Джерела та основні риси права 6 страница

До першої курії входили великі землевласники-поміщики. Друга курія складалася з представників великої торговельно-про­мислової буржуазії. До третьої курії входила міська буржуазія ве­ликих міст, а також чиновники і представники вільних професій (адвокати, лікарі та ін). Якщо перші три курії обирали своїх депу­татів безпосередньо, то вибори до четвертої, сільської курії, були двоступеневими: на 500 так званих провиборців обирався один упо­вноважений, який мав право безпосереднього голосування. Однак через дію майнового цензу не всі селяни входили до четвертої ку­рії, багато хто був позбавлений виборчого права. Помилково дума­ти, що сільська курія могла обирати депутатів-селян. Насправді, по цій курії у більшості випадків обиралися представники поміщиків, буржуазії і сільського духовенства.

Важливо наголосити, що закон передбачав поряд з майновим цензом також і відкрите голосування, що надавало великі можли­вості для зловживань і махінацій у процесі проведення виборчої кампанії.

У національному відношенні більшість членів галицького кра­йового сейму становили поляки, а в буковинському — румуни. Представництво українців становило в середньому 10% депутатів.

Безпосереднє керівництво сеймом і головування на його за­сіданнях передавалося до рук найважливішого крайового чиновни­ка — крайового маршалка або його заступника, які призначалися імператором. Маршалок галицького сейму призначався, як прави­ло, з числа польських магнатів, його заступником був звичайно львівський греко-католицький митрополит. Відповідно буковинсь­кий сейм очолювали румунські магнати, а їхніми заступниками призначалися православні митрополити. Вся діяльність сейму під­порядковувалася центральній владі. Він був частиною колоніально­го апарату Австро-Угорщини. Його постанови хоча й мали харак­тер дрібних актів, фактично були актами імперської волі і вимагали в обов'язковому порядку санкції імператора. Йому ж належало право скликання і розпуску сейму, призначення нових виборів. Діяльність сейму безпосередньо контролював у Галичині намісник і в Буковині — крайовий президент. Вони самі або призначені ними комісари брали участь у роботі сейму.

У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством з боку органів повітів, міст і сіл, рішення яких у багатьох випадках вимагали затвердження сеймом. Увесь найближчий нагляд за повітовими, міськими і сільсь­кими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим органом сейму. Крайовий комітет створювався під головуванням маршалка (він же голова сейму): шести членів (на Буковині — 4 члени), які обиралися з числа депутатів сейму. В Галичині до складу комітету входили польські поміщики і пред­ставники великої польської буржуазії, як «поступка» обирався один українець.

Заснування крайового сейму і крайового комітету розглядало­ся як установлення самоврядування в масштабах краю. У 1862 р. було ухвалено загальнодержавний закон про місцеве самовряду­вання, і на його підставі у 1866 р. опублікований галицький крайо­вий закон про громади (гміни). Цим створювалися правові засади самоврядування в Галичині. Відповідно до закону 1866 р. заснову­валися повітові громади, які територіально збігалися з адміністра­тивними повітами. Органами повітової громади були повітова рада у складі 26 депутатів як керівний орган і повітовий комітет у складі семи членів. Головою повітового комітету зазвичай був повітовий староста, причому він обіймав цю посаду тільки після затверджен­ня імператором. У містах і селах за наявності майнового цензу оби­ралися міські і сільські ради й останніми формувалися міські і сіль­ські управи (у великих містах — магістрати). Бургомістри у містах і війти в селах затверджувалися повітовими старостами.

Посилення ролі буржуазії у політичному житті передбачала реформа міського самоврядування. 14 жовтня 1870 р. був ухвале­ний окремий статут для міста Львова. В Австрії аналогічні статути були надані 33 містам, у тому числі Чернівцям. Згідно зі статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат на чолі з прези­дентом. Львівська і Чернівецька міські ради та їхні магістрати, як і решта установ Австро-Угорської монархії, виключали можливість участі в їхній роботі представників трудящих міста.

Зміни в системі державного апарату, викликані потребами ка­піталістичного розвитку і революцією 1848 p., торкалися і органів суду. Згідно з австрійським Положенням 1849 р. судова влада відо­кремлювалася від законодавчої і виконавчої і проголошувалася не­залежною. Колишні станові суди замінялися загальними судовими установами для всіх станів. За конституцією 1867 р. в Австрії було створено триступеневу систему загальних судів: одноособові по­вітові суди, колегіальні окружні (крайові) суди, колегіальні вищі крайові суди. У Галичині, на відміну від інших коронних країв, були створені два вищі крайові суди — у Львові і Кракові. Вищою судовою інстанцією в державі був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні.

Крім загальних судів в Австрії і на західноукраїнських зем­лях, існували ще спеціальні суди (військові, промислові, торговель­ні та ін.), що, безперечно, було відхиленням від принципу рівності усіх перед законом. Для розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалося покарання не нижче п'яти років тю­ремного ув'язнення, при окружних судах створювалися суди присяжних. До їх складу входили три професійні судді і 12 присяжних засідателів. Списки останніх щорічно складалися адміністративни­ми органами з осіб, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів.

У процесі проведення буржуазних судових реформ у 1850 р. була заснована державна прокуратура. Вона створювалася для здійснення нагляду за законністю дій державних установ і окремих осіб, для участі у судових справах, нагляду за судами, слідством і місцями ув'язнення. Очолював прокуратуру генеральний прокурор при Верховному судовому і касаційному трибуналі, який підпоряд­ковувався у своїй діяльності міністру юстиції. При вищих крайових судах були засновані посади старшого прокурора і при окружних судах — державного прокурора.

У 1851 р. для захисту матеріальних інтересів держави при су­дах усіх інстанцій була організована фінансова прокуратура, яка підпорядковувалася безпосередньо міністру фінансів. Галицька фінансова прокуратура у Львові до 1867 р. поширювала свою дія­льність і на територію Буковини.

Інститут адвокатури був заснований у Галичині ще у 1781 р. У подальшому, згідно з австрійським Положенням, щоб бути адво­катом необхідно було мати ступінь доктора права, пройти семиріч­не стажування і скласти перед спеціальною комісією адвокатські іспити. Президія адвокатської палати, що обиралася адвокатами (в Галичині — у Львові), здійснювала нагляд за їх діяльністю. Однак загальний нагляд за роботою адвокатів здійснювався міністром юс­тиції.

Право. Після скасування в Австрії кріпосного права помітно пожвавилася внутрішня і зовнішня торгівля. У зв'язку з цим був розроблений торговельний кодекс, уведений в дію з 1 липня 1863 р.

Питання процесуального права регулювали закон про компе­тенцію суду 1852 р. і закон про судочинство у безспірних справах 1854 р. Останні за своїм змістом і обсягом фактично являли собою кодекс, який регулював також питання спадкування й опіки. Новий цивільний процесуальний кодекс набув чинності з 1898 р. Цей ко­декс порівняно з попереднім проголошував усність і гласність ци­вільного процесу і трохи прискорював розгляд судових справ.

Подальший розвиток капіталістичних відносин в Австрії при­вів до перегляду і видання нового кримінального кодексу 1852 р. Цей кодекс поряд з проголошенням низки буржуазно-демократич­них норм містив і середньовічні положення, зокрема передбачав тілесні покарання. Щоправда, законом від 15 листопада 1867 р. в Австрії скасовувалися тілесні покарання, але в Галичині до кінця XIX ст. продовжував діяти патент від 20 квітня 1854 p., який поряд з арештом і штрафом передбачав биття різками. Кодекс 1852 р. увів поділ на злочини і провини. За вчинення злочину передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув'язнення на різні строки. За провини кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, заборону проживати у даній місцевості та ін.

У 1855 р. Кримінальний кодекс 1852 р. був доповнений війсь­ковим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність вій­ськовослужбовців за державні злочини, та низкою інших законів. Серед них закон від 24 жовтня 1852 р. про зброю, 27 жовтня 1862 р. — про охорону особистої волі і 17 грудня 1862 р. — про друк, 25 липня 1867 р. — про відповідальність міністрів, 6 квітня 1870 р. — про охорону таємниці листування, 10 травня 1873 р. — про бродяг та ін. Однак, незважаючи на видання багатьох законо­давчих актів, які доповнювали кримінальний кодекс 1852 p., він ба­зувався на застарілому кодексі 1803 р. Тому австрійські юристи ви­магали перегляду багатьох його положень. Зокрема, середньовіч­ним варварством вони вважали смертну кару, вимагали іншого урегулювання питання про відповідальність неповнолітніх, висту­пали проти застосування статей кримінального кодексу за анало­гією тощо.

У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відбився дуалістичний характер держави. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв тільки в Австрії, у тому числі в Галичині і на Буковині. В Угорщині у 1879 р. був затверджений свій кримінальний кодекс, який поши­рював свою дію на територію Закарпаття. Щоправда, до його при­йняття тут тимчасово застосовувався австрійський кримінальний кодекс 1852 р. Цивільне право в Угорщині не було кодифіковано, і в 1852 р. на її території була поширена дія австрійського цивільного кодексу 1811 р.

У 1873 р. був затверджений новий кримінально-процесуаль­ний кодекс, який проіснував з незначними змінами майже до роз­паду Австро-Угорщини у жовтні 1918 р. Він установив усність і гласність процесу, допустив участь «громадськості» (йдеться про суд присяжних) при розгляді тяжких злочинів і проводив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

Аналіз суспільно-політичного ладу і права України у другій половині XIX ст. у період затвердження і розвитку тут капіталізму свідчить, що державний лад і право в Україні багато в чому визна­чалися загальними для Росії і Австро-Угорщини буржуазними ре­формами.

Селянська реформа 1861 p., незважаючи на збереження чис­ленних пережитків кріпосництва, на свою незавершеність, була за своїм характером буржуазною. Вона підірвала тут монопольне пра­во дворян на землю і створила умови для розвитку буржуазного землевласництва, скасувала особисту залежність селян від по­міщиків і надала широкі можливості для формування армії робочої сили, необхідної для розвитку капіталістичної економіки.

Скасування кріпосного права, затвердження приватної влас­ності і розвиток капіталістичних відносин викликали серйозні зміни в суспільному ладі. Особливо ці зміни зачіпали селянство, якому надавалися права стану вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові. Дворянство, незважаючи на понесені втрати, залиша­ючись, як і раніше, «першим станом імперії», змогло зберегти за со­бою монополію політичних прав і колишній перелік корпоративних і особистих прав і привілеїв. Духовенство також зберегло свої пра­ва стану і привілеї. У місті руйнувалися станові перегородки, роз­кладалася категорія «міських обивателів». На перший план все чіт­кіше виступав поділ не за станами, а за зайнятістю, за способом одержання доходу і заробітку. Загальна тенденція кристалізації со­ціально-класової структури міст виражалася у появі і зосереджен­ні буржуазії, з одного боку, і розвитку і зростанні найманих робіт­ників, пролетарів — з іншого.

Загалом державний устрій українських земель у складі Ро­сійської імперії у другій половині XIX ст. зазнав суттєвих змін. Консервація феодально-кріпосницьких відносин, що чинилася уря­дом самодержавної Росії, призвела до кардинальних суперечностей з реаліями соціально-економічного розвитку. Система органів дер­жавної адміністрації не була належним чином адаптована до бур­жуазних реформ 60—70-х років. І хоча самі вони були досить ради­кальними для феодально-кріпосницької Росії, практично всі виріз­нялися непослідовністю і не були доведені до логічного завершення.

Незважаючи на відсутність власної державності, Україна спо­вна відчула наслідки всіх реформ. Тут (за винятком Правобереж­жя) встановилося земське самоврядування. Після проведення місь­кої реформи 1870 р. міста України вперше здобули реальне самоврядування. Користувалися ним передусім великі міста — Київ, Харків, Одеса, Катеринослав. Крім розв'язання господарських і культурних завдань, органи самоврядування почали виходити на суспільно-політичну арену, демонструючи помірну ліберальну опо­зиційність самодержавству. Значний крок уперед був зроблений в організації судочинства.

Роль царського адміністративно-бюрократичного апарату за­лишалася значною. Генерал-губернатори, губернатори, чиновники повітового рівня, які уособлювали собою державну владу на місцях, у більшості випадків зберегли свої досить широкі повноваження.

Реформи 60—70-х років не змінили абсолютистської сутності царського самодержавства. Свідченням тому були контрреформи 80-х — початку 90-х років, спрямовані на відмову від завоювань «великих реформ». Втім, контрреформи, спрямовані проти реаль­них суспільних тенденцій і процесів, не змогли зупинити їх. Бур­жуазні зміни в Російській імперії дедалі більше ставали незворот-ними, суперечили абсолютистському політичному режимові. Поси­лювалися буржуазні тенденції у розвитку права.

Західна частина України у розглянутий період перебувала під владою Австро-Угорської монархії, на неї поширювався колоніаль­ний режим. Однак зміни буржуазного характеру в державно-пра­вовому режимі у другій половині XIX ст. тією чи іншою мірою від­бивалися і на українських землях — Галичині, Північній Буковині і Закарпатті.

Визвольний, у тому числі ліберально-демократичний, револю­ційний і національно-визвольний, рух зростав. Про це переконливо свідчили факти державно-правової історії України у другій поло­вині XIX ст.

Розділ третій Суспільно-політичний лад і право в Україні (початок XX ст. — липень 1914 р.)

На початку XX ст. Російська імперія, до складу якої входила й Україна, вступила одночасно з розвинутими країнами в нову ста­дію розвитку. Російський імперіалізм поряд із загальними для всіх імперіалістичних країн рисами мав свої особливості. Так, за ступе­нем концентрації виробництва і робітників на великих підприємст­вах Російська імперія на початку XX ст. посіла перше місце у світі. Високою була концентрація виробництва в промисловості, особливо важкій, і в Україні. Концентрація і централізація виробництва в промисловості і виникнення на цьому підґрунті монополій супрово­джувалися концентрацією капіталу, злиттям банківського капіталу з промисловим, створенням фінансового капіталу і фінансової олі­гархії. В банківському капіталі Російської імперії значною була ча­стка іноземних капіталів. У загальному обсязі акціонерного капіта­лу України іноземний капітал становив 80—90%.

Сільське господарство України, як і Росії, в період, що, розг­лядається, загалом продовжувало розвиватися капіталістичним шляхом. Водночас у ньому існували феодальні кріпосницькі пере­житки, передусім велике поміщицьке землеволодіння.

Поєднання капіталістичних суперечностей (загострених на по­чатку XX ст. глибокою економічною кризою, що спричинила погір­шення становища народних мас) з феодальними пережитками у сільському господарстві, прагнення царизму зберегти в недотор­каності існуючий лад, поразка Росії у російсько-японській війні призвели до революції 1905—1907 pp., буржуазно-демократичної за своїм характером.

У разі перемоги революція 1905—1907 pp. покликана була розв'язати такі основні завдання, як повалення самодержавства, встановлення демократичної республіки, ліквідація поміщицького землеволодіння, введення 8-годинного робочого дня, здійснення де­мократичних перетворень у країні, зокрема, встановлення вибор­ності державних органів, забезпечення прав і свобод громадян, ви­рішення національних питань. Однак через низку причин вона за­знала поразки. Царат здобув перемогу, і країна вступила у період третьочервневої монархії (червень 1907 — липень 1914 р.). В усій Російській імперії встановлювався режим репресій. Одним з еле­ментів політики царату в період реакції було насаджування ідеоло­гії великодержавного шовінізму і посилення національного гноблен­ня. В Україні це виявилося, зокрема, в переслідуванні української мови і культури.

Невирішеність багатьох економічних, політичних, соціальних і національних проблем, що раніше призвели до революції, штовха­ли трудящі маси на нові зіткнення з царським урядом. У 1910— 1911 pp. у країні в цілому, в тому числі в Україні, спостерігалося піднесення робітничого руху. Його розмах у 1914 р. досяг рівня 1905 р. Водночас виступи селян переросли в активну боротьбу проти само­державства. На червень 1914 р. політична криза в Росії досягла кульмінації, і країна опинилася перед загрозою революційного ви­буху. Однак 19 липня 1914 р. розпочалася Перша світова війна, яка тимчасово перервала наростання революційного руху в країні.

Соціально-економічна, політична ситуація у Російській імперії в період, що розглядається, безпосередньо впливали на її суспіль­ний, державний лад і право, обумовлюючи більш чи менш суттєві зміни.


Суспільний лад

На початку XX ст. правове становище населення Російської імперії визначалося передусім законами про стани, які містив IX том Зводу законів Російської імперії видання 1899 рА Згідно з цими законами населення Російської ім­перії, як і раніше, поділялося на її підданих і іноземців. Усвою чергу, піддані поділялися на такі стани: дворянст­во, духовенство, міські обивателі, сільські обивателі, інородці. Та­ким чином, на початку XX ст. російське законодавство, що визна­чало правове становище населення країни, залишалося становим, значною мірою не відповідало новим умовам капіталістичного роз­витку Російської імперії. Законодавство зберігало багато особливос­тей, що склалися історично.

Водночас зміни в економіці, революційні події 1905—1907 pp., що відбувалися на зламі XIX—XX ст., зумовили необхідність роз­роблення й прийняття законодавчих актів, що вносили деякі зміни у правове становище або всіх підданих Російської імперії, або окре­мих станів і відображали дві тенденції: з одного боку, розклад ста­нового ладу, а з іншого, певне зміцнення і об'єднання станів.

Серед нових законодавчих актів, що стосувалися усіх станів, одним з перших був царський Маніфест «Про удосконалення дер­жавного порядку» від 17 жовтня 1905 р. Він проголошував «дару­вання» населенню непорушних основ «цивільної свободи на засадах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів, спілок». Це вже були обіцянки явно конституційного характеру. Засади цивільної свободи подальше законодавче закріплення діста­ли «в Основних державних законах Російської імперії» в редакції 23 квітня 1906 p., де в главі VIII «Про права та обов'язки російських підданих» зміст цих прав було сформульовано так:

«72. Ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинне діяння інакше як у порядку, визначеному законом.

73. Ніхто не може бути затриманий під вартою інакше, як у випад­ках, визначених законом.

Ніхто не може бути засудженим і підданим покаранню інакше як за злочинне діяння, передбачене чинними на час вчинення цих діянь кримінальними законами, якщо при тому нововидані закони не виключають
вчинених винними діянь з числа злочинних.

Житло кожного є недоторканним. Провадження в житлі без згоди його господаря обшуку або виїмки допускається не інакше як у випадках і в порядку, визначених законом.

Кожний російський підданий має право вільно обирати місце проживання і заняття, набувати і відчужувати майно і без перешкод виїздити за межі держави. Обмеження в цих правах установлені особливими законами.

Власність недоторканна. Примусове відчуження нерухомості, коли це необхідно для якої-небудь державної чи суспільної користі, допускається не інакше як за справедливу і пристойну винагороду.

Російські піддані мають право проводити збори з питань, що не суперечать законам, мирно і без зброї. Законом визначаються умови, за яких можуть відбуватися збори, порядок їх закриття, а також обмеження
місць для зборів.

Кожний може в межах, установлених законом, висловлювати усно і письмово свої думки, а також поширювати їх шляхом друку або іншим способом.

Російські піддані мають право засновувати товариства і спілки з метою, що не суперечить законам. Умови заснування товариств і спілок, порядок їхньої діяльності, умови і порядок надання їм прав юридичної особи, так само як і порядок закриття товариств і союзів, визначаються законом.

Російські піддані користуються свободою віри. Умови користування цією свободою визначаються законом».

Як видно зі змісту наведених статей Основних державних за­конів, гарантією проголошених прав вважалося те, що обмеження прав підданих імперії допускалися тільки у випадках і в порядку, визначених законом. Однак значна частина таких законів не була прийнята майже до падіння царського самодержавства в 1917 р.

Серед прийнятих нормативних актів звернемо увагу на такі. Свобода слова регулювалася Тимчасовими правилами про періоди­чні видання від 24 листопада 1905 p., доповненими і зміненими 18 березня 1906 p., і Тимчасовими правилами для неперіодичних видань від 26 квітня 1906 р. Згідно з цими нормативними актами попередня, до друкування, цензура (загальна і духовна) періодич­них видань, книг, малюнків скасовувалася. Скасовувалися й ад­міністративні стягнення (застереження, позбавлення права друку­вати оголошення, застава та ін.). Зберігалася цензура тільки щодо оголошених у пресі відомостей про життя і діяльність імператора і членів імператорської родини. Нагляд за друкованими творами по­кладався на Головне управління у справах друку і його місцеві ор­гани — комітети й інспекторів у справах друку. Ці органи могли на­класти арешт на примірники книг або періодичні видання, водночас порушивши судове переслідування видавця, автора або редактора. Для відкриття бібліотек, книгарень, типографій, літографій тощо вимагався попередній дозвіл властей, які мали право ревізувати ці заклади й порушувати у судовому порядку кримінальне пересліду­вання за недотримання правил їх діяльності.

4 березня 1906 р. були видані «Тимчасові правила про товари­ства і спілки». Ці правила стали першим і єдиним в історії дорево­люційної Росії законодавчим актом, у якому були зібрані воєдино і перероблені з урахуванням тогочасної юридичної практики різно­манітні правові норми, які «визначали порядок створення і діяль­ності суспільних організацій». Товариством вважалося об'єднання декількох осіб, які дбали не лише про власні інтереси, а й про дося­гнення спільної мети внаслідок спільної діяльності, а спілкою — об'єднання двох або декількох таких товариств. Згідно з Правила­ми, товариства і спілки могли бути засновані без «дозволу урядової влади», однак цей принцип не мав абсолютного характеру. Відпо­відно до ст. 6 Тимчасових правил про товариства і спілки забороня­лися товариства: а) котрі прагнули реалізувати цілі, що суперечи­ли громадській моральності або були заборонені кримінальним за­коном, або загрожували громадським спокою та безпеці; і б) керовані установами або особами, які перебували за кордоном, якщо ці това­риства висували політичні цілі. Неповнолітні, учні нижчих і серед­ніх навчальних закладів не могли ні утворювати товариств, ні бра­ти участі у них. Студенти вищих навчальних закладів могли засно­вувати тільки товариства, передбачені статутами цих закладів. Правила дозволяли службовцям урядових установ, залізниць, те­лефонних підприємств загального користування засновувати тіль­ки благодійні товариства або товариства для задоволення духовних і матеріальних потреб, причому виключно на підставі статуту, який затверджувався начальством. Відповідний міністр міг закрити ці товариства, якщо вбачав, що їх діяльність відхилялася від статуту.

Для відкриття, реєстрації і закриття товариств і спілок були засновані особливі органи — губернські (або обласні) у справах про товариства присутствія.

Діяльність товариств і спілок перебувала під контролем міс­цевої адміністрації. Так, губернатор або градоначальник могли при­пинити діяльність товариства, якщо, на їхню думку, ця діяльність загрожувала «громадській безпеці і спокою» або набувала «амо­ральної спрямованості». Питання про остаточне закриття товарист­ва вирішували губернське або міське у справах про товариства присутствіє. Невизначені і розпливчасті формулювання підстав призупинення діяльності товариств підривали принцип свободи то­вариств і союзів, проголошений Маніфестом від 17 жовтня 1905 p., а закріплений і в Основних державних законах від 23 квітня 1906 р.

Другий розділ «Тимчасових правил про товариства і спілки» містив положення про професійні товариства, головною метою яких було узгодження економічних інтересів, поліпшення умов праці своїх членів або підвищення продуктивності праці на підприємст­вах, що їм належали. Для цього професійні спілки здійснювали: а) пошук способів для усунення... непорозумінь... між наймачами і тими, хто наймається; б) з'ясування розмірів заробітної плати та ін­ших умов праці...; в) видачу допомоги своїм членам; г) заснування кас... взаємодопомоги тощо; д) заснування бібліотек, професійних шкіл і курсів; є) допомогу своїм членам у придбанні предметів пер­шої необхідності і знарядь виробництва; є) сприяння в пошуку ро­боти або робочих рук; ж) надання юридичної допомоги. Отже, професійні товариства мали право захищати тільки економічні ін­тереси своїх членів. Водночас Правила від 4 березня 1906 р. заборо­няли об'єднання двох або декількох професійних товариств у спіл­ку. Заборонялася організація профспілок службовцями урядових установ. Професійні товариства організовувалися лише за виробни­чим принципом (до професійних товариств могли вступати тільки ті особи, які займалися однорідними або такими, що мали між со­бою зв'язок, роботами та промислами). Все це свідчить про непри­ховане прагнення царського уряду не допустити перетворення профспілок у могутні організації, які були б здатні висувати і по­літичні вимоги. Слід наголосити, що Тимчасові правила від 4 берез­ня 1906 р. значно відставали від аналогічного законодавства передових країн Європи, проте навіть в урізаному вигляді вони викли­кали негативне ставлення більшості урядових чиновників.

Як уже зазначалося, ст. 78 Основних державних законів у ре­дакції 23 квітня 1906 р. надавала російським підданим право влаш­товувати збори. Незадовго до їх оприлюднення, 4 березня 1906 p., були опубліковані «Тимчасові правила про збори», що регламенту­вали так звані публічні збори, під якими розумілися збори, влашто­вані у приміщеннях, спеціально для цього пристосованих, або та­ких, що здаються в найм. Такі збори були доступні невизначеному числу осіб, при цьому особи, які збиралися, не були особисто знайо­мими із засновниками зборів. Збори, у яких брали участь лише чле­ни товариства чи спілки, що існували на законних підставах, і не були присутні сторонні особи, не вважалися публічними. Заборо­нялося влаштовувати збори в готелях та інших подібних закладах, де постійно збиралися відвідувачі і надзвичайно важко було вста­новити нагляд за зборами, а також у навчальних закладах, окрім зборів навчального характеру і дозволених статутом цього закладу.

Дозволялися збори і під відкритим небом, але для цього вима­гався дозвіл місцевої поліції, а самі збори могли відбуватися не ближче як за дві версти від місця перебування імператора, а також приміщень Державної думи і Державної ради, коли в них відбува­лися засідання. Про відкриття зборів робилося оголошення місце­вою адміністрацією не пізніше як за три дні до зборів. На них не до­пускалися озброєні особи, учні нижчих і середніх навчальних за­кладів без дозволу начальства і малолітні. Присутня на зборах по­садова особа (звичайно поліцейський пристав) могла їх закрити, якщо, на її думку, вони набували характеру, що загрожував спо­кою і безпеці, або коли збори явно відхилялися від оголошеного предмета обговорення, або коли на них здійснювалися не дозволені грошові побори, а також якщо в них брали участь особи, які не ма­ли на це права. Таким чином, представник поліції міг при бажанні закрити будь-які збори, посилаючись на одну з перелічених обста­вин. Винні в проведенні або відкритті публічних зборів без належ­ного дозволу або в неприпиненні їх після відповідної вимоги пред­ставника поліції несли кримінальну відповідальність. Отже, Тимча­сові правила про збори від 4 березня 1906 р. обмежували можливість здійснення підданими Російської імперії проголошеного права на збори.

Своєрідно вирішувалося питання про законодавче забезпе­чення проголошеної Маніфестом 17 жовтня 1905 р. свободи совісті. 14 березня 1906 р. було видано закон, що передбачав кримінальне покарання за публічні промови, проповіді, розповсюдження творів, що спонукали до переходу православних «в інше віросповідання, або вчення». Каралися також батьки, які порушували обов'язок виховувати дітей у православній вірі. Основні державні закони Ро­сійської імперії у редакції 23 квітня 1906 р. проголошували, що імператор «є верховним захисником і хранителем догматів панівної віри і блюстителем правовір'я й усілякого до Церкви святої благо-чиння». Водночас ст. 62 Основних державних законів установлюва­ла, що «найголовнішою і панівною в Російській імперії вірою є Хри­стиянська Православна». Первенство православної церкви виявля­лося конкретно, зокрема, в тому, що в Російській імперії святкува­ли тільки свята православної церкви. У ці дні не допускалася робо­та, навчання в навчальних закладах, а також не могли виконувати­ся покарання за судовими вироками. У зазначені святкові дні звільнялися від роботи арештанти християнського віросповідання. Православ'я визнавалося державною релігією. Відтак узаконюва­лися цивільні й політичні обмеження з релігійних мотивів. Отже, в Російській імперії свобода совісті могла здійснюватися в обмежено­му обсязі.