Українська культура в контексті сучасної світової культури
На сучасному етапі на повний голос заявили про себе інтеграційні процеси. На планеті майже не залишилось культур, які б існували в ізоляції. Чинники зовнішнього впливу на культуру набули однакового загально-планетарного змісту, що привело до появи універсальних процесів у галузі духовного життя. Безумовно, універсалістські тенденції висловлюються в кожній національній культурі залежно від конкретних факторів: історичного досвіду народу, його ментальності, соціального устрою та економічного укладу, що утворює в кожному окремому випадку особливу культурну ситуацію. Але в цій конкретиці можна простежити як унікальне, так і універсальне. Зокрема, у наш час виразно виявилися дві тенденції. З одного боку, криза духовності, яка характеризується передусім відчуженням має від культурних надбань нації та людства, витісненням духовних цінностей на переферію людської свідомості, пануванням стереотипів масової псевдокультури.
З іншого боку, посилюється протилежний процес, пов’язаний із прагненням частини суспільства повернутися до лона культури, зробити своє буття дійсно духовним.
На сучасному етапі у культуротворчих процесах сформувалися певні закономірності, властиві багатьом народам світу.
Нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено наукові, літературні, художні цінності.
Відбулася трансформація суто культурницького руху в національний.
Духовне самовизначення народів світу сприяє формуванню національного менталітету і національної еліти.
Молода генерація інтелектуалів згуртовує прогресивну інтелігенцію держав.
Пріоритетним у країнах світового співтовариства є збереження духовної спадщини.
Інтенсивно відбувається процес формування інфраструктури національних культур, об’єднання національної еліти, зростання національної свідомості народів.
Культура країн світу стає класичною за формою і народною за змістом.
Успішно розвивається елітна і народна культура.
Феноменом сучасності є поширення масової культури.
На порозі ХХІ століття в умовах цивілізаційного розвитку світового співтовариства здійснюється інноваційний процес культурної модернізації.
Українська культура також несе в собі відбиток часу, вона реагує на всі соціально-політичні та історичні зміни, як світового суспільства, так і на ті процеси, які відбуваються в самій Україні.
Культурне суспільство треба будувати культурними засобами. Подальший розвиток української держави залежить від духовного потенціалу нашого народу і в першу чергу від молоді. Навести лад в економіці можуть тільки ініціативні та високо культурні люди. Тому знання культурних надбань свого народу та всього людства збагачює і розширює світогляд, формує творчу активність.
Українська культура – це сукупність духовних і матеріальних цінностей та надбань, які формувались протягом історії українським народом і відображають розвиток його світогляду, а також соціального, економічного і духовного життя. До української культури слід віднести і творчість українців, які працювали і працюють за межами батьківщини (діаспора).
Українську культуру слід розглядати як цілісну систему. Під категорією «українська культура як цілісна система» розуміється:
- українську культуру слід розглядати як єдине ціле витворене в галузі матеріального і духовного виробництва українським народом як в Україні, так і за її межами (близькому та далекому зарубіжжі);
- цілісна система культури включає в себе об’єктивну оцінку ідейно-протилежних течій і напрямів у ній. Адже у створенні української культури брали участь усі класи, усі верстви нашого суспільства;
- відмова від підходу до вивчення української культури як замкнутого соціального організму. Українська культура на всіх етапах розвитку була включена в регіональний і світовий культурний процес;
- об’єктивно спричинена неравномірність розвитку культури, відсутність прямолінійного, одночасного прогресу всіх її видів, галузей і напрямків не можуть слугувати обгрунтуванням надання переваги у вивченні та аналізові тієї чи іншої її складової;
- цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі її періоди.
Прийняття 24 серпня 1991р. Верховною Радою історичного документу – «Акт проголошення незалежності України» припинило існування Української Радянської Соціалістичної Республіки і проголосило появу незалежної держави - Україна. Надбання самостійності після набуття незалежності – це закономірний процес, властивий не лише для сучасної України. Через нього пройшли усі країни, які отримували незалежність. У перехідних суспільствах втрачається визначеність і чіткість критеріїв розрізнення еталонної, базової культури, посилюється відносність самих критеріїв, нездатність суспільства розрізняти «культурне» і «некультурне». Ускладнюється проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді. Відбувається певна втрата еталонних зразків культури, пошук нових культурних парадигм.
Радикальні зміни в українському суспільстві суттєво вплинули на становище культури. Реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими відносинами між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою сістемою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задоволення. Національна культура стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства, його державності, формування національної ідентичності. Саме національна самодостатність культури стає критерієм і мірилом оцінки характеру та якості змін.
З проголошенням незалежності України церковне життя пожвавлюється: йде помітне зростання кількості релігійних громад, будуються храми (у 1991-2004 pp. було побудовано та здійснювалося будівництво близько чотирьох тисяч храмів), відроджуються монастирі, духовні навчальні заклади, недільні школи. У духовний світ наших громадян глибше входить релігійна література, нам відкривається багатюща духовна спадщина України. У 1997 році в державі діяло 64 конфесії, в яких понад 18 тис. релігійних громад (з них 6 тис. оформили свій статус протягом 1991-1995рр.), понад 100 монастирів (серед них уславлені Києво-Печерська лавра, Почаївська лавра), 40 релігійних навчальних закладів. У 2004 році вже діяло більше 100 конфесій і сект. В Україні працюють близько 20 тис. служителів культу, виходить у світ більш як 50 періодичних релігійних видань. Пожвавилися зв’язки релігійних організацій та окремих віруючих з одновірцями за межами України.
Незабаром після проголошення незалежності визріла криза в православ’ї України, яке функціонувало на платформі Російської православної церкви (РПЦ). У 1992 році Собор православної церкви в Києві проголосив автокефальність, визнав себе Українською православною церквою (УПЦ). Новий конфлікт між православними церквами спалахнув у 2004 році під час президентських виборів, коли Українська православна церква - Московського Патріархату відкрито підтримала на виборах одного з кандидатів.
У православ’ї Української незалежної держави сьогодні існує кілька конфесій: Українська православна церква - Київський Патріархат (УПЦ-КП), Українська православна церква - Московський Патріархат (УПЦ-МП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), Українська православна церква-катакомбна і Українська православна церква Андрія Первозванного. Крім того, низка церковних громад, зокрема в східних областях країни, підпорядкована безпосередньо Московському патріархату.
Серед інших конфесій - Українська греко-католицька церква, протестантські об’єднання Євангельських християн-баптистів, Адвентистів сьомого дня, нехристиянські конфесії представників іудаїзму й мусульманства. Відроджуються дохристиянські вірування слов’ян. Є й нелегальні об’єднання. Серед них, зокрема, сатанисти, Біле братство, сектантське об'єднання Муна та інші.
Більшість християн України православні; решта - католики і протестанти.
УПЦ-КП добре представлена у центрі i на заході України, але має дуже слабкий вплив на переважно російськомовні схід i південь.
УПЦ-МП посідає перше місце серед церков за чисельністю громад (понад 11 000), що більше, ніж УПЦ-КП, УАПЦ i УГКЦ разом взятих (близько 8000). Хоча це окрема церква, вона знаходиться у підпорядкуванні Російської Православної Церкви, тому не вважається частиною суспільства за національну.
Греко-католицька церква (УГКЦ i Закарпатська митрополія) має 97% парафій (понад 3000) в Галичині i Закарпатті, хоча осередок УГКЦ згідно правил Ватикану було перенесено до Києва як столиці України.
Особливе питання для України – це громади протестантів, до яких відносять як відверто харизматичні церкви, так i велику масу євангельських церков. Щодо кількості таких громад, то вона сягає понад 8000 i в більшості областей держави становить до 50% всіх церковних організацій.
Релігійна соціальна інституція зазнала на собі значного впливу наслідків трансформації суспільства. І ставлення до неї теж змінилося корінним чином: відбувся перехід від масового атеїзму до широкого розповсюдження як традиційних релігій, так і різних нетрадиційних для нашого народу релігійних об’єднань.
Особливого впливу християнської моралі зазнає молодь. Це відповідним чином позначається на її соціалізації, тобто на формуванні систем соціогенних параметрів молодих людей, насамперед учнів і студентів.
Сьогодні слід говорити про процес секуляризації сучасної української молоді. Секуляризація (від лат. saeculapis – світський) – це процес звільнення від релігійного, пов’язаний із зменшенням впливу релігії на духовність та суспільні відносини. Це означає, що суспільство все більше схиляється до того, аби розглядати життя у відриві від будь-якого зв’язку з Богом чи релігією. Релігійними цінностями частіше за все нехтують, а церква як інститут втрачає свій вплив у суспільстві: сьогодні лише 30 % молодих людей погоджуються, із твердженням, що релігія має бути невід’ємною складовою життєдіяльності будь-якого суспільства.
Приблизно 93% молодих людей в Україні вважають себе православними, проте лише 15% з них зараховують себе до віруючих. Типова секуляризована людина формально відносить себе до якоїсь релігії, але не виконує її вимог або іноді формально може їх виконувати, наприклад, відвідувати церкву по святах. 50% української молоді навідує церкву на Великдень та Різдвяні свята.
Проте все ж таки громадяни України, живучи в умовах свободи, не тільки шукають матеріального, а й прагнуть жити з Богом, хочуть відродити духовність у власних серцях. І в цьому криється надія на краще майбутнє для всіх у молодій Українській державі.