Кінець світу шена на 1000 років нова земля і вічність
1. Кінець останніх язв;
2. Другий прихід Христа; 3. Воскресіння померлих нечестивців;
4. Нечестиві знищені, Сатана ув’язненний;
5. Праведники зносяться на небо.
1. Христос і святі;
2. Святе місто спуска- ється на землю;
3. Воскресіння померлих праведників;
4. Звільнення Cатани;
5. Знищення нечестивих.
На підставі цієї концепції побудована сучасна періодизація доктрини про 1000-ліття. В остаточному варіанті ця доктрина включена пунктом 26 в „Основи віровчення” [379, с.83; 6, с.57]. Адвентисти, розглядаючи доктрину про 1000 років, умовно поділяють її на 3 періоди: 1.Події на початку 1000-ліття: а) другий прихід Христа і встановлення 1000-літнього царства; б) Армагеддон, коли Христос „духом вуст, сяйвом слави” знищує звіра, неправдивого пророка і нечестивих; трупи знищених будуть лежати на поверхні землі; в) перше воскресіння мертвих і їх вознесіння разом із живими святими на небо; г) ув’язнення Сатани в „безодні”. Застосовуючи тлумачення грецького слова безодня як „спустошення” адвентисти ведуть мову про ув’язнення сатани пітьмою, обставинами. Із-за відсутності людей він обмежений в діях [363, с.70; 12, с.189-190; 5, с.465-469]. Звертаємо увагу на те, що явище Армагеддону є малозначимим, для адвентистів, на відміну від Свідків Єгови; ця доктрина у них не розроблена [12, с.13]. 2. Події на протязі 1000-ліття:а) земля спустошена і безлюдна; б) викуплені з Христом царюють на небі 1000 років і проводять слідчий суд над нечестивими; в) Сатана з падшими ангелами страждає на землі [363, с.70-71; 12, с.190; 5, с.469-470]. 3. Події в кінці 1000-ліття:а) друге воскресіння – нечестивих та їх зведення Сатаною; б) сходження небесного Єрусалиму на землю і напад на нього Сатани з нечестивими; в) остаточний суд і знищення Сатани та грішників; г) нова земля.
Посилаючись на Об.20:9, адвентисти інструментом покарання вважають вогонь що зійде з неба. Він перетворить всю землю за межами святого міста в озеро вогняне, в якому загинуть Сатана, падші ангели, нечестиві (2 Пет. 3:7). Це „друга і кінцева смерть” [363, с.71; 12, с.191; 5, с.471-473]. Такої ж типології притримується Лікі Артур, який вважає тисячоліття початком вічності [195, с.394-401].
Методологічні засади щодо розуміння доктрини 1000-літнього царства викладені в роботі А.Диманя [248]. Тут акцентується увага на таких доктринальних принципах: під час другого приходу Христа спустошується земля, знищуються неправедні, нейтралізується Сатана; два тілесних воскресіння розмежованих тисячоліттям; знесення на небо воскреслих і живих оновлених праведних та царювання там 1000 років для проведення слідчого суду; друге воскресіння – неправедних в кінці 1000-ліття та їх остаточне знищення разом з Сатаною; засобом очищення землі та знищення нечестивих є вогонь; тисячоліття автоматично переходить у вічність через створення нового неба та нової землі [248, с.318-330]. Цю точку зору підтримує також богослов А.Буйон [248, c.105-106].
Враховуючи неоднозначність поняття „знищення”, адвентисти, розглядаючи завершальний період в історії, вдаються до аналізу таких есхатологічних категорій як пекло, доля нечестивих, вічне покарання, муки „на віки”, принцип покарання. При цьому адвентисти майже не вживають поняття „пекло” та „геєна” в значенні вічних мук, а замінюють їх давньоєврейським „шеол” або грецьким „гадес” для позначення несвідомого існування в могилі. Доля нечестивих – смерть, зникнення, а не вічне життя в пеклі. До розробки вчення про „пекло” в 1850 р. звертався Дж.Уайт, а У.Сміт в 1859 р. опублікував серію статей під назвою „Смертний чи безсмертний?” в журналі „Рев’ю енд Геральд”. В останній він зробив висновок, що вчення про муки в пеклі не має біблійної основи, а тому повинно бути відкинутим [12, с.11].
Вирази „вогонь вічний”, „вічні муки”, „вічний суд”, за А.Диманем, означають не процес, а результат покарання у вічному небутті. Ця позиція захищається 5-ма аргументами: 1) життя вічне – дар Божий; 2) вічні муки увіковічили б гріх і страждання; 3) вічна геєна була б доказом, що Бог не може позбавитися її; 4) це протирічить заповіді любові; 5) згідно Священному Писанню, Христос в кінцевому результаті повинен знищити гріх [248, с.348-351]. Вічне покарання тому трактується адвентистами як кінцева і вічна смерть. Відповідно поняття „вічне покарання” в їх есхатології означає смерть Сатани, падших ангелів, пекла і самої смерті на віки. Принципом покарання у адвентистів є смерть як кінцевий результат гріха [12, с.475-476]. Відкидання вчення про вічні муки в пеклі як небіблійного, є визначальною рисою есхатології адвентизму [12, с.11; 195, с.504-512]. В категорію есхатологічних у адвентистів входять також поняття „очищення землі”, яке включає ряд дій: очищення землі вогнем від наслідків гріха як знищення старого неба і старої землі з печалями, біллю, смертю. Це підготовка до створення нового неба і нової землі, вічність [5, с.477].
Кінцеве завершення людської історії адвентистська есхатологія бачить у створенні нової землі, хоча концепція передбачає і створення нового неба. Пункт 27 віровчення говорить лише про „нову землю” [379, с.83; 12, с.57-58]. Концепцію характеристик нової землі запропонувала О.Уайт: Бог буде з людьми; люди будуть жити в гармонії з природою та тваринним світом; не буде хвороб, болі, печалі, плачу і смерті; гармонія в тваринному світі; буде гарно плодоносити земля [195, с.404]. Ці характеристики стали основоположними для формування сучасної доктрини про „нову землю”. Процес створення нової землі адвентисти розуміють як відновлення Землі, постраждалої від руйнівного впливу гріха; це „третій світ” (після „допотопного” і „знищеного”). Концепція відродження землі до первозданного вигляду, скоріше всього, взята із розділу 2 „Творіння” книги О.Уайт „Патріархи і пророки” [25, с.22-26]. Центром нової землі буде Новий Єрусалим (з давньоєвр. – „місто світу”), який буде поєднувати небо і землю. Спасенні будуть жити як в місті, так і за його межами по всій землі. Найголовніша цінність для спасених – життя в присутності Бога та Сина.
Життя на новій землі передбачає, з одного боку, царювання разом з Богом і Христом; з іншого – заняття різними формами діяльності. За концепцією, спасенні воскреслі будуть взнавати своїх друзів і рідних, хоча спілкування буде лише духовним. Тут не буде сімей, народжень (Мт. 22:29-30). Листя дерев життя тут будуть розвивати безкінечно фізичні і розумові здібності. Тут не буде ні смерті, ні плачу, ні хвороб; старе вже ніколи не вернеться (Об.21:4) [5, с.481-489]. Характеристики Нового Єрусалиму (прикраси, „річка життя”, „дерева життя”) ми в деталізованому викладі знаходимо в розділі 57 об’явлення книги О.Уайт „Дії апостолів” [20, с.57]; подібне ми бачимо і в розділі 42 „Боротьба закінчена” книги О.Уайт „Велика боротьба” [19, с.634-637]. Пророцтва про необхідність віри в майбутнє есхатологічне спасіння та наслідування Царства Божого на оновленій землі ми знаходимо в розділі 60 книги О.Уайт „Пророки і царі” [26, с.478-485].
Дуалістичний підхід до есхатології: очікування другого приходу, але служіння світу в його переддень, ставить перед адвентистами завдання розробки концепції існування в сучасному світі. Для цього створені „Основи соціальної доктрини Церкви АСД”, згідно яким церква розробляє основні напрямки соціального служіння [162]. Своє соціальне служіння церква АСД звершує, керуючись есхатологічними мотивами, згідно яким остаточного вирішення соціальних проблем у цьому світі не буде. Це можливо лише на „новій землі”. До „останніх днів” церква, згідно „Основам” виправдовує віру ділами через різні форми благодійницької та філантропічної діяльності. Це допомога бідним одягом і продуктами, організація благодійних акцій для безпритульних і дітей-сиріт, пропаганда здорового способу життя та профілактика наркоманії, алкоголізму, паління, СНІДу; допомога в зонах військових конфліктів, стихійних лих і катастроф. Цей напрямок діяльності церкви детально відображено автором в одній із його публікацій [108, с.47-55].
Обгрунтовуючи свою позицію щодо апокаліптично-пророчого характеру адвентистської есхатології, зробимо ряд узагальнень. Безперечно, адвентистський рух виник на хвилі так званого духовного пробудження, яке повернуло до життя ранньохристиянську ідею месіанського спасіння, що пов’язується з другим приходом Христа. Витокові ідеї адвентистської есхатології були започатковані рухом міллеритів та обгрунтовані і систематизовані у працях адвентистської вісниці О.Уайт. Вона, застосовуючи пророчий принцип видінь, включила в адвентистську есхатологію ряд принципів: про дар пророцтва, суботу, трьохангельську звістку, реформу здоров’я, які пізніше отримали доктринальне закріплення в „Основних положеннях віри”. Специфікою адвентистської есхатології є те, що вона ставить питання про реалізований, невидимий прихід (у святилище) Христа та знімає проблему дати його видимого приходу, загострюючи увагу лише на ознаках приближення його повернення. До характерних також можна віднести доктрину про буквальне Тисячолітнє Царство воскреслих і живих праведних на небі при повному спустошенні землі. Сюди ж можна зарахувати принципи кондиціоналізму (смертності душі) та анігіляціонізму (відкидання вчення про вічні муки), актуалізацію проблеми соціального служіння у переддень очікуваного приходу Христа.