Головні чинники заснування регіональних банків розвитку
Курсанта 521-е групи
Глушкова Олександра Ігоровича
Зміст
Вступ
Головні чинники заснування регіональних банків розвитку
Найбільш впливові субрегіональні банки розвитку в світі
Список використаних джерел
Вступ
Додатковими каналами надходжень фінансових ресурсів до країн, що розвиваються, слугує ціла мережа субрегіональних спеціалізованих банків, найбільшими з яких є Арабський банк економічного розвитку Африки, Арабський фонд економічного й соціального розвитку, Банк розвитку країн Великих озер, Ісламський банк розвитку, Карибський банк розвитку, Корпорація розвитку країн Андської групи, Міжазіяський банк розвитку, Східноафриканський банк розвитку. Центральноамериканський банк економічної інтеграції, Фонд розвитку басейну річки Плейт та чимало інших. В роботі будуть розглянуті найбільш значні регіональні та субрегіональні банки розвитку, проаналізовані причини їх створення та ефективність їх функціонування. Також буде досліджено їх роль те співпраця у порівнянні з міжнародним банком реконструкції та розвитку.
Головні чинники заснування регіональних банків розвитку
Уміру масової появи на повоєнній мапі на місці колишніх колоній нових незалежних держав набувало актуальності питання про перспективи їхнього подальшого розвитку. Всупереч намаганням колишніх метрополій і надалі зберігати вікові традиції використання ринків колоній для збуту власної продукції лідери новостворюваних суверенних держав почали настійно вимагати негайного переходу до рівноправних економічних відносин, наголошуючи на необхідності забезпечення вільного доступу власних промислових виробів (а не сировини) на ринки розвинутих країн. Спростовуючи твердження ідеологів вільного ринку про плідність традиційного "партнерства" і "взаємозалежності" Півночі і Півдня, керівники нових незалежних азійських та африканських держав висунули вимоги радикальної перебудови економічних відносин і щонайскорішого встановлення "нового міжнародного економічного порядку". Поглибленню протистояння між "заможною Північчю" і "бідним Півднем" сприяла й активна пропагандистська діяльність Радянського Союзу, посилення впливу якого на країни Азії, Африки та Латинської Америки промислово розвинуті країни вважали вкрай небажаним.
На тлі реалій, що характеризували світогосподарські зв'язки кінця 50-х — першої половини 60-х років XX ст., розбудову нової інституційної структури регіональних валютно-кредитних і фінансових відносин можна розглядати як своєрідний компроміс між інтересами колишніх колоній та метрополій. Заснування банків, призначених для фінансової та технічної підтримки регіональних програм розвитку, віддзеркалювало, з одного боку, прагнення колишніх метрополій за допомогою фінансових важелів зберегти свою присутність на регіональних фінансових і товарних ринках та можливість визначати бажаний для них напрям використання інвестицій у нових суверенних державах, а з іншого — потребу останніх у концентрації власних і залучених ресурсів для вирішення найнагальніших проблем прискореної розбудови національних конкурентоспроможних економік.
Серйозним стимулом до фінансової співпраці з промислово розвинутими країнами стало масове усвідомлення лідерами країн Азії, Африки та Латинської Америки не тільки недостатності наявних ресурсів для захисту власних ринків та успішної експансії на зовнішні, а й необхідності використання досвіду західних фінансистів для підготовки національних фахівців у банківській сфері. При ухваленні рішень про створення нових банків ураховувалася також потреба в наданні надійних гарантій приватному капіталові, котрий, як сподівалися, мав прийти в промисловість і сільське господарство країн, що розвиваються.
Не останнім за значенням чинником, що спонукав керівництво країн "третього світу" до заснування регіональних банків, було і їх небажання виконувати всі вимоги, пов'язані з отриманням пільгових кредитів МВФ і МАР, — ставка робилася на власні сили. Втім, нестача власних наявних ресурсів рано (в Латинській Америці) чи пізно (в Африці) примусила керівництво нових суверенних держав звернутися за фінансовою підтримкою операцій банків до колишніх метрополій.
Чільне місце в новій інституційній структурі валютно-кредитних відносин посіли Міжамериканський (МаБР), Азійський (АзБР) та Африканський (АфБР) банки розвитку.
Досить значна нерівномірність економічного розвитку і відмінності в культурно-історичних та політичних реаліях країн Азії, Африки та Латинської Америки, в тому числі і в ступені толерантності їхніх владних структур до " імперіалісті в-експлуата-торів", зумовлюють своєрідність структури, масштабів та характеру операцій кожного з регіональних банків, а також і неоднакову міру відкритості регіональних економік для іноземного капіталу. Водночас регіональні банки мають чимало спільних рис.
У статутах усіх регіональних банків (що від самого початку були визначені як неприбуткові організації) задекларовано одну й ту саму мету — надання довгострокової фінансової та технічної допомоги для прискореної розбудови й розвитку конкурентоспроможних економік країн регіону, а також сприяння економічній кооперації та інтеграції акціонерів банків у процесах розбудови комплексного регіонального господарства й у вирішенні специфічних регіональних проблем. У статутах усіх регіональних банків вказується і на необхідність розробки стратегії розвитку країн—членів відповідного банку з урахуванням регіональної специфіки, а також прагнення до створення в кожній з них середовища, привабливого для іноземних інвесторів.
За взірець механізму акумулювання авуарів і організаційної структури при розбудові регіональних банків було обрано Групу Всесвітнього банку.
Так само як і МБРР, регіональні банки являють собою акціонерні товариства, статутний капітал яких поділяється на дві частини: сплачену (меншу — від 4 до 10 %) і несплачену (більшу); більша частина акціонерного капіталу банків, як і в МБРР, вважається "гарантійною", потреба у сплаті якої може виникнути лише в разі банкрутства банку (тобто його нездатності розрахуватися за власними зобов'язаннями)*. Менша частина (сплачена) інколи поділяється, своєю чергою, ще на дві частини, одна з яких вноситься у твердій валюті або золотом, а друга — в національній валюті країни — члена банку.
Статутами всіх банків розвитку передбачено регулярні перевірки їхнім керівництвом відповідності величини акумульованих ресурсів потребам претендентів на позики. У разі необхідності керівні органи банків уповноважені ухвалювати рішення про поповнення статутного капіталу як шляхом пропорційного збільшення квот усіх членів, так і шляхом перерозподілу величини внесків у результаті збільшення квоти окремих акціонерів** із відповідним перерозподілом владних повноважень.
Так само як і в МБРР, головним джерелом поповнення статутного капіталу регіональних банків розвитку є запозичення на світових ринках капіталу, що здійснюються за рахунок емісії власних облігацій, та добровільні пожертви багатших країн. Зобов'язання урядів країн — членів банку (особливо найбагатших) сплатити в разі потреби "гарантійну" частину акціонерного капіталу забезпечують облігаціям регіональних банків (як і Всесвітнього банку) найвищий рейтинг — AAA, що дає можливість кредитувати через банки менш розвинуті країни на вигідніших умовах, ніж ті, на які бідніші країни зі значно нижчим рейтингом могли б розраховувати, самостійно здійснюючи запозичення на світових ринках капіталу. Трансформуючи коротко- та середньострокові позики з міжнародних ринків у довгострокові кредити і перерозподіляючи отримані від країн-донорів субсидії, регіональні банки розвитку за аналогією із МБРР проводять політику диференціації умов надання кредитів залежно від платоспроможності позичальника.
Незважаючи на кількісні та якісні відмінності у складі керівних органів усіх трьох регіональних банків, всі вони мають однакову організаційну структуру, подібну до структури МБРР. Керівними органами кожного з банків є Президент банку, Рада управляючих (Board of Governors) та Директорат (Executive Directors). Ради управляючих утворюються з високопоставлених представників кожної з країн-членів, котрі в себе на батьківщині очолюють національні економічні або фінансові відомства (міністерства фінансів, центральні банки чи аналогічні установи).
До виняткової компетенції Ради управляючих належить розв'язання стратегічних питань діяльності банку. Рада управляючих є кінцевою інстанцією при розв'язанні спірних питань -її рішення є остаточними й оскарженню не підлягають. Вирішення оперативних питань у всіх без винятку регіональних банках покладається на Директорат та Президента.
Рішення ухвалюються зваженим голосуванням; при цьому кожна держава має кількість голосів, пропорційну розмірові її фінансового внеску до капіталу банку. В усіх банках (в Міжамериканському і Азійському — з моменту заснування, а в Африканському — внаслідок багаторічної боротьби) промислово розвинуті країни забезпечили себе кількістю голосів, достатньою для блокування будь-якого небажаного для них рішення. В результаті вони здобули право розпоряджатися не тільки своїми внесками, а й набагато більшим обсягом ресурсів, запозичуваних регулярно на міжнародних ринках капіталу шляхом емісії облігацій банків. Сполучені Штати, наприклад, сплативши за акції МаБР трохи більше мільярда доларів (4,3 % від 34-процентної квоти країни в капіталі МаБР), завдяки встановленим процедурам голосування мають право одноосібно заблокувати будь-яке питання стосовно використання всіх авуарів Банку, величина яких сьогодні наближається до 200 млрд дол. В АзБР для блокування небажаних рішень США мають об'єднати свої зусилля з Японією.
Спроба африканських країн позбавитися домінування США у своєму регіональному банку виявилася невдалою: бідність усіх засновників Банку (винятково африканських країн) змусила їх невдовзі погодитися на прийняття до своїх лав більш заможних країн з інших континентів, а потім, після тривалого спротиву, надати їм усім разом спочатку третину голосів, а потім — ще 10 %, необхідних для блокування небажаних для них рішень.
Так само як і в Групі Всесвітнього банку, регіональні банки розвитку мають у своїх структурах низку фінансових інституцій, створених для вирішення специфічних проблем країн конкретного регіону (як-от Механізм допомоги потерпілим від азійської фінансової кризи АзБР), а також спеціальні трастові фонди, призначені для пільгового кредитування найбідніших членів банку. Пільги надаються не тільки у формі встановлення наднизьких ставок обслуговування кредитів за продовженого терміну користування ними (до 50 років за нульової процентної ставки в Африканському фонді розвитку АфБР), а й шляхом дозволу повернення позик (отриманих у вільно конвертованій валюті) у національній валюті боржника (МаБР).
Переважна частина коштів, отримуваних країнами "третього світу" через регіональні банки розвитку, призначається або для вирішення найактуальніших соціально-економічних проблем подолання відсталості колишніх колоній, або для розбудови на їхній території об'єктів інфраструктури. Як свідчать результати аналізу секторного розподілу отриманих членами трьох банків кредитів, найбільші за останні десятиріччя інвестиції були здійснені у створення інфраструктури енергетичної й транспортної галузей: мільйони виділених через регіональні банки доларів пішли на будівництво та/ або реконструкцію автомобільних доріг та залізниць, морських, аеро- та залізничних вокзалів, дамб, водосховищ, гребель та ліній високовольтних передач. Останнім часом зростають капіталовкладення в модернізацію/ створення систем зв'язку.
Спрямування кредитних ресурсів (значною мірою пільгових) у сфери транспорту, зв'язку чи енергетики пояснюється як тривалим періодом спорудження таких надзвичайно капіталомістких об'єктів, так і низькою рентабельністю інвестицій у цих галузях, що не приваблює ані національний, ані іноземний приватний капітал.
Не вдаючись до глибокого аналізу позитивних і негативних аспектів залучення фінансових ресурсів через регіональні банки розвитку (оскільки це є лише окремим випадком загальної політики експорту капіталу), зупинимося на розгляді специфіки діяльності кожного з регіональних банків.
Регіональні міжнародні кредитно-фінансові інституції мають схожі цілі - це розвиток економіки, економічного співробітництва та інтеграції у регіоні. У них однотипний порядок формування пасивів, однакова форма правління, ідентичні об'єкти кредитування - переважно інфраструктура, сільське господарство, добувна промисловість. Усі вони видають кредити лише країнам-членам.
Поява цих інституцій пов'язана із прискоренням у 60-ті роки розпаду світової колоніальної системи, з поширенням регіонального співробітництва та економічної інтеграції країн, що розвиваються. До найвідоміших регіональних міжнародних кредитно-фінансових установ передусім відносять Міжамериканський банк розвитку (МаБР), Африканський банк розвитку (АфБР) та Азіатський банк розвитку (АзБР).
Існують регіональні й субрегіональні банки та фонди розвитку:Найвідоміші з них:
1. Центрально-американський банк економічної інтеграції, Гондурас.
2. Карибський Банк Розвитку, Барбадос.
3. Андська Корпорація розвитку, Венесуела.
4. Ісламський Банк Розвитку, Саудівська Аравія
5. Фонд ОПЕК з Міжнародного співробітництва, Австрія.
6. Арабський Банк Економічного Розвитку Африки, Судан.
7. Арабський Фонд Економічного та соціального розвитку, Кувейт та ін.