Теоретичне, емпіричне, «теоретична навантаженість фактів»
Емпіричне і теоретичне - поняття, за допомогою яких сучасна методологія науки позначає гетерогенні системи наукового знання і сполучені типи науково-дослідної діяльності. Їх складна взаємодія обумовлює функціонування тієї чи тієї наукової дисципліни як єдиного цілого, що розвивається.
Проблема вироблення критеріїв виділення Е. і Т. була поставлена у філософії логічного позитивізму. Е. і Т. як типи дослідницької діяльності розрізняються предметом дослідження: Е. дослідження орієнтується на безпосереднє вивчення явищ, теорія орієнтується на рівень сутності й об'єктивної закономірності в досліджуваному процесі, явищі. Е. дослідження як методи використовує реальне спостереження, реальний експеримент, Е. опис, складання графіків, таблиць тощо. На Т. рівні застосовують методи ідеалізації, уявного експерименту, історичні і логічний; методи сходження від абстрактного до конкретного, аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний використовуються як методи побудови теорії. Особливості предмета дослідження фіксуються в засобах пізнання: на Е. рівні - прилади, експериментальні установки та ін. матеріальні засоби і Е. мова науки.
Е. мова науки складно організована, включає крім Е., Т. терміни, описує так звані Е. об'єкти - абстракції реальних об'єктів, але з обмеженим набором ознак. На Т. рівні як засіб пізнання використовується винятково Т. мова, терміни якого репрезентують такі абстрактні об'єкти, що є логічними реконструкціями реальних об'єктів і їхніх зв'язків, відносин.
Результат досліджень на Е. і Т. рівнях науки - складна система Е. і Т. знання. У Е. знанні можна виділити безпосередні дані спостережень і експериментів і Е. залежності й узагальнення, Е. факти. Проблема необхідності розрізняти дані спостереження і Е. факти також була осмислена у філософії позитивізму, зокрема , у роботах Віденського гуртка. Е. залежності (Е. закономірності) і Е. факти є безпосереднім базисом теорії. У структуру Т. знання входять шари Т. моделей приватного характеру, абстрактні Т. об'єкти, а також розвинуті наукові теорії, що включають фундаментальні Т. закони як головний елемент. Наприклад, Т. закони і моделі, що характеризують окремі види механічного руху і теорія ньютонівської механіки. Е. і Т. рівні наукового пізнання взаємодіють один з одним, будучи одночасно відносно самостійними блоками наукового знання.
Історичний підхід до взаємодії Е. і Т. розкриває діалектичність їх взаємозв'язку. Е. дослідження, виявляючи нові факти і залежності, стимулюють розвиток Т. пізнання. Своєю чергою, Е. знання є результатом саморозвитку попередньої теорії. Формування Е. базису теорії робить необхідним Т. інтерпретацію основних Е. залежностей і фактів, подальший розвиток вихідних наукових абстракцій. Т. діяльність організує Е., пророкує і втягує в коло дослідження нові факти.
Взаємодія і єдність Е. і Т., тенденція до відокремлення Е. і Т. наукового апарату, наявність прямих і зворотних зв'язків між ними створюють реальну динаміку наукового знання як цілісної самоорганізованої системи. Проблеми структури, динаміки, взаємодії Е. і Т. активно розроблялися у філософії марксизму, логічного позитивізму, постпозитивізму.
переконання про "теоретичну навантаженість" факту, що фіксація наукового факту можлива тільки за умови наявності відповідної теорії, котра детермінує факти. Тому факти, відкриті за допомогою однієї теорії, можуть за своїм значенням відрізнятися від фактів, встановлених за допомогою інших теорій. Обґрунтовується, що зміни теорій можуть спричиняти зміни у фактуальному фундаменті наукових знань. Жорсткий демаркаціонізм, який ґрунтувався насамперед на теорії верифікації, замінюється тезою про єдність наукового і ненаукового знання