Стаття 14 Конвенції
32. У статті 14 Конвенції сказано: ...
Пані Прітті стверджує, що пункт 1 статті 2 Закону 1961 року допускає дискримінацію стосовно осіб, які перебувають у подібному до її становищі, тобто фізично неспроможні самотужки покінчити із собою. Вона посилається на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Тлімменос проти Греції»(Thlimmenos v. Greece) (2000) 31 EHRR 411, у якому Суд зазначив (с. 424, п. 44):
«Суд і досі вважає, що передбачене статтею 14 право на свободу від дискримінації при здійсненні прав, ґарантованих Конвенцією, порушується, коли держава, не наводячи об’єктивного й розумного виправдання, допускає різне поводження стосовно осіб, які перебувають в аналогічному становищі. Однак, на думку Суду, це не єдиний аспект передбаченої статтею 14 заборони дискримінації. Право не бути підданим дискримінації при здійсненні ґарантованих Конвенцією прав також порушується тоді, коли держава, без об’єктивного й розумного виправдання, не поводиться по-різному з особами, становище яких значно відрізняється».
33. Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що стаття 14 не має автономної дії і застосовується лише у зв’язку з розглядом тих чи інших прав за Конвенцією. В рішенні у справі «Ван Ральте проти Нідерландів» (Van Raalte v. the Netherlands) (1997) 24 EHRR 503, с. 516, п. 33, сказано:
«Як Суд постійно зазначав, стаття 14 Конвенції доповнює інші основні положення Конвенції та протоколів до неї. Вона не має незалежної дії, оскільки застосовується виключно у зв’язку з розглядом «здійснення прав та свобод», ґарантованих цими положеннями. Хоча застосування статті 14 не означає, що існує порушення цих положень, — і саме цією мірою її дія автономна, — вона може бути застосована лише тоді, коли факти, які розглядаються, підпадають під сферу застосування одного чи кількох таких положень».
Див. також рішення у справі «Ботта проти Італії» (Botta v. Italy) (1998) 26 EHRR 241, с. 259, п. 39.
34. Якщо, як я вже зазначив, жодна стаття, на яку спирається пані Прітті, не надає їй права, на яке вона претендує, то це означає, що вона не може посилатися на статтю 14 навіть у разі доведення нею дискримінаційності дії пункту 1 статті 2. З огляду на цей арґумент, позов з посиланням на цю статтю не може бути задоволений.
35. Якщо, всупереч моїй думці, права пані Прітті за однією чи кількома цими положеннями зачіпаються, тоді необхідно з’ясувати, чи є дискримінаційним пункт 1 статті 2 Закону 1961 року. Вона стверджує, що цей пункт дискримінаційний, оскільки він перешкоджає фізично недієздатним особам здійснювати своє право на вчинення самогубства, не перешкоджаючи у цьому фізично дієздатним. На мою думку, цей арґумент ґрунтується на неправильному розумінні закону, який не надає жодного права на самогубство. Самогубство, як і злочин, завжди вважалося аномальним, оскільки це було єдиним правопорушенням, у якому немає підсудного, а отже, виставити обвинувачення нікому. Основна мета криміналізації суїциду полягала в покаранні тих, хто робив спробу накласти на себе руки, але безуспішно, а також тих, хто відігравав у цьому допоміжну роль. Сам акт самогубства (разом зі спробою самогубства) було декриміналізовано, оскільки вважали, що визнання його правопорушенням за загальним правом не служитиме стримувальним фактором, оскільки така кваліфікація невиправдано плямує честь невинних членів сім’ї самогубця та оскільки це призводило до неприємної ситуації, коли до судової відповідальності притягували пацієнтів, які видужували в лікарні від невдалої спроби вчинити самогубство, тобто саме за невдалість такої спроби. Закон 1961 скасував норму права, за якою вчинення самогубства (або спроба вчинити самогубство) кваліфікувалося як злочин, але жодного права на це він не надав нікому. Якби його метою було надати таке право, тоді не було б жодного виправдання покаранню — потенційно дуже тривалими строками ув’язнення — тих, хто допомагав, брав участь, надавав поради або можливість іншій особі здійснити чи спробувати здійснити це право. Вимоги пункту 1 статті 2 наявно свідчать про залишення у правовій політиці абсолютно неґативної кваліфікації суїциду.
36. У жодному випадку кримінальний закон не можна критикувати за небажану дискримінаційність, оскільки він застосовний до всіх. Хоч у певних випадках кримінальні закони передбачають винятки стосовно неповнолітніх, широка кримінально-правова політика полягає в тому, що норми, які визначають склад злочину, застосовні до всіх, а особисті обставини мають зважуватися або на етапі вирішення необхідності притягнення до суду, або, якщо суд уже визнав вину підсудного, на етапі визначення міри покарання. Як правило, кримінальний закон не розрізняє тих, хто добровільно став потерпілим, та інших, — див. «Ласкі, Джаґґард і Браун проти Сполученого Королівства» (1997) 24 EHRR 39. Положення, які передбачають кримінальну відповідальність за перебування в громадському місці у стані явного сп’яніння, зловживання наркотиками чи за крадіжку, не звільняють від відповідальності осіб, схильних до алкоголю чи наркотиків, або бідних чи голодуючих. За законом, «умертвіння з милосердя», як часто називають евтаназію, є вбивством. Якби кримінальний закон забороняв дії, спрямовані допомогти вчинити самогубство уразливим, але звільняв від відповідальності тих, хто допомагає в цьому тим, хто йде на цей крок добровільно, це унеможливило б справедливе його застосування у спосіб, який би вселяв повагу.
37. З огляду на ці підстави, які загалом були найголовнішими в рішенні апеляційного відділу Високого суду правосуддя, та погоджуючись із моїми шляхетними вченими колеґами, лордом Стейном (Steyn) та лордом Хоупом Крейґхедським (Hope of Craighead), я роблю висновок про неможливість доведення пані Прітті будь-якого порушення того чи іншого конвенційного права.