Становлення та основні етапи розвитку порівняльної політології
Методологічні засади порівняльного аналізу політичних систем
Головна особливість політичної науки, подібно як і багатьох інших суспільствознавчих дисциплін, полягає у тому, що, розвиваючись, вона не може опиратися на дані експериментальних досліджень та експериментально перевіряти отримані висновки, як це роблять у природничих науках. Це пов’язано з макро - та мікрорівнем політичного життя. Тому головним засобом, механізмом отримання наукових знань про політичне життя та політичні процеси стали порівняльні дослідження. Незалежні держави (понад двісті) і нагромаджений ними політичний досвід (успішного та проблемного розвитку) є тією базою, яка допомагає перевіряти існуючі теоретичні концепти, виробляти на підставі практичного аналізу нові залежності, виділяти тенденції та формулювати теорії, шукати варіанти розв’язання актуальних політичних ситуацій тощо. Отож, порівняльний метод слугує головним методом для багатьох складових сучасної політичної науки. Як зазначив П.Меєр, порівняльний метод започаткував самостійну галузь політичної науки – порівняльну політологію (компаративістику): “...порівняльна політика не є дисципліною, яка може бути чітко визначена в термінах окремого, незалежного поля дослідження. Це, швидше, акцент на самому порівнянні і на тому, як і чому політичні явища можуть порівнюватися, який виділяє її як окрему галузь політології” [1, 309]. Водночас порівняльна політологія має власний предмет – іноземні щодо дослідника держави. У цьому полягає відомий парадокс визначення предмета порівняльної політології, який використовували вже вчені: дослідника з держави “А”, який вивчає державу “В”, розглядають як компаративіста, а дослідника з держави “В”, який так само вивчає державу “В”, – ним вже не вважають. Зрозуміло, що одного іноземного статусу щодо дослідника явно недостатньо для окреслення предмета порівняльної політології.
Сьогодні існує багато варіантів визначень предмета порівняльної політології особливо серед науковців з розвинених демократичних країн світу. Подати уніфіковане визначення досить складно, оскільки розвиток політичної науки в усіх її дисциплінах відбувається за допомогою, або на підставі порівняльного аналізу. Ми виділимо лише декілька, в яких окреслюються її головні ознаки. Г.Віарда визначив порівняльну політику як систематичні дослідження та порівняння політичних систем світу. Системність полягає в тому, що шукають зразки, закономірності та тенденції щодо всіх цих систем, це порівняння з метою пояснення подібностей, відмінностей, а також змін, пов’язаних з розвитком цих систем та між цими системами [ 2, 1]. Д.Менк та Р.Снайдер розглядають порівняльну політологію як сферу, яка не може бути окреслена на підставі лише одного виміру або узагальнена з допомогою простих понять, тому що вона (порівняльна політологія – А.Р.): а) звертається до важливих питань про політичний порядок, політичні режими, соціальні сили, демократичні та державні інститути, економічні процеси та наднаціональні процеси у всіх регіонах світу; б) значно більше зорієнтована на емпіричний аналіз, ніж на вироблення теорії; в) намагається продукувати описове та казуальне знання майже в рівній пропорції; г) не ставить собі за мету забезпечити знання для прямого впливу на публічну політику; д) виробляє теорії головно за допомогою індукції; е) опирається значною мірою на якісні методи емпіричного аналізу [3, 5-31]. Отже, ми під порівняльною політологією розуміємо самостійну галузь політичної науки, в якій досліджується політичний простір країн (державна та громадська складові) в різних кількісних комбінаціях, від однієї до всіх існуючих на момент дослідження, а також в історичній перспективі з допомогою порівняльного методу для виявлення та пояснення існуючих подібностей і відмінностей, їхніх причин, чинників та політичних наслідків для досліджуваних країн і для інших.
Порівняльна політологія внаслідок своєї специфіки виконує такі суспільні функції[1] : отримання нових знань у політичній науці, відповідно її подальший розвиток; верифікація емпіричних даних і теоретичних концепцій, узагальнень, що дає змогу пояснювати явища та процеси, тестувати та коригувати теоретичні розробки; запозичення позитивного досвіду та уникнення негативних наслідків у політичній практиці, внаслідок вивчення досвіду інших країн; відпрацювання нових методик і технік дослідження політичного простору; знаходження інструментів, шляхів/алгоритмів розв’язання актуальних політичних проблем, завдань на підставі досвіду інших країн, або історичних прикладів; систематичний порівняльний аналіз згідно з Дж.Сарторі допомагає контролювати [ 5, 70] за процесами всередині власної країни стосовно лінійки подібних явищ/процесів/інститутів та інших країн тощо.
Становлення порівняльної політології як самостійної наукової дисципліни відбувалося протягом значного періоду. Д.Е.Аптер за критерій виділення етапів розвитку порівняльної політології взяв розвиток порівняльного підходу і виділив: інституціоналізм, девелопменталізм [2] і неоінституціоналізм [ 6, 374]. Етап інституціоналізму він розглядав з моменту формування політичної науки як самостійного предмета. У часовому вимірі етап девелопменталізму збігається з початком п’ятдесятих років, неоінституціоналізм – з рубежем 70-80-их років. Ми вважаємо, що варто розглянути також пропозицію, яку запропонував Р.Макрідіс, який наприкінці 50-их років виділив два етапи у розвитку порівняльної політичної науки: традиційний і з початку 50-их років – ”новий етап” розвитку саме порівняльної політології [ 7, 43].
Л. Сморгунов виділив чотири основні етапи розвитку порівняльної політології:
перший – становлення порівняльної політології як самостійної галузі знання (друга половина ХІХ ст.);
другий – етап накопичення потенціалу, “традиційна порівняльна політологія” (перша половина ХХ ст.);
третій – етап оновлення та експансії, “нова порівняльна політологія” (з початку 50-их до кінця 70-их років);
четвертий – етап кризи та відділення субдисциплін, “плюралістична порівняльна політологія” (з середини 70-их років до сьогодні) [ 8, 13].
Близькими є погляди й іншого відомого російського дослідника М.Ільїна [ 9].
Ми можемо констатувати, що існує погодженість, згідно з якою одночасно з розвитком політичної науки у другій половині ХІХ ст. відбувається розвиток порівняльної політології. Першою працею присвяченою порівняльному вивченню політичних інститутів і процесів була книга Е.Фрімена “Порівняльна політика”, яка побачила світ у 1873 р. До авторів, праці яких сприяли становленню порівняльного методу дослідження і відповідно компаративістики у першій половині ХХ ст., належали Ф. Лібер, В.Вільсон, Д. Берджес, Д.Брайс. Вони своїми працями сформували “традиційний”, або описовий підхід до політичних явищ, приділяючи головну увагу вивченню державних інститутів. Згідно з Г.Д.Віардом на рубежі 20-их та 30-их років порівняльна політологія перетворилася в один з головних напрямів у політичній науці [10, 3]. Початок тридцятих років ХХ ст. ознаменувався зародженням нових методів у політичній науці, формуванням нових шкіл, зокрема Чиказької під керівництвом Ч.Мерріама, що вплинуло і на порівняльну політологію. Багато авторів зазначають про вагоме значення праці А.Тойнбі “Дослідження історії” (скорочений варіант дванадцятитомного твору було видано в Україні [11]) для формування сучасного бачення порівняльного методу та компаративістики взагалі.
Традиційний етап (відповідно класифікації Д.Аптера – інституціоналізм) характеризувався такими властивостями: 1) предметом вивчення слугували лише окремі країни Західного світу, де функціонувала представницька демократія – Великобританія, Франція, Німеччина та колишній Радянський Союз; 2) об’єктом вивчення були державні інститути та політичні партії, які діяли відповідно до визначених норм конституції, внаслідок цього досить часто цей напрям політичної науки називали “порівняльне управління” (“comparatiwe gowernment”); 3) сам метод порівняльного дослідження переважно мав описовий характер і реалізовувався в історичній та юридичній площинах.
Спільним для всіх авторів є погляд, що початок п’ятдесятих років був визначальним у формуванні сучасної моделі порівняльної політичної науки, або, використовуючи термінологію Девіда Аптера, – “нової” порівняльної політики. Цей висновок пов’язують із проведенням у 1952 р. Еванстоунського семінару у Північнозахідному університеті (США), головою та ініціатором якого був Р. Макрідіс [ 12]. Семінар фактично дав поштовх процесу, який протягом значного періоду готувався у США та європейських державах. Активному розвиткові порівняльної політології з початку 50-их років сприяло багато чинників. Передусім розвиток порівняльного методу був пов’язаний із необхідністю оволодіти коректними знаннями про політичний устрій і механізми функціонування існуючих держав світу. Парадокс полягав у тому, що (як зазначали у статті “Пропонована стратегія дослідження західноєвропейського урядування і політики” Г.А.Алмонд, Т. Коль та Р.К.Макрідіс) на той момент науковцям були доступні лише знання про державні інститути та механізми управління у США, Англії та частково Франції, решта держав, враховуючи навіть європейські, були невідомим полем [ 13, 53].
По-друге, політика ізоляціонізму, яку провадило вище керівництво США напередодні Першої світової війни і частково у міжвоєнний період, виявила свою хибність у світлі нових викликів у міжвоєнний період, під час Другої світової війни та після неї. Події, які відбувалися у міжвоєнний період у СРСР, Німеччині, Італії, засвідчили не лише зростаючу взаємозалежність держав, а й відчутний вплив внутрішніх подій в одній державі на події в інших. Уроки тоталітарних режимів, гострий характер ідеологічної боротьби після закінчення Другої світової війни, загроза виникнення третьої світової війни детермінували необхідність глибокого вивчення сутності існуючих політичних режимів у різних державах світу.
По-третє, звільнення багатьох країн Африки та Азії від колоніальної залежності в 50-их – на початку 60-их років призвело не тільки до зміни традиційного порядку речей для “провідних” держав світу, а й мало своїм наслідком – створення Руху неприєднання, зростання кількості держав в ООН і зміну розкладу сил між державами-членами ООН під час голосувань. Денкворт А.Рустов у 1957 р. констатував: “...обсяг нових націй збільшується в переліку незалежних держав і їхня глобальна важливість перевіряється сьогодні перспективними програмами економічної підтримки, поступовим переміщенням фронту холодної війни від Європи до Азії й Африки і недавнім перерозподілом голосуючих сил в Об’єднаних Націях. ...Не так давно Захід керував світом, сьогодні він вивчає його” [ 14, 58].
По-четверте, відчутну роль відіграв також суб’єктивний чинник, який полягав у впливі значної частини суспільствознавців, які виїхали напередодні та під час Другої світової війни до США, на розвиток порівняльної політології[3]. Серед емігрантів були вчені зі світовим ім’ям: Ханна Аренд, Карл Дойч, Люіс Козер, Пол Лазарсфельд, Лео Лоуенталь, Ганс Моргентау, Герберт Маркузе, Франц Нойман, Лео Стросс, Йозеф Шумпетер та ін. Вони, безумовно, сприяли залученню до наукового аналізу в США політичної проблематики європейських країн, звідки приїхали самі особисто.
По-п’яте, на поширення порівняльної політології вплинула сама логіка розвитку науки. Розширення географічної та історичної емпіричної бази давало змогу перевіряти теоретико-методологічні конструкції, напрацьовані вченими компаративістами, що стимулювало наступні зміни теоретичних парадигм і подальшу потребу перевіряти теоретичні висновки на широкому емпіричному матеріалі. Тобто, розширення емпіричної бази стимулювало відповідне вдосконалення та подальший розвиток, вироблення нових концептуальних конструкцій і парадигм.
По-шосте, після Другої світової війни в сферу порівняльної політології прийшло багато молодих спеціалістів, які мали базовою освітою-політичну науку, що було принциповою відмінністю від вчених, які займалися політичною наукою на попередньому етапі, оскільки більшість з них здобули юридичну освіту. Одразу після Другої світової війни Американська асоціація політичних наук налічувала близько 3 тис. членів, а в середині 60-их років їх будо вже 10 тис. Нове покоління політологів стало головними ентузіастами розвитку порівняльної політології.
На думку багатьох компаративістів [16, 4], які досліджують історію розвитку порівняльної політології, поворотним пунктом у становленні компаративістики як наукової дисципліни була публікація у 1955 р. праці Р.Макрідіса “Вивчення порівняльного управління» (“The Study of Comparative Government”). Він звинуватив попередній етап розвитку порівняльної політології у винятковій концентарації на вивченні країн Західної Європи, описовості, а не аналітичності, формалістичності та легалістичності, замість концентрації на динамічних політичних процесах. Відповідно він окреслив нові перспективи розвитку порівняльної політології.
Активному розвиткові порівняльного методу та порівняльних досліджень сприяли активний розвиток біхевіорального та системного методів. Поєднання у реальній практиці обидвох підходів щодо порівняльних досліджень сприяло відкриттю нових методологічних можливостей порівняльної політології. Зокрема, системний метод сприяв тому, що поряд з державою та класичними політичними інститутами, предметом дослідження стали усі можливі варіанти політичних інститутів і суспільних утворень, які були здатні впливати на політику як групи тиску, громадська думка тощо. Біхевіоральний метод стимулював активне вивчення проблем процесуального характеру політики та поліваріатності політичної поведінки у різних країнах світу.
Суттєво на розвиток компаративістики на цьому етапі вплинула теорія модернізації. Активний розвиток національно-визвольних процесів у колишніх колоніальних країнах Африки та Азії, пошуки шляхів розвитку, відмінних від авторитаризму, більшістю країн Латинської Америки та Центральної Америки сприяли появі потреби в окресленні моделей демократичного розвитку цих країн. Відсутність досвіду та інструментарію дослідження нових країн одночасно відкривала широке поле для нових досліджень, відповідно залученню цих країн в сферу наукового аналізу, що мало сприяти подальшому розвитку порівняльної політології загалом. Базою для теорій розвитку слугували праці М.Вебера та Т.Парсонса. Поряд з працями В.Ростоу відчутний внесок в формування політичної теорії розвитку/модернізації мали публікації К.Дойча [ 17], С.М.Ліпсета [18]. Вони обґрунтували висновок, що демократичний розвиток передбачає наявність певних передумов. До цих передумов вони зараховували економічний і соціальний розвиток, певний рівень освіченості, розвиток комунікації в суспільствах. Принциповою працею щодо модернізаційних процесів у країнах Третього світу була книга Г.Алмонда та Д.Колемана “Політика просторів, що розвиваються”, яка сформулювала новий напрям у дослідженнях означених країн протягом наступного десятиріччя [ 19]. В цій праці зроблено наголос на переході від дослідження формально-юридичних інститутів до більш динамічних факторів та від фокусування на країнах Європи до країн Третього світу. Також обґрунтовано необхідність функціонального підходу до політики замість традиційного інституціоналізму. Зокрема, Г.Алмонд підкреслив важливість політичних систем, незалежно від того чи вони є розвинутими, чи такими, що розвиваються, вони мали виконувати тотожні функції у суспільстві ( сім функцій “входу” і “виходу” – А.Р.). Фактично теорія модернізації стала методологічною базою дослідження нових країн, а також моделлю для їхнього розвитку. Як зазначив Г.Віарда, теорія модернізації була не лише нейтральною політологічною концепцією, а й мала зрозуміле зовнішньо-політичне значення, особливо важливе в період Холодної війни, будучи “американською альтернативою марксизму-ленінізму радянського типу” [20, 8]. С. Верба так охарактеризував якісні зміни у компаративістиці на цьому етапі: “ Революція у порівняльній політології розпочалась з проголошення багатьох принципових засад: бачити за описом теоретично більш релевантні проблеми, бачити за одним прикладом порівняння багатьох фактів, бачити за формальними інститутами управління політичні процеси і політичні функції, бачити за країнами Західної Європи нові держави Азії, Африки та Латинської Америки” [ 21, 111].
Серед принципових праць, які вийшли протягом цього етапу і зумовили якісний подальший розвиток порівняльної політології, були дослідження Г.Алмонда і Д. Пауелла [ 22], С. Роккана [ 23; 24], Р. Даля [ 25; 26] та В.Райкера [ 27]. У їхніх працях ми знаходимо систематичне порівняння існуючих тоді суспільств і державних систем, вивчення широкого спектру політичних інститутів та складових елементів політичних систем різних країн світу. Підставою для їхніх досліджень став аналіз значного емпіричного матеріалу, тому ці та інші науковці мали змогу зробити багато важливих концептуальних висновків. Характеризуючи бурхливий розвиток порівняльної політології в цей час, відомий російський вчений компаративіст М.Ільїн дійшов висновку, що на початок 70-их років “...порівняльна політологія, потіснивши багато інших галузей політичної науки, зайняла провідне місце і певною мірою почала ототожнюватися з цілою дисципліною.” [ 28, 169]
Розвиток третього етапу порівняльної політичної науки, який розпочався з середини 70-их років, збігся з кризою біхевіоризму і поширенням постбіхевіорального методу у політичних дослідженнях. Цьому передувала своєрідна криза в порівняльній політології. Її сутність полягала в тому, що попри суттєве нагромадження матеріалу / інформації про країни світу, розуміння політичних процесів, здатність використовувати отримані знання для покращення передбачення політичного розвитку не відбувалося. Патрік О’Нейл стосовно цього рубіжного етапу виділив дві найбільш проблемні/критичні площини порівняльної політології. По-перше, значна увага до біхевіорального методу призвела до зміни акцентів, коли головним було дотримання вимог методу, що робилося досить часто за рахунок розуміння явищ і процесів, які досліджували. По-друге, гострої критики зазнало застосування теорії модернізації. Критика цієї теорії передбачала, що компаративісти “...були зацікавлені не в розумінні світу, а в поширенні західної моделі модернізації”, що давало підстави “...розглядати їхні праці як звичайне обслуговування зовнішньої політики розвинутих країн” [ 29, 12].
Перехід до третього етапу характеризувався суттєвими змінами в методологічному плані. Згідно з Г.Віардом до 70-их років порівняльна політологія була досить цілісним утворенням, яке засновувалось на домінуючому дотриманні всіма науковцями певних загальних вимог під час проведення компаративних досліджень: біхевіоризм, функціоналізм, девелопменталізм /модернізація та теорія систем. Гостра критика біхевіоризму та теорії модернізації призвели до того, що в подальшому в розвитку порівняльної політології не простежувалося жодного домінуючого підходу, або парадигми, головною характеристикою третього етапу став плюралізм підходів [30, 11]. На актуальності подібного плюралізму та універсалізму порівняльних досліджень на сучасному етапі розвитку компаративістики наголошував і Н.Смелзер : “...найкраща методологічна стратегія компаративного аналізу полягає у набутті точки опертя будь де, де тільки можливо. Тобто в тому, щоб опираючись на всі можливі дані та методи – кількісні та якісні, жорсткі та м’які, об’єктивні та інтуітивні, – використовувати та зважувати кожен з них для вдосконалення нашого розуміння та пояснень” [ 31, 6].
У концептуальному плані М.Ільїн виділив у цьому етапі три основні тенденції: перша – можна назвати радикальною і пов’язана з постмодерною та феміністичною політико-теоретичною орієнтацією; друга – асоціюється з відновленням значення історико-порівняльної методології, що пов’язано з сучасним розумінням праць К.Маркса та М.Вебера; третя – трактується як оновлювальна, тобто розширено інструментарій наукового порівняльного аналізу, що досягається за рахунок звернення до нових концептуальних підходів, які можна застосувати та розвивати нагромаджений комплекс засобів статистичного аналізу, водночас вирішувати проблему єдності кількісних та якісних досліджень [32]. Поряд із зазначеними напрямами варто виділити активне застосування в порівняльних дослідженнях теорії залежності, неокорпоративізму та неоінституціоналізму. Водночас, на нашу думку, варто виділити домінуючу в методологічному плані тенденцію поступового становлення і наступного широкого використання у порівняльному аналізі теорій раціонального вибору та певною мірою похідного продукту застосування цих теорій – зростання економічної складової в порівняльних дослідженнях. Останній напрям передбачав, що дослідники будуть активно поєднувати формальні та дедуктивні методи з кількісними методами емпіричного аналізу. Справді, дослідження Д.Манка та Р.Шнайдера щодо аналізу публікацій у провідних компаративістських наукових журналах “Порівняльні політичні дослідження”, “Порівняльна політологія”, “Світова політика” протягом 1989 – 2004 рр. свідчать, що абсолютна більшість публікацій 95,6 % були емпірично орієнтованими. Подібне дослідження Дж.Махоуні та Т.Ларкіна стосовно публікацій в “Огляді американської політичної науки” ( American political science review (APSR), “Американському журналі політичної науки” (American journal of political science (AJPS) та “Журналі політики” (Journal of politics (JOP) також підтвердили домінацію в публікаціях результатів кількісних досліджень, які становлять на загал від 88% до 95 % [33, 32-38]. Більшість дослідників погоджуються, що не відбулося прогнозованого “економічного повороту” порівняльної політології, оскільки автори поряд з кількісними дослідженнями активно застосовують і якісні дослідження. Від вчених очікують не лише зведених таблиць, а й висновків, узагальнень, прогнозів. Все це у сукупності актуалізує вивчення окремих країн та регіональні дослідження.
Дев’яності роки характеризувалися також своєрідною реіновацією теорії модернізації, яка відбулася значною мірою завдяки краху соціалістичної системи в СРСР і колишніх соціалістичних країнах Центральної та Південної Європи. Застосування алгоритмів процесу демократизації щодо колишніх держав “реального соціалізму”, успішність процесів “лібералізації” та “демократизації” дало своєрідний поштовх новому розвитку цієї теорії. Додатковим матеріалом для компаративістики стали події в багатьох країнах Латинської Америки, які відійшли в цьому часовому проміжку від авторитарного шляху розвитку і заявили про своє прагнення розвивати демократію. Активний економічний розвиток багатьох азіатських країн – Китай, Південна Корея, В’єтнам, трохи раніше – Тайвань, Сингапур, який відбувався в умовах відсутності демократичних перетворень, спонукав політиків і науковців розглянути питання про джерела цього швидкого економічного розвитку, які не вкладалися в формат теорій модернізації.
Додатковим викликом у межах цього етапу можна вважати події 11 вересня 2001 р., коли відбулася найбільш масштабна терористична атака на США, яка знаменувала “реальність терористичної загрози” для країн розвинутого світу. Шок від події зумовив наступний прискіпливий аналіз, спрямований у тім числі і на порівняльну політологію. Першими наслідками ми можемо вважати: інтенсивне звернення уваги вчених компаративістів на арабські країни [34] та країни, що розвиваються в Азії та Африці; відбувається подальше розширення спектра суспільних інститутів та явищ, які потребують порівняльного аналізу [ 35]. Ми не можемо говорити про розширення географії досліджень, оскільки практично всі існуючі незалежні країни світу, хоча різною мірою, стали предметом аналізу. Водночас простежується тенденція зростання уваги науковців до вивчення країн окремих регіонів, в такому випадку є підстави стверджувати про наявність політичних замовлень щодо окремих країн і конкретних проблем (фундаменталізм, тероризм тощо). Дослідження Д.Манка та Р.Шнайдера щодо публікацій в провідних компаративістських наукових журналах “Порівняльні політичні дослідження”, “Порівняльна політологія”, “Світова політика” протягом 1989 – 2004 років засвідчили, що аналізу країн Західної Європи у цих журналах присвячено 41 % статей, Латинській Америці – 27,2%, Східній Азії – 20,2 %, Північній Америці – 17 %, регіону Сахари Африки – 11,5 %, Радянському Союзу та пострадянським республікам – 11,8 %, Близькому Сходу та Північній Африці – 11,5 %, Східній Європі – 10,8 %, Океанії – 8,2 %, Південно-Східній Азії – 6,9 %, Південній Азії – 5,9 %, країнам басейну Карибського моря – 5,5 % ( сума відсотків перевищує 100 %, оскільки багато статей присвячено одразу аналізу багатьох країн) [ 36]. Цей аналіз свідчить про комплексне охоплення всіх основних регіонів світу, водночас простежується збереження абсолютної домінації у вивченні політичних процесів та явищ в країнах Західної Європи та Північної Америки ( США, Канада – А.Р.).
Отож, порівняльна політологія почала розвиватися одночасно зі становленням політичної науки. В своєму розвитку вона пройшла три етапи. Перетворення порівняльної політології в самостійну галузь політичної науки відбулося в межах другого етапу, який розпочався в 50 – их роках ХХ ст., цей етап характеризується поступовою абсорбацією порівняльного методу більшістю галузей політичної науки. Третій етап бере початок з середини
70–их років і характеризується плюралізмом методологічних підходів, теорій та концепцій, які використовують для проведення порівняльних досліджень.