Колонізація українських земель 6 страница

Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків та інших кровних родичів. У деяких випад­ках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, виключалися з числа спадкоємців за законом: дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхтянка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародже-ними; діти державних злочинців і деякі інші особи.

Розрізнялося успадкування батьківського і материнського майна. Наприклад, III Литовський статут 1588 р. передбачав, що «спадщи­на, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде проходити». Отже, батьківське майно, уто­му числі куплене, передавалося у «вотчину» лише синам, а доч­кам— переважно тільки придане з четвертої частини всякого май­на батьківського і купленого».

Що стосується материнського майна, як нерухомого у вигляді маєтків, так і рухомого, у тому числі готівки, золота, срібла, одягу і прикрас, коней, возів, килимів тощо, то все це рівно розподілялося поміж дітьми, як синами, так і дочками.

Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допо­могою заповіту. Свобода заповіту поширювалася на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не входила у родову власність — вотчину або материнське майно. Кожен мав право «записати свої речі, рухо­ме майно і особисто ним придбані маєтки, однак не батьківські і не материнські маєтки, зі своєї доброї волі, коли побажає, як духов­ним особам, так і світським». При цьому не мали права заповідати майно неповнолітні, ченці, сини, які не були відокремлені від бать­ків, залежні люди та ін.

За відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів родове майно, набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії. Материнське майно мало перейти до тих спадкоємців, які були ближчими до материнської маєтності.

Якщо не було спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося виморочним і переходило до державної скарбниці, ве­ликого князя.

Уперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено II Литовським статутом 1566 p., де було сказано, що «котрі без нащадків і спадкоємців своїх вмирають, ні на кого права свого природженого, вислужного і набутого не записавши; тим звичаєм маєтки спадком на нас, Господаря Великого, князя Литовського... переходять і переходити будуть». Аналогічне положення містилося у III Литовському статуті 1588 р.

Водночас багато питань, пов'язаних зі спадковими відносина­ми, регулювалося нормами звичаєвого права. Як сказано у Литов­ському статуті, справи про успадковування мають розглядатися переважно на основі норм Руської Правди і звичаєвого права.

Зобов'язальне право. В умовах феодального суспільства зо­бов'язальні відносини не дістали значного поширення. І все ж поль­ське і литовське право знали різні види договорів. Спочатку в умо­вах натурального господарства найчастіше застосовувалися договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин набуває поширення договір купівлі-продажу, насамперед рухомого майна, а потім і нерухомого. Вже статути Великого князівства Ли­товського дозволяли «усім станам шляхетського народу» вільно розпоряджатися маєтками, з тим щоб на свій розсуд їх віддавати, продавати, дарувати, поміняти і на церкву записати, за борги пере­дати і в заставу віддати».

Закон визначав форму і порядок укладення угод, установлю­вав строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зо­бов'язань. До того ж багато питань вирішувалося тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у при­сутності свідків і з виконанням деяких символічних дій та обрядів. Було заведено, щоб контрагенти перебивали руки, часто вистав­лявся могорич (частування). Усе це робилося на підтвердження і закріплення договору.

Гарантія виконання зобов'язання забезпечувалася різними засобами. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Викорис­товувалася також застава. Причому як застава могли передаватися землі, одержані на умовах служби, а також посади. Якщо хтось від­давав у заставу на певний строк рухоме майно, а по закінченні строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно у заставу, міг довічно ним користуватися.

Значного поширення у XIV—XV ст. набуло поручництво. Треба мати на увазі, що відповідальність поручителя була допоміжною, тобто наставала у тому разі, коли боржник був неплатоспромож­ним.

У деяких випадках право вимагало дотримуватися письмової форми договору. Така форма була обов'язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму понад «десять коп грошей». Коли ж договір позики на більшу суму не був. оформлений письмово, боржник, за Литовським статутом 1588 p., мав право сплатити кре­диторові «тільки десять коп грошей, коли присягне той, хто стягує борг».

Ще суворіші вимоги передбачав закон для угод щодо землі. Уразі продажу або дарування батьківських, материнських, вислуж-них, куплених та іншим способом придбаних маєтків той, хто їх продає або дарує, мусив скласти запис, скріпивши його своєю печат­кою і поставивши підпис, та ще й треба було запросити трьох-чоти­рьох свідків шляхетського походження зі своїми печатками. Потім цей запис заносили до книги замкового суду. Під час сесії земського суду цей запис переносився «з книг замкових до книг земських». Та­кий самий запис вимагався, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на певний строк якусь суму грошей.

Злочини і покарання. Велику увагу польсько-литовське за­конодавство, норми якого були чинними на українських землях, приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казимира Великого середини XIV ст. присвячували злочинам май­же дві третини своїх статей. Визначне місце посідали вони і в Су­дебнику 1468 p., а також у всіх трьох статутах Великого князівства Литовського.

Кримінально-правові норми мали відкрито класовий харак­тер. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, передусім шляхти, захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Інколи шляхтичі взагалі звільнялися від покарання. Так, за І Литовським статутом карою за образу шлях­тича була в'язниця, за образу нешляхтича — штраф. За вбивство, вчинене кількома шляхтичами, карі підлягав лише один із них, решта ж платила гуртом «головщину».

Поняття злочину у даний період змінювалося. Спочатку зло­чин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну «кривду», яку бу­ло завдано окремій особі або громаді. Пізніше його стали розгляда­ти як «шкоду», «злочинство». Потім стали називати «виступом», тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою. Суб'єктами злочину вважалися як вільні, так і феодально залежні особи, котрі досягли за статутом Великого князівства Литовського 1566 р. 14 років і за Литовським статутом 1588 р. — 16 років.

Починаючи з XIV ст. законодавство і судова практика намага­лися відрізняти умисну вину від необережної. Ще Статут Казими­ра Великого виділяв умисний підпал, безпосередній винуватець якого виявив «гріх жорстокості». Статути Великого князівства Ли­товського досить чітко розрізняли умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентували співучасть у вчиненні злочину. їм були відомі і такі інститути, як необхідна обо­рона і крайня необхідність.

Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які розподілялися залежно від об'єкта злочину на кілька видів. Найтяжчим злочином вважалися образа або злочинне посягання на життя і здоров'я господаря — великого князя, короля. Особливу групу становили злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, розголошення державної таємниці, здача замку, заколот (ро-кош). Злочинами проти релігії та церкви вважалися богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін.

До злочинів проти особи належали вбивство, заподіяння тілес­них ушкоджень, образа. Найтяжчими серед них вважалося вбивст­во, яке поділялося на категорії залежно від об'єкта злочину, способу його учинення: убивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство, убивс­тво під час нападу на садибу, убивство на суді або в присутності па­на, убивство під час бійки, за перевищення меж необхідної оборони. Злочинами проти власності вважалися крадіжки, підпали, пошко­дження або знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них становили грабіж — відкритий напад з метою заволодіння май­ном, розбій — умисний напад на чужий дім, двір, маєток. Якщо хто-небудь був убитий під час такого нападу, всі учасники, незалежно від їхньої ролі, каралися смертю. До злочинів проти сім'ї та мораль­ності належали примушування до одруження, двоєженство, шлюб з близькими родичами, звідництво, зґвалтування та ін.

У статутах Великого князівства Литовського для позначення покарання використовувалося кілька термінів: «кара», «страта» то­що. Мета покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодуван­ня потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, по­повнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому було залякування, про що свідчить дедалі зростаюча жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари), а також публічність його виконання. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1522 p., залякування у писано­му праві необхідне для попередження злочинів, утримання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані всієї держави.

Найтяжчим покараннями була смертна кара, яка передбача­лася за державні злочини, вбивство, розбій, наїзд та ін. Право роз­різняло просту смертну кару (відрубання голови, повішання) і ква­ліфіковану, тобто особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні по­карання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічни-цькими (відсікання руки, відрізання вуха, носа). Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання практи­кувалося також позбавлення волі (ув'язнення у башті), виставлен­ня біля ганебного стовпа.

Особливим каральним засобом, який застосовувався тільки до представників шляхти, було «виволання» (викрикування), ос­кільки воно пов'язувалося з публічним оголошенням вироку. Ви­волання призводило до громадянської смерті засудженого. Така людина переставала існувати для закону як особистість: вона втрачала шляхетство, права на майно, змушена була переховува­тися за кордоном, бо в разі спіймання її належало убити. Від таких наслідків «виволання» міг звільнити тільки великокнязівсь­кий охоронний лист, так званий глейт. З XVI ст. виволання замінюється менш суворим покаранням — опалою. Опальний шляхтич також мусив залишити територію держави. Проте це була втрата громадянських прав, але не честі.

У польсько-литовському праві склалася досить складна сис­тема покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину, від­шкодування збитків, «нав'язку»,

«Головщина» — це грошовий штраф «за голову убитого», який сплачувався, крім основного покарання, сім'ї або родичам убитого. Головщина вважалася додатковим покаранням. Так, від­повідно до НІ Литовського статуту, «коли б людина простого зван­ня убила іншу людину такого самого простого звання, нешляхти-ча, тоді... сторона обвинувачена смертю карається. А й головщина з його рухомого майна за станом убитого виплачена має бути тому, кому по праву належатиме». Розмір головщини залежав від стану убитого. За шляхтича, сказано у III Литовському статуті, «крім покарання, описаного в даному статуті відповідно до злочину, треба виплатити сто коп грошей, а за війта, бурмістра — 60 коп грошей, за ремісника або міщанина таких міст, що на Магдебурзькому праві, — ЗО коп грошей, за тяглову людину — 24 коп грошей» та ін.

Грошовим штрафом, що призначався за заподіяння поранен­ня, побоїв, за незначну крадіжку, вчинену вперше, була так звана нав'язка. Вона могла бути як основною, так і додатковою мірою по­карання. Статути детально регламентували випадки призначення нав'язки та її розмір.

Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Часто право визначало вид покарання, а не його розмір. Це давало можливість суддям установлювати розмір покарання довільно, ви­ходячи зі своїх особистих і класових інтересів.

За межами польсько-литовського законодавства опинилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася, відповідно до старовинних звичаїв, згідно зі «словесним правом і здоровим глуздом».

Серед кримінальних злочинів найтяжчим вважалося убивство козаком товариша, заподіяння побоїв, крадіжка, неповага до нача­льства, насильство у Запоріжжі або християнських поселеннях (відібрання у товариша коня, худоби, майна), дезертирство, гайда­мацтво (крадіжка коней, худоби, іншого майна у мирних жителів), пияцтво під час військового походу.

Покарання у запорізьких козаків залежали від характеру і тяжкості учиненого злочину. Як покарання практикувалися при­в'язування винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчуками під шибеницею, калічення, роз­грабування майна.

Найсуворішим покаранням у козаків була смертна кара, яка мала здебільшого кваліфікований характер: закопування живими у землю, посадження на кіл, повішення на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа. Суворість покарань у запорізьких ко­заків, на думку Д. Яворницького, пояснювалася трьома причинами: по-перше, тим, що в Січ приходили люди високої моралі; по-друге, військо жило без жінок і не знало їх пом'якшуючого впливу; по-третє, козаки майже постійно вели воєнні дії, і тому підтримання порядку у війську вимагало особливо суворих заходів.

Судовий процес. Процесуальне право не знало істотних від­мінностей між цивільними та кримінальними справами. Причому в українських землях тривалий час зберігався обвинувально-змагаль­ний процес, основні риси якого закріплені у давньоруському праві.

 

Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони — потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, подати їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитися від позову або обвинувачення, укласти мирову угоду. Однак щодо найтяжчих злочинів (наприклад, державного характеру, проти церкви) слідство і суд були обов'язковими неза­лежно від заяви сторони. Тут практикувалися доноси, застосовува­лися катування, додержувалася таємниця судочинства, тобто вияв­лялися риси розшукового процесу.

Загалом обсяг процесуальних повноважень сторін був досить значним, але залежав від того, у якому суді розглядалася справа, від класової та станової належності сторін. Представниками сторін на суді могли бути професійні адвокати, що перебували при судах. У деяких справах їх участь була обов'язковою. За послуги адвока­ту платили. Без адвокатів не обходився майже жодний судовий процес, бо головну роль на ньому відігравала «розмова сторін», як тоді називалася процедура словесних змагань сторін. Присутність адвоката для людини, що нерозумілася в тонкощах права, була конче потрібною. Наприклад, лише через один Луцький суд у ЗО—40-х роках XVII ст. проходило щороку до сотні правників.

Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що за­стосовувалися в судах. Згідно з теорією формальних доказів вони підрозділялися на досконалі та недосконалі («повні» і «неповні»). Кількість та якість доказів установлювалися для кожної категорії справ. Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ («поличне»), присяга тощо. Для здобуття зізнання підозрюваного у деяких випадках застосовува­лися катування.

У привілейованому становищі перебувала шляхта. Присяга шляхтича визнавалася «доводом», тобто безсумнівним доказом. Ко­ли не було свідків злочину шляхтича або його не було спіймано на гарячому, він міг очиститися присягою.

Найпоширенішими доказами були показання свідків. Статути визначали коло осіб, які могли бути свідками. Присяга і клятва вва­жалися додатковими доказами. Вищою мірою вірогідності були свідчення духовенства й посадових осіб. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки у письмовій формі.

Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату: старости, їхні намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюва­них, записували їхні показання і передавали до суду. На попередньо­му слідстві були присутні поняті («два шляхтича віри годні»).

Період, що тривав з кінця XIV до середини XVII ст., — це майже 300 років, сповнених подіями, наповнених і драматизмом, і історичною величчю.

Руйнація традиційних підвалин життя часів Київської Русі, порушення сталих політично-династичних зв'язків призвели до то­го, що українські землі опинилися під зверхністю сусідніх держав, і насамперед Литви і Польщі.

Подальша їхня доля була неоднаковою. До складу Литовсько­го князівства увійшли найкультурніші українські землі з виробле­ними правовими формами і традиціями. Вони не тільки успішно бо­ронили свою правову культуру, а й активно впливали на правове і культурне життя Великого князівства Литовського, що й сприяло його еволюції в Литовсько-Руську державу. Багато в чому литовсь­ко-руське право було наслідком звичаєвого права Русі, що, у свою чергу, відбилося на подальшому розвиткові української юридичної думки. Інакше відбувався розвиток територій, які опинилися під владою Польщі з її відверто колонізаторською політикою, уведен­ням чужого для українського народу польського права. Надалі по­дібних утисків зазнали й ті українські землі, що входили до складу Литви, а після утворення Речі Посполитої опинилися під владою Корони.

За різних складних умов українські землі все ж таки зберегли високий рівень своєї правової культури. Величезне значення в по­літичному житті українських земель мали поява і розвиток такої суспільної верстви, як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут виникли зародки української державної орга­нізації з притаманними їй елементами демократизму. У першій по­ловині XVII ст. Січ стає своєрідним центром визвольного руху українського народу.