ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ. 1. Які з відомих Вам джерел дають свідчення про характер суспільного устрою в народів, що мешкали на терені України в стародавні часи?

1. Які з відомих Вам джерел дають свідчення про характер суспільного устрою в народів, що мешкали на терені України в стародавні часи?

2. Дайте характеристику головних рис державної організації грецького міста-поліса Пантикапея.

3. Розкрийте особливості державного устрою грецьких полісів.

4. Вкажіть на специфічні риси державного устрою скіфів, сар­матів, гунів.

5. Які державні утворення виникли у зв’язку з великим переселенням народів?

6. Що писали античні автори про слов’ян?

7. У чому полягала специфіка організації суспільства в антів?


ТЕМА 2

Українська держава і право часів Київської Русі та періоду Галицько-Волинської держави

1. Поява і розвиток Київської держави.

2. Суспільний лад Київської Русі.

3. Адміністративно-державний устрій Київської Русі.

4. Право Київської Русі.

5. Суд і процес у Київській Русі.

6. Державний устрій і право Галицько-Волинської Русі.

1 питання. Поява і розвиток Київської держави

Зазначимо, що добу племінних княжінь (VI—VIII ст.) слід розглядати як різні спроби створити об’єднану державу. Так, у «По­вісті временних літ» підкреслюється, що всі східнослов’янські племена мали своє княжіння. Формування елементів державності відбувалося в рамках окремих князівств.

Тож, уже в VI—VIII ст. українські землі — ще до приходу варягів — мали давню державну традицію: більш-менш означену у відповідних межах територію з постійним населенням, свої органи влади, свої правові звичаї.

Відомо, що на середину IX ст. у різних частинах східно­слов’янської території сформувалися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявії (майбутня Київська Русь), Славії (об’єднання ільменських слов’ян та окремих неслов’янських народів, майбутня Новгородська земля зі столицею Ладогою) та Арсанії (знаходилася в Приазов’ї та Надчорномор’ї, де пізніше утворилося Тмутороканське князівство). Але довготривале значення в історії мала лише Київська Русь.

Розкриваючи питання про виникнення Київської держави, зазначимо, що до цього процесу спричинилися як внутрішні, так і зовнішні чинники.

Головними історичними передумовами формування Київської держави внутрішнього характеру слід вважати етнічну спільність українських племен, їхні намагання об’єднати сили для боротьби з кочівниками та Візантією, спільні політичні та економічні інтереси.

Серед внутрішніх факторів слід вiдзначити роль піднесення Києва як центра політичної, військової, релігійної, торгово-економічної організації слов’янства.

Русь — земля полян — із центром у Києві, завдяки своєму географічному становищу (через Київ проходив шлях «із варяг у греки»), йдучи попереду інших українських земель у своєму розвитку, з давніх-давен мала значення національно-політичного осередку життя українських племен. Таким чином, зростання ролі Києва стало важливим елементом тих внутрішніх факторів, які спонукали появу української державності, з якої шляхом історич­ного розвитку розвинулася й виросла Київська держава, захоплюючи в сфери своєї київсько-руської державної ідеології всі інші поодинокі українські землі і навіть поширюючи свої державні впливи далеко за українські етнографічні межі.

Історичні джерела не дають точних відомостей про розвиток Київського князівства після смерті Кия. Так, Бертинська хроніка 839 р. вказує на існування київської династії. «Повість временних літ» та візантійські джерела розповідають про похід князів Аскольда і Діра у 866 р. на Царгород.

Багато питань викликає постать князя Аскольда. Імператор Візантії Костянтин Порфірородний у джерелах згадує договір між імператором Василем і Руссю за часів Аскольда (873—874 рр.).

На ці ж роки припадає затвердження першого Рафальштеттенського митного статуту, який регламентував мито з товарів, що прибували з Русі до Баварії.

Існує згадка про походи київських князів на Візантію ще до приходу Олега в Київ. На жаль, тексти договорів, що були підписані внаслідок цих походів, до нас не дійшли. Важливим наслідком походів стало прийняття християнства панівною елітою держави. Отже, вже до встановлення правління династії Рюриковичів Київська держава вийшла на міжнародний простір.

Серед зовнішніх факторів, що спричинилися до утворення і розвитку Київської держави, необхідно взяти до уваги роль варязького чинника в політичному житті українських племен у IX ст.

Історичні факти свідчать про те, що варяги відігравали в українських землях роль своєрідного каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов’ян і політично організовували їх, або сприяли їх організації. У ряді випадків інтереси слов’ян і варягів співпадали. Це стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.

Відомо, що на півночі, у Славії, близько 860 р. внаслідок суперечок за ладозький престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика. Для нього та його оточення Київ став головним об’єктом політичних інтересів. Після смерті Рюрика престол було передано його малолітньому сину Ігореві, а фактич­не врядування здійснював регент Олег. 882 року Олег організував похід на Київ, підступно вбив Аскольда та Діра і став правити Києвом.

Замість слов’янської династії Києвичів варяги стали засновниками нової київської династії Рюриковичів, багато варягів ішло на службу до руських князів. Але, як підкреслює більшість науковців, цей варязький дружинний елемент поступово розчинився в місцевому елементі і не мав особливого впливу на українські правові звичаї. Так, захопивши владу в Києві, Олег не зміг замінити політичну структуру Київської держави — монархію — рес­публіканською формою правління, яка існувала в Новгороді, що свідчить про силу традицій Київської держави.

За допомогою дружини Русь поширює свої державні впливи на сусідні землі і навіть проводить військові акції в далеких землях.

Князь Олег, як вказує «Повість временних літ», «обладав» полянами, сіверянами, деревлянами, радимичами. Війна з хозарами спричинила спустошення військом Олега берегів Каспійського моря. Відомі походи Олега на Візантію, які закінчилися укладанням з нею вигідних договорів 907 і 911 рр. Князюванням Олега (882—912 рр.) завершується процес утворення Київської Русі як державної спільності східних слов’ян.

Князь Ігор (912—945 рр.), який наслідував київський престол після смерті Олега, організував походи проти деревлян, що проводили сепаратистську політику, проти уличів, проти Візантії.

Головним змістом зовнішньої політики Ігоря було зміцнення авторитету держави й забезпечення інтересів торгівлі з іноземними країнами.

Намагання оволодіти Чорноморським узбережжям привело до війни 941 р., яка закінчилася втратою основної частини флоту. В 944 р. був здійснений ще один, більш вдалий похід. Мирний договір, хоч і вводив деякі обмеження купцям з Київської держави, все ж забезпечував її основні інтереси.

Черговий похід Ігоря проти деревлян і намагання обкласти їх ще більшою даниною викликали повстання, яке очолив князь Мал. Дружину київського князя було розгромлено, а його самого вбито.

Вдова Ігоря Ольга (945—946), очоливши державу від імені свого малолітнього сина Святослава, рушила війною на деревлян і жорстоко розправилася з ними. Щоб запобігти новим виступам з боку підлеглих племен, Ольга провела ряд реформ. Інтереси своєї держави Ольга забезпечувала дипломатичним шляхом. 946 року княгиня у супроводі великого посольства (понад 100 осіб) відвідала Константинополь і була прийнята візантійським імператором, який, як вказує літописець, був зачарований її красою і розумом. Є свідчення, що Ольга прийняла християнство, мала дипломатичні зв’язки не тільки з Візантією, але й з західноєвропейськими державами. В часи її правління зріс міжнародний авторитет Київської держави.

Відомий своїми походами видатний полководець київський князь Святослав, син Ігоря та Ольги (964—972). Продовжуючи політику своїх попередників щодо об’єднання східнослов’янсь­ких земель навколо Києва, він підкорив вятичів, фінські племена, розгромив хозарів, ходив походами в Болгарію. Його походи засвідчують зростання ролі Київської держави у вирішенні міжнародних питань.

Завершив об’єднання всіх східнослов’янських земель у складі Київської держави князь Володимир Великий (980—1015). Він здійснив походи на ятвягів, вятичів, хорватів. 988 р. він запровадив християнство як державну релігію, що сприяло централізації та зміцненню держави, а також провів ряд реформ.

Під час князювання Ярослава Мудрого (1019—1054 рр.) відбувалося подальше розширення Київської держави. Її територія простяглася від південних берегів Ладозького та Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході — до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю. Поширилися міжнародні зв’язки Київської Русі.

Наголосимо, що, поширюючи владу Русі на сусідні землі, київська державність не зачіпала місцевих особливостей, їхнього устрою, не втручалася у внутрішні справи. Всі відносини цих земель до Києва обмежувалися, в основному, даниною, яку завойовані повинні були давати київському князеві. Данину збирали за допомогою дружини під час осіннього «полюддя».

Київська Русь була однією з наймогутніших держав у Європі. Вона існувала три століття. Зміни, що відбувалися в процесі історичного розвитку, змінювали й її сутність.

У своєму розвитку, як мовить вітчизняна історіографія, Київська держава пройшла три періоди. Перший період експансії (882—978 рр.) характеризується приєднанням земель інших племен, розширенням військових міжнародних впливів Київської Русі.

Другий період внутрішньої розбудови (978—1132 рр.) — це найвищий розквіт Київської Русі, який характеризується великими здобутками в культурі, міжнародних зв’язках, у встановленні панування християнства православної конфесії як державної релігії. Саме в цей час з’являється збірка писаного права «Руська Правда».

Третій період феодальної роздробленості і розпаду Київської Русі (1132—1240 рр.) характеризується падінням авторитету великого князя, посиленням чвар та міжусобиць між князями, загрозою нападу кочових племен, економічним застоєм.

Київська Русь була найбільшою країною в Європі. До її складу входили не лише слов’яни, а й інші народи, об’єднані владою династії і релігії. Але численність династії, з одного боку, і нечітке визначення права успадкування престолу, з іншого, викликали непорозуміння і боротьбу претендентів.

Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців, які завдавали великої шкоди. Поряд із політичними проблемами існували й господарські.

Протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 ок­ремих земель, які не визнавали влади Києва. В часи найбільшого ослаблення Київської Русі на неї навалився новий ворог — монголо-татарська орда. Вона завершила занепад Київської держави (1240 р).

2 питання. Суспільний лад Київської Русі

Свого розквіту Київська держава (Київська Русь або Україна-Русь) досягла в період правління князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого (обидва пізніше були канонізовані православною церквою). Саме в цей період було остаточно структуроване суспільство Київської Русі, сформовані соціальні та державні інститути, склалася правова система.

Все населення Київської Русі поділялося на три категорії:
вільні, невільні та напіввільні люди. Серед вільного населення існувала також своя ієрархія: князі, дружинники, бояри, міський патріціат, священики, мешканці міст, дрібне духівництво й смерди.

Князь та його дружина («княжі мужі») стояли на чолі соціальної ієрархії. Найбільшим феодалом був великий князь. Маючи великі приватні володіння (домен), він розпоряджався общинними землями, які вважалися державними, роздаючи їх своїм дружинникам.

Слід зазначити, що в IX ст. велику роль у державі ще відігравала родова місцева аристократія, до якої відносили так званих огнищан — старовинну боярську верству землевласників, які використовували невільницьку працю, а також так званих «градських старійшин», «старців».

Але надалі все більшого значення набирала «княжа дружина». І врешті-решт в XI ст. бояри «земські» та дружинники зливаються в одну вищу верству населення — бояр.

У самій князівській дружині становище дружинників також було неоднаковим. Так, існував поділ на «дружину старшу» — бояри «більші», «старійші», бояри «думаючі» і на «дружину молодшу» — бояри менші[4]. Старійші бояри були найвпливовіші в державі і займали вищі державні посади — воєвод, посадників тощо. До дружини молодшої належали дітські, отроки, гриді та ін.

Бояри до XIV ст. не становили собою певного стану, не мали корпоративного устрою, спадкових, лише їм одним належних прав. За певні заслуги в боярство міг потрапити смерд і іноземець. Це була лише верства економічно найзаможніших людей, що відзначалися своїми особистими якостями — хистом, здібностями. Через це вони звалися взагалі «ліпшими», «луччими людьми».

Бояри все більше захоплювали общинні землі й мали економіч­ну міць переважно в землеволодінні, складаючи клас землевласників.

Панівне становище боярства стосувалось охорони життя, майна, честі боярина, особливостей спадкових відносин, встановлення пільг в економічних відносинах тощо.

Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від Великого князя київського, який відносно них був сюзереном. Самі вони, в свою чергу, мали дружинників, які від князів одержували землю в умовне володіння. Така система називалася системою сюзеренітету-васалітету.

Бояри були привілейованою частиною суспільства, і всі злочини, спрямовані проти бояр, каралися значно суворіше. В нормах «Руської Правди» життя бояр охоронялося подвійною вірою. В церковному уставі Ярослава честь дружин і дочок бояр захищалася штрафом у 5 гривень золота, а простих людей — в 1 гривню срібла.

Бояри при відсутності синів мали право передавати спадщину дочкам, тоді як дочки простих людей не мали права на спадщину. Бояри звільнялися від податків.

Разом із князями і боярами великими землевласниками виступали монастирі і церква. Вони нерідко володіли общинними землями, займали пусті, одержували землі в дар від князів і бояр, а також одержували угіддя, здійснюючи договори купівлі-прода­жу, міни, дарування.

Верхівка духовенства — чорне (ченці) і біле (церковники) — також належала до феодалів, а дрібне духовенство складало середню ланку вільних людей. Чорне духовенство дуже часто складалося з представників вищих верств населення — князів, княгинь, бояр. Часто вони були засновниками монастирів. Біле духовенство було неоднорідне й поділялося на вище (архієпископи, єпископи, архімандрити) та середнє. Прибутки церкви складалися з десятини, пожертвувань та доходів від праці на землі.

Про значення православ’я в Київській Русі свідчить історичний документ «Повчання дітям» Володимира Мономаха. Він повчає своїх дітей регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторювати молитви.

До класу феодалів належав і патріціат міст — купці, які здебіль­шого або виключно займалися торгівлею. Цікаво, що купці здавна мали свій корпоративний устрій. Відомо, що купці в містах Київської Русі об’єднувалися в окремі корпорації (сотні), мали свої двори, озброєні дружини для охорони їхніх караванів під час подорожей в чужі землі. Купці брали участь у громадському житті, мали право служити у війську, брати участь у веденні переговорів з іншими державами, навіть у ролі послів.

Купці-іноземці називалися «гостями» і мали інший правовий статус. «Гості» користувалися деякими привілеями. Наприклад, недоторканність особи. Гостинними дворами, де зупинялися іноземні купці, опікувалася церква.

Решта населення міст складала середню групу вільних людей . Сюди входили так звані «чорні гродські» люди, ремісники, майстри. Вони були юридично вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично залежали від феодальної верхівки.

Згодом, з появою в українських містах магдебурзького права всі жителі міст, незалежно від їхнього майнового стану, стали називатися міщанами.

Нижчу групу вільного населення становили селяни-смерди. Вони мали право бути власниками особистого майна, обробляли землю власною працею. Проте майнові права смерда були обмежені. Коли смерд вмирав і в нього не залишалося серед спадкоєм­ців синів, його майно переходило до феодала.

Смерди оселялися в сільських територіальних общинах (вервь) або входили в систему доменів. Їх господарство носило індивідуальний характер, але в межах територіальних общин існувала колективна власність, яка періодично перерозподілялася між окремими родинами. Якщо смерд входив до системи княжого домену, то землю він одержував від князя, за що мусив працювати на нього й сплачувати податки (данина). Смерди мали право підійматися по соціальних сходинках.

Напіввільні люди в Київській Русі називалися закупами. Закупи — це смерди, які з різних причин тимчасово втрачали свою особисту волю, але могли знову її здобути. Частіше смерд ставав закупом за борги, які він відпрацьовував на користь кредитора. Позика (купа) надавалася під відсотки. Після відпрацювання «купи» закуп залишався ще залежним (наймитом), бо повинен був відпрацювати ще й відсотки. За провину закуп переходив у стан холопів. Закуп залишав за собою право звертатися до суду, свідчити в суді.

Невільні люди в історичних джерелах називалися челяддю і холопами. Челядь — це, як правило, раби з полонених. Холопи — це раби-соплемінники.

Слід зазначити, що в Київській Русі фактично кожне залежне відношення могло бути джерелом рабства: полон на війні, шлюб з невільними, народження від невільних, продаж себе у рабство при свідках, злочин тощо.

Холоп був позбавлений будь-яких прав. За злочини холопа відповідав пан і за злочин проти холопа винагороду одержував пан. Холоп не мав власності, сам був власністю свого пана. Холоп міг дістати волю через самовикуп або звільнення його паном.

Закон передбачав умови, за яких холоп міг дістати волю («Руська Правда»).

Особливе становище в Київській Русі було в тих людей, які знаходилися під опікою церкви. Церква засновувала школи, лікарні, богадільні, будинки для прочан, матеріально і морально підтримуючи цілу масу людей, які потребували допомоги. Разом із духовенством ці люди складали окрему групу населення — так званих «церковних людей».

Серед людей, опікуваних церквою, були так звані «ізгої» — люди, позбавлені попереднього стану, якщо вони не вступили в інший. Ізгоєм міг бути кожен: смерд, купець і навіть князь, бо кожен з них під примусом тяжких обставин міг опинитися за бортом життя.

3 питання. Адміністративно-державний устрій
Київської Русі

В адміністративному плані Київська Русь не була унітарною державою і складалася із відносно самостійних земель та волостей, які були слабо пов’я­зані між собою в економічному відношенні. Волості об’єдну­валися в землі, в яких головними були міста. Князі правили волостями і землями на правах родинної власності.

«Руська Правда» згадує стару адміністративну одиницю — вервь, яка об’єднувала людей територіальними зв’язками. В основу взаємовідносин членів верві покладалася кругова відповідальність усіх членів за кожного, а цілої громади — за всіх. Ціла громада, все її населення керувалося в суспільних відносинах стародавніми правовими звичаями. Вервь мала також свою судову організацію, відому під назвою копного суду. За допомогою цих важелів підтримувався на території верві лад і порядок. У Пскові та Новгороді верві відповідала сотня і губа.

За формою правління Київська Русь склалася як ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв Великий князь. Великі князі зосереджували законодавчу й виконавчу владу, мали судові функції. Порядок успадкування престолу в Київській Русі не регулювався нормами права.

Функції Великого князя: організація військової дружини і військових походів; організація охорони кордонів держави; зовнішні стосунки з іншими державами; укладання міжнародних угод; законодавчі функції; керування адміністрацією і князівським судом. Князь збирав також податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи, мав вплив на справи церкви.

Сутність ранньофеодальної монархії: Великий князь київський не був абсолютним монархом у державі, не мав якихось виключних юридичних прав відносно інших князів, а вважався старшим більше морально, звичайно маючи у своєму розпорядженні більше матеріальних сил і більше засобів для поширення своїх впливів. Такою була природа влади українського князя.

В період феодальної роздробленості особливе значення в системі князівської влади мали князівські з’їзди, де з тих або тих питань князі складали поміж собою відповідні їхнім інтересам договори, які мали назви: «ряд», «докінчання», «цілування». Змістом таких договорів були: 1) військові конвенції — умови щодо оборони території або спільного наступу; 2) питання щодо недоторканності територій; 3) визначення порядку рушення князів на війну; 4) забезпечення повної незалежності в справах внутрішнього управління; 5) врегулювання питань, які торкалися претензій князів на заняття того чи іншого престолу; 6) розглядання судових справ відносно того чи іншого князя, який заподіяв злочин. Але оскільки князівські з’їзди не були постійними і загальнообов’язко­вими для всіх князів, вони істотно не змінювали природу влади в Київській Русі.

Органом влади в Київській Русі була боярська Дума. Це рада князів з боярами. Завданням боярської Думи було приймати рішення з питань, що торкалися державного управління. М. Грушевський висловлюється про Думу як про «обов’язкову учасницю княжого правління», але Дума не мала сталої форми й оз­наченої компетенції. «Князь радився з тими боярами, які були під рукою або яких він бажав бачити на нараді, через це склад міг постійно мінятися[5].

Таким чином, боярська Дума не мала в Київській Русі чітко означеної форми і компетенції, не мала під собою ясно окресленої юридичної підвалини.

Верховним народним органом, який вирішував з давніх-давен долю народу і зберігся з часів родоплемінного ладу, було віче. В основу взаємовідносин між народом та князем покладався договір — ряд, який укладало з князем віче. Основною вимогою віча князеві було — «не ображати народу».

Всі важливі питання, які торкалися цілої землі, здавна вирішувалися на вічах. Правом на участь у вічі користувались однаковою мірою всі вільні громадяни даної землі. Обмеження прав щодо участі у вічах стосувалося лише тих, які персонально залежали від іншої особи: через це холопи, раби, закупи, а також жінки і неповнолітні у вічах участі не брали. Князь також брав участь у вічах.

Таким чином, віче було владою загальноземською, загальнонародною. Постанови віч «старшого города» (міста), тобто центральної громади землі, були обов’язковими для пригородів. В самих пригородах також відбувалися віча, але вони не торкалися загальноземських справ, а обмежувалися розв’язанням справ місцевого значення. Кожен громадянин, у тому числі й князь, міг стати ініціатором скликання віча.

Для законності вічевої постанови, ухваленої на зібранні, необхідна була кваліфікована більшість голосів. М. Костомаров писав, що віче встановлювало рішення по управлінню, договори з князями та іншими землями, оголошувало війни, укладало мир, закликало князів, вибирало владик, робило розпорядження про збір війська і про захист країни, віддавало на власність або в «кормління» землі, визначало торговельні права і якість монети, іноді ставило громадою церкви та монастирі, встановлювало правила й закони — було, отже, законодавчою владою, а разом з тим — судовою, особливо в справах, що стосувалися громадянських прав[6].

В історичній літературі вважається, що природа віч в різних землях Київської Русі була однакова, але, за визначенням М. Гру­шевського, віче мало значнішу вагу в північних землях (Новгород, Псков), ніж у Києві.

Протягом X століття характер князівської влади в Київській Русі змінюється. В руках князя зосереджується вся повнота влади. Своє значення втрачають віча. Князі погоджують свої дії вже не з віче, а з керівниками військових дружин. У зв’язку з веденням частих воєн змінюється склад військової дружини. Варязька дружина поступово зникає, а її міс­це посідає українська. З місцевих старших дружинників князь призначає намісників і воєвод. Зникають місцеві «ясні князі». Центральне управління повністю зосереджується в руках князя.

Певного розподілу на центральні і місцеві органи управління в Київській Русі не було. Цей поділ був відносний. Так, первісно існувала десятинна система, потім розвинулась двірцево-вотчинна. Органом центрального управління, крім самого князя й думи, був так званий княжий двір — місце, де зосереджувався суд і розправа.

Найближчими помічниками князя були призначені ним урядовці — тиуни. Тиуни виконували різні доручення князя, а також керували господарством, мали судові функції. Тиуни мали категорії: тиун огнишний або двірський, що відав двором; тиун конюшний; тиун сільський. Ключники — підручні тиунів. Дітські та отроки знаходилися при дворі князя. Вони виконували різні завдання, що стосувалися судової справи: виконували судові присуди, доставляли на суд звинувачених, були присутні при «муках» (тортури). Отроки походили з рабів-юнаків, а дітські були особами вільного стану.

«Ябетники» — урядовці, обов’язком яких були пошуки краденого і злочинців («сочення»). Гриді — придворні слуги князя.Дітські, отроки, гриді, ябетники, мечники, метальники входили до складу молодшої дружини. Всі вони мали від князя утримання, але разом з тим, виконуючи доручення князя, одержували за свою працю платню безпосередньо від народу (система «кормління»). Бояри і мужі становили дружину старшу.

Для бояр обов’язкової, примусової служби в Київській Русі не було. Кожен боярин, дружинник, кожна службова людина мали право по своїй волі покинути службу.

Вище фінансове управління зосереджувалося в особі самого князя, який стягував податки (данина й урок) за допомогою різних урядовців — данщиків, пошлинників (митників) та ін.

Старовинною формою збирання данини було полюддя — форма контрибуції з населення, яку брав князь за свій військовий ризик. За одиницю оподаткування брався дим-двір і рало-плуг (окрема ділянка землі, що оброблялася господарем власними силами). Данина бралася продуктами (хліб, мед, хутра) і грішми (гривні, куни, ногати, різані, векші).

Окрім безпосередніх данин бралося мито-податок з населення, якщо воно користується тією чи іншою послугою держави (мито судове, штрафи, помічне).

На місцях центральне управління представляли посадники. Згадаймо, що ця посада з’явилася в Київській Русі внаслідок реформ Володимира Великого. Посадники призначалися київським князем у різні адміністративні центри (князівські намісники). Влада посадника мала адміністративний характер. До його функцій входив догляд за стягненням з населення податків; суди та розправа; оборонна функція. Утримання посадників відбувалось завдяки системі кормління.

Делегуючи посадникам широкі права, київські князі одночасно встановлювали й певні обмеження. Так, посадники не мали права власності на землю, яка надавалася їм великими князями за службу в користування. Посадники не мали змоги втручатися у внутрішнє управління провінціями, бо кожна громада користувалася самоуправлінням, обираючи для управління й суду свої окремі земські органи влади: тисяцьких, соцьких, десяцьких, стар­ців, добрих людей тощо.

Функції влади тисяцького, соцьких і десяцьких мали характер військово-адміністративний і адміністративно-фінансовий. Крім того, соцькі та десяцькі виконували поліцейські функції.

Велику роль у Київській Русі відігравало військо. Воно складалося з народного ополчення (так зване земське військо) на чолі з тисяцьким. Земське військо скликалося тільки під час війни. Окрім цього існувало постійне військо у вигляді князівської дружини і дружини бояр. Військо складалось із кінноти й піхоти.

Зверніть увагу на те, що в Київській Русі був чітко визначений договірний характер правних стосунків між ланками влади: віче і князь, ряд; договори князів між собою (феодальні з’їзди); договори князів із землями тощо. Цими фактами можна пояснити наявність федеративних тенденцій у процесі існування Київської держави.

Елементами демократичності державного устрою можна вважати відсутність станів як замкнених у собі самих корпорацій, каст. Фактично в політичному відношенні і смерд, і боярин були рівноправні. Так, вони разом з князем беруть участь у вічі як органі, що виявляє верховну волю народу.

В Київській Русі була досить сильною автономія громад, місцеве самоврядування. Народ управлявся своєю виборною владою, а представники центру не порушували загальнодемократичних засад Київської держави. Нерівність існувала фактично лише в економічній сфері.

 

4 питання. Право Київської Русі

Джерелом права в Київській Русі були пам’ятки українського звичаєвого права, акти державної влади, різного роду договори, збірки норм писаного права, зокрема перша така збірка — «Руська Правда», а також норми, що прийшли з права Візантії.

Звичаєве право через те, що воно з’явилося в суспільстві як продукт творчості самого народу, відзначалося консерватизмом і застосовувалося протягом цілих століть.

Характерною рисою звичаєвого права була різноманітність самих звичаїв. У кожній провінції були свої особливості.

Окрему групу правових норм у Київській державі становили договори. За змістом їх можна поділити на міжнародні угоди; договори, які укладалися між князями; а також договори між князями і народом.

Серед міжнародних договорів найдавнішими пам’ятками вважаються договори київських князів з греками: два договори кн. Олега (907 і 911 рр.); договір князя Ігоря (945 р.) і договір князя Святослава (971 р.)Цікаво, що у договорах Олега згадується договір Аскольда 865 року, який не зберігся.

Крім того, в міжнародних договорах Київської Русі згадуються так звані «закон і покон вірний», а також «устав руський» як норми, які діяли в Київській державі. Зауважимо, що руське право вміщували лише три перші договори, які укладали Олег і Ігор. Договір 971 року вміщував лише візантійське право.

Руське право являло собою добре створене, самостійне законодавство, яке суворо карає за злочин проти особи, власності. Така система права відповідає розвинутому суспільству. Це є безумовним свідченням про те, що в Київській Русі законодавство існувало задовго до «Руської Правди».

Слід зазначити, що відмінність договорів того часу від сучасних полягала в тому, що договори київських князів урегульовували відносини, яких вимагали обставини життя, утворюючи нові правовідносини. Вони базувалися на нормах неписаного звичаєвого права і відбивали правний світогляд населення.

З аналізу текстів договорів випливає, що в них виражене змішане русько-візантійське право. Вони вміщували норми кримінального, цивільного та міжнародного законодавства. Так, ст. 4 договору 911 р. і ст.13 договору 945 р. трактують убивство. За ст. 4, якщо рус уб’є візантійця чи візантієць уб’є руса, винний помре на місці, де здійснене вбивство. В договорі 945 р. зазначено, що вбивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Статті 6 та 7 договору 911 р. говорять про майнові злочини. Якщо рус вкраде що-небудь у візантійця чи візантієць у руса і пійманий чинитиме опір потерпілим, то його вбивство не потягне за собою покарання вбивці, а потерпілому повертається вкрадене.

Ще одним свідченням про розвиток матеріального і процесуального права в Київській Русі є згадка у цих міжнародних актах про значення присяги як судового доказу.

У договорах вміщуються також цивільно-правові норми. Так, в договорі 911 р. є стаття про спадкування русів, які знаходилися на службі у візантійського імператора, стаття про видачу злочинців.

Відомий історик і політичний діяч М. Грушевський так оцінив значення договорів Київської Русі з греками: «Самі по собі дуже змістовні, вони з’єднані з одночасними арабськими і візантійськими відомостями і пізнішими ремінісценціями «Повісті», дають нам досить ясну уяву про державну систему, утворену до того часу київськими князями. В договорі 944 р. одночасно з послами київського великого князя виступають посли не менш двадцяти залежних від цього «світлих і великих князів і великих бояр» (як називає їх договір 911 р.). Таку ж приблизну кількість послів бачимо тринадцять років після того в Константинополі з княгинею Ольгою: ця система трималася в Х ст. досить стійко…»[7]

Пам’ятками давньоруського права є також угоди князів з народом. Так, наприклад, у відповідності із договором (1146 р.) князя Ігоря з народом, князь зобов’язався особисто вести розгляд судових справ, не чинити насильства.

Зазначимо, що врегулювання деяких важливих потреб у галузі загальнодержавного управління вилилося в форму князівських так званих «уставів», які спочатку з формально-правового боку були не законами, а лише князівськими розпорядженнями. Тільки з часом вони набирали силу закону. Через це в певному значенні їх можна відносити до пам’яток законодавчої князівської творчості.

Як правило, «устави» були обмежені за колом осіб: торкалися лише тих, для кого вони видавалися. Відомі «устави» княгині Ольги, які засвідчують той факт, що вже тоді державна і приватна власності були роздільні. Данину з деревлян Ольга поділила на три частини: дві послано було до Києва, а третю — до міста Вишгорода, яке було власністю княгині. В «уставах» Ольга прагнула впорядкувати систему збору данини (оподаткування) в Київській державі.

Відома також збірка нормативних актів з питань ведення князівського господарства під назвою «Устав Земляний», що була складена за князювання Володимира Великого.

1113 р. великий князь Володимир Мономах разом із феодальною елітою розробив новий юридичний збірник, відомий як «Устав Володимира Мономаха». В ньому зроблені значні поступ­ки залежним категоріям населення — закупам і смердам. Наприклад, обмежувалися лихварські відсотки (рези). Більшість статей в «Уставі Володимира Мономаха» відносилася до цивільного права. Так, в «Уставі» дано законодавство про відсотки (ст. 46 (53) Тр.), про банкрутство (ст. ст. 48—49 (54—55) Тр.), про закуп­ництво (ст. 50—53 (56—62) Тр.), про холопцтво (ст. ст. 99—110 (110—121) Тр.). Поряд з детальною регламентацією зобов’язаль­них відносин «Устав Володимира Мономаха» встановлював прин­ципи сімейного, спадкового та опікунського права.

Всього з 69 статей «Устава Володимира Мономаха» 38 належить до цивільного права. Був також розділ, присвячений кримінальному та процесуальному праву.

Велике значення для розвитку права Київської Русі мала реформаторська діяльність князів з різних питань суспільного життя. Так, княгиня Ольга в 946—947 рр. здійснила адміністративно-судові реформи. Суть їх полягала в узаконенні системи погостів, які були адміністративними, фінансовими і судовими центрами. Виданими нею «уроками» керувалися в судочинстві.

Князь Володимир провів також ряд реформ. Зокрема, 988 року він запровадив християнство у візантійсько-православному варіанті як державну релігію. Цим актом Українська держава остаточ­но визначила своє місце в Європі. Відома також проведена ним адміністративна реформа, зміст якої розглядався в третьому питанні даної теми.

Серед чинних у Київській державі норм відомі були й так звані церковні устави. Їх збереглося шість. Вони мали велике значення насамперед для церковного судочинства, являючи собою визначення державною владою прав церкви й духовенства. Так, на підставі «уставів» церква мала право на так звану «десятину». Із «уставів» історико-правове значення мають: «Устав Володимира Святого», «Устав князя Ярослава». Так, в «Уставі Володимира» князь призначив на утримання церкви десятину з різного роду доходів: з суду, з торгівлі, з домів, з табунів тварин, із зібраного врожаю зернових та з інших прибутків.

«Устав» затверджує також існування церковного суду, який мав розглядати справи про знахарство, чаклунство, тобто мав карати за дотримання старовинних вірувань, та інші язичницькі обряди та звичаї.

Церковний суд розглядав злочини проти християнства — осквернення Христа або церкви, хуління церковних обрядів тощо. Він розглядав справи про шлюб, не освячений церквою, про розлучення, спори через майно, побиття батька чи матері. Під церковне судочинство підпадали всі так звані церковні люди: ігумен, чернець, священик, попадя, дяк та інші, а також особи, що шукали церковного захисту — різні старці та каліки, прочани, сліпі, юродиві та інші.

В «Уставі Володимира» перераховано також людей, які відносяться до категорії ізгоїв: звільнені холопи, збанкрутілі купці, діти священиків, що не навчилися грамоті. До ізгоїв віднесли також синів, батьки яких померли, не одержавши права власності.

Особливе місце серед пам’яток права посідають князівські грамоти, за якими окремі особи чи міста одержували певні дарунки або привілеї.

До пам’яток розвитку права Київської Русі належить також «Повчання дітям» Володимира Мономаха. В цьому документі він виступає проти зловживання владою урядовців, наказував своїм синам самим судити й стежити, щоб не були скривджені соціально незахищені верстви населення. Він виступав проти смертної кари, навіть при наявності вини.

Важливим джерелом розвитку давньоруського права було використання грецького права на Русі. Християнська православна церква Київської Русі мала тісні зв’язки з Константинополем. Цілком природно, що збірники грецького церковного права переносилися в землі України-Русі. Серед них — «Номоканон», «Еклога» і «Прохирон». «Номоканон» в Україні був відомий під назвою «Кормчих книг». Окрім церковних правил, сюди входили й світські закони. До «Еклоги» входять норми цивільного візантійського права, які стосуються права спадкового, опіки, духівниць, норми процесуального характеру, норми кримінального права. Крім того, в церковних судах Київської Русі у вжитку були й інші збірники візантійського походження: «Судебник царя Константіна», «Закон судний людям», «Книги законнії».

Необхідно звернути увагу на те, що використання візантійського права не являло собою простого копiювання, а було переробкою грецького з урахуванням українських звичаїв і традицій.

Значення найважливішої пам’ятки історії українського права — «Руської Правди».

«Руську Правду» було відкрито відомим російським істориком Татищевим у XVIII ст. (1738 р.). Татищев знайшов «Новгородський літопис», до рукопису якого було приписано «Руську Правду». Після Татищева було згодом знайдено багато списків «Руської Правди».На сьогодні їх відкрито майже три сотні[8].

Найстаріший список — це так званий синодальний XIII ст., який знайшли у «Кормчій Книзі». Знаходиться він у синодальній бібліотеці в Москві. Другий список — Пушкінський і походить з XIV ст. Третій, академічний список, датується XV ст., але за походженням він є найстарішим і має найбільше значення, бо вміщує норми звичаєвого права.

Зазначимо, що «Руська Правда» — це комплексний документ, норми якого відносяться до ХI — поч. XIII ст.

Він складається з: 1) Короткої (Стислої) редакції Правди, яка дає свідчення про норми права з VIII ст. і поділяється на «Правду Ярослава» (ст. 1—18), «Правду Ярославичів» (ст. 19—41), «Покон вірний» (ст. 42), «Урок мостників» (ст. 43). Прикладом цієї редакції є Ака­демічний список[9].

2) Ширша (Докладна) редакція Правди є переробкою Короткої, її розширенням і продовженням. Виникла в II пол. XII—на поч. XIII ст. Прикладом є Синодальний і Карамзинський списки[10].

3) Скорочена з Ширшої Правди (Середня) — ця редакція є скороченням Ширшої й тому не має більшого значення. Її можна розглядати як спробу кодифікації.

В цілому «Руська Правда» являє собою збірку феодального права Київської Русі. Її норми закріплювали привілейоване становище феодалів та їх оточення, вони захищали життя і майно панів­ного класу.

Головний зміст «Руської Правди» складається з норм права кримінального та цивільного. З іншого погляду, М. Грушевський стверджує, що руське право не поділяється на кримінальне та цивільне, оскільки всюди воно знало однакову «образу» (яка замінювала сучасний нам термін «злочин», а також «шкоду»).

Зазначимо, що в Короткій Правді була тільки одна стаття, що не стосувалася кримінального права і процесу (ст. 42 (43) Акад. «Урок мостників»).

До норм цивільного права належать постанови про спадщину, опіку, про відсотки, про договори, поняття змісту права власності тощо.

До норм кримінального права належать артикули про такі злочини, як убивство, татьба (крадіжка), підпалювання, нанесення ран тощо.

Чимало в «Руській Правді» є норм процесуального характеру: про «заклич» або «заповідь на торгу», про «Ізвод перед 12 человіки», про «свод в городі, в землях», про «гоніння слідом», про шукання на суді «послухів і видоків», про «роту», про «наклади». Є також постанови з означенням ціни свійської тварини на випадок стягнення на суді втрат, а також норми, які стосуються холопів, закупів, смердів.

Центральне місце серед норм цивільно-правового характеру в «Руській Правді» посідають норми, що регулюють питання власності і володіння.

Слід зазначити, що хоча й не було в тексті «Руської Правди» самого терміна для означення права власності, проте право власності і право володіння розрізнялися. Так, у «Правді Ярослава» говориться про право власності на рухомі речі (коня, зброю, одежу), а у «Правді Ярославичів» ми знаходимо згадку про право власності на землю. Наприклад, встановлюється кара за псування межі і «перетеса», засіченого на дереві. Власник речі міг вимагати повернення її від невласника, який заволодів річчю з виплатою компенсації за користування.

Форми земельної власності в добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярська і монастирська вотчини, земля громади тощо. Власність громади на землю базувалася на природному праві: князівська — на освоєнні порожніх земель та захопленні громадських, а боярська і монастирська — на основі князівських пожалувань.

Успадковувати власність можна було за заповітом і за законом. Так, вотчину боярина або дружинника успадковували не лише сини, а й дочки. Майно смерда, який не мав синів, переходило до князя. Коли й у нього були дочки, то вони успадковували лише частину майна.

В «Руській Правді» є норми (ст. ст. 93, 95 СП), в яких наголошувалося, що ні мати, ні дочки не можуть претендувати на спадщину. Це відповідало загальній тенденції — в більшості народів світу при переході від первіснообщинного ладу до цивілізації існував звичай, у відповідності з яким спадкувати мог­ли тільки сини. В Київській Русі община теж була зацікавлена в тому, щоб її багатства не йшли на сторону, щоб у випадках, коли дівчина виходила заміж за чоловіка з іншого села, успадковане нею майно не переходило до цієї общини. Тому норми права закріплювали цей родовий звичай.

З іншого боку, за «Руською Правдою» становище жінки-дружини, матері було в окремих випадках вищим, ніж чоловіка. Дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спадщини і ставала на чолі сім’ї. Майно матері-вдови не було родовим, тому вона мала право вільно розпоряджатися ним. Як опікунка, вона не відповідала за втрати. Їй належало право вирішити, коли розділити синів. Якщо вдова одружувалася, то діти мали опікуна, який після закінчення опікунства мав повернути все майно, а коли щось було втрачено, то він відшкодовував втрати. Винагородою для опікуна було те, що він користувався доходами з маєтку подопічних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина (ст. 99—100). Правові норми надавали матері право «дітям волі не давати», виховувати їх у дусі моралі, що панувала в давньоруському суспільстві.

Одночасно зі спадковим правом існувало опікунське право.

Існування права приватної власності сприяло високому рівню розвитку зобов’язального права. «Руська Правда» регламентувала як зобов’язання, що виникали із завдання шкоди, так і зобов’язання за договорами. В першому випадку передбачалося повне відшкодування вартості. Наприклад, якщо хтось зламав спис або щит, то зобов’язаний був відшкодувати вартість зіпсованої речі.

Для зобов’язань із договорів характерним було те, що невиконання зобов’язання давало потерпілому право на особу, яка його не виконала, а не на майно цієї особи. Це було пережитком родових відносин. Так, Суд Ярослава Володимировича, що являє собою приклад подальшого розвитку руського феодального права, має ряд важливих відмінностей порівняно з першою редакцією Короткої Правди. Якщо перша редакція включає норми тільки кримінального права, Суд Ярослава Володимировича стосується тих правових інститутів, які відносяться до цивільного права. Такими статтями будуть ст. 41—42 (47—48) Тр.[11] про форму укладення договору позики, ст. 43 (49) Тр. про форму укладення договору поклажі, ст. 44—45 (50—52) Тр. про відсотки. Ці норми даються в тісному зв’язку з процесуальними нормами.

Угоди в «Руській Правді» називалися «ряди», укладалися, як правило, при свідках усно. Окрім названих, регулювалися нормами «Руської Правди» також договори купівлі-продажу, договори міни, договори особистого найму. Так, у «Руській Правді» зустрічаються договори купівлі-продажу челядинина, різних нерухомих та рухомих речей. Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець звертався до продавця з вимогою відшкодувати збитки.

Договір позики охоплював кредитні операції як грошима, так і натурою. У відповідності зі ст. 53 ДП лихвар, який давав гроші у ріст з розрахунку 50 %, міг стягти з боржника зазначений відсоток (рєз) два рази. Коли він стягнув тричі по 50 %, то потім повністю втрачав право на стягнення боргу. Ст. 52 встановлює порядок сплати боргу.

Договір поклажі укладався у вигляді неофіційної угоди (без свідків), і суперечки, які виникали у зв’язку з цим, вирішувалися простою присягою. Вона ґрунтувалася на взаємній довірі сторін (ст. 49).

Розвиток торгівлі зумовив появу своєрідного статуту банкрутства. В ДП розрізнялися три види банкрутства: в разі нещастя, коли товар знищено в результаті стихійного лиха, аварії судна, пожежі чи розбійного нападу (за таких умов купцеві надавалася розстрочка в платежі); банкрутство з вини купця (недбалість), у такому випадку купець віддавався на волю кредиторів (ст. 54); злісне банкрутство, коли купець-боржник, який не мав кредиту, брав у гостя з іншого міста або в іноземця товар і не повертав за нього гроші (ст. 55).

Кримінальне право за «Руською Правдою» з самого початку оформлюється як право-привілея. Життя, честь і майно бояр та дружинників захищалися суворішими покараннями, ніж життя, честь і майно простої вільної людини. Холопи ж взагалі не захищалися законом.

«Руська Правда» знала поняття злочину і покарання за злочин. Суб’єктами злочину могли бути лише вільні люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство.

Розрізнялися три види злочинів: 1) державні злочини, до яких належали повстання проти князя, перехід на бік ворога, заколот; тілесні пошкодження, побої; 2) злочини проти особи, до яких відносилися вбивство, тілесні пошкодження, побої; 3) майнові злочини, якими вважалися: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.

«Руська Правда» виділяє суб’єктивний бік злочину (той, що залежить вiд особи, що його вчинила): намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або «в пиру», то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною (ст. 6). Якщо злочинець «став на розбій» і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми «на потік та пограбування» (ст. 7). Цей найтяжчий вид покарання застосовувався також за підпали, казнокрадство та розбій.

Головне місце в системі кримінальних покарань у «Руській Правді» відводиться помсті та грошовому штрафу, в ній відсутні смертна кара та членопошкодження.

Визнаючи недоліки, притаманні останнім, а також маючи перед собою приклад візантійського права, що передбачає поширене застосування тілесних покарань, духовенство робило спроби реформувати слов’янську систему покарань шляхом введення страти. Проте оскільки це суперечило інтересам громадськості та знижувало прибуток від «викупів», страту було запроваджено, але незабаром скасовано. Мала місце й друга (вже після князя Володимира Великого) спроба узаконити страту під час правління князя Ярослава, яка була нейтралізована його синами.

В пізніших нормах «Руської Правди» помста як стародавній інститут залишається в силі (ст. 1,2 СП, ст. 1,2 ШП), але підкоряється судові, який приймає рішення про правомірність або неправомірність. У засобах помсти право ображених не обмежує: ст. 26 ДП не забороняє помститися у відповідь за нанесення удару мечем і не притягає того, хто захищався, до відповідальності, навіть в тому разі, коли він уб’є нападника.

У разі неможливості помститися чи відсутності месника вбивця викуповував свій злочин грошима (ст. 4 СП, ст. 1,2 ШП). Коли помстою каралися злочини проти здоров’я та честі, то викуп грошима, як покарання, застосовувався за всі злочини проти прав власності. Така практика була тільки нормована письмовим правом: вона існувала в різних народів. Досить новим явищем було «викуповування провини» не лише в ображеного, а й у громадськості (влади) (ст. 3,4,5 ШП). При цьому сплатити штраф могла лише багата людина. Серед бідного населення практикувалося відпрацьовування. Той, хто не міг відпрацювати свій штраф, продавався в холопи.

Величезний штраф за вбивство міг бути розділений між членами «верві» (миру) та сплачений як «дика віра». Якщо вбивця був відомий, то він сам платив не тільки відшкодування сім’ї загиблого, а й частину віри (ст. 3,4,5,6,8 ШП). Незалежно від того громадськість сплачувала відшкодування сім’ї загиблого тоді, коли вона залишала злочинця невідомим і своєю участю робила для одного зі своїх членів максимум можливого.

Завдання тяжких тілесних ушкоджень каралося стягненням
40 гривень штрафу (ст. 5 КП). В майбутньому більшу частку (зі зменшенням загальної суми) отримував князь, а не потерпілий (ст. 27 ШП: із зменшенням суми до 20—30 гривень, з яких лише 10 отримував «ображений»). Вчинки, що зневажали честь, оцінювалися та каралися жорстокіше, ніж спрямовані проти здоров’я і тілесної цілісності. За «зневагу честі» плата князю становила 12 гривень (наприклад, за ст. 67 ШП) — за висмикування бороди при свідках. Якщо свідків не було, то штраф не стягувався. Таку ж плату тягнув за собою удар батогом або іншим пред­метом. Князь отримував гроші і на випадок скоєння вбивства як невинного холопа (ст. 89 ШП), так і зв’язаного та затриманого до сходу сонця злодія (ст. 40 ШП). Вчені відзначають протиріччя ст. 88 ШП, яка встановлювала сплату напіввіри (штрафу в 20 гривень) за вбивство винної дружини, вчинене її чоловіком.

Із злочинів, спрямованих проти майна, на першому місці була крадіжка, якою в «Руській Правді» йменуються всі злочини проти власності. Розрізнялися крадіжка з відкритого місця (наприк­лад, ст. 42 ШП про викрадення худоби на полі) та із закритого приміщення (наприклад, ст. 41 ШП про викрадення худоби з хліву чи клітки). Сума, яка стягувалася за ці злочини, диференціювалася в діапазоні від 60 кун до 12 гривень. Винятком з такого правила були злочини, які каралися «потоком і розкраданням», запозиченим з візантійського права. Такі санкції вживалися згідно з нормами XII ст. за свідоме вбивство (ст. 7 ШП), за викрадення коней (ст. 35 ШП) та за підпалення подвір’я чи клуні (ст. 83 ШП).
Винна особа відшкодовувала потерпілому збитки, інше майно злочинця відходило до князівської казни.

Вищим за розміром штрафом каралося викрадення холопа (ст. 38 ШП) та добра (ст. 69 ШП), злісне знищення знаків власності (ст. 72—73 ШП). При цьому зазначено, що вище цінувалися не матеріальні збитки, завдані крадіжкою, а порушення самого знаку власності.

Середньою штрафною санкцією каралися викрадення худоби з хліву (ст. 41), зерна з клуні та ями (ст. 43 ШП), меду з вулика (ст. 75—76 ШП). До цього переліку доданий штраф за викрадення собаки, яструба, сокола (ст. 81 ШП), знищення сітки (ст. 80). Всі ці злочини кваліфікувалися як «із злого задуму». Всі штрафи за ці злочини сплачувалися на користь влади. Щоб уникнути протиріч під час оцінки збитків, була узаконена так звана формальна вартість речей, яка дістала відображення в перших двох редакціях «Руської Правди». Таким чином, у «Руській Правді» була постав­лена проблема ефективності покарань і зроблена спроба її розв’язати.

5 питання. Суди і процес у Київській Русі

Серед судових органів Київської Русі найдавнішим судом був общинний суд (ізвод). Община судила у відповідності зi звичаєвим правом. Як найвища міра покарання використовувалося вигнання з общини. Та в процесі зміцнення державності князівська юрисдикція розширювалася, суди все більше ставали невід’ємними від адміністрації. Вони поділялися на публічні (державні), приватні й духовні.

Судом першої інстанції в публічних судах був суд громадський (вервь), до складу якого входили вервний староста і визначні громадяни (добрії люди). Компетенція цього суду — захист власності, особливо порушення земельних меж. У справах порушення меж суд ухвалював рішення без апеляції.

Вервний суд провадив також вступне слідство у випадках, коли траплялося вбивство на території верви і коли громада відводила слід до другої верви (громади). Якщо не знаходили вбивцю, то громада мусила заплатити «дику кару». Така сама платня передбачалася в тому разі, коли громада не хотіла видавати злочинця.

В пригородах першою інстанцією був суд посадника й суд тисяцького. Суд посадника (колегіальний) вирішував всі справи, за винятком тих, які належали до компетенції суду тисяцького.

У містах першою інстанцією був суд князя або княжого тиуна. Князь приймав відклики від судів посадників. Князь судив у себе на подвір’ї або прямо на місці. Брали участь у процесі й княжі урядовці — судовий тиун; вірник (або ябетник), який виступав у кримінальних справах; метальник — проводив Божі суди (випробування вогнем і водою). Питання про спадщину, земельні питання вирішували отроки та дітські. На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів. Вічу належала компетенція чинити суд над князями і посадниками за політичні злочини, які зачіпали інтерес усієї волості.

До приватних судів належав суд феодала-землевласника. Під його юрисдикцію підпадали холопи, наймити та закупи. Наймити і закупи мали право оскарження рішення суду феодала до князівського суду.

В Київській Русі існували також церковні суди. Це були суди митрополита і владики. Їх юрисдикція поширювалася на духовенство, на церковних людей. Розглядалися злочини проти віри, проти моралі, порушення законів церкви, двоєжонство, розпуста, ворожіння, родинні сварки, справи про церковне майно.

До божих судів належали судовий поєдинок, а також ордалії — випробування залізом або водою. При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розпечене залізо, яке він повинен був пронести кілька кроків і кинути. Після цього рука зав’язувалася в мішок. Якщо через визначений час слідів опіку не залишилося, то звинуваченого виправдовували, а якщо рана не гоїлася — звинувачували.

Під час випробування водою людину кидали зв’язаною у воду. Якщо вона випливала, то звинувачувалась, бо вважалося, що вода не приймає її як винну.

Зверніть увагу на особливі форми так званого досудового процесу, вміщені в «Руській Правді». Це своєрідне встановлення певних відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями «Руської Правди» про «звід» та про «гоніння сліду». «Звід» — це процедура встановлення осіб, які привласнили чужу річ, а потім повернули її власникові.

«Гоніння сліду» полягає в розшуку злочинця за залишеними слідами, якщо його на місці злочину не спіймали. Вважалося, що там, де губляться сліди, знаходиться злочинець. Якщо слід заводив на територію якоїсь общини і там губився, то община повин­на була або знайти й видати злочинця, або відшкодувати вкрадене.

У разі, коли сліди взагалі були відсутні, потерпілий мав право вчинити «заклики» про свою пропажу на громадському торзі. Якщо протягом трьох днів вкрадене не було знайдене, то особа, в якої його знайшли, була зобов’язана не лише повернути вкрадене, а й заплатити штраф у три гривні.

Якщо крадену річ знаходили в когось до заклику, то ця особа повинна була довести добросовісне володіння річчю (де купив, в кого або взяв). Якщо особа не могла довести добросовісне володіння річчю, то вона вважалася злодієм.

Потерпілий — особа, що «гнала слід», — мав право вимагати від влади допомоги. Та коли на суді виявлялося, що заарештована невинна людина, то потерпілий мусив сплатити штраф: три гривні за арешт смерда і 12 гривень — за боярина.

Доказом провини було зізнання підозрюваного, присяга, ордалії, сліди злочину на тілі скривдженого, свідчення видоків та послухів. Свідків доброї слави підозрюваного «Руська Правда» називала послухами, а очевидців правопорушення — видоками.

У справах місцевих жителів достатньо було свідчень двох очевидців, іноземців — більше. Свідчення холопа в суді не приймалися.

Якщо потерпілий не міг довести в суді вину підозрюваного, то останній міг вимагати слухання справи про наклеп. Для засвідчення своєї порядності місцевий житель мусив виставити сімох послухів, а іноземець — двох. У кого послухів не було, той мусив іти на суд божий.

За нормами «Руської Правди» у справах до двох гривень для очищення від підозри достатньо було присяги. У справах до шести гривень застосовувалось випробування водою, а більше шести гривень — випробування залізом.

6 питання. Державний устрій і право
Галицько-Волинської Русі

В цьому питанні необхідно мати на увазі, що з 2 пол. XII ст. Київ уже не відігравав тієї визначної політичної ролі, яка була притаманна йому здавна. До цього спричинилася боротьба за київський стіл, яка точилася між представниками різних ліній князівського дому. 1169 року суздальський князь Андрій Боголюбський (син Юрія Довгорукого) втрутився в усобиці українських князів і вчинив нечувану жорстоку розправу над Києвом: «Кілька день грабували місто, церкви, монастирі, не жалуючи нічого… людей убивали і забирали в неволю[12]».

Із зовнішніх факторів, що спричинилися до занепаду Києва, слід назвати зруйнування в 1240 р. Києва татаро-монголами.

Таким чином, осередком політичного і державного життя України з того часу до середини XIV ст. стає земля Галицько-Волинська.

Зазначимо, що волинська державність була старша, ніж київська, з неї почалося об’єднання українських племен. До Києва її приєднав Володимир походами 981 та 993 років. Приблизно в цей час до Києва було приєднано й Галицьку землю.

Формування Галицького князівства почалося у II пол. XI ст. Цей процес тісно пов’язаний з діяльністю онука Ярослава Мудрого, князя Ростислава Володимировича, засновника Галицької династії.

Розквіт Галицького князівства припадає на період правління його сина Ярослава (1153—1187 рр.), названого в «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом (мудрий, розумний).

В 1199 р. волинський князь Роман об’єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинське князівство. Столицею його був Галич, а з 1272 р. — Львів.

Князь Роман зробив ряд переможних походів на Литву, Польщу, Угорщину, включив у сферу своїх впливів Київ. 1205 року Роман загинув, і в галицько-волинських землях тривалий час точилася громадянська війна. Тільки його синові Данилу вдалося 1238 р. оволодіти Галичем та Києвом (1239 р.).

Як і в Київській Русі, населення Галицько-Волинської Русі поділялося на вільних, напіввільних і невільних.

У Галичині ще з XI ст. відзначалася своїми впливами боярська верства, яка була вельми заможна і визначала політичне життя князівства. Бояри займали всі провідні посади в державі, мали власні військові формування (дружини), домінували в політичному й економічному житті Галича, Перемишля, Звенигорода. Галицьке боярство перебувало під впливом Польщі й Угорщини, переймаючись своєрідним шляхетсько-аристократичним духом.

Для усунення незручних князів галицькі бояри не зупинялися перед двірськими заколотами, перед розправою над князями та захопленням престолу. Історія свідчить, що в такий спосіб 1210 ро­ку боярин Володислав сів у Галичині на князівський стіл. Бояри самостійно роздавали землю, приймали до себе на службу деяких з дрібних, зубожілих князів, які звалися «службовими князями». Джерелом збагачення бояр було не лише велике землеволодіння, а й вищі адміністративні посади, що їх вони посідали і з яких годувалися («кормління»).

Слід наголосити, що незважаючи на негативні наслідки панування боярської олігархії, народ галицької землі знайшов у собі сили, щоб зберегти політичну незалежність свого краю в часи татаро-монгольської навали.

Галицько-Волинська Русь знаходилась осторонь від великого торговельного шляху «з варяг у греки», однак мала тісні зв’язки з європейськими державами. Ця особливість у розвитку Галицько-Волинської держави привела до бурхливого зростання міст і забезпечила важливу роль міського населення в політичному житті держави.

Напіввільним населенням була та частина селянства, яка втратила господарську самостійність і змушена була працювати на землі власника.

Як і в Київській Русі, в Галицько-Волинській землі існувало холопство, але великого розповсюдження воно не отримало. Більшість холопів була посаджена на землю, злилася з селянством.

Чимало цікавого з історії Галицько-Волинської держави дає Галицький літопис. «Бояри галицькі, — читаємо в ньому, — Данила князем