Основні риси права у другій половині XVII ст. 11 страница

Формально піддані мали право оскаржити рішення домініаль-них судів до комітатського суду, але фактично це було нереально. Це право не зменшувало особистої залежності від поміщиків і не обмежувало судового свавілля володаря латифундії та її адмініст­рації стосовно селян.

Оскільки коронні трибунали після першого поділу Речі Поспо­литої виявилися у межах іншої держави, то у 1773 р. у Львові було створено верховний губернаторський суд як апеляційну інстанцію для всіх нижчих судів Галичини. Тільки з особливо важливих справ цей суд діяв як перша судова інстанція. З 1774 р. замість цьо­го суду у Львові почав функціонувати королівський трибунал, який потім назвали імператорсько-королівським. Йому належало право помилування засуджених до смертної кари селян, за винятком осо­бливо тяжких порушень закону, коли таке право належало виклю­чно імператору.

Вищою інстанцією судового нагляду з 1780 р. був Галицький сенат у складі верховної судової палати, розташованої у Відні. Вод­ночас із затвердженням королівського трибуналу при галицькому губернаторстві був створений суд з фінансових справ, а в 1775 р. — так звана апеляційна рада. Він як перша інстанція розглядав спра­ви осіб, котрі не належали до шляхетського стану, але обіймали офіційні посади, а також справи іноземної шляхти, затверджував вироки з кримінальних справ міських і селянських (вотчинних) су­дів, якщо покаранням передбачалося не менше двох років позбав­лення волі.

Зміни в системі державного апарату в середині XIX ст., ви­кликані потребами капіталістичного розвитку, торкнулися і систе­ми судів. Згідно з австрійським положенням про суд 1849 p., судова влада відокремлювалася від законодавчої та виконавчої і проголо­шувалася незалежною. Старі станові суди замінялися судовими установами для всіх станів. Запроваджувалися суди присяжних, повітові суди, повітові колегіальні суди, крайові суди і вищий кра­йовий суд у Львові, компетенція якого охоплювала всю Галичину і Буковину. Вищою судовою інстанцією в державі був Верховний су­довий і касаційний трибунал. Але проголошені принципи не втілю­валися в життя. Підтвердженням тому є заснована в 1850 р. в Авст­рії, в тому числі в Галичині і Буковині, державна прокуратура. При кожному крайовому суді був державний прокурор. При вищому крайовому суді у Львові та верховному і касаційному трибуналі у Відні існували посади генерального прокурора. Згідно з австрій­ським законом, суд підпорядковувався прокуратурі.

Інститут адвокатури було утворено на західноукраїнських землях ще у 1781 р. Однак аж до середини XIX ст. адвокатів було мало, і вони становили привілейовану групу населення. Для управ­ління справами адвокатури у Львові, Станіславі і Чернівцях ство­рювалися палати (колегії) адвокатів. Наприкінці XVII ст. сільські громади дістали право обирати своїх захисників на суді — так зва­них пленопотентів.

Г. Право. У 1772—1786 pp. тривав процес заміни польського законодавства австрійським. Правові положення, обов'язкові на території Галичини, містилися у спеціальних збірниках, що вклю­чали «накази і закони для всіх», «вироки», «мандати» та інші пра­вові акти. Вони друкувалися польською і німецькою мовами. На цих же двох мовах друкувався «Провінціяльний звід законів» (Львів, 1827—1861 pp.), пізніше названий «Загальний вісник місцевих зако­нів».

Західноукраїнські землі стали місцем апробації нового зако­нодавства Австрійської імперії. Так, у 1797 р. був затверджений і набув чинності спочатку в Західній, а згодом і в Східній Галичині новий цивільний кодекс, що змінив польське цивільне законодавство, заклавши у нього основи цивільного законодавства Австрії. 1 січня 1812 р. на всій території Австрійської імперії вводився у дію новий цивільний кодекс, що являв собою модернізований варіант попереднього кодексу.

У Північній Буковині цивільний кодекс набув чинності з 1 лю­того 1816 р.

Австрійським цивільним законодавством закріплювалися най­важливіші правові інститути феодальної власності. Поміщики зали­шалися власниками землі. Податками ці землі стали обкладатися лише наприкінці XVIII ст. Вони були значно нижчими, ніж податки з земель, що належали селянам.

Наприкінці XVIII ст. і до середини XIX ст. відбувається пар­целяція — подрібнення селянських земельних наділів, які переда­валися у спадщину.

У сімейному праві Австрії зберігався церковний шлюб. З норм місцевого звичаєвого права на західноукраїнських землях чинною була норма, відповідно до якої, за тим з подружжя, хто пережив ін­шого, зберігалося право користуватися усім майном. Такий порядок був поширений і в селянському середовищі. Деякі майнові спори, особливо спадкові, розглядалися на підставі права Речі Посполитої, якщо воно застосовувалося до її поділу і якщо ці спори не були врегульовані пізнішими законами.

Цивільний кодекс став базою подальшого удосконалення ци­вільного законодавства. Проте лише у 1811 р. після декількох пере­робок цивільний кодекс був затверджений патентом від 1 червня і з 1 січня 1812 р. уведений у дію на території усієї Австрії. На Терно­пільщині він набув чинності лише з 1 лютого 1816 p., бо вона з 1809 до 1815 р. перебувала у складі Росії.

Джерелом кодексу слугували пандектне право, прусське ци­вільне уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. Австрійський цивільний кодекс, будучи компромісом буржу­азного і феодального права, в середині XIX ст. явно застарів.

Окремі положення цивільного кодексу наприкінці першої по­ловини XIX ст. замінили надзвичайними актами — так званими но­велами. Вони стосувалися окремого розширення прав жінок і поза­шлюбних дітей, подальшого розвитку права зобов'язань та ін.

Австрійський цивільний кодекс 1811 р. діяв з деякими зміна­ми на території Галичини і в період її приєднання після Першої світової війни до складу Польщі.

Ще до проведення кодифікації цивільного права в 1763 р. в Австрії був затверджений кодекс вексельного права, чинність яко­го в 1775 р. поширювалася на Галичину, де раніше вексельні спра­ви регламентувалися звичаєвим правом.

Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу почалася робота над створенням цивільно-процесуального кодексу. В Гали­чині він набув чинності з 1782 р. Через деякий час цей кодекс був доопрацьований, і з 1796 р. він набув чинності у Західній, а з 1807 р. і в Східній Галичині під назвою галицького цивільно-процесуально­го кодексу. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною і дороговизною суду. У 1825 р. було підготовлено новий проект цивільно-процесуального кодексу для усіх австрійських країв, але він не був затверджений імператором. З цього проекту пізніше набули чинності окремі його розділи (адвокатська ордина­ція, закон про компетенцію судів, патент про судочинство в без-спірних справах тощо).

Робота з кодифікації кримінального права розпочалася в се­редині XVIII ст. У 1768 р. в Австрії був затверджений криміналь­ний кодекс (Терезіана). Він складався з двох частин, з яких перша стосувалася процесуального, а друга — матеріального права. Сис­тема покарань була дуже жорстокою. Так, у Калуші в 1775 р. суд засудив до спалення кількох жінок похилого віку, злочином яких було «заговорений» навколишніх ланів.

Процес мав інквізаційний характер з широким застосуванням катувань, які були скасовані у 1776 р. У Галичині цей кодекс засто­совувався нетривалий час лише в частині процесуального права, яке зазнало деяких змін. Так, 10 серпня 1781 р. було видано розпо­рядження, що надавало суддям право допускати жінок і євреїв як свідків.

У 1786 р. затверджено інструкцію для судів усіх інстанцій, яка регулювала порядок розгляду справ. Вона складалася з двох частин: перша стосувалася діловодства, друга — регулювала поря­док судочинства.

У 1787 р. був прийнятий новий, австрійський кримінальний кодекс, який містив окремі положення, характерні для буржуазно­го кримінального права. У 1788 р. як доповнення до нього вводився новий статут кримінального судочинства. Наприкінці XVIII ст. криміняльний кодекс набув чинності у Галичині, а незабаром — на усій території Австрійської імперії.

Кримінальний кодекс 1787 р. (Йосифіна) сприйняв певні про­гресивні положення, зокрема обмеження покарання смертю, і впер­ше в історії австрійського кримінального права поділив злочинні дії на карні злочини, що розглядалися судами, і так звані політичні злочини (менш серйозні правопорушення), що розглядалися ад­міністративними органами.

З метою апробації у 1796 р. набув чинності у Західній, а в 1797 р. у Східній Галичині кримінальний кодекс, підготовлений австрійсь­ким криміналістом Й. Зонненфельсом, а в 1803 р. з незначними змінами він був поширений на територію усієї Австрії. Кодекс складався з двох частин: перша — про злочини, друга — про тяжкі поліцейські провини. Кожна з цих частин мала два розділи. Один з них містив норми матеріального, а другий — процесуального права. Кримінальний кодекс 1803 р. передбачав застосування смертної ка­ри за державну зраду, вбивство, підроблення грошей і підпал. Од­нак здебільшого імператор, користуючись правом помилування, за­міняв смертні вироки позбавленням волі, що в умовах розкладу кріпосного ладу і зростання капіталістичних відносин мало забез­печити популярність абсолютній владі і зміцнити віру народних мас у доброго імператора. Так, з 1304 смертних вироків, винесених австрійськими судами до 1848 p., виконано лише 448, а решта за­мінили позбавленням волі на різні строки.

Д. Революція 1848—1849 pp. У ЗО—40-х роках XIX ст. з роз­витком капіталістичних відносин, активізацією антикріпосницької боротьби розгорнувся суспільно-політичний рух усіх слов'янських народів Австрійської імперії. Він був спрямований проти кріпацтва, абсолютизму, на вільний національний розвиток усіх народів, у то­му числі й українського.

У середині XIX ст. на західноукраїнських землях, як і в усій Австрійській імперії, назріла революційна ситуація. 13 березня 1848 р. почалося повстання у Відні, 15 березня — в Будапешті, що призвело до повалення реакційного уряду Меттерніха і створення уряду з представників дворянства і ліберальної буржуазії. Імпера­тор Фердинанд І був вимушений проголосити деякі буржуазно-де­мократичні свободи і пообіцяти конституцію.

Звістка про революцію в березні 1848 р. донеслася до Галичи­ни, Буковини і Закарпаття. Революційні події дістали підтримку всіх верств трудящих. В адміністративних центрах відбулися масо­ві мітинги і демонстрації, почалося формування національної гвар­дії, визволення політичних в'язнів. Перед центральним урядом Ав­стрії виникла загроза масового антифеодального селянського повс­тання. Для його придушення 17 квітня 1848 р. імператор підписав патент (указ) про ліквідацію панщини в Галичині з 15 травня, а 9 серпня чинність цього указу поширювалася на Буковину. Проте закон про ліквідацію панщини в Австрії імператор затвердив лише 7 вересня 1848 р. У Закарпатті ще 27 березня 1848 р. було проголо­шено закон угорського сейму від 18 березня про ліквідацію кріпац­тва і феодальних повинностей. Скасування кріпосного права затяг­нулося на довгі роки і здійснювалося в інтересах поміщиків. Але сам факт скасування кріпосницької залежності мав позитивне зна­чення для розвитку суспільних відносин.

25 квітня 1848 р. було оприлюднено проект першої австрійсь­кої конституції (так звана конституція Піллерсдорфа), в якій про­голошувалися деякі демократичні права і свободи. Ставши чимось на зразок сучасного основного закону, проект так і не набрав сили конституції, бо вже 16 травня втілення його в життя було офіційно призупинено.

Революція, загостривши соціальні суперечності, викликала піднесення національно-визвольних рухів. На жаль, ні польський національний рух, очолюваний Центральною радою народовою, ні керівники угорської національної держави, які заявили про свою прихильність до демократії і обіцяли справедливе розв'язання на­ціональних питань, не визнали за українським народом права на самовизначення, ігнорували його національні інтереси. Цим вони відштовхнули від себе українське населення, підірвали єдність усіх революційних сил, примусили лідерів західноукраїнських суспіль­но-політичних організацій шукати компроміс з центральною вла­дою Австрії.

2 травня 1848 р. у Львові була створена політична організа­ція— Головна руська рада. Вона висунула вимоги, що стосувалися захисту наданих Конституцією (1848 р.) політичних свобод і задово­лення культурно-національних інтересів українського населення. Однією з головних вимог було об'єднання усіх західноукраїнських земель в єдину самоврядну адміністративно-територіальну одини­цю Австрійської імперії. За прикладом Львова в багатьох містах Східної Галичини створювалися окружні ради. Під їхнім керівництвом почали формуватися загони «Народної гвардії», «Народної са­мооборони», «Батальйон руських гірських стрілків».

У червні 1848 р. на слов'янському конгресі у Празі була зроб­лена спроба об'єднати революційний рух усіх слов'янських народів у межах Австрійської імперії. Була створена Слов'янська народна рада, яка звернулася з маніфестами до усіх слов'ян із закликом до об'єднання, але цьому наміру не судилося здійснитися.

Усупереч планам своїх політичних супротивників керівники суспільно-політичних організацій Галичини, Буковини, Закарпаття аж до весни 1849 р. намагалися об'єднати усі західноукраїнські зе­млі. Це прагнення виявилося і в період виборів депутатів до загаль-ноавстрійського рейхстагу в червні 1848 p., і в період його роботи, що розпочалася 10 липня 1848 р. З 368 депутатів (їх загальна кіль­кість) Галичину представляли 96 депутатів, із них 39 українців, Буковину — 8 депутатів-українців. Спроби українських депутатів, які представляли інтереси селянства, легітимним шляхом пом'як­шити кабальні умови скасування кріпосного права завершилися поразкою. Це призвело до масових протестів селян. Одним з най­більших було повстання селян на Буковині під проводом депутата рейхстагу Луки Кобилиці. 10 січня 1849 р. на всій території Галичи­ни і Буковини було введено стан облоги. 6 лютого рейхстаг позбавив Кобилицю депутатського мандату. Бойові дії на території Угорщи­ни восени 1848 — березні 1849 p., повстання в листопаді у Львові стали останніми сторінками революції, що потерпіла поразку.

В умовах спаду революційного руху австрійський уряд по­обіцяв українським суспільно-політичним організаціям надати ук­раїнським землям деяку автономію, якщо ці організації додержу­ватимуться прогабсбурзької політики. Але вірний принципу «по­діляй і владарюй», уряд не дотримувався своїх обіцянок і здійснив новий поділ західноукраїнських земель. 4 березня 1849 р. імператор Франц-Йосиф «дарував» нову, антидемократичну конституцію, яка оформила австрійську імперію як централізовану державу. Уся по­внота влади зосереджувалася в руках імператора і його міністрів. Східна Галичина разом із західно-польською Галичиною входили до складу однієї провінції. Буковина проголошувалася коронною територією з окремим крайовим сеймом і адміністрацією, які відда­валися в повне розпорядження румунських поміщиків.

7 квітня 1849 р. представник Закарпаття в Головній руській раді звернувся з черговою пропозицією об'єднання Закарпаття з Галичиною. 20 квітня Рада надіслала меморандум про можливе об'єднання Галичини і Закарпаття, однак позитивної відповіді не одержала. 10 листопада 1849 р. депутація закарпатських українців на чолі з А. Добрянським (юристом, членом Головної руської ради, автором проекту утворення окремого самоврядного краю з усіх за­хідноукраїнських земель у складі Австрійської держави, у 1848— 1849 pp. — комісар при російській армії, яка допомагала придуши­ти повстання в Угорщині) прибула у Відень, де провела переговори з міністром внутрішніх справ А. Бахом, а також зустрілася з ім­ператором. 19 листопада Добрянський подав на ім'я імператора «Пам'ятку русинів угорських» — проект розподілу Угорщини на національні території з утворенням українського дистрикту.

За Декретом імператора від 6 вересня 1850 р. Угорщину було поділено на 5 військових дистриктів, 4 жупи (комітати) з переваж­но українським населенням були об'єднанні в один Руський дис-трикт з адміністративним центром в м. Ужгороді Фактично керів­ником українського дистрикту став А. Добрянський. З листопада 1849 р. до березня 1850 р. на території дистрикту було поновлено право користуватися українською мовою, утворені місцеві виборні органи самоврядування, проведена шкільна реформа та ін. Однак в березні 1850 р. А. Добрянський був переведений на нове місце слу­жби і вся влада знову повернулася до рук угорських феодалів.

Ідея державної автономії західноукраїнських земель, що одержала підтримку серед населення Західної України у період революції 1848—1849 pp. була з самого початку приречена на не­вдачу, її причини: неготовність суспільно-політичних сил України вирішити цю проблему, небажання правлячої верхівки Австрій­ської імперії надати націям право на самоврядні автономії, проти­стояння в середині революційних угруповань, утворених за націо­нальним принципом. Крім внутрішніх причин, була ще й зовнішня, яка в кінцевому підсумку визначила перевагу контрреволюційних сил, — це вплив царської Росії.

Ще на початку революції, імператор Микола І заявив, що Га­личина може бути Австрійською або Російською і що Росія готова ввести свої війська в Галичину і приєднати її до Росії.

Перша половина XIX ст. для історії держави та права Украї­ни була періодом відсутності української національної державності і входження земель України як адміністративних одиниць до скла­ду Російської та Австрійської імперій. Важливою особливістю цього періоду було збереження української національної правової систе­ми у вигляді визнаних як Росією, так і, до певної міри, Австрією українських збірників нормативних актів та вимушена згода їх на застосування звичаєвого права в українських землях.

У 30-х роках XIX ст. Східна Україна була повністю інтегрова­на в Російську імперію. Така ж доля спіткала у середині XIX ст. Західну Україну, що входила до складу Австрійської імперії.

У 30-х роках XIX ст. була проведена систематизація права в Російській імперії. Підготовлені Повне зібрання законів і Звід зако­нів, які і в Україні стали найважливішими джерелами права.

Наприкінці першої половини XIX ст. у Європі назріла нова со­ціально-економічна та політична криза, почався новий етап націо­нально-визвольного руху. Українська нація разом з народами Єв­ропи перебувала в очікуванні революційного вибуху, буржуазних реформ.

Український народ не змирився із втратою національної дер­жави. Він не втрачав надії на її відновлення. Ці сподівання, опти­містичні настрої дослідники називають живим духом Полуботка. На формування цих прагнень впливали ідеї Французької револю­ції, національні визвольні рухи у Західній Європі та Росії. Передова частина українського суспільства, його інтелігенція зверталися до героїчної історії свого народу, наполегливо шукали шляхи віднов­лення української державності. Великий вклад у цю благородну справу внесли українські підпільні революційні гуртки і товари­ства.

«Руська Правда» — програма Південного товариства декабри­стів визнавала за Україною право увійти в складі рівноправних областей до майбутньої Російської республіки. Товариство об'єдна­них слов'ян, яке приєдналося до Південного товариства, бачило Україну суверенною республікою у складі федерації слов'янських держав.

Ці ідеї були продовжені Кирило-Мефодіївським братством, створеним у грудні 1845 — січні 1846 р. в Києві видатними представниками українського народу — М. Гулаком, М. Костомаровим, П.Кулішем, Т. Шевченком та ін. Програма братства передбачала національне визволення України і входження її до федерації сло­в'янських народів. «І Україна буде непідлеглою Речі Посполитій в Союзі Слов'янськім...».

Слід підкреслити, що програма Кирило-Мефодіївського брат­ства поєднувала боротьбу за визволення України та відновлення її самостійності з боротьбою за соціальну рівноправність, свободу слова, вірувань, друку. При цьому братчики надавали Україні про­відну — месіанську — роль в організації федерації слов'янських народів.

Розділ другий Суспільно-політичний лад і право України в період утвердження і розвитку капіталізму (друга половина XIX ст,)

Суспільний лад

Скасування кріпосного права. У другій половині XIX ст. найважливішою подією в історії Російської імперії, а отже і в Україні, було скасування кріпосного права. Ліквідація кріпацтва стала переломним моментом, що знаменував перехід від соціально-економічної феодальної формації до капіталістичної. Процес утвердження капіталізму в Украї­ні розвивався згідно із загальними для всієї Росії закономірностями і водночас в ньому виявлялися особливості, зумовлені як історич­ним минулим, так і колоніальною політикою, здійснюваною царатом щодо України.

Ліквідацію феодально-кріпосницьких відносин, що відкрила шлях для встановлення нового, буржуазного ладу, царський уряд здійснив через селянську реформу 1861 р. В умовах, коли очевид­ною стала неможливість збереження кріпосного права, коли кріпацька праця дедалі більше викорінювалася не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості у вигляді вотчинної і посесійної мануфактури, коли різко загострилися класові суперечливості, що, в кінцевому підсумку, також зумовлювалися економічними чинни­ками, царат мусив піти на визволення селян «зверху». Неможли­вість подальшого збереження феодально-кріпосницьких відносин стала очевидною.

Робота над проектом реформи тривала досить довго. Розпоча­лася вона у 1857 р. заснуванням Секретного комітету з селянської справи. Потім основні засади реформи обговорювалися в губернсь­ких комітетах з поліпшення побуту селян, звідки пропозиції напра­влялися на розгляд двох спеціальних редакційних комісій, які, за­вершивши роботу, передали проект у Головний комітет з селянсь­кої справи. І нарешті, проект надійшов у Державну раду, де був остаточно доопрацьований. Лише після цього 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав Маніфест про скасування кріпосного права.

Правова база селянської реформи 1861 р. в Україні. Одно­часно з Маніфестом в той самий день були затверджені ще 17 зако­нодавчих актів, що містили умови визволення селян. На територію України поширювалися документи як обов'язкові для всієї Російсь­кої імперії («Общее положение о крестьянах, вышедших из крепос­тной зависимости, их усадебной оседлости и о содействии правите­льства к приобретению сими крестьянами в собственность полевых угодий», «Правила о порядке приведения в действие положений о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости»), так і спе­ціально призначені для українських губерній місцеві положення. Так, порядок проведення селянської реформи в Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях, а також в тих повітах Харків­ської губернії, для яких було характерним общинне землекорис­тування, визначався «Местным положением о поземельном устрой­стве крестьян, водворенных на помещичьих землях в губерниях великороссийских, новороссийских и белорусских». Для Чернігівсь­кої, Полтавської і частини Харківської губерній, де переважала по­двірна форма селянського землекористування та існувала значна нерівномірність у дореформеному наділенні землею різних катего­рій селянства (дворогосподарів, піших робітників та ін.), було вида­не особливе Положення про поземельний устрій селян. Для губер­ній, що входили до Правобережної України з переважанням помісного дворянства польського походження і подвірної форми надільно­го землекористування у селян, чинним було «Местное положение о

поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих зе­млях в губерниях Киевской, Подольской и Волынской».

У змісті селянської реформи можна виділити кілька основних напрямів.

Передусім це скасування кріпосного права й особисте визво­лення селян. «Крепостное право на крестьян, водворенных в поме­щичьих имениях, и на дворовых людей, — зазначалося в Загально­му положенні, — отменяется навсегда» і їм надаются права «состо­яния свободных сельских обывателей». Це означало, що з моменту оприлюднення Маніфесту 19 лютого 1861 р. колишній кріпосний се­лянин, у якого раніше поміщик міг відібрати все, що у нього було, а його самого продати, подарувати, програти в карти, без усякої вини заслати до Сибіру, міг вільно розпоряджатися своєю особистістю. За поміщиками зберігалися лише деякі права щодо нагляду за по­ведінкою селян, які вийшли з кріпосної залежності.

Однак отримання селянством в повному обсязі прав «свобод­ных сельских обывателей» не було одноразовим актом, а являло со­бою тривалий процес. Не випадково, Маніфест 19 лютого 1861 р. до­сить невизначено проголошував, що кріпосні люди отримають повні права вільних селянських обивателів «в свое время». І справді, се­ляни протягом двох років, тобто до 19 лютого 1863 p., зобов'язані були відбувати ті ж самі повинності (панщину й оброк), що й за ча­сів кріпосного права, і підкорятися, як і колись, поміщикам. Упро­довж цього часу Сенат за поданням губернаторів призначав із чис­ла дворян мирових посередників, на яких покладалося розв'язання спорів між селянами і поміщиками і втілення в життя реформи 1861 р. на місцях. Поміщики або мирові посередники повинні були скласти для кожної селянської общини статутні грамоти, в яких «будет исчислено, на основании местного положения, количество земли, предоставляемой крестьянам в постоянное пользование, и размер повинностей, причитающихся с них в пользу помещика как за землю, так и за другие от него выгоды». Зміст статутної грамоти обов'язково доводився до відома відповідної селянської общини, і селяни мали право вносити до неї свої зауваження і пропозиції. Після того, як селян ознайомлювали з текстом статутної грамоти і мировий посередник визнавав її зміст таким, що відповідає вимо­гам закону, грамота набувала чинності. Згода селян на умови, пере­дбачені грамотою, не була обов'язковою.

З цього часу селяни ставали тимчасовозобов'язаними. Поки що вони одержували землю лише в користування і за це мусили розраховуватися повинностями на користь поміщика — панщиною або оброком, які мало чим відрізнялися від їхніх колишніх кріпос­них повинностей.

Положення про поземельний устрій закріплювали виконання подібного роду повинностей на весь період тимчасовозобов'язаного стану, що тривав від двох до дев'яти років, а інколи і до 1 січня 1883 р. Так, у губерніях Південної України і в деяких повітах Хар­ківської і Чернігівської губерній сума оброку становила 9 крб. за вищий або указний наділ або ж призначалося 40 чоловічих і ЗО жіночих днів панщини. У Чернігівській, Полтавській і частині Хар­ківської губерніях за десятину лану залежно від розряду місцевос­ті оброк призначався у розмірі від 1 крб. 40 коп. до 2 крб. 80 коп. Панщина обчислювалася тільки «чоловічими пішими днями» у кіль­кості від 12 до 21 дня. У Київській, Подільській і Волинській губер­ніях оброк коливався від 1 крб. 35 коп. до 3 крб. 30 коп., а панщина «чоловічими пішими днями» — від 8,5 до 20 днів. Отже, поміщикам надавалася можливість користуватися протягом тривалого часу да­рмовою працею своїх колишніх кріпаків.

І тільки викуп садибної і ланової землі перетворював селян, «приобретших в собственность поземельные угодья», в селян-влас-ників. Практично цього статусу селянин набував після укладання викупної угоди. Переведення селян на викуп, а відтак — припинен­ня тимчасовозобов'язаних відносин, не було обов'язковим, і багато хто з селян не поспішав з викупом. До 1881 р. таких селян залиша­лося приблизно 15%. Тоді було прийнято рішення про обов'язкове переведення усіх селян на викуп протягом двох років. За цей час селяни мусили укласти викупні угоди, інакше втрачалося право на земельний наділ. У 1883 р. категорія тимчасовозобов'язаних селян зникла. В Україні селяни Київської, Подільської і Волинської губер­ній переводилися на обов'язковий викуп у 1863 р. Але все ж пов­ною мірою користуватися правами вільного селянського обивателя селянин міг лише після сплати всіх викупних платежів.

Ще одним напрямом реформи було наділення селян землею. У зв'язку з цим виняткового значення набувало питання про розмір земельних наділів, які одержували селяни. Автори законодавчих актів про реформу виходили з того, що селянин повинен одержати землі рівно стільки, скільки необхідно, щоб прив'язати його до села, не допустити пролетарізації і переїзду в місто. Іншими словами, землі наділяли стільки, щоб її селянину не вистачало, тобто щоб він був прив'язаний до поміщицького господарства, вимушений йти в кабалу. Як наслідок, тільки 4,8% селян отримали наділи в розмірі, що забезпечував прожитковий мінімум. В основній лее масі селяни одержали землі менше, ніж вони мали до реформи.

Стаття 3 Загального положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності, проголошувала: «Помещики, сохраняя право собственности на все принадлежащие им земли, предоставляют за установленные повинности в постоянное пользование крестьян уса­дебную их оседлость и сверх того, для обеспечения их быта и для выполнения их обязанностей пред правительством и помещиком, то количество полевой земли и других угодий, которое определяет­ся на основаниях, указанных в местных положениях». Остаточне вирішення питань про розміри земельних наділів і повинності зале­жало від добровільної угоди між селянами і поміщиком- 3 цією ме­тою і був утворений інститут мирових посередників, покликаних примирити інтереси сторін. Однак цілком зрозуміло, що добровіль­ної угоди між селянами і поміщиками з цього питання не могло бу­ти. Тому закон одночасно встановлював досить визначені норми розміру наділів, максимально забезпечуючи при цьому інтереси по­міщиків окремих губерній і повітів. Там, де земля давала невеликий прибуток, установлювалися дещо більші норми наділів, бо поміщи­ку було вигідніше одержати викуп за землю, ніж вести своє госпо­дарство, і, навпаки, в місцевостях, де земля була кращої якості, більша її частина залишалася у власності поміщиків, а селянам ви­ділялися мінімальні ділянки, часто значно менші за ті, якими вони користувалися до реформи.