Антропологія влади як нова субдисципліна

 

Останнім часом, у вітчизняному та закордонному наукових дискурсах, актуалізувався інтерес до природи владних відносин, проблем гегемонії, статусу, рівності-нерівності тощо. Горизонти політичної антропології постійно розширювались як внаслідок еволюції й ускладнення суспільного процесу, так і завдяки розвитку самої дисципліни та вдосконалення її методів. Результатом цього об’єктивного процесу стала тенденція до подальшого розвитку, розмежування на різні напрями, які займаються різними аспектами політико-антропологічної проблематики. Як наслідок, в сучасному політико-антропологічному дискурсі виокремилась нова субдисципілна, що займається дослідженням саме влади та владних відносин як в традиційних, так і в сучасних суспільствах – антропологія влади.

Слід зазначити, що визначеню антропології влади майже не приділено уваги у сучасній політичній антропології. На наш погляд, антропологію влади, на даний момент, слід розглядати як самостійну область в межах політичної антропології. І якщо спочатку увага її зосереджувалась виключно на вивченні владних відносин в доіндустріальних суспільствах, то зараз вона розповсюджується і на індустріальні (постіндустріальні) суспільства. Антропологи, що займаються владною проблематикою, цікавляться походженням влади, її функціонуванням, що відбувається в єдності соціального, ідеологічного, символічного і психологічного на матеріалі як традиційних, так і сучасних суспільств. Антропологія влади, як окрема галузь наукового знання про владу, досліджує походження влади, вплив традиції і заборони на поведінку як суб’єктів, так і об’єктів влади, символи влади і владні ритуали, а також асиметрію влади у відносинах часу, віку, гендеру і кровної спорідненості.

Антропологія влади вивчає владу з точки зору людини як суб’єкта і об’єкта владних відносин: походження влади, у якому міститься розуміння визначального розподілу владних ролей між суб’єктами та об’єктами; ресурси завдяки яким забезпечується підкорення об’єкта владі суб’єкта та домінування останнього; символи влади як маркери політичних статусів індивідів та визначальні чинники легітимації влади суб’єкта; взаємозв’язок влади з часом, віком та гендером, яка також впливає на перерозподіл соціальних та владних позицій та впливає на визнання об’єктом влади суб’єкта, а також традиційне та аномальне лідерство та негативну складову людського фактору у владі (залякування та підкуп виборців, корупція, хабарництво, замовні вбивства і т.п.).

В даному контексті також важливо відзначити, що і політична антропологія, і антропологія влади з самого початку свого існування цікавились переважно об’єктами влади, фактично залишаючи поза увагою її суб’єкт. Тому сьогодні, з нашої точки зору, найбільш актуальним для антропології влади буде зосередження уваги саме на суб’єкті владних відносин. Тобто сьогодні, на наш погляд, перед антропологами має постати питання про включення у фокус дослідницької уваги суб’єкта владних відносин, при чому як в доіндустріальних соціумах, так і в сучасних.

Якщо ми говоримо про суб’єкт владних відносин з точки зору його політико-антропологічного аналізу, ми маємо на увазі лідерство. Однак, слід зазначити, що в контексті політико-антропологічного дискурсу ми можемо говорити лише про два типи лідерства, а саме традиційне та аномальне, залишаючи поза увагою харизматичне та раціонально-правове. Причина цього криється в тому, що політична антропологія доволі довго досліджувала архаїчні соціуми, для яких, на думку політантропологів, властиві саме ці два типи. Але, водночас, дослідники політико-антропологічної проблематики говорять і про формальне, і про неформальне лідерство. Де перше ототожнюється, переважно, з традиційним, друге – як з традиційним, так із аномальним типами лідерів. Тобто, в даному контексті, лідер – це той, хто здатен здійснювати владу, впливати на людей, не залежно від того, займає він якусь посаду чи ні. Хоча, якщо ми говоримо про аномального лідера, слід зазначити, що такий лідер обов’язково повинен мати певний статус, але не зовсім для лідерства звичний, наприклад, знахаря, чаклуна, пророка тощо. Тобто традиційне лідерство може поставати в якості авторитету, заснованого на владі традиції, ритуалах та звичці підкорюватися, а право на владу політичний лідер успадковує як представник правлячої династії, роду. А аномальне лідерство базується на неформальних відносинах домінування, що здійснюється в суспільних групах різних рівнів, тобто співзвучне з політико-антропологічним визначенням влади.

Серед закордонних дослідників проблематикою традиційного лідерства цікавляться В. Бочаров, а аномального – Т. Щепанська та Е. Колсон.

Про традиційне лідерство в контексті його політико-антропологічного аналізу йшлося у другому розділі, тому тут ми тільки ще раз підкреслимо основне: для архаїчних суспільств характерна персоніфікація влади, коли політичний лідер (вождь, король тощо) неодмінно наділявся певними магічними властивостями, заснованими на культі предків. Тобто, в даному випадку, раціональна складова замінена певними традиційними, міфічними уявленнями про надзвичайні можливості лідера, завдяки його магічному зв’язку чи то з духами, чи то з предками. А підкріплено все це було певними традиціями і табуаціями, яким неухильно слідували всі члени архаїчного соціуму, часто навіть не замислюючись над існуючим порядком речей.

Тому ми більш детально зосередимось саме на аномальному лідерстві, тим більше, що сучасні політантропологи, які вивчають цю проблематику, пропонують досить ґрунтовний та цікавий погляд на аномальних лідерів та їх роль в житті традиційних соціумів. Так, В. Бочаров зазначає, що аномальність в поведінці політичних лідерів (вождів, шаманів, королів і т.п.) була обов’язковою умовою для реалізації претензій на владу: «На ранніх етапах суспільної еволюції ця аномальність могла втілюватись в фізичних або психічних відхиленнях, що виділяли лідерів і архаїчному соціумі. Іншими словами, поведінковий алгоритм, що виник в результаті становлення соціальної норми, в ході антропосоціогенезу, який визначив сприйняття лідера як відмінного, виключного, «аномального», розповсюдився і на зовнішні ознаки людей». Так, наприклад, Г. Спенсер згадує династію Фодлі, що царювала в Південії Аравії протягом 150-ти років. Відмінною особливістю її була наявність шостого пальця на руках. Ця фізична аномалія генетично передавалася у спадок і викликала велику довіру у народу , яким ця династія керувала [21, c. 192].

Але, окрім так званих фізичних аномалій, визначальною рисою лідерів архаїчних суспільних систем була і їх психічна аномальність. Вона, за словами В. Бочарова, виражалася у підвищеній збудливості, схильності до істерії, трансів і т.п., які були характерні, наприклад, для африканських чаклунів та сибірських шаманів. Під час здійснення певних обрядів, які супроводжувались глибоким трансом, вони спілкувалися або зі священними для того чи іншого соціуму духами, або з духами предків. І ті, і інші, в уявленні архаїчної людини, мали надзвичайний вплив на життя її народу. Психологічна аномальність, втілена, наприклад, у підвищеній збудливості, сприяє розповсюдженню влади того чи іншого лідера, коли він здатен, так би мовити, охопити інших членів соціуму певною ідеєю, спонукати на певні, потрібні йому дії [21, c. 193].

Зібрані антропологами та етнографами матеріали по Тропічній Африці свідчать, що подібні аномалії були властиві практично всім традиційним лідерам. Особливо це стосується чаклунів і шаманів, що відігравали далеко не останню роль майже у всіх традиційних соціумах, тоді як рядовим членам суспільства, які не здатні були «спілкуватися» з духами, відводились другорядні ролі, чітко регламентовані традиціями та звичаями даного конкретного архаїчного соціуму.

Чаклуни, знахарі та інші архаїчні лідери дуже часто свідомо виступали проти офіційної влади, заради отримання останньої. При цьому, за свідченнями антропологів, вони спиралися, як правило, на пригнічені прошарки суспільства. В традиційних суспільствах, де, як вже зазначалося, встановилась жорстка вікова ієрархія, таким прошарком була молодь. Так, Е. Еванс-Прітчард описав одного з таких знахарів у нукерів, який надихав молодь здійснювати набіги. Прагнучи заручитися підтримкою молоді, він, дуже часто, допускав некоректну поведінку щодо старших членів соціуму [197]. Африканська історія багата прикладами, коли таким лідерам вдавалося створити значніполітичні утворення. Наприклад, знахар Мбатіані об’єднав у середині ХІХ ст. майже всі малайські племена Східної Африки. Однак, дуже скоро, ця раньополітична структура розпалася.

Російський антрополог Т. Щепанська, яка займається проблематикою аномального лідерства та роллю символів в процесі керування на матеріалі російської історії. До таких лідерів вона віднесла віщунів, чаклунів та пророків, неформальна влада яких ґрунтувалась, насамперед, на таємниці, певному містичному зв’язку з вищими силами, недоступному для пересічного члена соціуму. При цьому, як зазначає Т. Щепанська, дуже часто ці люди навмисно прагнули здаватися дивними, бо це було їх інструментом керування [184].

Таким чином, підсумовуючи все вищевикладене, варто підкреслити, що, на наш погляд, антропологія влади є доволі цікавою і перспективною субдисципліною, яка розглядає владу в досить незвичному контексті, враховуючи психофізіологічні, символічні, світоглядні ресурси влади, традиційне та аномальне лідерство тощо. Але цій субдисципліні сьогодні слід дещо змістити дослідницький акцент з об’єкта владних відносин, на їх суб’єкт.

Антропологія влади сьогодні приділяє недостатню увагу як проблематиці традиційного, так і проблематиці аномального лідерства, адже антропологічний вимір політичного простору обов’язково має передбачати не тільки детальне дослідження витоків влади та її вищенаведених ресурсів, які, власне, пояснюють причини підкорення об’єктів владних відносин владі традиції і правителю, а й аналіз самих суб’єктів владних відносин, бо і ті, і інші в рівній мірі є антропосами, а отже мають складати безпосередній інтерес такої субдисципліни як антропологія влади.