ДІВЧИНА-НАРЕЧЕНА: ДОШЛЮБНЕ ІНТИМНЕ СПІЛКУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ

 

Наступним кроком на шляху дорослішання дівчини слід вважати підготовку до подружнього життя. Готуватися до нього українська сільська молодь починала, залежно від регіону, з 14–18 років. Зазвичай хлопці й дівчата знайомилися та спілкувалися між собою на вечорницях (досвітках) – восени й узимку чи просто на вулиці – навесні та влітку. Зимовий сезон вечорниць починався на Покрови або Святого Миколая (відповідно 14 жовтня та 19 грудня) і тривав до початку Великого посту^[1].

Для проведення вечорниць винаймали, як правило, хату вдови чи бездітної пари; платили за це грішми або натуральними продуктами. Дівчата приносили з собою роботу – пряли, вишивали, плели; праця чергувалася із розвагами – танцями, піснями, іграми, жартами тощо.

Проте однією з найголовніших соціальних функцій вечорниць було створення сприятливих умов для знайомства і вибору шлюбного партнера^[2]. Відомо, що на вечорницях практикували спільну ночівлю молоді. Особливо поширена була ця практика на Поліссі, Полтавщині, Харківщині, Чернігівщині, Слобожанщині – тобто у регіонах, де проведення вечорниць мало найвиразніші і найповніші форми. На Правобережній України такого звичаю не зафіксовано^[3].

У відомостях, де знаходимо інформацію про спільну ночівлю молоді на досвітках і вечорницях, трапляються досить протилежні судження щодо їх моральності. В одних матеріалах читаємо: «Молодежь более всего развращается изстари заведенным обычаем ходить ночью на «вулыцю и вечерныци», где «парубкы и дивчата» держат себя вполне свободно и безконтрольно, позволяя между собою не только шутить, говорить и ругаться непристойно, но и ночевать вместе»^[4]; «Ці зібрання часом бувають шкодливі. Вже в старовину, як видно з оповіданнів Квітки-Основяненка, напр., з його «Марусі», поважні батьки не пускали дочок на вечерниці; пізніш – в умовах нового життя з ганебними впливами фабрик, заводів та солдаччини, вечерниці не викликають ухвалу з боку людей, що ознайомились з ними, особливо в предмістних селах»^[5].

Є дані, що 45,6% дівчат, які ходили на вечорниці, втрачали цноту до шлюбу. Для порівняння, серед тих, які подібні заходи не відвідували, таких майже удвічі менше – 23,8%^[6]. Тому не дивно, що досить часто вечорниці вважалися осередком розпусти молоді. Особливо гостро критикувало вечорниці духовенство і погрожувало «отлучити от церкви» порушників^[7]. А, приміром, 1719 р. вийшов указ Київської духовної консисторії, який вечорниці забороняв, бо там «диты, по ночам купами собираючися, неисповедимыя безчиния и мерзкия беззакония творят, справуючи себе игры, танцы и всякие пиятихи скверная..., а найпачее под час таких нечестивых сборов разные делаются ексцесса, яко то блудие грехи, девства растление, беззаконное детей прижитие»^[8]. В текстах проповідей для сільських батюшок кінця ХІХ ст. містяться такі звернення до батьків: «Но откуда ночныя сборища нашей молодежи? Откуда пісни по ночам и разныя гріховныя безчинства? И все это бывает не только в обыкновенное время года, но даже во святой Великій пост! <…> Отцы и матери! Вы ответственны перед Богом за дітей ваших, и за малых, и за взрослых, а потому следіте за детьми и не позволяйте им позорить себя разными ночными безчинствами греховными»^[9].

Цікаво, що в інших джерелах, навпаки, подається абсолютно протилежна інформація про моральність вечорниць, наприклад: «особенно дурного влияния на нравственность досвитки не имеют»^[10], «случаи нарушения девичьей чести на вечерницах бывают редко»^[11]; «товариство лягає на імпровізовану солом’яну постіль, постіль спільну, і серед сміху та жартів засинає невинним дитячим сном, а коли трапляються винятки, то це буває дуже рідко»^[12]; «вечерние и ночные собрания молодежи основаны на самой чистой, строгой нравственности. Ни парень, ни девушка не позволяют себе нескромности, оскорбляющей добрые нравы»^[13]; парубки «никогда не позволяют себе вступать с девушками в интимные отношения, а напротив каждый парубок заботится о своей невесте и бережет ее»^[14]; «Вечерныци» заканчиваются совместным спаньем парубков с дивчатами. Спят по-парно. Великое это испытание для разгоряченной предварительным увеселением молодежи. Но такова сила чистой любви, такова твердость веры и нравственности в людях простых, таково, наконец, значение векового обычая или завета предков, что такое сближение двух полов в юном возрасте отнюдь не ведет к разврату и, за редкими исключениями, остается всегда вполне безупречным»^[15]. Наші інформаторки з Полісся, які самі дівували на вечірках, теж розповідали про їх абсолютну моральність: «Простілаймо на зємлє чі на чом, там вже й куль в нас зв’язаний в сараї стоїть, вже й по очєрєді й ходять по його і приносять, простілаймо на ту доловку, тут і лягають (...). Полягають собє, ба я й з хлопцем, та й з своїм хлопцем обнімаюс, а ти з своїм, а ті полягають, а так шоб рожалі, то нє. По чесному, кажний, да!»^[16].

А деякі взагалі говорили, що на ніч не залишалися, лише гуляли та спілкувалися: «Колись так гуляти, ми кожен по-сільському ходили… десь в якійсь хаті збиралась молодь – хлопці, дівчата. Вони там собі гуляли, дівчата вишивали, хлопці собі сиділи (…), а спать не залишалися. Це тепер вже така мода (…). Це було соромно, потому шо, ну, соромно було. Считали, вважали так, шо дівчина повинна виходити. Вважали, шо дівчина має, має виходити заміж чесною дівчиною, чесною!»^[17]. До того ж майже завжди наголошували, що дівчата поводили себе чесно, а якщо й траплялися випадки дошлюбного сексу, то це було вкрай рідко та великим соромом: «Так не було, як теперика. Тоді менше й було, бувалі рєдко-рєдко. Дарма шо спалі вмєстє й хлопці й дєвкі»^[18]; «Це позор був великий, шоб це дівчина із хлопцем гуляла, а тепер – це ще і хвала!»^[19]; «після сватання не розрішали, тільки посля весілля. На весіллі треба було, щоб завести молоду в комору з молодим і він там її іспользує, треба, щоб показували результати (...).Ну, якщо нечесна була – то сміялись. (А раніше багато було нечесних?)Ну, я знаю раньше, то мєньше були, це зараз вже така розпуста»^[20].

Отже, якою була поведінка молоді на вечорницях, якими насправді були спільні ночівлі молоді – цнотливими чи розбещеними, і навіщо взагалі їх організовували?

Для початку слід описати, у який спосіб молодь готувалися до спільної ночівлі: «Спати лягають уже тоді, як добре насміються та нателесуються хлопці з дівчатами. Лягають звичайне на соломі, а солому приносять дівчата на досвітки по черзі і по більше всього кулі з житньої соломи. Як тілько прийде пора спать, то хлопці звичайно кажуть: «Пора вже, дівчата, спать». То дівчата, бува, шо й одмовляються, мовляв, ще «рано». Так де там тобі. Тоді дівчата зараз беруть кулї і розстелюють по долівці від самого стола і аж до порога. Розіславши гарненько, застелюють ряднами, а в голови кладуть свою одежу, бо подушок з дому не беруть. Приготовивши це все, вони потихеньку по куточках вечеряють, шоб і хлопці не бачили, а то скажуть, шо по багато їдять, готовляться лягати спати. ...Лямпу звичайно приймають з її місця на піч, і як лягають уже, то дівчата або досвітчана мати тушить лямпу, а хлопці, котрий ще з вечора запитав собі дівку, як з нею увесь вечір жартував, чи за гребнем, як вона пряла, а чи де в другому місці: «Чи не можна там з тобою переночувати?» – А вона, як на те, возьми тай згодилася на запит того хлопця. Тоді парубок, побачивши, де вона лягла, і як саме вже лямпу потушать, то й собі бебевх якраз туди до неї під рядно. То вже вони там телесуються і шушукаються у парочці, присунувшись близенько одно до одного під тим рядном»^[21]; «Каждая девка с своим парнем спят на земле на простланой соломе все вместе и целую ночь занимаются разговорами и узнают, кто кому нравится»^[22]; «Совместное спанье дозволяют себе те, которые уже слюбились друг с другом и если не на словах, но в душе решили жить друг для друга, как закон велит»^[23].

Оскільки відкрито говорити про свої почуття було не прийнято, молодь виказувала симпатію та пропозицію на спільну ночівлю іншими способами, зокрема залицяннями, жартами, пустощами або ж через третю особу: «Никогда девка не скажет сама тому парню, который ей нравится, чтобы он оставался, а передает через подругу»^[24];«Если парень не равнодушен к какой-либо девушке, то непременно ухаживает за нею: подшучивает с нею, держит ее за косу, подставляет ей ногу; та в свою очередь или толкнет его, или дернет за чуб. Кончаются эти гуляния тем, что каждый пареньложится спать с тою девушкою, за которою ухаживал»^[25]; «То уносять соломи у хату, розстеляють солому, рядном простеляють, покотом стеляться й лягають одно коло одного, хлопець із дівчиною, той з другою – хто кому понаравиться. Питаря ото посилають, шоб спитав, чи согласна вона прийти переночувати. А як не хотіла – то й нічого»^[26]. Варто звернути увагу на народну метафорику таких запросин: «Якщо дівчина прийняла пропозицію, то про парубка говорили, що «йому від неї була мокра», а якщо відмовила – то «суха», наприклад, «Левкові була од Горпини суха» ^[27].

Зазвичай на вечорницях залишалися ночувати в парі: «Иногда парень спрашивает – для какой девки его оставляют, и если она ему не нравится, то он уходит. Большею частью, однако, парень остается, какая бы девка его ни приглашала, – любимая или нет»^[28]. Якщо ж парубок залишався ночувати на вечорницях сам, то на нього чекали осуд та насмішки: «Если какой парубок, не имеющий сочувствующей ему девушки, самовольно останется ночевать на вечорницах, то «дивчата» для смеха нашивают ему на спине разных лоскутков, с которыми он и домой идет, или насыплят в шапку его сажи, толченого мелу и т. п.»^[29].

За дівчиною, як правило, залишалося право вибору, з яким хлопцем ночувати, а з яким – ні: «Молодежь ложится спать на соломе, покрытой рядном. Если парень поместится возле дивчины, ему не сочувствующей, – последняя скрывается на печь («спече, дае гарбуза»). Огорченный парень разбивает лампу, иногда «штовхне и дивку». Обязанность купить новую лампу лежит в этом случае на девушке. Печь служит убежищем дивчине и тогда, когда за нее спорят два парня, до тех пор, пока одному из них или третьему лицу не будет оказано предпочтение»^[30]; «Спали ж дівчата з хлопцями, еге, лягали, спали. Приходять хлопці: мені оту, – вибирали, яка їм понаравиться. Як схоче [дівчина] – схоче, а не схоче – то не схоче, ка: «Я не хочу»^[31]; «Покотом стеляться й лягають одне коло одного, хлопець з дівчиною. Хто кому понравиться. Посилають, щоб спитав, чи согласна вона, щоб прийти переночувати. А не схотіла вона, то й нічого»^[32].

Проте досить часто хлопці поводили себе зухвало і самі змушували дівчат лягати з ними, а в разі відмови намагалися покарати за їх це: «А було таке, шо утекалі дівкі: хлопци заставляют (ночевать)... Ми не хочем ночевать уже ж, дак оні поставілі столца коло дверей: «Ну, плигайтє! Будем, значіт, вас же ж біт, провожат». Дак я пєрва плигнула, а вон вібєг, тей же ж, шо зо мною хотєв гуляти, м’яло якесь запустив за мною, дик не попав»^[33]; «Хлопци веретьона покрадуть і позакидають – шукай. А куля прінесуть да й парять (дівчат) попругою, шо: «Ложитєс спать, дєвкі!» Попругою, ге, попругою білі! А дєвкі втекалі, нє хателі з хлопцамі лажицца. Нє хателі – ото і бют!»^[34].

Більше того, хлопці могли примушувати дівчат ночувати із хлопцями з іншого села, адже вони почасти розглядали місцевих дівчат як «своїх»: «Хлопці з собою приводили чужих хлопців, один хлопець на вечурках рахувався за хазяїна і угощав чужих хлопців своїми дівчатами (...). Як яка дівка приглянеться чужому хлопцю, то він шепне тому, хто його привів; і вже той тягне ту дівчину на куль і так угощає його своєю дівчиною (свого села), а той (в свою чергу) так робить у себе. Як дівка не хоче з хлопцем тим ночувати, то її насильно заставляють; свій хлопець ще поб’є, лає її, каже: «Як я був у них, то мені давали дівку, а ти не хочеш». Йому стидно перед чужим хлопцем»^[35].

Щоправда, дівчата рідко наважувалися відштовхувати хлопців, адже в традиційному суспільстві існувала дуже сильна установка на шлюб. Вважалося, що, лише пройшовши всі етапи соціалізації (одним з яких було заміжжя), жінка ставала соціально повноцінною особою. Вечорниці та спільна ночівля хлопців з дівчатами на них якраз і створювали умови для тіснішого знайомства молоді, формували підгрунтя для виникнення симпатії і давали досвід спілкування з протилежною статтю, що зрештою мало привести до заміжжя. Саме тому спільна ночівля молоді досить часто була навіть негласно обов’язковою і дівчата, які не залишалися ночувати, зазнавали осуду, а іноді й «помсти» парубків: «Коли знайдуться такі дівчата, що не хотять виходити на вулицю, тоді парубки мажуть їм дегтем ворота, хату або інші будинки. Звичайно малюють парубка з великим фальосом, а коло нього дівчину. Виймають також ворота та заносять кудись на вигін, а деколи навіть побивають таких дівчат»^[36]. Особливо за велику образу вважалася відмова дівчини на спільну ночівлю хлопцеві, з яким вона зустрічалася: «Парубок, уверенный в своей твердости и чистоте своих намерений, требует от своей избранной совместного спанья как должного и отказ в этом считает большим оскорблением для себя»^[37]. Загалом вважали: «як не спить із хлопцем, то й не щитали, що вона і дівчина. Кажуть, не любе ніхто»^[38].

Отже, спільні ночівлі на вечорницях давали молоді змогу набратися певного інтимного досвіду спілкування з протилежною статтю: пестощі, обійми, поцілунки були невід’ємним складником такого спілкування. Більше того, за матеріалами, зібраними Марком Грушевським, на Київщині серед молоді була відома «притула»: «це гра така парубоча та дївоча. Він вилазить на неї і стулюють тоді вони животи з животами і дужчеб шо робили та й те друге, бояться слави і бояться, шоб не «пробить», цеб-то, шоб та перегородка (плїва дївственна) не знищена... більш нічого і не роблять, а тїко граються, усе він здержується, шоб не пробить таки, а тїко трошки так собі вмочить у неї і плоть як сходить з його, не впускать у неї...» ^[39]. «Притула різних сортів є. Одна з боку; отой ноги здави, а то є, шо одну ногу підніме трохи, шоб там якось способніш йому там було трохи. Друга притула є зверху, тіко ноги у купі здавлені. А то є одну ногу його опускає між свої ноги, тож годить йому. А то є обидві ноги пускає у середину, тіко не допускає, щоб він робив діло настоящо, а так тіко на половинку члена або й менче, тіко це сама страшніша...»^[40]

Справді, останній варіант «притули» був для дівчини найнебезпечнішим. Згоджувалась вона на нього лише тоді, коли була впевнена, що хлопець одружиться з нею та під час такої «гри» не дозволить собі зайвого. Окрім того, вона сама мала якнайпильніше контролювати такі «розваги»: «Як робить діло, то от уже як доходе до того, шо от от іздасть, то це ж і вона примітить по йому, а він сам так добре зна – і саме в той момент, сказать в «ізверженіє» плоті, якщо він не хоче робить її позорною, то сам вихвачує, шоб плоть сюди-туди розійшлась. А як не може цього зробить, бо це ж самий розгар, то вона сама викрунеться або що, ну все таки не допустити до того, щоб таки соєдинилася плоть з плоттю» ^[41].

Слід зазначити, що молодь, особливо дівчата, досить часто була погано або зовсім не обізнана в інтимних стосунках, не завжди знала про фізіологію репродуктивної сфери, в чому власне полягає статевий акт. Така необізнаність була пов’язана фактично з повною відсутністю статевого виховання в українській сім’ї. Розмови між батьками й дітьми про інтимні стосунки були просто неприйнятними та недопустимими. Підлітки довгий час не знали, «звідки беруться діти»:«А правда, шо батьки про це з дітьми не говорили? – Нє-нє, ніколи. Це вже тепер, бачиш. Колись я вже велика була, я в первий клас ходила, мати моя родила дівчинку, ми прийшли. Шо, Боже мій! На печі: «Ква-ква», – дитя плаче, дитя це. Да! А в нас калина така була – кущ у городі. «Тату, де це те дитя?» – «А це, – каже, – зозуля кує і прикинула вам дитя!» То ми, такі здорові, – брат двадцять шостого, я – двадцять восьмого, то ми біжимо аж перекидаємось по тому городі. «Шоб ти здохла, нашо нам ті діти!?» (сміх) Такі були здорові, такі дурні були! А тепер возьми таке маленьке, ще не балакає добре, а вже знає, де те дитя береться. Да-да. А колись такі дурні були, я не знала»^[42];«Баба була тут Сміщиха, тут недалеко жила. Та вже й я знаю, шо як вона кудись ішла, та я як гланула, прибігла додому та кажу: «Мамо, мамо! Та не впускайте Сміщиху, бо йде!» Мати каже: «Та ні, не будем ми її впускать, хай йде». Я думала: як баба йде, так і буде дитина, малою ще була. Тоді ж кажуть, було, «баба Сміщиха принесла [дитину]». Тоді ж хоть і діти були, і одна й хата, а й не бачили й не знали, шо це... [Вважали] іменно, шо це баба й принесла. Та [старше] cердиться, шо принесла, шо треба його глядіть. А я ж вже така була, шо колихать треба б мені, то кажу: «Мамо...», а вони кажуть: «Нехай, то вона кудись піде, вона до нас не зайде»^[43].

Дослідники вбачають причини цього факту у намаганні стримати сексуальність дівчат відсутністю доступу до інформації про статеве життя ^[44] або ж пояснюють морально-етичними засадами суспільства та острахом інцесту^[45]. Саме останній чинник був ще одним аргументом для батьків, щоб дозволяти дорослим дітям ночувати на вечорницях. Так, на Харківщині розповідали: «При нашей жизни нельзя взрослых детей оставлять дома ночевать, особенно зимою, когда мы все спим в хате, он нас, родителей, сильно стеснял бы. Как вам известно, женимся мы рано, лет в 18–19, к 35 годам у нас могут быть уже взрослые дети: дочь – невеста, сын – жених. А живем мы в одной небольшой хате, спим на «полу» покотом (рядом один около другого); на печи – отец старик, на лежанке – мать свекруха, так что парню или девке приходится рядом спать с отцом и матерью... Вот почему и мы не удерживаем своих взрослых детей дома, а дозволяем ходить, даже посылаем их сами на вечерницы»^[46]. А за свідченнями В. Боржковського, «селяни не мають нічого проти, інколи батько дає сину для вечорниць гроші, а мати доньці для цього ж сир, яйця, муку тощо»^[47].

З огляду на необізнаність дівчат у репродуктивній сфері інколи непорядні хлопці піддурювали їх, видаючи коїтус за невинну гру: «Як ото понравиться дівчина і бачили таки, шо можна буде поживляться, то ми й радимось, як би його зробить, шоби було вигодно для нас. От ми настроїм такого хлопця, щоб вона підлюбляла... підмовим їй такого, шо вона хоче з ним ночувать, а знаешь, шо він її не буде брать за жінку, а так тіко, то це ж до такої, шо ще вона не зна як ночувать. Піде він з нею ночувать, розкаже, як обнимать, і тоді учить, як притули давать. Звісно, як дівчина зроду не ночувала, або хоч і ночувала, то з таким, шо їй не дуже хотілось та й не вміє гаразд, то цей уже скаже, шо той не зна, слухай мене, то ти будеш перва дівка в слободі. Ти знаешь, шо я як скажу, то тобі лучшої правди ніхто не роскаже; прямо ото не слухай нікого, а мене. Ти ще нікому притули не давала? Каже: «Ні ще». Ну так я тебе вивчу, шоб тебе, буває, хто не обдурив. От і почина з нею загравать. Ну як він каже, шо я тебе вивчу, то вона и не одгониться. Він її вчить; каже, тиж слухай мене, шо я тобі буду казать. Я тобі брехать не буду. Оце дивись, я закотив пелену, от тепер треба горізнак лежать, ноги розсунуть, шоб мої коліна помістились між твоїми ногами. От я покажу. Ну й показує. Видно вже, як учить. Вона каже, шо я так не хочу, і там ворушиться, хоче перекинутись. То він каже: та ти тіко оце мене не послухаєшь, то ти пропаща на віки. От вона тоді хоч і з одговоркою, а все таки уступає його волі і дума, що це він іменно вчить її на добре, бо хто його зна, як тієї притули давать, може воно й так. От цей раз він добре зумів іі обдурить. На другий раз опять цей іде і довго ходе, аж поки вже настоящо її осідлає, шо вона йому чисто оддасться. Хоч вона й коли заспориться з ним, як уже почує, як притули, а як настоящо, то стане сперечаться, то він каже, шо я розкажу людям і усім хлопцям, як я з тобою жив. І то як попадеться, то нема дитини, тіко він полається з нею і перестає ходити. А тут іде другий із тих же. І вона баче, шо той уже покинув, іде з цим, а цей одну ніч переночував, іде другий, також само, потім упять той – і всі на один шталт притулу роблять. І вона й не перечиться, дума, так й справді це притула. І так ми гуртом ходили, ходили...»^[48].

Граючись у такі «дорослі ігри», дівчина часом сама не могла зрозуміти, звідки «взялася» у неї дитина: «Була така пришта з Палажкою. Вона тепер за одівцем замужем, а йшла вона за його покриткою. От як батько її побачив, що вона зачереватіла, то став її бить, лаять і прогнав із своєї хати: «А йди собі, куди хоч!» Він був хазяїн і через те так ненавидів за те, що вона покрилась, бо це йому буде сором перед другими хазяїнами, що його дочка покрилась. Ну й сказав їй: «Їди хоч за старця», – а щоб у його дворі не привела дитини. Як раз і трапивсь одівець, прийшов сватать. Вона й пошла за його, хоч і не хотілось. Ну, як її батько настоював, щоб призналась, з ким вона добула те байстря, так вона стояла перед ним навколішки і клялась, що «я цим ділом не винна», каже «хоч ви мені і голову одрубайте, а я не знаю як воно до мене причепилось». А потім, як пішла уже заміж, то все чутка була, що в Палажки дитина з притули. Ну, люди проте не вірять, а кажуть: «І, вже! Бодай уже вона так на світі була, щоб таки воно од того! Прямо ото бреше нечиста сила. Так ото вона жила собі з парубком, та тіко то вона бреше, щоб її батько так не обіжав». А втім, хто його зна, як воно, – чи правда, чи ні. Може, воно й справді буває, що з притули дитина»^[49].

Були випадки, коли хлопець «піддурював» дівчину, обіцяючи їй одруження: «Вона була дівкою та любилась з одним парубком і раз-у-раз ночували у двох. От, каже, що він усе підмощавсь до неї, щоб поломать цю калину, а вона не подається, а він усе каже їй, шо «я тебе возьму». Вона каже, що я трохи йняла віри й не йняла, бо є багато таких, що цим самими піддурюють. Ну, я не йняла віри, аж поки не побачила, що він таки мене люби. От як прийшов один вечір, то як розмордувало його, як насівся ж він на мене, – я вже й плакала й просила, а він таки однієї. Ну, він поклявся передо мною, що він мене возьме, і сказав, що зараз же і платок куплю, щоб не сумнівалась^[50]. Ну, так уже й було – і як я тоді й плакала дуже, а він таки й не помилував. Ну, правда, платок купив. Так тіко я після того попоплакала, так мабіть із відро сліз вилила. Як тіко прийде ночувать, то я цілу ніч коло його плачу – так мені шкода, шо він мене не пожалів.

Це було після великодня, а на осінь як поприходили із заробітків, то він казав, що восени я тебе візьму. Прийшла осінь, то він зараз після покрови оженивсь. А там постригли його в москалі, бо він був тоді некрут. А мені у пилиповку наділи на голову очіпок. Що я попоплакала та його пополаяла, що він так мені зробив! Та я й забула, чи я перед постом оцю дитину найшла чи в піст; отак якось»^[51].

Слід звернути увагу на один дуже важливий момент – острах ганьби і осуду односельців інколи якраз і призводили до повного розбещення дівчини: «Если девушка потеряла честь, то уже поневоле слушает своего обольстителя, потому что он начинает стращать, что другим расскажет, при всей громаде, – вот она, из боязни, и повинуется ему, а отцу или матери стыдно признаться: так она, бедная, поневоле живет с ним... да хорошо еще, если обольститель имеет намерение взять ее за себя, – живут себе, и вдвоем себе знают про то; а если он хочет только поглумиться над нею, а она, с досады и горя, уже и не отклоняется от распутства, – думает: коли так, так пусть и будет так, как говорят, пускай говорят не даром»^[52].

Справді, дівчина, яка втратила «вінок» до шлюбу, зазнавала суспільної ганьби та осуду з боку односельчан, ставала об’єктом насмішок, глузувань і зневаги: «Коли знають, де роспутна є дівчина, парубки більш тоді мажуть ворота, а ні стіну в хаті на вулиці. А тепер коли ходе й ходе дівчина на вулицю або на вичорниці, розсердяться й вимажуть. Або нитками очиритину закручино, а тоді далі ще очиритину поставе та ще обкруте тею ниткою, та дальше йде. Та цілу вулицю пиригороде тими нитками»^[53]; «Если случай сделался известным, девушка иногда подвергается жестокому преследованию со стороны парубков; много ей всяких, иногда мерзких и жестоких обид приходится претерпеть от мужской молодежи: ей вымазывают дегтем хату, рисуют на стенках непристойные изображения, выносят ночью ворота куда-нибудь и пр.»^[54]; «горе той девушке, которая позволит себе вступить с кем-либо в интимные сношения! Ее опозорят и не примут в компанию; в ту же самую ночь парубки выставляют ворота коло двора, наколотят сажи з водою та пообмазуют зо всих бокив хату»^[55]; «заподозрив в блудной жизни девушку, они (хлопці. – І. І.) вымазывают окна или ворота дегтем»^[56].

Водночас слід звернути увагу на цікаву деталь. Дівчина могла вважатися «чесною» доти, доки її інтимні стосунки не набували розголосу або доки люди не дізнавалися про її вагітність. Якщо цього не траплялося, то вона мала шанси вийти заміж «дівкою»^[57]. Коли ж про втрату цнотливості ставало відомо, то дівчина зазнавала суспільного осуду і ганьби, переходила у соціальний статус покритки. Сама назва «покритка» пов’язана з обрядом покривання на весіллі голови дівчини хусткою. Голову покривала вона сама або старші жінки. Сам обряд покривання голови пов’язаний зі зміною стану – переходом від дівоцтва до жіноцтва, бо жінка, на відміну від дівчини, вже не мала права ходити з неприкритою головою. Правда, покритки носили дещо інший головний убір, ніж ті, які увійшли до стану жінок «правильно». З моменту покривання голови її життя змінювалося: вона вже не мала права ходити на вечорниці та вдягатися як дівчина, проте й не вважалася повноправною у стані жіноцтва, позаяк перейшла до нього «невдало» й «неправильно». Покритка в соціумі була загалом ізольованою та небажаною особою^[58]. Страшної зневаги зазнавала й «нечесна» дівчина-наречена, коли після першої шлюбної ночі ставало відомо, що вона «стратила калину» до шлюбу (про це детальніше йдеться у Розділі IV).

Величезний острах такого суспільного осуду, зневаги, перспектива покаліченої долі інколи призводили до того, що дівчата приховували насильство над собою, в разі позашлюбної вагітності навіть намагалися позбавитися плоду^[59], а то й новонародженої дитини:«Вони багаті були, а він був роботник у їх, біднячок був. Ну, й підліз до оцієї [господаревої] дєвки. А тоді узнав, шо вона завагітніла, й удрав. То вони шо зробили: привезли ту Наталку і вона зродила. І шо зробили: під припічком викопали ямку (не знаю, як і зробила? – ну, скуственно, бо ж таки вже дуже повненька була) і під припічком закопали. То братік біга: «А ми дитинку під припічком закопали!» А та вже Наталка – уже ходе, і на досвітки вона прийшла...»^[60].

Відомості про випадки або намір дітовбивства через острах знеславлення, розпач і відчай зберігають архівні документи XVII–XVIII ст.^[61], фольклор^[62] і літературні твори. Щодо останніх, то, приміром, згадаймо поеми Т. Шевченка «Катерина», «Титарівна», повісті «Сердешна Оксана» Г. Квітки-Основ’яненка та «Бурлачка» І. Нечуя-Левицького, де показано життєві ситуації, які штовхали дівчат-покриток на вбивство своєї позашлюбної дитини.

Досліджуючи цю тему, важко не помітити подвійних стандартів, на що вже звертали увагу науковці^[63]: з одного боку, всіляке заохочення, необхідність, а інколи навіть примус, спільного спання дівчини з хлопцем на вечорницях, з іншого – прославлення дівочої скромності, «чистоти», «чесності», культ дівочої цноти. Із джерел чітко видно, що коли дівчина втрачала свою цноту до шлюбу, зазвичай не через власну розбещеність, то вона зазнавала знущань та зневаги з боку односельців, більш того, часто на все життя залишалася на маргінесі сільського соціуму. Чим же можна пояснити таку колізію? Стосовно спільної ночівлі, то вона, як видно з джерел, з певних причин була для дівчат навіть обов’язковою, адже підвищувала шанси вийти заміж. Що ж до прискіпливого ставлення соціуму до дівочої цноти та контролю за тим, щоб дівчина йшла заміж незайманою, то, як нам видається, для цього існувало кілька причин.

По-перше, народна мораль грунтувалася на уявленнях про невідворотність покарання людських злочинів: «В народной традиции (верованиях и фольклорных текстах) получают отражения различные виды «воздействия» за грехи, один из них – наказание, которому подвергается сам согрешивший (или его близкие) в реальной земной жизни» З огляду на це, щоб уникнути таких бід у майбутньому, а також сьогоденних глузувань і принижень, дівчині слід було признатися у своєму «гріху» – незаміжня дівчина покривала голову (чим давала зрозуміти, що «згрішила»)^[64], а наречена привселюдно каялася (про це детальніше див. у Розділі IV). Вважалося, що «чесна» наречена приносила в нову родину добробут у широкому сенсі цього слова, «нечесна» ж – навпаки, нещастя та біди. Тому, дізнавшись про втрату дівчиною цноти до шлюбу, соціум карає її, аби в майбутньому уникнути природних катаклізмів, стихійних лих, мору, різних нещасть і бід у сім’ї та господарстві.

По-друге, цнота дівчини (нареченої) гарантувала народження законних спадкоємців та усувала можливість появи незаконнонароджених, які часто викликали недовіру й острах^[65].

По-третє, як припускають науковці, у традиційному суспільстві тільки за допомогою ритуалу можливий правильний перехід з однієї вікової категорії в іншу^[66]; дівчина-покритка та «нечесна» наречена переходять у стан жіноцтва не за правилами, тобто порушують основи життя, тому й підлягають покаранню.

По-четверте, як зазначав історик-медієвіст Джон Босвелл, «отклонения в культурах, обладающих изначально организованными системами сексуальных взаимоотношений, в известной степени равносильны ересям в обществе, где значима теологическая основа, или политическому диссидентству в обществах современных»^[67]. У випадку, про який ідеться в нашій статті, дівчина втрачала своє дівоцтво до шлюбу, порушувала загальноприйняті суспільні норми і певною мірою ставала злочинницею, а відповідно підлягала покаранню.

Тому не дивно, що«деревенская девушка, воспитанная на простых и трезвых понятиях о супружеской жизни, смотрит на жизнь трезвыми глазами и, сознавая в себе достаточно силы воли для предохранения себя от нравственного падения, не боится близко сходиться с парубком на вечорницях в зимнее время и не смущается в летнее время близостью купающегося нагого парубка. Она знает, что в случае потери невинности до замужества от нея отвернутся все ея родные; она хорошо сознает, какое горемычное положение в обществе занимает незаконорожденное дитя, «и босе, и голе»^[68].

Проте крім наведених міркувань, які стримували дівчат від дошлюбного сексу, був, на нашу думку, ще один украй важливий аспект такої поведінки: дівчата берегли цноту не тільки «по чувству стыда и из боязни не только «неславы», но и греха перед Богом»^[69].

Народна релігійність українців вивчена недостатньо, про що ми вже згадували у низці статей^[70], проте опрацьовані нами матеріали з цієї теми свідчать про те, що українці традиційного періоду були дуже побожні. В дореволюційній літературі досить часто трапляються такі твердження: «в священных истинах религии малороссиянин непреклонен»^[71]; «в вере малороссиянин крепок изстари»^[72]; «малорус набожен, глубоко чтит веру и уставы церковные»^[73] тощо. А за інформацією, поданою французьким лікарем Домініком П’єром Де ля Флізом, українці «звикли відмовляти собі у такій їжі (скоромній. – І. І.), суворо дотримуючись постів по кілька разів на рік...»^[74], і ніякі лікарі під час посту «не можуть примусити їх їсти продукти тваринного походження»^[75]. Більше того, навіть дозвіл священика, який дозволяє вживати хворим та слабим скоромну їжу під час посту, зовсім не діє на селян, які «воліють краще вмерти, аніж порушити свою віру вживанням молока або масла під час посту»^[76]. З огляду на це, вважаємо, що добропорядна поведінка була продиктована не лише суспільним осудом, зневагою, імовірними бідами у родині та суспільстві, а й побожністю, релігійністю українських дівчат.

З цією думкою перегукуються спостереження й інших дослідників, зокрема, Р. Чмелик зазначає, що, «будучи вихованими на християнських засадах та народній моралі, молоді люди в Україні у досліджуваний період здебільшого дотримувалися традиції про можливість статевого життя лише в подружжі та остерігалися інтимних дошлюбних зв’язків, які засуджувалися і каралися Церквою та громадою»^[77]. Н. Мельничук переконана, що «важлива роль у моральному регулюванні поведінки належала церкві, церковним братствам й у цілому засадам християнської моралі»^[78].

У наявних джерелах переважно йдеться про дівочу чесність і гідність, про кару за втрату цноти до шлюбу та подальші поневіряння дівчини-покритки, однак ми не можемо обійти увагою й покарання хлопця, який «звів» дівчину, Як видно з деяких джерел та літератури^[79], зазвичай громада засуджувала такого парубка, змушувала одружитися з дівчиною або виплатити їй грошову чи матеріальну компенсацію, інколи прилюдно карала. До того ж побутувало переконання, що такий хлопець сам зазнає бід і нещасть у житті. Проте хлопець міг заперечити свою причетність («на козаку нема знаку») до розбещення дівчини і свого батьківства. Та й репресивні заходи щодо хлопця були значно лояльнішими, на відміну від заходів щодо дівчини, і найчастіше ніяк не впливали на його соціальний статус. Він міг одружитися з іншою дівчиною, господарювати, виховувати дітей, тобто жити повноцінним життям, чого не можна було сказати про дівчину-покритку, причини надто прискіпливого ставлення до якої ми розглянули вище.

Отже, підсумовуючи сказане, зазначимо, що у тих регіонах України, де вечорниці були представлені повною мірою, широко практикувалася (навіть була негласно обов’язковою) спільна ночівля дівчат і хлопців з метою тіснішого знайомства та набуття досвіду спілкування із протилежною статтю. Проте, за народною мораллю, спільна ночівля виключала дошлюбний секс, а в разі порушення цієї заборони фактично вся відповідальність покладалася на дівчину. Вона зазнавала суспільного осуду, зневаги, фізичного покарання; крім того, таку дівчину вважали соціально неповноцінною, «нечистою» й небезпечною для оточення, обмежували у пересуванні, спілкуванні тощо. Народжену нею дитину – «байстрюка» – утискали у правах (порівняно із законнонародженими дітьми), глузували з неї. Саме така неприваблива перспектива була дійовим фактором впливу, що утримував дівчат від дошлюбних інтимних стосунків. Окрім того, певним моральним гальмом слугували народні вірування про нещастя, катаклізми, всілякі лиха, які приносить іншим покритка та «нечесна» молода; уявлення про ритуалізований «правильний» перехід із одного соціального стану в інший (у даному випадку через ритуал весілля); впевненість родини та соціуму в законних нащадках, а також релігійність, побожність українських дівчат.

 

Ірина Ігнатенко (із книги «Жіноче тіло у традиційній культурі українців»)