Регуляція процесу сечоутворення

Робота нирок регулюється нервовою системою, а також гуморально. Нирки іннервуються волокнами симпатичної нервової системи і блукаючим нервом. По цих волокнах з центральної нервової системи до нирок надходять імпульси, які впливають на утворення первинної сечі і на діяльність ниркових канальців, де відбувається зворотне всмоктування та секреція сечі. Робота нирок підпорядковується не лише безумовно-рефлекторному контролю, а й регулюється корою великих півкуль головного мозку, гіпоталамусом.

Гуморальна регуляція здійснюється під впливом гормонів і медіаторів, які регулюють транспорт іонів і води у канальцях нефронів, змінюють проникність клітинної мембрани й інтенсивність іонних насосів. Так, під впливом антидіуретичного гормону задньої частини гіпофіза — вазопресину — виділення сечі різко зменшується. Вазопресин змінює проникність стінки звитої частини канальця нефрону та збірних трубочок, тобто допомагає реабсорбції води, що приводить до підвищення осмотичної концентрації сечі. При недостатньому надходженні в кров цього гормону виділення сечі може збільшитися до 20 л за добу. Під впливом гормону щитоподібної залози тироксину сечоутворення підсилюється, а під впливом гормону надниркових залоз адреналіну — зменшується. Гормон коркової речовини надниркових залоз альдостерон підсилює реабсорбцію іонів натрію, виведення йонів калію і гальмує зворотне всмоктування кальцію та магнію.

Нервово-гуморальні механізми відповідальні і за деякі розлади сечової системи: наприклад, при дії на організм надмірно сильних больових подразників (травма, опік, ниркова колька, оперативне втручання) може виникнути рефлекторна або рефлекторно-гуморальна зупинка сечовиділення — анурія. І навпаки діурез збільшується під впливом сечогінних засобів (діуретин, меркузал, гіпотіазид тощо).

У немовлят протягом першого року життя має місце мимовільне (безумовно-рефлекторне) сечовипускання, що пов’язане з недостатнім розвитком кори великих півкуль. Лише поступово, в міру розвитку кори головного мозку, в дитини виробляється умовний рефлекс затримування сечовипускання. На кінець першого року життя в дитини виробляється умовно-рефлекторне затримання сечовипускання. Цей рефлекс приблизно на кінець другого року життя дитини стає настільки міцним, що проявляється і під час сну.

 

Хвороби сечової системи та запобігання їм

Гломерулонефрит - дуже тяжка хвороба усього організму з переважним ураженням ниркових клубочків обох нирок. Це захворювання належить до інфекційно-алергічних хвороб. Найчастіше він виникає в людей, що перенесли стрептококову інфекцію (ангіну, скарлатину), мають хронічний тонзиліт, гайморит або каріозні зуби. Часто причиною гломерулонефриту є переохолодження організму, яке активізує стрептококову інфекцію, а також знижує опірність імунної системи до нього. Іноді гломерулонефрит виникає тільки як алергічне захворювання, коли антигеном є неінфекційний чинник, на який також виробляються антитіла. Це буває у разі переливання несумісної за групою крові, введення імунних сироваток, застосування деяких ліків (наприклад, антибіотиків). Досить часто гломерулонефрит виникає тоді, коли антигенами стають зруйновані тканини власного організму (обпечені, вражені сонячною або іонізуючою радіацією). Характерною ознакою гломерулонефриту є зменшення (до 100-300 мл) або припинення виділення сечі. В організмі затримується вода та хлорид натрію. Внаслідок цього утворюються набряки, які особливо помітні на обличчі. У вторинній сечі з‘являються білки та еритроцити. Сеча червоніє і набуває вигляду "м‘ясних помиїв"[10]. Втрата із сечею великої кількості еритроцитів призводить до розвитку анемії. Унаслідок затримки солі та води в хворих значно підвищується артеріальний тиск. Тяжке самоотруєння організму продуктами білкового обміну спричинює сильний головний біль, порушення зору, надзвичайну кволість, часті блювання. Цю хворобу ніякими народними, нетрадиційними методами вилікувати не можна, тому слід вчасно звернутися до лікаря. Профілактика гломерулонефриту в основному полягає у лікуванні хронічних вогнищ стрептококової інфекції (каріозні зуби, тонзиліт, гайморит тощо), ангіни, униканні переохолодження організму та зловживання сонцем.

Пієлонефрит - запалення ниркової миски - типовий місцевий запальний процес мікробного походження, що перебігає переважно в одній нирці. Інфекційний чинник здебільшого потрапляє у ниркову миску так званим висхідним шляхом із статевих органів, уретри, сечового міхура. Іноді інфекційний чинник потрапляє у нирку з кров‘ю або лімфою (низхідний шлях ураження), наприклад, як ускладнення грипу, запалення легенів, каріозного ураження зубів, гаймориту. Розвиткові пієлонефриту сприяє застій сечі внаслідок малорухливого способу життя, наявності камінців у нирковій мисці, при запорах, блукаючій нирці, під час вагітності. Трапляється гострий та хронічний пієлонефрит. Гострий пієлонефрит супроводжується підвищенням температури тіла до 40˚С, ознобами, загальним нездужанням, блюванням, болями у поперековій ділянці та у верхній частині живота. Сеча стає каламутною від великої кількості лейкоцитів та злущеного епітелію ниркових мисок і сечовивідних шляхів. Хронічний пієлонефрит має тривалий, хвилеподібний перебіг з періодами загострення. В період затухання процесу хворий може почувати тільки загальне нездужання, та в сечі постійно виявляються лейкоцити. В цьому періоді хвороби потрібна дієта з обмеженням солі, із забороною вживання смаженого м‘яса та риби, грибів, копченостей, прянощів, алкоголю. Рекомендується їсти більше свіжих огірків, петрушки, селери, кавунів, меду, пити узвари. До комплексу лікування, призначеного лікарем, можна додати відвари лікарських рослин, які мають антибактеріальну та протизапальну дію: кропиви, кропу, споришу, звіробою, деревію, кореня лопуха, березових бруньок, ягід чорної бузини, трави цикорію, листки чорниць, шовковиці.

Сечокам‘яна хвороба характеризується появою камінців у ниркових чашечках та мисках. Камінці складаються із компонентів сечі (сечова кислота, солі кальцію та фосфору тощо). Причиною цієї хвороби можуть бути надмірне вживання білків тваринного походження, м‘ясних і рибних бульйонів, копченостей, помідорів, щавлю, порушення щитоподібної та паращитоподібних залоз, що регулюють обмін кальцію, застій сечі (гіподинамія, запори); значення мають спадкові фактори та вживання алкоголю. Камінець у нирковій мисці або чашечках виявляє себе ниючими болями у поперековій ділянці. За різкого фізичного навантаження може статися ниркова колька - напад сильних болів у поперековій ділянці та животі. Її виникнення пов‘язане з тим, що камінець, зрушивши із звичного місця, потрапив у сечовід. Крім нестерпного болю, хворий відчуває сильний озноб, може бути багаторазове блювання, температура тіла підвищується до 38-40˚С. За виникнення ниркової кольки слід негайно викликати швидку допомогу. Запобігають утворенню камінців та сприяють виходу із сечею маленьких камінців рухливий спосіб життя, відвари сечогінних рослин.

Цистит - запалення слизової оболонки сечового міхура, що виникає в разі проникнення інфекції в міхур висхідним шляхом. Найчастіше інфекційним чинником буває кишкова паличка, стафілокок, хвороботворні грибки та найпростіші. Ця хвороба може виникнути внаслідок порушення правил особистої гігієни, купання у забруднених ставках, переохолодження тощо. Виникненню циститу сприяє застій сечі (гіподинамія, запори), зловживання алкоголем, пивом, часте вживання прянощів, копчених і смажених продуктів. Ознаками циститу є часті позиви на сечовипускання, гострий, пекучий або сверблячий біль знизу живота, особливо в кінці сечовипускання, озноб, значне підвищення температури тіла. Іноді в сечі з‘являються білки. Лікувати це захворювання повинен лікувати тільки лікар. Профілактика циститу полягає у дотримування правил особистої гігієни, занятті фізичною культурою, одяганні по погоді та сезону, незловживанні алкоголем, пивом, гострими, смаженими та пряними стравами.

Енурез - нічне нетримання сечі. Ця хвороба часто буває у дітей, коли їх змалку не привчають до правильного сечовипускання протягом дня, а також унаслідок неврозів і різних порушень спинного мозку. Якщо енурез з віком не зникає, треба обов‘язково звернутися до лікаря. Щоб запобігти цим прикрим явищам, останній раз слід пити рідину не пізніше як за 4 год. до сну, не треба перед сном їсти солоне.


Питання для самоперевірки

1. Назвіть органи і шляхи виділення продуктів обміну речовин.

2. Охарактеризуйте будову і функції органів сечової системи.

3. Визначте взаємозв‘язок будови і функцій нефрону.

4. Поясніть механізм сечоутворення.

5. Порівняйте склад первинної і вторинної сечі.

6. У чому полягає регуляція процесу сечоутворення?

7. Назвіть хвороби сечової системи та їх симптоми. У чому полягає профілактика цих захворювань?

 

З історії науки

·

Бартоломео Євстахій (1510-1574) докладно описав нирки.

· Ричард Брайт (1780-1858) подав у 1827 р. класичний опис невідомого доти захворювання нирок з гострим і хронічним перебігом. Клініку цього захворювання, точніше групи захворювань, з патологоанатомічною перевіркою Брайт описав з винятковою спостережливістю. Праця Брайта стала основою для дальших досліджень патології нирок.

Роботами француза Жоржа Дьєлафуа, вітчизняних учених С.П. Боткіна, Ф.Г. Яновського, С.С. Зимницького, німецьких учених Фольгарда і Фара створено сучасну патогенетичну класифікацію хвороби з поділом на гломерулонефрит, нефроз й склеротичну нирку.

· О.Шумлянський (1748-1795) захистив 1793 р. у Страсбурзькому університеті дисертацію, присвячену будові нирок. За допомогою нових для того часу методів наповнення судин і мікроскопа він перший описав “мальпігієве тільце”, встановивши, що воно є не залозою, як вважалося тоді в науці, а судинним клубочком. Цей клубочок має навколо себе “кільцеву межу" – оболонку, яку через 57 років при вже більш досконалій мікроскопічній техніці, вдруге описав англійський учений Боумен. Ця оболонка (капсула клубочка) дістала в науці назву боуменової, незважаючи на те, що сам Боумен визнавав пріоритет у цьому питанні Шумлянського. У своїй дисертації Шумлянський описав і подав малюнок сечових канальців, що утворюють петлю, яка в другій половині ХІХ ст. знову була описана анатомом Генле і дістала в науці лише його ім’я. Шумлянський довів, що ці канальні не сполучаються з артеріальними капілярами, як це вважали інші анатоми.

Еволюційний процес

Еволюція видільної системи відбулася в напрямах:

· перехід від нефридіїв до спеціальних органів - нирок, які складаються з великої кількості видільних канальців, сполучених із загальним вивідним каналом;

· виникнення механізмів, що переводять аміак у менш токсичні сполуки - сечовину і сечову кислоту;

· встановлення безпосереднього зв‘язку між видільною, кровоносною і травною системами, що робить можливим зворотне всмоктування і концентрування сечі.

Видільна система розвивається з мезодерми.

Важливо знати, що...

Збільшення кількості добової сечі і прискорене сечовипускання протягом тривалого часу, яке не можна пояснити харчовими та кліматичними чинниками, може бути ознакою цукрового діабету.

 

Цікаво знати, що:

· Після видалення однієї нирки (наприклад, унаслідок злоякісної пухлини) або в разі припинення її функціонування через тяжке ураження в людини вже через декілька тижнів збільшується маса другої нирки - настає її компенсаторна гіпертрофія. Одна нирка, якщо вона здорова, може забезпечити нормальне сечоутворення, виведення непотрібних речовин та збереження гомеостазу.


Література

1. Бугаев К.Е., Маркусенко Н.Н. та ін. Возрастная физиология. - Ростов-на-Дону: "Ворошиловградская правда", 1975. - С.149-151.

2. Ермолаев Ю.А. Возрастная физиология: Учеб. пособ. для студ. пед. вузов. - М.: Высш.шк., 1985. - С. 350-352.

3. Кисельов Ф.С. Анатомія і фізіологія дитини з основами шкільної гігієни. - К.: Радянська школа, 1967. - С.229-234.

4. Присяжнюк М.С. Людина та її здоров‘я: Навч. посібник. - К.: Фенікс, 1998. - С. 194-196.

5. Старушенко Л.І. Клінічна анатомія і фізіологія людини: Навч. посібник. - К.: УСМП, 2001. - С.167-172.

6. Хрипкова А.Г. Возрастная физиология. – М.: Просвещение, 1978. - С.268-271.

Лекція 16

АНАТОМІЯ, ФІЗІОЛОГІЯ І ГІГІЄНА ШКІРИ

 

План

1. Будова та функції шкіри.

2. Участь шкіри у теплорегуляції.

3. Хвороби та ураження шкіри.

 

Основні поняття: шкіра, залози шкіри, придатки шкіри, теплорегуляція, терморегуляція, хвороби шкіри, ураження шкіри.

 

Будова та функції шкіри

Шкіра — це орган, який підтримує безпосередній зв’язок організму з навколишнім середовищем, сприймаючи його різноманітні впливи. Для виконання цього завдання шкіра повинна поєднувати у собі механічно-захисні властивості (міцність, еластичність, щільність) з яскраво вираженою чутливістю та здатністю до реагування.

Шкіра складається з двох шарів: поверхневого - епідермісу, або надшкір’я, і глибокого - дерми, або власне шкіри, яка переходить без різкої межі у розміщену глибше підшкірну жирову клітковину(рис.65).

 

Рис. 65. Схема будови шкіри: І - епідерміс; ІІ - дерма; ІІІ - підшкірна клітковина; 1 - потова залоза та її протока; 2 - рецептори, чутливі до холоду; 3, 11, 13 - поверхневі, глибокі та підшкірні судинні сплетення; 4 - сосочки шкіри; 5 - вільні нервові закінчення в епідермісі; 6 - мейснерові тільця; 7 - сальні залози; 8 - корінь волоса; 9 - нервові закінчення навколо кореня волоса; 10 - сосочок волоса; 11 - рецептори, чутливі до тепла; 14 - жировий шар; 15 - рецептори, чутливі до холоду; 16 - рецептори, чутливі до тиску.  

 


Епідерміс(від грец. еpi - над, derma - шкіра) - зовнішній шар шкіри, утворений епітеліальною тканиною, зокрема багатошаровим плоским епітелієм. Верхній шар епітелію - роговий - це міцні, щільні, зроговілі клітини. Він непроникний для мікробів, води та шкідливих організмові речовин. Зроговілі клітини постійно злущуються, а на їхньому місці утворюються нові. Заміна втрачених клітин відбувається за рахунок безперервного утворення молодих клітин у базальному (ростковому) шарі епідермісу. Клітини базального шару епідермісу виробляють пігмент меланін, від кількості якого залежить колір шкіри. Затримуючи ультрафіолетові промені, пігмент меланін захищає розміщені глибше органи і тканини від їх шкідливої дії. В епідермісі немає кровоносних судин. У дітей, особливо в ранньому віці, епідерміс значно тонший і ніжніший, тому шкіра може легко поранитись, що створює сприятливі умови для шкірних захворювань (парші, стригучого лишаю, корости тощо).

Дерма (власне шкіра) (від грец. derma - шкіра) утворена із сполучної тканини, яка має багато колагенових і еластичних волокон. Вони надають шкірі міцності й еластичності. На межі з ростковим шаром епідермісу власне шкіра утворює виступи — сосочки з дрібними сітками капілярних судин для живлення епідермісу.

У дермі є також лімфатичні капіляри, численні та різнорідні нервові закінчення, сальні та потові залози, корені волосся і дрібні пучки гладеньких м’язових волокон.

Підшкірна жирова клітковина утворена окремими скупченнями жирової тканини, розділеними прошарками пухкої волокнистої сполучної тканини. Роль підшкірної жирової клітковини різноманітна: вона пом’якшує силу механічних поштовхів, яких зазнає організм, відіграє роль своєрідного ізолятора в процесах тепловіддачі та депонує різні речовини, в тому числі й самі жири.

У шкірі є багато потових і сальних залоз. Потові залози містяться у власне шкірі і підшкірній клітковині, мають вигляд трубочок, кінець яких згорнутий у клубочок. На поверхні шкіри протока відкривається невеличким отвором — порою. Загальна кількість потових залоз до 2 мільйонів, їх особливо багато на підошвах, долонях і в пахвах. Функція потових залоз полягає у виділенні рідкого секрету — поту, разом з яким виводяться з організму кінцеві продукти обміну речовин. Секрет потових залоз — піт — водний розчин кухонної солі, сечовини та інших продуктів, що є в сечі, а тому інтенсивне потовиділення зменшує навантаження нирок. Потовиділення відіграє особливу роль у процесах терморегуляції, а при функціональній неповноцінності нирок полегшує їх роботу.

Сальні залози розташовані у власне шкірі (за винятком долонь і підошов). Вивідні протоки залоз відкриваються у волосяні мішечки, а їхній секрет — шкірне сало змащує волосся і шкіру.

Придатками шкіри є волосся і нігті. Волосся поділяється на довге (на голові, в пахвинних і пахових западинах, у чоловіків на обличчі), коротке (брові, вії), і тонке, що зустрічається на більшій частині тіла. У волосині розрізняють стрижень, що виступає над поверхнею шкіри, і корінь, який міститься в її товщі. Корінь волосини закінчується потовщенням — волосяною цибулиною, клітини якої епітеліального походження, проте не мають рогової речовини, якою просочена волосина. Росте волосина за рахунок волосяної цибулини, клітини якої постійно розмножуються. Колір волосся залежить від особливого пігменту. Під старість волосся поступово втрачає пігмент — сивіє.

На кінцях пальців рук і ніг є нігті — тверді рогові пластинки. Ніготь складається із кореня і тіла, яке закінчується вільним краєм. Ріст нігтів відбувається в ділянці кореня. Нігті захищають кінцеві фаланги пальців, де найбільша чутливість. Нігті ростуть все життя.

Шкіра виконує такі функції:

· захисна (бар‘єрна) функція полягає у тому, що вона захищає організм від шкідливих впливів навколишнього середовища. У шкірі утворюється лізоцим — білкова речовина, антибіотик тваринного походження, який має здатність руйнувати деякі мікроби. Шкіра захищає організм від різних пошкоджень, ультрафіолетових променів;

· виконує функцію органа чуття — сприймає тепло, холод, тиск, дотик, біль;

· видільна функція шкіри здійснюється через сальні і потові залози. Сальні залози виділяють сало, яке зволожує і пом’якшує волосся і шкіру. Потові залози виділяють піт, до складу якого входить: вода (98%), мінеральні солі (хлористий натрій і калій та ін.), органічні продукти розпаду: сечовина, аміак, різні кислоти (молочна, оцтова, мурашина тощо). Потовиділення — процес рефлекторний і регулюється центральною нервовою системою;

· бере участь у процесах терморегуляції організму, що здійснюється шляхом розширення або звуження її судин та зміни інтенсивності потовиділення, тобто фізичної терморегуляції;

· дихальна функція шкіри становить не більше 1% загальної величини газообміну (за добу людина поглинає шкірою від 3 до 6,5 г кисню і виділяє від 7 до 28 г вуглекислого газу;

· у шкірі відбувається депонування жирів, а при певних умовах — води, мінеральних солей, вітамінів, особливо вітаміну D, який тут і утворюється.