Семантична організація пам'яті
Термін “семантична організація” позначає спосіб організації та систематизації понять у пам'яті. У когнітивній психології виділені такі моделі семантичної організації пам’яті [14; 214-216]:
1. Кластерна модель. Відповідно до цієї моделі, поняття зберігаються у вигляді кластерів чи скупчень слів: назви птахів, імена президентів тощо. Слова, що належать до близьких категорій, відтворюються разом.
2. Групова модель. Поняття існують у пам'яті у вигляді груп чи скупчень інформації (кластерів). Відмінність від кластерної моделі полягає в особливостях групи. Поняття об’єднуються в групи не тільки за категоріями (наприклад, орел, вільшанка і канарка знаходяться в кластері “птах”), але й за ознаками (наприклад, “має крила”, “має пір’я”, “літає” – це ознаки “птахів”).
3. Модель порівняльних семантичних ознак близька до групової моделі, але має одну дуже важливу відмінність – у ній існують два типи ознак, збережених у семантичній пам'яті: визначальні ознаки - ті, що утворюють істотні аспекти значення слова, без яких воно не може бути віднесене до даної категорії, і характерні ознаки - ті, що властиві елементу, але несуттєві для віднесення його до даної категорії.
Так, з погляду кластерної моделі слово “вільшанка” знаходиться в семантичній пам'яті разом із назвами інших птахів; з погляду групової моделі воно не тільки належить до більшої категорії птахів, але й має певні властивості чи атрибути: червоні грудки, крила, пір’я. А відповідно до моделі порівняльних семантичних ознак “вільшанка” описується на основі визначальних ознак – має пір’я, крила й червоні грудки, і характерних ознак – гніздиться на деревах, неприручена, нешкідлива тощо.
4. Сіткові моделі. Поняття існують у пам'яті як незалежні одиниці, об'єднані зв'язками чи пропозиціями (висловленнями) у мережу. Збереження слів зумовлене складною мережею зв'язків, у найпростішому випадку це зв'язок типу “А є Б” (вільшанка є птах).
20.3. Довільне і мимовільне запам'ятовування
Поняття мнемонічної спрямованості
Усяку діяльність людей характеризує насамперед спрямованість, яка найбільш яскраво виявляється у свідомому намірі розв’язати завдання, досягти мети та визначається неусвідомлюваними джерелами інформації – установками.
У тих випадках, коли безпосереднім джерелом мнемонічної спрямованості (спрямованість на запам'ятовування) є свідомий намір, здійснюється довільне запам'ятовування.
Мимовільне запам'ятовування має місце, якщо мнемонічне завдання не ставиться, а діяльність, яка веде до запам'ятовування, спрямована на досягнення інших цілей.
Конкретний зміст спрямованості характеризують вимоги, що їм повинне відповідати запам'ятовування (що саме повинно бути досягнуте внаслідок запам'ятовування). З цього погляду можна говорити про спрямованість на певну якість запам'ятовування:
1) на ту чи іншу повноту (суцільне чи вибіркове запам'ятовування);
2) точність (напам'ять чи “своїми словами”);
3) запам'ятовування послідовності;
4) міцність (короткочасна або довгочасна пам’ять);
5) своєчасність відтворення.
Спрямованість впливає на результат і на процес запам'ятовування.
Джерела спрямованості:
1. Мета й мотиви: для чого потрібне те, що ми запам'ятовуємо. Це визначає розходження в спрямованості на якість.
2. Індивідуально-типові якості: мнемонічна здатність, характер і звички, емоційне ставлення, вікові особливості.
3. Особливості матеріалу: обсяг, щільність, значення окремих частин; вид; складність.
4. Усвідомлення матеріалу як матеріалу певного типу, а також тих вимог, що ставляться до запам'ятовування.
Розуміння та запам'ятовування
Труднощі запам'ятовування того, що не зовсім зрозуміло, відомі й підтверджені експериментами.
Так, ще Г.Еббінгауз довів, що для завчання 36 позбавлених змісту складів необхідно 55 повторень, а для завчання 36-40 слів – 6-7 повторень (відношення 9:1) [17; 212-220].
Запам'ятовування, засноване на розумінні, у всіх випадках безумовно продуктивніше, ніж запам'ятовування, що не спирається на розуміння
У разі повної підміни запам'ятовування розумінням виникає ілюзія запам'ятовування.
Іноді відразу після знайомства з матеріалом з’являється своєрідне відчуття засвоєння, але варто почати відтворювати, як відразу переконуємося, що у всьому своєму змісті матеріал ще не засвоєний.
Появу такої ілюзії спричиняють:
1) особливості матеріалу (якщо матеріал пояснювального типу);
2) особистісні якості:
– загальна установка на розуміння чи на запам'ятовування;
– наявність чи відсутність звички контролювати роботу, не покладаючись на безпосереднє переживання засвоєного;
– підвищена чи знижена впевненість у собі.
Яка б не була велика роль розуміння, не можна зводити до нього запам'ятовування.
Існує і зворотний вплив: запам'ятовування (мнемонічне завдання, що стоїть перед суб'єктом) може впливати на розуміння. Це відбувається з таких причин:
– за наявності мнемонічної задачі досягається більша повнота розуміння, а це вимагає більших вольових зусиль;
– як наслідок більшої розумової роботи досягається більша глибина розуміння.
Основні прийоми, які застосовують для розуміння за наявності мнемонічного завдання:
1. Складання плану заучуваного матеріалу.
2. Співвіднесення нового з існуючими знаннями.
Чим багатше подані знання, з якими співвідноситься нове, чим істотніші зв’язки між ними, чим більше усвідомлені ці зв'язки, тим глибше розуміння.
Саме мнемонічне завдання досить позитивно впливає на співвіднесення сприйнятого з існуючими знаннями.
Негативний вплив мнемонічної завдання спостерігається, коли воно домінує, визначає все розуміння. Це може викликати спробу запам'ятати відразу все, у тому числі й деталі, що стане джерелом перешкод для розумінні, призведе до розривання логічної цілісності. Запам'ятовування деталей вимагає особливих прийомів, не пов'язаних із розумінням тексту в цілому.
Довільне запам'ятовування і мнемотехніка
Усі прийоми довільного запам'ятовування можна розподілити на дві групи:
1) виявлення внутрішніх зв'язків у самому матеріалі, що запам'ятовується, (розуміння);
2) привнесення ззовні штучних зв'язків у запам'ятовуваний матеріал (власне мнемотехнічні прийоми).
До першої групи належать:
1. Установка на запам'ятовування (мнемонічна спрямованість).
2. Розуміння логічних зв'язків.
3. Складання плану.
4. Емоційне забарвлення (позитивно забарвлений матеріал запам'ятовується краще, ніж негативний, а негативний – краще, ніж нейтральний).
Власне мнемотехнічні прийоми:
1. Метод розміщення чи локальної прив'язки. Цицерон у своєму творі “Оратор” описує цей метод у розповіді про грецького поета Симоніда. Симоніду доручили написати ліричну поему, яка вихваляла декого з римлян шляхетного походження, і продекламувати її на банкеті, де зібралося багато поетів. У розповіді говориться, що коли Симонід прочитав усю поему, його покликали назовні. Поки він знаходився надворі, будинок звалило і всі, хто святкував, загинули. Катастрофа була настільки спустошливою, що навіть родичі не могли відрізнити покалічені тіла одне від одного. Однак Симонід прийшовши на руїни, розпізнав тіла всіх по тому, де вони знаходилися в банкетному залі [14; 248-249].
Метод розміщення включає:
– ідентифікацію знайомих місць, розташованих послідовно;
– створення образів елементів, що підлягають запам'ятовуванню, і асоціювання їх з місцями;
– відтворення шляхом “відвідування” цих місць.
2. Метод слів -”вішалок”: людина завчає ряд слів-опор, з якими потім пов'язує заучуване.
3. Метод посередників заснований на співвіднесенні двох рядів об'єктів – опорного ряду, організованого в осмислену фразу, і ряду, який потрібно завчити (“Каждый охотник желает знать...”).
Посередником може бути і ритмічний ряд. Ритм і рима запам'ятовуються краще, оскільки додають матеріалу структурну організацію (669-56-68 чи 669-5-668).
4. Метод асоціацій передбачає створення зв'язків між кожним елементом ряду, що запам'ятовується, і зоровим образом. Чим незвичніша асоціація, тим краще запам'ятовування.
Згідно з даними Н.Кролла, Е.Шерелера й К.Андіна [13; 253], вплив дивних образів на відтворення переоцінюється. Для своїх експериментів вони розробили пропозиції 4 типів, що містять по два ключових іменники. Серед них були: а) пропозиції з помірною правдоподібністю (ПП), у яких два іменники пов'язані не дуже сильно (МУРАХА бігає навколо ГРЕБІНЦЯ); б) пропозиції з низькою правдоподібністю (НП), у яких поняття створювали закінчений образ зі слабким зв'язком іменників (Велика чорна МУРАХА повільно ходить взад-вперед уздовж пластмасового ГРЕБІНЦЯ); в) пропозиції з високою правдоподібністю (ВП), що описують правдоподібний образ із сильним зв'язком іменників (Велика чорна МУРАХА плазує між зубцями пластмасового ГРЕБІНЦЯ); г) пропозиції з високою чудністю (ВЧ), які описують дивний образ із сильним взаємозв'язком двох критичних іменників (Велика чорна МУРАХА обережно зачісує своє волосся пластмасовим ГРЕБІНЦЕМ).
Результати цього експерименту показали, що дивні образи самі по собі поліпшують запам'ятовування не більше, ніж правдоподібні образи із сильною взаємодією. Вважається, що взаємодія включених в образ іменників значною мірою визначалє успішність їх відтворення. Цікаво, що більшість досліджуваних були впевнені, що запам’ятали дивні образи краще, ніж правдоподібні пари, хоч об'єктивні звіти свідчили про інше.
Мимовільне запам'ятовування і цілеспрямована діяльність
У класичних дослідженнях пам'яті мимовільне запам'ятовування розглядалося як випадкове зберігання об'єктів.
П.І.Зінченко виходить з того, що мимовільне запам’ятовування є продукт цілеспрямованої діяльності. Численними експериментами було доведено, що найбільш загальна й необхідна умова мимовільного запам’ятовування об'єкта є наявність певної активності стосовно нього. Мимовільне запам’ятовування матеріалу залежить від того, яке місце цей матеріал займає в структурі діяльності:
1. Найбільш продуктивно запам'ятовується той матеріал, що безпосередньо входить у зміст мети певної дії. У цьому випадку орієнтувальна реакція на такий матеріал увесь час підтримується, а досягнення результату дії виступає як найбільш дієве її підкріплення.
2. Менш продуктивно запам'ятовується матеріал, пов'язаний із умовами досягнення мети.
3. Найменш ефективно запам'ятовуються нейтральні, фонові подразники, не пов'язані ні зі змістом, ні з характером протікання певної дії. Необхідна умова запам'ятовування таких подразників є прояв до них орієнтувальної реакції.
Також було доведено, що продуктивність мимовільного запам’ятовування визначається не тільки місцем у діяльності, але й об'єктивним змістом матеріалу, і у зв'язку з цим – його відношенням до минулого досвіду суб'єкта.
Продуктивність мимовільного запам’ятовування змінюється залежно від того, наскільки активна й змістовна є та розумова робота, усередині якої здійснюється запам'ятовування.
Змістовні способи дії виявляються більш продуктивними в мимовільному запам’ятовуванні з таких причин:
1) вони відкривають більш глибокі, істотні властивості та зв'язки в матеріалі:
2) розумова активність сприяє перетворенню цих способів у самостійні цілеспрямовані дії, а не залишає їх на рівні операцій [17; 465-475].
20.4. Повторення й забування
Повторення без повторення як принцип організації пам'яті
“Повторення – мати навчання”. Головні прихильники цього прислів’я - представники асоціативної психології. Але є і супротивники. Проти ведучої ролі повторення в утворенні слідів пам'яті виступали гештальтисти і деякі біхевіористи.
У сучасній когнітивній психології повторення розглядається як один із регулятивних процесів у системі переробки інформації. Повторення – багаторазове пропущення інформації через сховища пам'яті. Воно виконує дві функції: 1) утримання інформації в короткочасній пам’яті і запобігання її забуванню; 2) переведення інформації з короткочасної пам’яті у довгочасну і підвищення міцності слідів у довгочасній пам’яті.
Повторне виконання дій не є точна копія їх первісного виконання. Воно не є шаблонне, стереотипне, стандартне відтворення зробленого раніше. Іноді це значна модифікація колишніх дій, істотна зміна первісної діяльності, тобто “повторення без повторення”.
Принцип “повторення без повторення” був виділений М.О.Бернштейном при дослідженні рухової пам'яті та рухових навичок. Цей самий принцип імпліцитно міститься в роботах Ф.Бартлетта, який вивчав пам'ять-розповідь, вербальну пам'ять [1].
У виробленні навички М.О.Бернштейн виділяє два періоди, кожен з яких складається з декількох фаз.
Період вироблення навички
1. Фаза визначення ведучого рівня побудови навички – визначається руховим завданням.
2. Фаза визначення рухового складу навички – визначається руховою задачею та індивідуальними особливостями.
3. Фаза виявлення необхідних сенсорних корекцій і їх розгорнення за адекватними рівнями побудови руху.
4. Фаза автоматизації навички – завершується вироблення і починається стабілізація.