Проекти нового світового порядку
У зв'язку із розумінням необхідності узгодження потреб економічного розвитку національних господарств і світового господарства в 70-х рр. були здійснені спроби розробити принципи нового світового економічного порядку. Міждержавне регулювання призване відповідати не тільки критеріям ефективності, але й принципам рівності держав, які знаходяться у нерівних "вагових" економічних категоріях [11].
Традиційна політика вільної торгівлі у поєднанні з виборчою практикою протекціонізму, яку підтримували США та інші західні країни, не принесла країнам, що розвиваються, відчутних вигод. Умови торгівлі для цієї групи країн постійно погіршувались, проблема економічного зростання ставала більш загостреною.
У другій половині 70-х рр. загострилась проблема зовнішньої заборгованості. В 1970-1982 рр. зовнішні борги країн, що розвиваються, зросли у десять разів.
Quot;Азіатська драма" Г. Мюрдаля
Шведський економіст Г. Мюрдаль (1898-1987), один із засновників стокгольмської школи макроекономіки (див. розділ 5), розробив інституціональну теорію подолання відсталості, проведення структурних перетворень у країнах "третього світу".
У 1968 році виходить тритомник "Азіатська драма. Дослідження про бідність народів". Ця праця містить методологічні розділи, присвячені проблемам слаборозвинених країн і міжнародним економічним відносинам. У ній обґрунтовано необхідність інтеграції, засобом досягнення якої має стати "підтягування" економічних потенціалів країн, що розвиваються, до рівня високорозвинених держав. Це, на його думку, дозволить згладити суперечності та стабілізувати систему світового господарства.
Згідно з його концепцією, всі біди слаборозвинених країн зумовлені, головним чином, пануванням архаїчних, застарілих інститутів і світогляду, які прогнозують усю систему соціального, економічного і духовного життя. У психології населення переважає покірність перед владою, низька здатність населення до колективних дій. Все це паралізує техніко-економічну модернізацію, знижує її результативність і, як наслідок, веде до збільшення розриву у рівні життя країн передових і відсталих.
Г. Мюрдаль вважав, що вирішальне значення для успішного технічного й економічного розвитку має докорінна зміна відсталих соціальних і політичних інститутів. Він намагався довести, що лише техніко-економічна модернізація і глибокі реформи у сфері контролю над збільшенням населення, розподілом придатних для обробки земель, а також у галузі медицини та освіти можуть зумовити швидкий економічний розвиток країн Південної Азії і сприяти розв'язанню гострих соціальних проблем регіону.
Оцінюючи роль політичних інститутів з точки зору їх участі у цьому процесі, автор дійшов висновку, що "м'який уряд" для країн цього регіону надто слабкий, щоб перебороти те, що він називає "кумулятивними силами бідності".
Також Г. Мюрдаль приймав участь в аналізі економічних процесів не тільки країн Азії. Пізніше він пропонував ввести систему державного планування у Швеції, обґрунтував шляхи виходу з глибокої кризи 1929-1933 рр.
Моделі дуалістичної економіки
Як вже відмічалося, моделі західних країн не відповідали умовам і можливостям країн "третього світу". Неокласичні схеми довелося відкласти у сторону. Ряд видатних економістів зайнявся розробкою моделей і механізмів, наближених до специфіки країн, що знаходяться на "стартових" позиціях економічного зростання.
Модель Льюїса
Одну з таких моделей запропонував вест-індійський економіст Артур Льюїс, який закінчив Лондонську школу і працював у Великобританії, США, країнах "третього світу". Перед країнами, що розвиваються, стояла загальна ціль - підняти темпи зростання та збільшити розмір національного доходу. Але як це зробити? Основні труднощі є перш за все в низькому рівні накопичень, нестачі інвестицій.
Більшість експертів вважали, що кошти, отримані від експорту національної продукції та з інших джерел, потрібно вкладати у промисловий сектор. Проведені дослідження привели А. Льюїса до іншого висновку [25].
Економіка країни, що розвивається, на початковому етапі має не один, а два сектори: традиційний (аграрний) і сучасний (промисловий). Для традиційного сектору характерний надлишок низько кваліфікованої робочої сили, рутинна техніка. Сучасний сектор володіє машинною технікою, постійно розширюється і має потребу у додаткових робітниках. Забезпечення взаємозв'язку між двома секторами - одне з непростих і актуальних завдань економічної стратегії.
Неграмотних сільськогосподарських робітників можна навчити і втягнути у промисловість, торгівлю при відносно низькому рівні заробітної плати. Зменшення зайнятості в аграрному секторі не призведе до зниження виробництва. Ведучу роль буде відігравати розвиток сучасного сектора. Стимулом зростання може слугувати розширення експорту. Зростання буде відбуватись нерівномірно, торкнеться суміжних виробництв. Розширяться джерела накопичення, активізується внутрішній попит.
Процес взаємного пристосування двох секторів на відповідному етапі може наткнутися на перепони. Щоб утримати робочу силу, модернізувати технологію, традиційний сектор буде вимушений підняти оплату праці. В результаті збільшаться заробітки і в промисловому секторі, а можливості інвестиційної діяльності зменшаться. Гальмування зростання відбудеться внаслідок переливу робочої сили, який сповільнився, і розширення попиту на імпортні товари (в тому числі зі сторони населення і аграрного сектору).
Економічне зростання в промисловому секторі буде відбуватися завдяки залученню додаткової робочої сили: інвестиції доцільно вкладати в освіту, інфраструктуру. В традиційному секторі перебудова й зростання виробництва відбуваються при скороченні кількості зайнятих. Розрізняються і форми інвестування. У промисловості розміри інвестування пов'язані з підвищенням прибутків при стабільній заробітній платі. В сільському господарстві зростання оплати праці робітників означає зниження доходів, а це потребує залучення інвестицій для заміни ручної праці машинами ("інвестиції раціоналізації").
Вирішення проблеми економічного зростання передбачає активну участь держави. Щоб підвищити долю інвестицій у країнах, що розвиваються, з 4...5 % від національного доходу приблизно до
15 %, потрібно вирішити ряд складних завдань. У даному випадку зростання капіталовкладень має за ціль не стимулювання ефективного попиту (за кейнсіанською моделлю), а створення інфраструктури для акумулювання й відповідного перерозподілу додаткового продукту.
Таким чином, згідно з моделлю Льюїса, яку він вперше виклав у доповіді "Економічний розвиток у країнах з низьким доходом" (1951), каталізатором зростання є швидкий розвиток промисловості. При цьому загальне зростання досягається в результаті взаємодії двох секторів. Економічне зростання Льюїс розглядав як процес вкладень в економічний і соціальний розвиток.
9.3.2. Концепція "великого стрибка"
Інша модель зростання для країн, що розвиваються, - теорія "великого стрибка" - була розроблена американськими вченими Р. Нурске, А. Хіршманом та ін. Найперше обґрунтування цієї концепції запропонував П. Розенштейн-Розан. "Великий стрибок" необхідний для того, щоб вирватися з відсталості, розірвати "порочне коло бідності". Суть "порочного кола бідності", яке породжується тим, що зростання виробництва матеріальних благ "з'їдається" приростом населення, можна уявити зі схеми, наведеної на рис. 1.
Рис. 9.1. "Порочне коло бідності"
Негативні моменти "Порочне коло бідності", які перешкоджають зростанню, розташовуються по колу й протидіють використанню факторів зростання. Низький рівень інвестування не дозволяє підняти продуктивність праці й доходи. Швидке зростання населення з'їдає приріст продовольства й споживчих товарів. Утворюється ситуація економічного застою.
Як вийти з цього "порочного кола"? Нурске запропонував "повернути коло в зворотному напрямку", перетворив його в "доброчесне коло"; підірвати застійну рівновагу у слаборозвиненій економіці шляхом державних інвестицій, які викликають потужний поштовх до економічного зростання. Перші вкладення повинні бути значними - не менш 12...15 % від національного доходу. Збільшення інвестицій розширить попит на працю. Підйом за ланцюгом взаємопов'язаних виробництв розширить заощадження та інвестиції. Кошти, що вкладаються, не повинні бути "проїдені". Формування інфраструктури створить умови для активізації факторів виробництва.
"Великий стрибок", що спирається спочатку на тиск і примус держави, поступово викличе до життя ринкові стимули й ринкові регулятори. Це слабке місце теорії "великого стрибка", як показує досвід, ринкові механізми у відсталій, перехідній економіці працюють слабко й неефективно, якщо не підтримуються і недостатньо жорстко регулюються стабільною та авторитетною державною владою.
Для підтримки національного накопичення й розвитку експорту доводиться стримувати зростання споживання. Тільки у цьому випадку вдається знайти й вивільнити ресурси, джерела зростання. Але це зустрічає протидію з боку населення. Трансформація традиційного сектора відстає, посилюються диспропорції.