B) від заявниці
п. П. Гаверс (P. Havers), королівський адвокат,
пані Ф. Морріс (F. Morris), представники,
п. А. Ґаск (A. Gask), соліситор-стажер,
пані Д. Прітті, заявниця,
п. Б. Прітті, чоловік заявниці.
Суд заслухав звернення п. Кроу та п. Гаверса.
ЩОДО ФАКТІВ
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
7.Заявниця — 43-річна жінка. Проживає зі своїм 25-річним чоловіком, дочкою та внучкою. Заявниця уражена хворобою рухових нейронів (MND) — проґресуючою нейро-деґенеративною хворобою рухових клітин центральної нервової системи. Хвороба характеризується проґресуючою м’язовою слабкістю, яка уражає м’язи, що довільно скорочуються. Згодом хвороба призводить до надзвичайної слабкості рук і ніг та уражає м’язи, залучені у процес дихання. Смерть настає, як правило, внаслідок слабкості м’язів, які забезпечують дихання, а також м’язів, які контролюють мовлення та ковтання; слабкість дихальних м’язів призводить до зупинки дихання та пневмонії. Жодне лікування не в змозі запобігти проґресуючому перебігу цієї хвороби.
8.Із листопада 1999 року, коли було поставлено діагноз MND, стан заявниці швидко погіршувався. Зараз хвороба уже на пізній стадії. Фактично все тіло заявниці, починаючи від шиї, паралізоване; її мовлення практично нерозбірливе, і годують її через трубку. Очікувана тривалість життя заявниці дуже незначна і може становити лише кілька тижнів чи місяців. Однак інтелект заявниці і спроможність приймати рішення не постраждали. На останній стадії ця хвороба завдає надзвичайних страждань та приниження. Побоюючись подальшого розвитку хвороби, який загрожує завдати їй таких страждань і приниження, заявниця надзвичайно наполегливо вимагає, щоб їй надали можливість особисто розпорядитися щодо способу і часу настання смерті, аби позбутися стражденного й принизливого стану.
9.Хоча, згідно з англійським правом, вчинення самогубства не є злочином, заявниця, внаслідок своєї хвороби, не в змозі вчинити такий крок самотужки. Проте, відповідно до пункту 1 статті 2 Закону 1961 року про суїцид, допомога іншій особі у вчиненні самогубства вважається злочином.
10.З огляду на бажання пані Прітті дістати таку допомогу від свого чоловіка, соліситор заявниці звернувся до генерального прокурора (ГП) з листом, датованим 27 липня 2001 року і написаним від її імені, в якому попросив надати ґарантії не притягати чоловіка заявниці до суду, якщо він, за її бажанням, допоможе їй вчинити самогубство.
11.Листом від 8 серпня 2001 року ГП відмовився надати такі ґарантії:
«Рішення попередніх генеральних прокурорів та генеральних аторнеїв свідчать про те, що вони не мають права надати імунітет, який виправдовує, вимагає або має на меті уповноваження чи дозвіл вчинити в майбутньому те чи інше кримінальне правопорушення, хоч би якими виключними були дані обставини. ...»
12.20 серпня 2001 року заявниця звернулася з клопотанням про перегляд рішення ГП і з вимогою:
— видати розпорядження про скасування рішення ГП від 8 серпня 2001 року;
— оголосити, що зазначене рішення було незаконним або що надання ГП згаданих ґарантій не становитиме незаконної дії;
— видати зобов’язальний наказ із вимогою надання генеральним прокурором згаданих ґарантій або, як альтернатива,
— оголосити, що стаття 2 Закону 1961 року про суїцид несумісна з вимогами статей 2, 3, 8, 9 і 14 Конвенції.
13.17 жовтня 2001 року апеляційний відділ Високого суду правосуддя відхилив клопотання заявниці, зазначивши, що ГП не уповноважений ґарантувати непритягнення до судової відповідальності і що пункт 1 статті 2 Закону 1961 року про суїцид не суперечить вимогам Конвенції.
14.Заявниця звернулася з апеляцією до Палати лордів. 29 листопада 2001 року Палата лордів відхилила її апеляцію і підтвердила правомірність рішення апеляційного відділу Високого суду правосуддя. У рішенні, винесеному в прецедентній справі «Королева щодо заяви пані Діани Прітті (апелянт) проти генерального прокурора (відповідач) та міністра внутрішніх справ (заінтересована сторона)», лорд Бінгем Корнхілський (Bingham of Cornhill) зазначив:
«1. Жодна людина із звичайною сприйнятливістю не може залишитися байдужою, дізнавшись про жахливе випробування, яке випало на долю апелянта, пані Діани Прітті. Вона уражена хворобою рухових нейронів — проґресуючою деґенеративною хворобою, і не має жодної надії на одужання. Вона може прожити ще зовсім короткий час і в перспективі її очікує принизлива і мученицька смерть. Вона має живий розум і бажає бути в змозі особисто вжити заходів, аби привести своє життя до спокійного завершення в обраний нею момент. Але вона настільки фізично безпорадна, що вже неспроможна без допомоги покінчити з життям. Одержавши підтримку своєї родини, вона хоче дістати таку допомогу від свого чоловіка. Він сам готовий надати допомогу, та лише в тому разі, якщо зможе переконатися, що його не буде притягнуто до суду за пунктом 1 статті 2 Закону 1961 про суїцид за підбурювання до вчинення нею самогубства та сприяння цьому. Розглядаючи прохання надати ґарантії не застосовувати статтю 2 (4) Закону для притягнення п. Прітті до суду за статтею 2 (1) у випадку, якщо він допоможе своїй дружині вчинити самогубство, генеральний прокурор відмовився дати такі ґарантії. Щодо клопотання пані Прітті про перегляд цієї відмови в порядку судового нагляду, апеляційний відділ Високого суду правосуддя підтвердив правомірність рішення ГП і відмовився задовольнити її вимоги. Пані Прітті наполягає, що вона має право на допомогу з боку свого чоловіка у вчиненні нею самогубства, і стверджує, що, якщо стаття 2 Закону 1961 року забороняє йому надати таку допомогу і перешкоджає ГП надати зазначені ґарантії, то вона суперечить вимогам Європейської конвенції з прав людини. Висуваючи свої вимоги, пані Прітті спирається саме на положення Конвенції, яка набрала чинності в цій країні відповідно до Закону 1998 року про права людини. Її адвокат погоджується від її імені, що, згідно із загальним правом Англії, вона не могла сподіватися на успішне вирішення своєї справи.
2. Виконуючи судові функції Палати, апеляційний комітет має вирішувати питання права, належним чином поставлені перед ним, до яких належать і питання цієї справи. Комітет не є законодавчим органом. Він також не уповноважений і не підготовлений виступати моральним чи етичним арбітром. Важливо наголосити на характері та межах ролі комітету, оскільки питання, порушені цією апеляцією, дуже широкі й викликають глибокий і цілком виправданий інтерес у багатьох людей. Чи слід надавати невиліковно хворим чи іншим особам можливість діставати допомогу у вчиненні ними самогубства, і якщо так, то за яких обставин це має відбуватися і з дотриманням яких ґарантій, — ці питання мають велике соціальне, етичне та релігійне значення і стосовно них висловлюються надзвичайно різні думки і погляди, при цьому часто позиції опонентів непримиренні. Подані комітетові (з його дозволу) матеріали відбивають деякі з цих думок; чимало інших думок висловлено в засобах масової інформації, професійних журналах та інших джерелах. Завдання комітету щодо цієї апеляції полягає не в тому, щоб зважити, оцінити і відобразити ці думки й погляди чи оголосити свою власну думку, а в тому, щоб визначити застосовний закон країни і застосувати його, давши йому відповідне тлумачення.