Типологія методів наукового дослідження
Тема 1. Методологія : сутність, зміст, поняття
1. Поняття методології наукового дослідження
2. Типологія методів наукового дослідження
Поняття методології наукового дослідження
Складність, багатогранність і міждисциплінарний статус будь-якої наукової проблеми приводять до необхідності її вивчення у системі координат, що задається різними рівнями методології науки.
Методологія (гр. methodos – спосіб, метод і logos – наука, знання) – вчення про правила мислення при створенні теорії науки.
Багато зарубіжних шкіл не розмежовують методологію і методи дослідження. У вітчизняній науковій традиції методологією розглядають як учення про науковий метод пізнання або як систему наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження. Найчастіше методологію тлумачать як теорію методів дослідження, створення концепцій, як систему знань про теорію науки або систему методів дослідження. Методику розуміють як сукупність прийомів дослідження, включаючи техніку і різноманітні операції з фактичним матеріалом.
Методологія виконує такі функції:
· визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динамічні процеси та явища;
· направляє, передбачає особливий шлях, на якому досягається певна науково-дослідницька мета;
· забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що вивчається;
· допомагає введенню нової інформації до фонду теорії науки;
· забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці;
· створює систему наукової інформації, яка базується на об’єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання.
Ці ознаки поняття “методологія”, що визначають її функції в науці, дають змогу зробити такий висновок: методологія – це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища.
Методологічна основа дослідження, як правило, не є самостійним розділом дисертації або іншої наукової праці, однак від її чіткого визначення значною мірою залежить досягнення мети і завдань наукового дослідження.
Під метрологічною основою дослідження слід розуміти основне, вихідне положення, на якому базується наукове дослідження. Методологічні основи даної науки завжди існують поза цією наукою, за її межами і не виводяться із самого дослідження.
Методологія – вчення про систему наукових принципів, форм і способів дослідницької діяльності – має чотирирівневу структуру. Нині розрізняють фундаментальні, загальнонаукові принципи, що становлять власне методологію, конкретнонаукові принципи, що лежать в основі теорії тієї чи іншої дисципліни або наукової галузі, і систему конкретних методів і технік, що застосовуються для вирішення спеціальних дослідницьких завдань.
Поняття „методологія” має два основних змістовних значення:
- методологія – це система визначених способів і прийомів, що використовуються в тій чи іншій сфері діяльності – в науці, політиці, мистецтві і т. д.;
- методологія – це філософське вчення про систему методів наукового пізнання і перетворення реальної дійсності, а також вчення про використання принципів, категорій, законів діалектики і науки до процесу пізнання і практики в інтересах придбання нових знань.
Методологія виконує наступні основні функції:
- вона направляє хід наукового дослідження за оптимальним шляхом в інтересах придбання нового істинного знання;
- регулює використання методів, засобів і прийомів в процесі пізнання і практики;
- узагальнює результати наукового пізнання в різні форми знання;
- формує загальні принципи і методи наукового дослідження.
В процесі наукового дослідження необхідно правильно використовувати і таке поняття, як „методика наукового пізнання”, яка визначає визначену послідовність рішення конкретної наукової і практичної задачі, а також сукупність і порядок застосування використаних при цьому методів.
Головне призначення будь-якого методу полягає в тому, щоб на основі відповідних принципів (вимог, приписів і т.д.) забезпечити успішне вирішення визначених пізнавальних і практичних проблем. Тільки свідоме використання методів, основане на розумінні їх можливостей і меж, робить діяльність суб’єктів пізнання при інших рівних умовах більш раціональним і результативним.
Кожний метод обумовлений перш за все своїм об’єктом дослідження (окремі об’єкти або їх класи). Метод не може залишатись незмінним, а повинен змінюватись у своєму змісті разом з об’єктом, на який він спрямований. А, отже, істинним повинен бути не тільки кінцевий результат пізнання, але і шлях, який веде до нього, тобто метод, який розкриває специфіку даного об’єкта.
Типологія методів наукового дослідження
В науковій методології виділяють методи духовної (в тому числі наукової) і методи практичної діяльності. На сучасному етапі розвитку суспільства необхідна тісна взаємодія наукового пізнання і практики.
Методів науки існує декілька класів (груп). Так, за роллю і місцем в процесі наукового пізнання розрізняють методи формальні (формальної і математичної символічної логіки) і змістовні.
До основних видів змістовної методології відносяться методи філософські, загальнонаукові, загально логічні і частково-наукові. Виділяються і такі методи науки, як емпіричні і теоретичні, фундаментальні і прикладні, методи дослідження і методи викладення.
Зміст об’єктів, що вивчаються, також може служити основою для розділу сукупності методів на дві групи: методи природознавства і методи соціально-гуманітарних наук. В свою чергу, методи природничих наук можуть бути поділені на методи вивчення неживої природи і методи вивчення живої природи. У зв’язку з цим виділяють також методи якісні і кількісні, імовірнісні, безпосереднього і опосередкованого пізнання та ін.
В сучасному науковеденні успішно працює багаторівнева методологічна класифікація методів наукового пізнання, згідно з якою за ступеню загальності і сферою дії методи наукового пізнання поділяються на всезагальні філософські, загальнонаукові, часткові, дисциплінарні і міждисциплінарні дослідження.
І. Всезагальні філософські методи (найбільш древні – діалектичний і метафізичний, а також аналітичний (характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний (розуміння) та ін.).
Філософські методи – це система „м’ягких” принципів, операцій, прийомів, які носять всезагальний, універсальний характер, що знаходиться на самих високих „поверхах” абстрагування. Тому філософські методи не описуються в суворих термінах логіки і експерименту, не піддаються формалізації і математизації. Ці методи задають лише самі загальні регулятивні дослідження, його генеральну стратегію, але не замінюють спеціальні методи і не визначають кінцевий результат пізнання прямо і безпосередньо.
В дослідженнях на сучасному етапі розвитку суспільства найбільш широке використання в історії філософії і науки набули діалектичний і метафізичний методи.
Діалектика (від грец. – мистецтво вести бесіду, спор) – це вчення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання і оснований на цьому вченні універсальний метод мислення і дії. В історії філософії розрізняють три основні форми діалектики.
1. Антична діалектика, яка була „наївною і стихійною”, оскільки спиралась на життєвий досвід. Вона представлена у вченнях Геракліта, який доводив, що „все тече, все змінюється”, Платона, який розумів діалектику як мистецтво діалогу, Зенона, який питався виразити реальні протиріччя в логіці понять, та ін.
2. Німецька ідеалістична діалектика була розроблена Кантом, Фіхте, Шелінгом і особливо – Гегелем в його роботі „Наука логіки”. Гегель проаналізував найважливіші закони і категорії діалектики, логіки і теорії пізнання, сформував основні принципи діалектичного методу, увів ідею розвитку в розуміння всіх явищ реальної дійсності.
3. Матеріалістична діалектика, основи якої були розроблені класиками марксизму. Ця форма діалектики увібрала в себе все позитивне, що було накопичено попереднім розвитком філософії і науки.
Головні елементи структури діалектики: принципи, закони і категорії.
Діалектика представляє собою найбільш повне і усестороннє вчення про розвиток як про без кінцевий поступовий, проти заперечливий, стрибкоподібний процес, в якому домінує сходження від нижчого до вищого, від простого до складного, від старого до нового. Головною характерною рисою розвитку є відкидання старого, віджившого, і виникнення нового, прогресивного.
Найважливішим принципом діалектики є принцип історизму, тобто розгляд предметів в їх розвитку, саморусі, зміні. Даний принцип особливо широко використовується в біології, геології, астрономії, гуманітарних та ін. науках.
Окрім історизму, діалектичний метод включає в себе і інші принципи – об’єктивності, конкретності, детермінізму, принцип протиріч, структурності та ін. Вони формуються на основі відповідних законів і категорій, які відображають у своїй сукупності єдинство об’єктивного світу в його безперервному розвитку.
Категорії діалектики – це такі поняття, які відображають найбільш загальні і суттєві властивості, сторони, зв’язки, відношення предметів і явищ реальної дійсності і пізнання.
Основні категорії діалектики – причина і наслідок, суть і явище, одиничне і загальне, зміст і форма, необхідність і випадковість та інші – є найбільш загальними і тому можуть використовуватись в процесі пізнання до всіх без винятку явищ дійсності.
Метафізичний метод є антиподом діалектичного методу. Термін „метафізика” (в перекладі „те що слідує після фізики”) був введений в І в. до н.е. коментатором філософії Аристотеля А. Родоським. (Систематизуючи твори великого грецького мислителя, він розмістив після фізики ті роботи, в яких мова ішла про загальні питання буття і пізнання, і назвав її „метафізикою”).
В сучасному суспільство веденні поняття „метафізика” має три основних значення:
* філософія як наука про всезагальне, вихідним прообразом якої і було вчення Аристотеля;
* особлива філософська наука –онтологія, вчення про буття як таке, незалежне від його часткових висновків і відволікань від питань теорії і логіки пізнання (Декарт, Лейбніц, Спіноза, Агассі та ін.). Ці вчені задачу метафізики бачать в створенні картини світу, тих або інших моделей реальності, онтологічних схем на основі узагальнення часткового знання;
* філософський спосіб пізнання (мислення) і дії, протистоїть діалектичному методу як своєму антиподу (антидіалектика).
Найбільш характерна суттєва ознака метафізики – односторонність, абсолютизація однієї із сторін процесу пізнання.
ІІ. Загальнонаукові методи дослідження, також, як і інші методи пізнання, класифікуються за ступеню загальності в сфері дії. Вони отримали широкий розвиток і використання в ХХ ст. Загальнонаукові методи виступають в якості проміжної методології між філософією і фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. До загальних відносяться такі поняття як (інформація, модель, структура, функція, система, елемент, імовірність, оптимальність).
Синергетика – теорія самоорганізації і розвитку окремих цілісних систем будь-якого походження – природничих, соціальних, когнітивних (пізнавальних). Основні поняття синергетики (порядок, хаос, не лінійність, невизначеність, нестабільність та ін.).
В структурі загальної методології найбільш часто виділяють три рівні методів і прийомів наукового дослідження:
* емпіричного дослідження – спостереження, експеримент, порівняння, опис, вимірювання;
* теоретичного дослідження – моделювання, формалізація, ідеалізація, аксіоматичний метод, гіпотетико-дедуктивний метод, сходження від абстрактного до конкретного і т. д.;
* загально логічні наукові дослідження – аналіз і синтез, індукція, дедукція і аналогія, абстрагування, узагальнення, ідеалізація, формалізація, імовірнісно-статистичні методи, системний підхід та ін.
ІІІ. Часткові методи дослідження. Кожна будь-скільки розвинена наука, має свій особливий предмет і свої теоретичні принципи, використовує свої особливі методи, які витікають із того або іншого розуміння суті об’єкта.
Часткові методи дослідження – це сукупність методів, принципів і прийомів дослідження, що використовуються в тій або іншій науці (механіка, фізика, хімія, геологія, біологія, соціальні науки).
ІV. Дисциплінарні методи наукового дослідження, тобто системи предметів, принципів, що використовуються в тій або іншій дисципліні, що входить в будь-яку галузь науки або тої, яка виникла на стиках наук.
Кожна фундаментальна наука представляє собою комплекс дисциплін, які мають свій специфічний предмет і свої методи дослідження.
V. Методи міждисциплінарного дослідження – це сукупність ряду синтетичних, інтегративних способів, що виникли як результат поєднання елементів різних рівнів методології, націлених головним чином на стики наукових дисциплін. Ці методи широко використовуються в комплексних наукових програмах.