Соціологічні пояснення причин девіації

Досвід дослідження соціальних девіацій свідчить про те, що пояснити девіантну поведінку на основі лише одного підходу або концепції неможливо, а усі спроби такого пояснення виявляються хибними та однобічними. В основі феномену соціальної девіації лежить сукупність багатьох соціальних та психологічних факторів.

Об’єктами дослідження в соціології девіантної поведінки виступають види відхилень: культурні та психічні. Культурні відхилення – відхилення поведінки певної соціальної спільноти від норм культури. Прикладом можуть слугувати молодіжні субкультури з яскраво вираженою девіантністтю, як-то футбольні уболівальники, скінхеди, хіпі. Психічні девіації зумовлені психічними відхиленнями, які виражаються в особистісній дезорганізації – сексуальні відхилення, алкоголізм, наркоманія і т. д. Проте особистісна дезорганізація далеко не єдина причина девіантної поведінки; подекуди психічно хворі особи можуть повністю дотримуватись усіх правил і норм суспільства. Дослідженням таких девіацій займається як соціологія, так і психологія; індивідуальні та групові. Індивідуальні – свідоме недотримання окремим індивідом норм суспільства; групові – підпорядковане положення члена девіантної групи стосовно її субкультури. Прикладом можуть бути члени організованих кримінальних угруповань або підлітки з неблагополучних родин, що мешкають переважно на вулиці, і мають свої «моральні кодекси», «закони» і культурні норми – звичайно девіантні. первинні та вторинні. Під первинним відхиленням розуміють таку поведінку особистості, яка відхиляється, але в цілому відповідає загальновизнаним культурним нормам і не кваліфікується як соціально

девіантна. Вторинними відхиленнями називають таки відхилення від існуючих у групі норм, що соціально визначаються як девіантні. Девіантість поведінки завжди оцінюють з точки зору культури, усталеної в даному суспільстві, тому важливим критерієм аналізу девіантної поведінки є її поділ на культурно схвалювану та культурно засуджувану. Соціальносхвалювану девіантну поведінку зумовлюють такі якості індивіда, як: надінтелектуальність, що може розглядатись як спосіб поводження, який приводить до соціально схвалюваних відхилень лише в разі досягнення обмеженого числа соціальних статусів – переважно діяльність у сфері науки або культури; особливі схильності, які сприяють виявленню унікальних якостей у дуже вузьких, специфічних галузях діяльності; надмотивація, що часто служить компенсацією за утиски і переживання, перенесені в дитинстві та юності, і мотивує загострене прагнення до самореалізації; особистісні якості – такі риси і властивості характеру, що сприяють надзвичайному розвитку особистості та досягненню нею соціальних вершин. Здебільшого суспільство заохочує і винагороджує соціальні відхилення, що виявляються у вигляді високої соціальної активності та неординарних досягнень, спрямованих на розвиток загальновизнаних суспільних цінностей. Порушення ж моральних норм и законів завжди кваліфікується як культурно засуджувані девіації, які засуджуються і караються.

3.Соціальні відхилення можуть бути класифіковані за кількома принципами, які відображають усю їх різноманітність, та визначають шляхи впливу на них. Найпоширенішим є поділ відхилень в залежності від типу порушуваної норми (право, мораль, правила спілкування тощо). При цьому негативні відхилення діляться на злочини та інші правопорушення (карні, адміністративні, цивільні, трудові, фінансові тощо), аморальні вчинки. Практичне значення цієї класифікації полягає у тому, що від неї залежить, які саме санкції, та процедури вияву та покарання винних будуть застосовані у кожному окремому випадку.

Інша класифікація базується на прийнятті чи запереченні індивідом цілей суспільства та соціально схвалених засобів їх досягнення (Р.Мертон). Відповідно до неї конформізм означає згоду з цілями суспільства та застосування законних засобів їх досягнення; інновація погоджується з цілями, але заперечує загальновизнані засоби їх досягнення, одночасно пропонуючи свої, альтернативні; ритуалізм пов'язаний із запереченням цілей при визнанні засобів; ретритизм виникає тоді, коли індивід водночас відкидає і соціально схвалені цілі, і засоби їх досягнення.

Класифікувати соціальні девіації можна за елементами внутрішньої структури: за суб’єктом девіантної поведінки виділяють поведінку індивідуума, що відхиляється від норми, громадян, посадових осіб, неформальних соціальних груп; за об’єктом девіантна поведінка може бути віднесена до різних сфер суспільного життя, до різної соціальної спрямованості (інтересів особистості, соціальної групи, чи суспільства в цілому), до конкретних цінностей та інтересів як до безпосередніх об’єктів правопорушень або кримінальних вчинків (життя, здоров’я, майно тощо); за об’єктивною стороною виділяють соціальні відхилення, що здійснюються шляхом діяльності або бездіяльності і тим самим сприяють виникненню конкретних шкідливих наслідків; за суб’єктивною стороною девіантна поведінка характеризується різною мотивацією, різними цілями, різним ступенем передбачення та бажання можливих наслідків.

Боротьба з соціальними девіаціями та їх профілактика – природна функція суспільства яка здійснюється засобами соціального контролю. Проте досі більшість засобів соціального контролю та профілактики ґрунтується на емоціях, ілюзіях та догмах, а не на реальних закономірностях соціальних процесів. Як правило, найбільш результативними засобами боротьби з соціальними девіаціями виявляються заборонно-репресивні

заходи. Проте, повноцінний соціальний контроль – це сукупність засобів та методів впливу суспільства на небажані (девіантні) форми поведінки. Звідсіля, соціальний контроль може бути ефективним лише за умови використання усього спектра його дійових механізмів з урахуванням особливостей суспільства та самих відхилень. До таких механізмів можна

віднести контроль:

- здійснюваний із зовні, в тому числі шляхом покарань та санкцій;

- внутрішній, забезпечуваний інтеріоризацією соціальних норм та цінностей;

-побічний, викликаний самоідентифікацією з референтною «законослухняною групою»;

Велике значення має також розширення кола різноманітних засобів досягнення цілей та задоволення потреб, альтернативних протиправним або аморальним.

ТЕМА: СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ

План:

1. Сутність поняття соціальна група.

2. Класифікації та типи соціальних груп.

3. Лідерство.

1. Усі люди незалежно від умов та обставин життя (історичних, соціально-політичних, культурних), раси, національної приналежності та віросповідання знаходять самовираження у груповому житті. На різних етапах життя індивід неминуче є членом певних соціальних груп – родини, студентської групи, робітничого колективу, політичних партій або суспільних організацій, в решті решт він є громадянином своє держави або представником власного народу. Саме з груповою взаємодією нерозривно пов'язаний власне процес соціалізації людини, тобто набуття нею знань і навичок, необхідних для цивілізованого життя в людському суспільстві. Власне еволюція людського стада в людське суспільство у первісну добу є процесом формування соціальних груп з певною ієрархією, спільними для усіх її членів цінностями та цілями. Проблема взаємодії індивідів у межах об’єднань, що виникають формальним або неформальним шляхом, більшою або меншою мірою знаходиться у центрі уваги різних наук, але головним чином психології, та, особливо, соціології, для якої поняття соціальної групи є одним з фундаментальних, і у межах якої соціальні групи вивчаються вже декілька десятиліть. Не дивлячись на це, визначення соціальної групи є доволі складним завданням, оскільки під соціальними групами розуміється значне розмаїття різновидів співтовариств з великим діапазоном кількісних та якісних характеристик. До того ж вони знаходяться у достатньо складних відносинах співіснування, взаємодії та протидії. Таким чином, для точного визначення соціальної групи необхідно з усього розмаїття цих співтовариств виокремити певні типи. Проте, багатий досвід вивчення соціальних груп дає змогу сформулювати певне загальне визначення цього явища.

Отже, соціальні групи можна розглядати як об’єднання людей з стійкими взаємодіями і наявністю взаємних очікувань, координацією дій, кооперацією і солідарністю з приводу спільних цілей та культурних зразків, які регулюється формальними чи неформальними соціальними інститутами. У цьому визначенні можна виокремити дві принципові умови, які необхідні для того, щоб сукупність вважалась групою: 1) наявність взаємодій між її членами; 2) очікування кожного члена групи відносно інших її членів, що поділяються усіма членами групи та визнаються загальними.

2. Багатоманітність типів соціальних груп та підходів до їх класифікації обумовлена багатогранністю цього явища, і, як наслідок, великої кількості критеріїв та ознак різноманітних соціальних груп. Найбільш загальна класифікація поділяє соціальні групи за ступенем наближеності до людини і впливу на неї на первині та вторинні. Первинна – це, як правило, невелика група, члени якої добре знають один одного або більшість з її представників. Така група має великий вплив на людину, яка є її членом, а відносини в середині групи є тісними та залежними. Первинні групи зазвичай формують особистість, в них вона проходить процес соціалізації. Вторинна група більш численна і майже завжди має у своєму складі певну кількість первинних груп. Ступінь впливу такої групи може розрізнятись в залежності від того, наскільки інтегровані групові цінності у свідомість кожного її члена. Прикладом первинної групи може бути родина або група друзів. До вторинних груп можна віднести колектив студентського курсу або політичну партію. Більшість первинних груп, на думку соціологів є неформальними. А вторинних – формальними, що є ще одним критерієм класифікації груп.

З позиції приналежності індивіда до соціальної групи можна виокремити інгрупи і аутгрупи. Інгрупа – така соціальна спільнота, до якої індивід відчуває свою приналежність і в яких він ідентифікує себе з іншими членами цієї групи («моя родина», «моя професійна група», «мій народ»). Інші групи, до яких індивід не належить, але існування яких він визнає, це аутгрупи. У сучасному суспільстві індивід належить одночасно до багатьох груп і тому

значна кількість інгрупових і аут групових зв’язків може пересікатись. Соціологія виробила велику кількість різноманітних класифікацій груп. Американський соціолог Е. Юбенк на підставі власного аналізу розробив сім основних критеріїв класифікації:

- за етнічною або расовою приналежністю;

- за рівнем культурного розвитку;

- за типами структури, що існує в групах;

- на підставі завдань та функцій, які реалізуються групою у більш широких спільнотах;

- за типами контактів між членами групи;

- за зв’язками в середині групи.

Вельми широке коло дослідницьких інтересів значно ускладнює перелік усіх класифікацій соціальних груп. Проте, все ж таки можна виокремити найбільш репрезентативні їх типи.

Малі групи. Їх дослідження має дуже велике теоретичне та практичне значення, що зумовлено її природою єдиного соціального осередку, члени якого цілеспрямовано пов’язані один з одним і залежать один від одного. Головна ознака групи полягає у тому, що зміна в одній частині групи

спричиняє зміни усіх інших її частин. До основних особливостей малої групи відносяться:

- прямий, або опосередкований контакт між індивідами, що складають групу, міжособистісну взаємодію та взаємовплив;

- наявність загальних цілей і спільної діяльності;

- внутрішньогруповий розподіл функцій та соціальних ролей;

- спільність інтересів, соціальних норм, звичаїв та норм поведінки;

- певну локалізацію у просторі і стійкість у часі.

Важливою детермінантою групової динаміки малих соціальних груп є особистісні фактори групової взаємодії. Мала група є цілісною соціальною системою, проте кожний з її членів у тій чи іншій мірі впливає на внутрішньогрупові відносини, що може сприяти їх гармонізації, або, навпаки, вести до соціальної дисгармонії та конфлікту. Останній може стимулювати розпад групи. Щодо розміру малої групи, то верхня його межа визначається соціологами майже одностайно у 35 – 40 чоловік. Мінімальною кількістю індивідів, що складають малу соціальну групу визначається тріада (3 людини). Щоправда деякі соціологи вважають, що мінімальною групою може бути і діада (2 людини).

Квізігрупи мають наступні характерні риси:

1) спонтанність виникнення;

2) нестійкість взаємозв’язків;

3) відсутність різноманітності у взаємодіях (або лише прийом та передача інформації, або тільки спільний протест чи схвалення);

4) короткочасність спільних дій.

Квазігрупи як правило існують на протязі нетривалого часу, після чого або остаточно розпадаються, або, під впливом обставин перетворюються на стійкі соціальні групи. Прикладом квазігрупи може слугувати аудиторія – соціальна спільнота людей, яка консолідована взаємодією з комунікатором – індивідом або групою, що володіє інформацією і доводить її до спільноти. Аудиторія може безпосередньо взаємодіяти з комунікатором (лекція у вузі або виступ вуличного оратора), так і опосередковано (вплив засобів масової інформації). Характерною рисою аудиторії є практично одностороння взаємодія і слабкий зворотній зв'язок з комунікатором, особливо у випадку великої аудиторії. Найбільш близькими до стійких квазігруп є соціальні кола, взаємодія в середині яких спрямована виключно на обмін інформацією, і які можна визначити як соціальні спільноти створені з метою обміну інформацією між їхніми членами.

Основна функція соціальних кіл полягає у обміні поглядами, новинами, коментарями та аргументами. Вузька спрямованість взаємодій, пасивність і відсутність єдності роблять соціальні кола нестійкими соціальними утвореннями. Разом з тим індивіди, що утворюють соціальні кола, проходять певний відбір в основному за двома критеріями:

1) спільна зацікавленість в предметі дискусії (клуби за інтересами, круги футбольних уболівальників, вуличні зібрання людей, що обговорюють політичні події тощо);

2) приналежність до певної субкультури (ділові кола, що об’єднують бізнесменів, привілейовані кола вищих прошарків суспільства, кола професіоналів, які обговорюють вузькопрофесійні, специфічні питання, тощо).

Референтні групи – реальні або умовні соціальні спільноти з якими індивід співвідносить себе як з еталоном і на норми, цінності і оцінки якої він орієнтується у своїй поведінці та самооцінці. Прикладом референтної групи може слугувати керівництво організації на норми і цінності якого орієнтується робітник, що прагне зробити кар’єру. В діяльності референтних груп розрізняють нормативні та порівняльні функції. Нормативні функції полягають у створенні норм поведінки, соціальних установок та ціннісних орієнтацій для індивіда – члена даної групи. Порівняльна функція проявляється у тому, що референтна група виступає у якості еталона, у порівнянні з яким індивід оцінює свою відповідність та відповідність інших членів групи цьому еталону.

3. Однією з ознак соціальної групи є наявність в її середині системи соціальних ролей. Система взаємопов’язаних ролей в групі постійно змінюється, і при цьому змінюється не лише зміст ролі, а й значимість по відношенню до інших ролей. Проте в групах існують ролі найбільш значимих по відношенню до решти. Такими є ролі лідерів. Власне лідерство – це прояв індивідом його здатностей, особистісних якостей в поведінці які відповідають ролі лідера. Виконання індивідом ролі лідера можливо завдяки проявленню ним індивідуальних якостей, неординарних у порівнянні з якостями інших членів групи, або завдяки набуття ним більш високого формального статусу. У будь-якому випадку висування лідера обумовлено ефективністю внеску члена групи у вирішення групових завдань. Інакше кажучи лідер з’являється у тому випадку, якщо члени групи визнають діяльність окремого індивіда найбільш значимою, а його внесок в діяльність групи найбільш цінним. При цьому єдиним критерієм оцінки здібностей та діяльності такого індивіда є лише користь для групи в цілому. Індивід може мати виключні особистісні якості і при цьому не бути лідером, якщо його діяльність не сприяє суттєвому підвищенню ефективності діяльності групи в цілому. Проте очевидно, що лідер в групі не може виникнути без підтримки її членів, зокрема без визнання ними його видатних якостей та здібностей, що є мінімально необхідною умовою його висування на роль лідера. Таким чином лідер – авторитетний член групи, особистісний вплив якого дозволяє йому відігравати головну роль в діяльності групи. Його статус лідера базується на визнанні групою його ділових та особистісних якостей.

Основні функції лідера в групі – реалізація нововведень, створення нових культурних зразків, перевірка нових способів взаємодії, визначення цілей пошук шляхів та координація дій, спрямованих на їх досягнення. За якісне виконання таких важливих для існування групи функцій він отримує кредит довіри, завдяки якому може сам тією чи іншою мірою відступати від групових норм. Більш того, лідер не повинен повністю виконувати усі групові норми як рядовий член групи оскільки ризикує втратити свій престиж і навіть статус лідера.

• ⇐ Назад
• 2
• 3
• 4
• 5
• 6
• 7
• 8910
• 11
• 12
• 13
• 14
• 15
• 16
• 17
• Далее ⇒