднощі артикуляції, коли просив вогню. Пив так повільно, що кава з молоком кілька разів міняла смак впродовж охолодження.
Відразу за готелем був невеликий базар. Памві раптом нестерпно захотілося шинки. Він купив трохи у м’ясника. Памва любив ляди зимового базару, коли всього дуже мало, але все на диво якісне і міфологічне. Біля окремого ряду було людно, розлазилися химерні побудови з диму - там про давали тютюни. Памва розважався, пробуючи самокрутки з різних ґатунків тютюну, випитуючи про місцевість, мацаючи пальцями цидулковий папір. Йому сподобалася архаїчність ситуації; багато чоловіків серйозно курили, дослухаючись до власних вражень і пильнуючи за найменшими мінами інших. Може, тому, що тютюни нагадували смак житану капрал, а може, було важливим відчути себе серед цих людей одним з них, але Памва, не думаючи і не вважаючи, купив по шклянці різних тютюнів, зсипаючи до однієї торбинки. Він підозрівав, що зможе викомбінувати вдома справжній житан.
Коли Памва вернувся, на дошці шахіста залишилось чотири фіґурки. Памва сів на лавку збоку. Вона була роз вернута в бік парку. В полі зору нікого не було. Через сукно сонце сильно нагрівало. В ці останні дні осені Памві не хотілося рухатися, напружуватися, здавалося найправиль нішим нерухомо сидіти, нагріваючись промінням, наби раючи тепла на зиму. Памва примружив очі, наставивши лице до сонця. Він залишив під повіками таку вузьку шпарку, що бачив лиш сплющений обривок сонця, обмо таний нитками світла, заплутаний у павутину, яскраву зсередини. Памві здавалося, так він собі уявляв, що пере буває на дні надгустого пересиченого розчину осені у височенній прозорій шклянці. Дерева вже за шклом, у висоту шклянка закінчується небом, а на дні Памва і осад листя.
Звуки потрібні ще й для того, щоб синхронізувати плин часу з перебігом візії. На дні шклянки було майже так тихо, як і в каньйоні. Памва навіть не цілком чув власний голос, коли почав говорити щось із шахістом. Той виграв досить грошей і хотів почастувати пивом. Памва зауважив, що і те, що він думає, не говорячи, звучить якось спотворено. На лавці сиділо двоє псів - малих, дуже інтеліґентних, вони притулилися до Памви, але не лежали, а сиділи полюдськи, в одного на голові не було шерсті - тільки брови і довкола очей, - шкіра була суха, гладенька, на потилиці збиралася у рухливі складки. Пси прийшли не знати звідки, нічого не просили, лиш спокійно чекали, коли їм дадуть те, що пахне у кишені. Памва погодував псів шинкою і пішов за шахістом. Пси не побігли з ними, а далі сиділи на лавці.
Памві здавалося, що шахіст дуже цілеспрямовано здійснює щось, про що Памва не знає, а він просто ледве за ним встигає. Звуки ж відстають або випереджують те, від чого вони мали б залежати, тому те, від чого мали б залежати звуки, але відстають або випереджують, є або сповільнено розтягненим, або пришвидшеностислим: вдарився ще в парку головою об галузку, хоч ніякої галузки і не було видно, але все ж він нагинався, то як міг зачепитися, і де міг подітися пакунок з тютюнами, якщо його не підібрав шахіст, чи там, де пили пиво, і сонце настільки спотворило бачення через звичайне шкло, що знадвору всередину виглядало як тераріум з іншими істотами і внутрішнім підсвітленням (а зсередини - ніби сидиш у пивниці під вікном із сонцем на заході, а людей бачиш лиш тих, що найближчі, і знизу догори, чи у трамваї, що їздив у неділю від цвинтаря до цвинтаря, це попри будинок Памви, але з таким згущеним запахом хризантем, що вже би нудило, якби якийсь інший запах, а не хризантем).
Анну треба зустрічати трохи по дев’ятій, а вже о четвертій Памва був удома і цілком добре себе почував. У ґалерею знову не зайшов (мав оглянути нові лампи), зупи варити не треба. Однак взявся перебирати фасолю. Довший час мав перед очима галюцинаційно забарвлені неправильні кульки фасолин, які перебивали будьяке тло, і тому якийсь час потім перед очима мав лиш галюцинаційні фасольки, на тлі яких розповзалося все.
Очевидно, що перебирання пальцями впорядковує мислення на медитативний лад - вервиці, обертання валків з текстами, добре темперований клавір; коли пальці автоматично добре роблять щось, то можна думати те, чого б не міг подумати, думаючи, що роблять пальці. Памва подумав про Анну.
Анна приїжджала ненадовго. Але ні він, ні вона не уявляли собі любові у її місті, тому вона або приїжджала ненадовго, або їхали кудись разом. Анна була значно молодша від Памви, а виглядала ще молодшою. Вони познайомилися тоді, коли вона вчилася в університеті. Вона вже була одружена і знала, що ніколи не житиме з Памвою, хоч ніяк не зможе без нього зовсім. Йому здавалося, що її любов має якийсь типологічний характер - вона любить не власне Памву, а естетику типу: типу його тіла, типу мислення, типу лиця, навіть типу біографії і досвіду, типу естетики його життя. А він відчував неймовірну ніжність, яка переростала у постійний страх за неї і передчасну готовність розправи, якби їй лиш щось хтось заподіяв. Памва дуже довго мучився невизначеністю їхнього стану, йому було важливо бачити її щодня протягом дня, однак вона сама поступово повернула все в інший бік, вона наполягала на тілесній компенсації, хотіла його тіла. Все у транскрипції тілесної любові. Переказати все риторикою тіла. Врешті, такий підхід виявився раціональним і психотерапевтичним, бо форма їхніх стосунків набула самодостатності. Поза тим вона не існувала поза Памвою. І не лише тому, що ніколи не мала кращого і відповіднішого чоловіка; передовсім зробила Памву героєм, об’єктом, темою своїх досліджень і міркувань. Дивно, що Анна була філософом, ще дивніше - вона працювала філософом у центрі постсучасних досліджень. Займалася проблемами тіла і тексту, текстуальності тіла і тілесності тексту, про музику Памви написала книжку (солористика: прозвучання заради поруху), і Памва був для неї одиноким доступом до первинного досвіду, може, він і був текстом у філософському розумінні, але у житті Анни лиш Памва існував як ненаписаний і нечитаний предмет філософствування. Іноді Памва думав, що може не дбати, як жити далі, бо є книжки, які перебрали на себе всі його відповідальності.
Памва відклав фасолю аж тоді, коли в кухні почало темніти. Щойно тепер роздягнувся. Він не міг згадати - чи добивався до старого побитого піаніно у ресторанчику з пивом, витісняючи тапера, чи це приверзлося (навіть пити намагався там, де був хоч який інструмент, бо міг досягти такого стану, коли фізично неможливо не грати, але так само часто Памві снилося, що виконує щось своє на фортепіано у незнаному місці, і до самого фортепіано торкається вперше, при цьому завжди розумілося, що присутнє ще якесь додаткове відчуття присутності). Натомість був певний, що Анна - єдина жінка в його житті, з якою не може філософст вувати.
Фасолю Памва відніс у лабораторію. Лабораторія була у другій кімнаті (з другої кімнати була лабораторія). Вся фасоля складалася на підлозі під вікном. Вікно можна було затемнити цілковито. Памва взяв лопату і насипав два повні відра піску з паки, що розміщалася посеред кімнати. Останні тижні те, що записувалося у реєстрі справ як «лабораторія», означало - перебрати ще трохи фасолі, досипаючи до тої, що сушилася, винести до смітника на подвір’ї два відра піску. Пісок він зсипав на окрему купу, може, комусь знадобиться. Вітер ставав усе сильнішим, приліпив до Памвиної купи обривки якихось паперів, Памва їх привалив піском з відра. У купі денеде траплялися маленькі макетики хатинок, мости з дитячих залізниць, гілочки ялівцю, що виглядали як зменшені дерева. Бо у паці довший час моделювався каньйон. Лабораторія існувала для віднайдення світла. Памва зрозумів колись, що його сон не мав би такої сили, якби не освітлення. Він захотів відтворити його і зробити звичайний, але дуже якісний діафільм про каньйон. Посеред порожньої кімнати поставив паку з піском, виліпив русло, береги, вбудував усі деталі ландшафту, пустив воду. Мав три фотоапарати. Один закріпив на рухомій щоглі зверху, другий встановив на штативі, а з третім переміщався навколо макета. Пробував усі можливі способи - через товщу різнокольорових розчинів, при різноманітній комбінації ламп, крізь різні рослини, зафарбовані аркуші паперу, пару, шкло, дим, марлю теж.
Виходили дуже гарні слайди, але відчуття присутності не було. Колись він медитував про різних жінок, котрі були з ним. Вони з’являлися у дивній формі. Одна - лиш у вигляді відображення у рухливій воді, інша замість контура постаті мала нестійку смужку вогню, ще одна виникала тільки в момент спалаху від іскри запальнички без газу, а остання існувала дуже близько, але притулена до якоїсь тканини з одного боку, а він - за крок від неї з другого. Незважаючи на все це, Памва знав, що вони присутні, а він при сутності, і що незвичні прояви від чуття. А от фотографії каньйону, зроблені на макеті, були чужими. Його каньйо новості не було, і він не перебував у тому каньйоні, котрий був. Памва відвів з паки воду і почав виносити пісок. Залишилося ще зовсім небагато. Краще не намагатися бути присутнім насильно. Краще зачекати, коли знову буде насправді. Краще такі речі переживати проживаючи. І кожне проживання буде видаватися так, ніби між ним і попереднім нічого не відбувалося. То ж можливо. А у розмонтованій лабораторії вирощувати гіацинти і крокуси, хай навіть марокканську маріхуану (смітники стояли посеред подвір’я, обмеженого дуже гарними довгими двоповерховими будин ками з неперервними балконами, ринвами, що йшли просто у підземну каналізацію, залізними сходами на різних рівнях; щовечора світилася інша комбінація вікон, висвічуючи щораз іншу територію; Памва ніколи не йшов звідси швид ше, ніж через кілька хвилин).
До приїзду Анни залишалося зовсім небагато часу. Памва хотів скупатися. Вода дуже довго нагрівалася не тільки тому, що слабкий газ через те, що всі почали палити у печах, а передовсім тому, що вже у ріці була надзвичайно холодною. До лазнички він взяв фляшку рому, перед приїздами Анни ром його знечулював.
Памва ще не почав митися, лиш грівся у воді, коли задзвонив телефон. Він мусив іти до телефона голим і мок рим через цілу квартиру. Сказали, що треба сьогодні ввечір прийти на нічне чергування - Памва працював медбратом у складі кардіологічної бриґади швидкої допомоги. Він був перегрітий і змерз, тоді ще й розбурхався, і почало трясти так сильно, що аж м’язи заболіли саме від тремтіння. Мусив ще трохи полежати у ванні, але накінець обіллявся холодною водою.
Памва сидів у кухні при столі. Всі дверцята креденса були відкриті, він час від часу вставав, брав щось звідти і знову сідав до столу. Памва любив несподівані виклики. Насам перед тому, що понад усе цінував перенапруження; до того ж це завжди цікаво. Памві подобався навіть ритм дуже чіткого, продуманого і послідовного збирання. Він випив страшенно міцну каву, з’їв ложку меду, чотири таблетки аспірину, розмішав у шклянці води глюкозу й аскорбінову кислоту, надушив соку двох ґрейпфрутів, доповнив фля шечку елеутерококу коньяком і випив усе відразу. Нарешті запарив чефір і закурив. Але не зміг сидіти, залишив запалену сиґарету і пішов одягатися. Тоді взяв магнітофон, чисту тасьму, мікрофон, приніс до кухні. Сиґарета вигоріла майже вся, Памва припалив від неї нову. Був у штанах, черевиках і майці, шлейки звисали з боків. Він натер чоло ромом, а руки кремом з алое. Приготував магнітофон для запису, накинув на плечі важкого зимового плаща; тим часом зотліла ще одна сиґарета.
На цей раз мусив запалювати сірника і почав говорити. Він хотів сказати, що часом все розлазиться, але розпов зається, втрачає керунок, але опановує поверхнями і площинами, що існує деструкція, яка заперечує можливість чистоти стилю, руйнує риторичні побудови і ставить під сумнів логоцентризм, визнання деструкції вертає свободу не вибирати, а тому можна бути серед всього і зі всім, це не риторика, а лінґвістика, хаос боронить від невідворотності, в інакшому разі миришся з тим, що все тримається на жінках, котрі переживають оргазм.
Памва трохи розказав про ті дні. Про те, що іноді живеш, ніби перебиваєш якийсь смак іншим, але і той не такий, як треба, тоді щось ще, знову зле, далі, далі трохи ліпше, треба трішки підправити, нарешті стає ніяк. Спеціально для Анни він наголосив на тім, що текст оповіді про день мусить залежати від дня - за ритмом, насиченістю, густиною, настроєм і силою напору. Саме звідси йому перестало подобатися наговорене, він ще трохи поговорив, а потім перемотав на початок і стер усе записане. Хотів спробувати ще раз. Врешті, треба казати іноді те, що розумієш. Найваж ливіше - Памва відразу ж намагався сформулювати імператив - знати і дати знати, що розумієш. Коли вони були разом, не траплялося відповідного моменту, а тепер не було Анни і видавалося непотрібним робити це без неї, хай і для неї.
Памві було приємно передчувати те, що відбудеться. Добре було уявляти собі, як Анна сюди прийде, як вона буде рухатися, коли нікого більше не буде, з’їсть приготовану ним вечерю, щось вип’є, послухає його голос, може, вийде на балкон, залізе до ліжка, буде чекати, засне, щоб скорше минула ніч. А Памва ще і крім того знав, що зуміє прийти хоч на хвильку посеред ночі, ще не знати як. Ця переко наність у майже неможливому відчувалася особливо гостро. Він переключився на радіо і крутився різними просторами ефіру. Зауважив раптом, що шкала частот - сильне джерело світла. В якомусь місті співав Коен; Памва зробив так, що це записалося з радіо на магнітофон. Перешкоди сильні, але пісня майже ціла. Памва знову перемотав на початок, прослухав Коена і зрозумів, що він залишить його для Анни. Часу залишалося дуже мало. Він швидко проговорив у мікрофон свої улюблені вірші Бродського, тяжко вимов ляючи слова поросійськи. На тасьмі записалося, як Памва затягувався сиґаретою і як видмухував дим.
Швидко зняв плащ, вбрав кілька светрів, натягнув шлейки і знову плащ. Ковтнув дві таблетки нітрогліцерину і вийшов на сходи, сховавши ключ у домовленому місці. У довгий коридор на першому поверсі між сходами і брамою вітер понамітав твердого сухого листя. Воно далі рухалося і шкрябало голосно бетонну підлогу, мов кігті малих звірів. Все подвір’я заповнилося місяцем. Починався мороз, і здавалося, що саме місячне світло - його причина. Довкола місяця не було хмар, однак коли Памва скоро йшов через подвір’я, піднявши лице до неба, то щось рухалося - або сам місяць, або найосвітленіший фраґмент неба. Більші калабані видавалися теплими, а от менші перетворилися на лід аж до дна. І лиш там, де лежав який листок, збереглася вода.
Памва знав таку дорогу до лікарні, котрою можна було пройти, не виходячи на вулицю - самими лиш подвір’ями. Шалена тахікардія - наслідок неспання і всіх стимуляторів - аж перебивала дихання. Відчувалося, як від надниркових залоз, наповнених адреналіном і всякими іншими гормо нами, розходиться по всій спині такий лоскіт, ніби судини були окуповані різними комахами; важко витримувати. Тіло було у максимальному тонусі - кожен рух робився так, щоб витратити якнайбільше енергії; Памва ледве стримувався, аби не зробити сальто.
На одному подвір’ї в альтанці сиділи якісь люди, Памва побачив три сиґаретні вогники. В цім районі його знали, до того ж був старшим, тому не почував жодної небезпеки. Він відійшов досить далеко від альтанки, коли почув, що ззаду хтось біжить. Памва повернувся і побачив великого пса, котрий мчав по алейці просто до нього. Памва зробив кілька кроків назустріч, сильно тупаючи ногами і ревучи, як звір; руки виставив уперед. Пес зупинився, але не відступив і ще не перестав нападати. Памва мусив безперервно дивитися на нього і тримати себе у напруженні. Помалу відходив крок за кроком назад, а пес так само напружено і помалу ішов за Памвою, чекаючи, коли той хоч трошки відвернеться і можна буде напасти. Памва відчував усередині зрушення більше, ніж від нітрогліцерину. Так вони пройшли близько десяти кроків, видно, перетнули якусь межу, бо пес раптово розслабився, отріпався, замахав хвостом і цілковито збайдужів до Памви. Ще пару кроків Памва зробив зад куючи, а потім повернувся, мало не упав, бо заплуталися ноги. Він слабнув настільки очевидно, що відчував, як важче стає виконати кожну наступну фазу розтягнутого у часі одного кроку. Весь адреналін вибухнув і розвіявся. Памва присів і перечекав найбільшу слабість. Потім побрів у бік лікарні, втративши просторове чуття власної форми тіла. Очі закривалися, він думав закурити, але не зміг і не захотів. Уже уявляв собі до найменших тропізмів, як лежить і знає, що можна засинати.