Україна у другій половині 40-х — першій половині 50-х років

Радянізація західних областей України.

...

Нова економічна ситуація вимагала підготовлених освічених робітників. Ліквідація неграмотності серед населення та залучення всіх дітей до початкової школи було серед найперших завдань но­вої влади. Так, у 1950-1951 навчальному році у школах західних об­ластей вчителів працювало у шість разів більше, ніж у довоєнний період. Значно збільшилася кількість студентів у вищих навчаль­них закладах, число яких досягло 25-ти. Однак навчання у вузах ве­лося переважно російською мовою.

...

Та найбільш вразливого удару нова влада нанесла по Україн­ській греко-католицькій церкві, яка виступала головним чинником суспільно-політичного життя, духовною опорою віруючих, число яких досягало 5 млн. чол. У квітні 1945 р. арештовано всіх українських греко-католицьких єпископів на чолі з митрополитом И.Сліпим, зліквідовано церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління. Завершальним актом по­грому УГКЦ стало проведення у Львові у березні 1946 р. Собору, рішення якого скасовували Брестську унію 1596 р. і возз'єднували греко-католицьку церкву з російською православною церквою. Схожі події відбувалися і на Закарпатті. У 1949 р. Московський патріархат також оголосив про «добровільне возз'єднання мука­чівської єпархії з російською православною церквою». Наслідки експансії московської православної церкви спричинили розкол в українському православ'ї, загострили релігійну ситуацію.

...

Ідеологічні процеси в Україні.

Більше того, посилюється пропагандистська обробка населення, найменша критика існуючого режиму трактується як «космополі­тизм» і «низькопоклонство» перед Заходом. Ідеологічна атака роз­почалася вже у 1946 p., коли побачили світ постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград», спрямовані проти творчості А. Ахматової та М. Зощенка. В Україні ця кампанія доповнюва­лась ще й боротьбою з «націоналізмом».

Хвилю нападок на представників творчої інтелігенції України спричинила публікація кількох редакційних статей «Правди», насамперед «Проти ідеологічних перекручень в літературі» (липень 1951 р.). В ній різко критикувався вірш В. Сосюри «Любіть Украї­ну», який з'явився в журналі «Звезда» в перекладі О. Прокоф'єва. «Правда» виявила в ньому «націоналістичні збочення», оскільки поет оспівував не радянську, не соціалістичну, а «якусь одвічну Україну, Україну взагалі». Уже через кілька днів газета «Радянська Україна» опублікувала статтю «Ідейно порочні вірші», а дещо пізніше — передову під назвою «Докорінно поліпшити ідеологічну роботу». У листопаді 1951 р. пройшов пленум ЦК КПУ, на якому засуджено «помилки» у творчості окремих українських письмен­ників. У число «порочних» потрапили оповідання «На ярмарку» Ю. Яновського, «Артистка» І. Вільде, повісті «Софія» і «Золоті во­рота» Л. Смілянського, книжки «Гори і долини» та «Весна людст­ва» С. Крнжанівського, вірші «Україно, рідний краю» С. Воскресенка, «Канадські українці» Л. Забашти, «Лист» та «Оксано, мрійнице» П. Воронька. Аргументи невдоволення були типовими. Скажімо, об'єктом нападок став вірш Л. Первомайського «Жінка біля Золотих Воріт» за те, що перед зором автора «мусили б стати не древні Золоті ворота Києва, а червоні зорі Кремля, до яких звер­тає свої очі все передове людство».

Після двох наступних статей в «Правде» — «Невдала опера» та «Про оперу «Богдан Хмельницький», — розгорнулась кампанія ідеологічної чистки в музиці. Вона торкнулась творчості компози­торів Г. Жуковського (опера «Від усього серця»), К. Данькевича (опера «Богдан Хмельницький»), В. Енке (опера «Багата нарече­на»), а також Б. Лятошинського і В. Нахабіна, яких критикували за «формалізм», допущений у симфонічних творах.

Безпідставно звинувачені і публічно спаплюжені діячі мистецтв змушені були писати листи-покаяння, в яких визнавали свої «помил­ки». Так діяв подвійний жорсткий контроль, який, з одного боку, не допускав жодних відхилень від ідеологічних канонів, визначених зверху і зафіксованих в офіційних документах, а з іншого, — самі митці здійснювали щоденний нагляд за ідейною «чистотою» власної творчості. Такий ідеологічний диктат не міг зупинити духовного розвитку народу, але він суттєво гальмував його, консервуючи командно-адмшістративну систему, уособленням якої став Й. Сталін.