Інституційний компонент аналізу політичних систем держав Західної Європи
Під поняттям “система” розуміємо взаємопов’язану внутрішньо сукупність елементів, які становлять цілісність, що відрізняється від оточення, яка виконує певні функції, активно взаємодіючи з оточенням. Наявність структурних елементів, які взаємопов’язані між собою і є сталими, створює головну відмінність системи від випадкової сукупності елементів, які не в стані створити якісну цілісність, відповідно і систему. Поняття політичної системи стосується цілого суспільства, поєднуючи державні та не державні компоненти, тому воно найбільш повно охоплює політичне життя у всіх його виявах у межах кордонів конкретної країни. Політична система охоплює здебільшого широкий спектр складових, серед яких особливу роль відіграють – норми, інститути, цінності та поведінкова складова (біхевіоральна). Поведінкова складова передбачає не лише дії інститутів згідно з формальними та неформальними нормами, але й всі взаємовідносини, які виникають між акторами всередині системи та між системою і оточенням.
Сьогодні головними підходами щодо концептуального трактування поняття політична система є: структурно-функціональний, кібернетичний та інституційний.
Структурно-функціональний підхід представлений працями Т.Парсонса, Д.Аптера, Г.Алмонда, Р.Даля та ін. Методологічною підставою розвитку цього напряму був соціальний функціоналізм. Наголос зроблено на аналізі функцій, які виконують у суспільстві структурні компоненти політичної системи та сама система як цілісність.
Кібернетичний підхід найбільший розвиток отримав у працях Д.Істона, К.Дойча та М.Каплана. Його становленню та розвитку значною мірою сприяла запропонована Д.Істоном концепція політичної системи як відкритої системи та матриці активної поведінки політичної системи, яка за своїми основними параметрами нагадувала комп’ютер, який повинен опрацьовувати вимоги та підтримки на “вході” та видавати результати ( продукцію – Д.Істон) внутрішньої конверсії на “виході” і з допомогою ”петлі зворотного зв’язку”, коли реакція на “вихід” є черговим своєрідним “входом”, забезпечувати саморегулювання системи [79, 29-33]. Такий підхід сприяв розвитку активних емпіричних досліджень політичних систем, зокрема, вивчення процесів: впливів, взаємодії, реакцій системи та оточення; станів політичної системи – рівноваги, стабільності, зміни та феноменів : інформації і рішень.
Інституційний підхід у науковій літературі представляли такі дослідники: М.Дюверже, Дж.Блондел, М.Леві та ін. Цей підхід передбачає передусім аналіз політичних інститутів формальних і не формальних, з яких складається політична система в форматі, визначеному правовими нормами та традиціями, які регламентують їхнє місце в системі та вирішально впливають на весь спектр взаємовідносин. Особливість цього підходу можемо розглянути на прикладі підходу Дж.Блондела, який він виклав у розділі “Політичні системи та роль інститутів”. Він дав таке визначення : “політична система - це сукупність інститутів або груп, частина з яких скомпонована відповідно до конституції, водночас багато з них входять до структури не відповідно до конституції, всі вони разом формують систему, в межах якої приймаються рішення” [80, 22]. Особливістю цієї праці Дж.Блондела є те, що вона написана у форматі нового інституціоналізму, тому ми коротко розглянемо його бачення місця інститутів у політичній системі. Зокрема, він наголосив, що положення про те, що головними компонентами політичної системи є інститути, не суперечить іншому баченню, де політична система характеризується через свою активність, оскільки “...політична активність ( діяльність – А.Р.) не може бути досягнута без інститутів” [81, 20]. Самі інститути він розглядає як сукупність/комплект відносин між індивідами, в межах якого вони мають зв’язки між собою, відповідно подібних зв’язків не було б, якби вони не належали до цієї сукупності/комплекту. Значення інститутів для політичної системи полягає в таких площинах. По-перше, рішення, які приймають у межах інститутів, поширюються лише на тих, хто пов’язаний з цими інститутами, по-друге, рішення в межах інституту мають певні процедурні характеристики (демократичний або авторитарний спосіб прийняття – А.Р.). Згідно з Дж.Блонделом національні політичні системи повинні складатися зі значної кількості інститутів і груп, до яких надежать індивіди. Відповідно ці інститути та групи пов’язані між собою різним способом у межах національної політичної системи. Підставою віднесення інституту або групи до політичної системи є індикатор – участь цього інституту або групи в процесі розподілу цінностей, оскільки це є дефініцією поняття політична система (Дж.Блондел дотримується визначення політичної системи, яку запропоновав Д.Істон – А.Р.) [82, 21]. Отже, фактично інститути та групи структурують політичну систему суспільства. Відповідно кожна національна політична система буде характеризуватися присутністю конкретних інститутів та своєю системою взаємозв’язків між ними, відмінні політичні системи будуть характеризуватися відмінностями в інститутах, з яких вони складаються та в особливостях взаємозв’язків.
Фактично всі виділені підходи взаємодоповнюючі, оскільки кожен з них робить наголос на певних характеристиках політичних систем, підходить до аналізу політичної системи зі свого погляду. Тому їх не можна розглядати у форматі “або – або”, а саме як взаємодоповнюючі, разом вони дають змогу побачити/зрозуміти такий феномен комплексно.
Політична система у функціональному аспекті охоплює діяльність первинних суб’єктів – особу та різноманітні варіанти асоціативних первинних груп і вторинних суб’єктів – інститути політичні у формі: політичних партій, профспілок, державних установ, громадських організацій тощо. Важливим складовим елементом у конструкції політичної системи є сама система, тому що вона передбачає взаємозалежність складових елементів, внаслідок чого зміна в одній із частинок призводить до відповідних змін в інших. Згідно з дослідженнями Д.Е.Аптера політичні системи: “...несуть основну відповідальність за дотримання порядку через встановлене законодавство, на яке вони мають монополію примусової сили” [83, 82].
Дати визначення політичної системи, зрозуміти її сутність неможливо без категорії оточення (одне з поширених визначень грунтується на понятті оточення: політична система це цілісність, яка відрізняється від оточення – А.Р.). Оточення має в теорії політичних систем різні форми вияву, переважно виділяють внутрішнє оточення, яке вміщено в межах кордонів конкретної країни та міжнародне, глобальне, тощо. Під оточенням ми розуміємо власне внутрішнє оточення, яке складається з таких систем – економічної, культурної, соціальної, біологічної, фізичної та особистісної (особистісна охоплює індивідів). Функціонування політичної системи відбувається шляхом постійного введення, привнесення в систему зсередини неї самої і з оточення інформації, викликів, які опрацьовують шляхом внутрішньої конверсії і на виході з системи ми отримуємо рішення та дії, які спрямовані всередину системи та на оточення. Згідно з Г.Алмондом “вихід” дає підставу оцінити роботу цілої системи, оскільки саме “вихід” виявляє функції, які виконує політична система – адаптації, інтеграції, регуляції та інновації. Конструкція політичної системи у форматі : вхід, конверсія, вихід, зворотня реакція тощо творить своєрідну модель, яка працює на засаді саморегуляції, коли єдиною константою є постійна зміна стану структурних елементів, враховуючи появу нових елементів (утворення нових партій міжпартійних об’єднань, зникнення раніше існувавших партій, організацій, тощо – А.Р.). Ці зміни мають різні параметри від непомітних до відчутних, що провокують наступні якісні зміни всіх структурних елементів політичної системи. Цей стан рухомої рівноваги органічно зумовлює необхідність систематичного вивчення стану політичної системи кожної конкретної країни та сукупності країн відповідно до плину часу.
Системний метод здебільшого застосовують під час аналізу на рівні країни і головними його характеристиками є намагання розглядати об’єкт аналізу як цілісну структуру з іманентним внутрішнім поділом на частини, а також дослідження динамізму цього об’єкта на рівні внутрішньосистемного та у взаємовідносинах із оточенням. Згідно з М.Крозером та У.Фріедбергом системний підхід передбачає “використання конструкції системної причинності, яка на відміну від лінійної причинності ( простої), коли наслідки обумовлюються дією однієї причини або сукупності причин між собою незалежних, передбачає (системна причинність – А.Р.) взаємозалежність наслідків і причин, властивості яких дають змогу з’ясувати та передбачати результати їх дії” [84, 213].
Отже, ми розглядаємо політичну систему в форматі неоінституціоналізму як цілісність, яка складається з формальних і неформальних інститутів та груп, відрізняється від оточення і постійно з ним взаємодіє.
Конкретні типи політичних систем навіть у цивілізаційно та культурно однорідній Західній Європі охоплюють широке розмаїття альтернатив: унітарні та федеративні держави, парламентські та напівпрезидентські республіки, двопартійні та багатопартійні партійні системи тощо. В межах кожної групи також існує значна кількість варіантів, які виявляються у тому як формуються та змінюються виборчі блоки, коаліції, уряди тощо. За своїми характеристиками політична система надзвичайно складне утворення, тому ми свідомо виділили її інституційний аспект. Це зумовлено тим, що процес транзиту суспільства від однієї конструкції до іншої імпліцитно передбачає формування системи політичних інститутів, які повинні виконувати відповідні функції. Р.Даль у своїй праці “Демократія та її критики” зазначив, що головним напрямом аналізу поліархії є розуміння її, як “...набору політичних інститутів, потрібних для багатомасштабної демократії” [85, 337].
Еволюція політичних систем держав Західної Європи має довгу історію. В її межах особливу роль відіграв період після Другої світової війни. Фактично кінець світової війни (1945) можемо розглядати як “нульову” позначку, оскільки до і під час війни континент був поділений на декілька антагоністичних таборів, які перебували у стані жорстокого протистояння, результатом якого стали численні людські жертви, знищення; багато держав було окуповано іноземними військами; після закінчення Другої світової війни у багатьох країнах відбулась зміна не лише устрою, а й політичного режиму; війна призвела до радикальної зміни структури основних політичних сил, їхньої вагомості та ролі у національному політичному процесі. Після війни у більшості держав сформувалися сучасні моделі політичного устрою. Тому відправною датою нашого дослідження став 1945 р. Сьогоднішній стан розвитку політичних систем країн Західної Європи характеризується активними інтеграційними процесами на загальноєвропейському, тобто понаднаціональному рівні. Результатом інтеграції стало формування загальноєвропейських, понаднаціональних інститутів, які поступово перебирають на себе частину національного суверенітету. Інтенсивність інтеграції європейських держав призвела до появи тверджень про “кінець” національних держав [86, 161 -179]. Ми вважаємо, що сьогодні національні держави залишаються реальними суб’єктами, національні території чітко окреслені, незважаючи на те, що в межах Європейської спільноти традиційні кордони зі шлагбаумами та маркувальними стовпами щезли. Як зазначив В.Воллес, населення Західної Європи діє у своєму повсякденному житті як громадяни окремих держав, хоча певною мірою вони можуть бути зараз трактовані як “європейські громадяни” [87, 505]. Визначення сучасного стану розвитку політичних систем національних держав європейських країн потребує усвідомлення для того, щоб позиціонувати існуючий стан і процеси в політичному розвитку України.