Етичні вчення епоха Середньовіччя, Відродження, Новий час 3 страница
Основні ідеї етичного вчення: мірилом цінності вчинків людини є добра воля; добра воля відрізняється тим, що вона не зумовлена чуттєво і полягає у повазі до законів; центральна категорія етики – обов’язок; добро і зло – категорії, похідні від обов’язку; добро – це те, що відповідає морально належному, моральне добро постає як категоричний імператив, категоричний імператив має апріорний (лат. те що передує, до досвідне) характер; чистий розум виявляє себе практично в автономії засад моральності, завдяки цьому він визначає волю до дії; ознакою моральності вчинку є його безкорисливість; справжня свобода людини можлива тільки в мисленні.
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831 рр.) спробував переосмислити головну ідею кантовської етики - абсолютність моральної автономії. Принциповим для Гегеля було розрізнення понять «мораль» і «моральність», що зафіксувало ситуацію, яка створилася в європейській думці, протистояння двох підходів: мораль є сфера духу, представлена винятково особистісними змістами; моральність є сфера соціально детермінованої поведінки. Підкресливши своєрідність особистісного і соціального буття моралі, Гегель спробував синтезувати обидві етичні традиції. Гегель ставить проблему обов’язкової реалізації внутрішньої моральної переконаності в діях. Він також радить ставити перед собою великі цілі при визначенні своїх намірів. Заслуговує на увагу розуміння Гегелем морального обов’язку суб’єкта, який полягає в тім, щоб «мати розуміння добра, зробити його своїм наміром і здійснювати в діяльності». Тут, по суті, описується механізм реалізації моралі, ставиться проблема інтеріоризації (внутрішнє засвоєння суб’єктом) моральної необхідності.
Провідні ідеї морального вчення: мораль стосується внутрішнього світу людини; моральна воля виявляє себе не в намірах, а у вчинках; людина має право робити свої потреби метою власної діяльності; головна категорія моралі – добро; джерело зла свобода волі; причина зла – незнання і безпідставна переконаність у власній правоті; любов – форма морального зв’язку двох індивідів; держава наражається на небезпеку, коли жінки очолюють уряд, бо вони діють не у відповідності з вимогами всезагального блага, а керуються випадковими схильностями і думками.
Українське Просвітництво повязане з Київо-Могилянською академією. Вона стала найвпливовішим закладом східнослов’янського православного світу. За роки її існування в ній навчалося близько 25 тисяч українців.
В академії навчалися майбутні видатні вчені, письменники, педагоги, релігійні та культурні діячі, політики, філософи: Л. Баранович, І. Гізель, Ф. Прокопович, М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, С. Яворський, Г. Полетика, російський вчений М. Ломоносов (засновник Московського університету і перший російський член Академії наук в Петербурзі). В академії здобували освіту шість українських гетманів: І. Виговський, І. Самойлович, Б. Хмельницький, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок.
Велику роль у справі розвитку, відродження академії відіграв гетьман України І. Мазепа. Він був меценатом, добродійником і опікуном академії. Завдяки заходам Мазепи вона грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статут академії, хоча давно вже була фактично вищим навчальним закладом. Мазепа дбав також про матеріальне забезпечення академії. Він збагатив її бібліотекою й рідкими рукописами, збудував для неї новий будинок, сам часто відвідував її, бував на диспутах та виставах.
Приймали до академії молодь всіх верств, щороку навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса. Курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів. Тут вивчали граматику, поетику, риторику, філософію й богослов’я; вивчали мови - слов’янську, українську літературну, грецьку, латину, польську; оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом; вивчали класичну грецьку і римську, частково – середньовічну літературу, історію, географію. З часом в академії було введено курс російської, французької, німецької і староєврейської мов, чисту і мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру).
Академічна бібліотека у ХVІІІ ст. налічувала 12 тисяч томів і безліч рукописної літератури та документів (до нашого часу зберіглися лише окремі примірники), що робило її визначним науковим осередком. Академія була справжнім європейським центром науки. Тут формувалася філософська думка слов’янського світу в цілому. В академії працювали кращі наукові та педагогічні сили того часу. Професор філософії Інокентій Гезель – ректор академії (1646-1650) – читав курси філософії та психології, в свій час навчався в Кембриджському університеті (Англія); Лазар Баранович – відомий політичний, освітній, церковний діяч і письменник – ректор академії (1650-1657); професор риторики Іоаникій Галятовський – ректор академії (1657-1665), талановитий проповідник, автор першого не тільки вітчизняного, а й серед всього слов’янського світу друкованого посібника з риторики (гомілетики) видання 1659, 1663 і 1665 рр.; професор Стефан (до постригу Семен) Яворський; професори Йоасаф Кроковський (православний митрополит Лівобережної України в 1708-1718 рр.) і Феофан Прокопович вчений-енциклопедист, філософ, літератор, публіцист, історик, математик, астроном.
Феофан Прокопович (1682-1736 рр.) народився у Києві в купецькій сім’ї, дістав освіту в Києво-Могилянській академії, потім навчався в польських школах і в Римській єзуїтській колегії. Сильно цікавився протестантськими течіями. Повернувшись 1704 р. до Києва, викладав поетику, риторику, філософію в Київській академії.
Ф. Прокопович зробив певний внесок в розвиток української філософії. Він засуджував схоластику, неоднаразово висловлював думку про безліч світів. Визнаючи Бога як основу всього існуючого, він разом з тим вважав, що предмети матеріального світу не можна ані створити, ані знищити, ані зменшити, ані збільшити: вони розвиваються за своїми законами.
Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.) є найяскравішим представником української національної філософської думки. Його творчість багато в чому зумовлена попередніми надбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку української філософії (П. Юркевич, В. Винниченко, Д. Чижевський тощо). Сковорода народився у сім’ї малоземельного козака-підпомічника в с. Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав низку країн Європи.
У 1751 р. Г. Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом викладачем Переясловського і Харківського колегіумів. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, розбіжне з офіційними концепціями Православної церкви. Тому він змушений був 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.
Характерним для філософської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі задовільно розкрити сутність філософської та життєвої істини. У філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальністі – антеїзм (потенційна «сродність» людині всьго світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторне в своїй окремішності людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм (зосередження і наголос на категорії «серця») вперше набули завершеної форми.
У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежність «зла» - «добро», що символізує високі духовні інтереси людини. Тому його вчення було спрямоване на ідеї гуманізму, добра, справедливості.
Дотримуючись позицій гуманізму, Г. Сковорода отстоював єдність людини і природи. На думку філософа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Пізнати себе, за Сковородою, - пізнати божественне у собі. Теорія самопізнання пов’язувалася з ідеєю суспільно-корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на щастя відповідно до природних здібностій. На думку філософа, головною умовою поліпшення народного життя є поширення освіти, духовне звільнення людини. Філософські погляди та гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його поетичній творчості.
Етичні погляди ХІХ ст. Початок ХІХ ст. в розвитку філософії характеризується тим, що класична філософська картина світу Нового часу з її механістичним матеріалізмом ХVІІ- ХVІІІ ст., принципом «тотожності мислення і буття» німецького класичного ідеалізму вступила в стадію кризи. Класичній традиції Нового часу з позиції завдань сучасності в змісті філософствування стали протиставлятися альтернативні точки зору, а саме: просвітницькому об’єктивізму - суб’єктивізм, раціоналізму – ірраціоналізм, натуралістичному сцієнтизму – гуманізм тощо.
Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872 рр.) його творчість завершує період класичної німецької філософії. Був основним з опонентів Гегеля. Стояв на позиціях антропологічного (лат. вчення про людину) матеріалізму. Його основні праці: «До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства», «Основні положення філософії майбутнього», «Думки про смерть та безсмертя», «Евдемонізм» та ін.
Основні положення філософії Фейєрбаха: природа існувала раніше ніж дух і незводиться лише до механістичних законів; релігія має земне коріння (гносеологія, психологія) і є ілюзорним баченням світу; людина вклала в ідею Бога кращі сторони свого духу; людина повинна вклонятися лише людині («Людина людині Бог»). Людина є істотою природною, психофізичною, яка страждає та бажає. Головне завдання філософії – допомогати людині досягти щастя.
Людина прагне до щастя і це її головна мета, вона є природним устремлінням, моральне устремління є основою моралі. На думку Фейєрбаха, бажання людини догягти щастя можна пояснити аскетизм, співчуття і навіть самогубство. Критикуя вчення Канта, він відкидав обв’язок в якості основної цілі людини. Людина завжди знаходиться у зв’язках з іншими людьми; в основі спілкування людей лежить зв’язок двох людей («Я» і «Ти»); основою суспільного життя є міжособистісні стосунки; обов’язок людини – піклуватися про щастя людей, з якими він контактує, тобто щастя можливе тільки взаємне; найкраща форма стосунків між людьми – любов. Почуття любові – це самовідчуття людства, єдність людей, загальний принцип філософії.
Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1894) запропонували новий підхід до етичних проблем: соціально-історичний. Марксистська етика претендувала на подолання обмеженості як ідеалістичних, так і натуралістичних підходів до розуміння моралі і моральності.
В капіталістичному суспільстві понують товарно-грошові відносини, майнова залежність, експлуатація. Ці явища вплинули на всі сфери життя суспільства. В буржуазному суспільстві нарощується індивідуалізм і моральне відчуження людини. Основна цінність – багатство. Цінність людини у буржуазному суспільстві визначають послуги, які вона може надати. З часом індивідуалізм абсолютизується і стає антигуманим й перешкоджає розвитку особистості. Духовний світ іншої людини сприймається як ворожий. Вихід з цього положення для людини індустріальної епохи полягає у наступному: відчуження від діючих у суспільстві моральних норм та цінностей; раздвоєння моральної особистості на «дійсну» та «недійсну»; відчуження особистості від духовного світу інших людей.
До основних етичних ідей відносяться: мораль є продуктом панівного способу виробництва і залежить від нього як явище ідеологічної надбудови; сферою дії моральності є виробничі відносини; мораль є формою суспільної свідомості; мораль має класовий характер; розрізняється мораль пануючих і пригноблених класів; загальнолюдська мораль тотожна пролетарській моралі; причиною протиставлення належного і сущого є відчуження виробника від засобів виробництва на основі приватної власності на предмети праці, знаряддя праці і вироблений продукт; вищою формою моралі є комуністична.
Необхідно сказати, що на початку ХІХ ст. також розпочалося ставлення якісно нового історичного етапу в розвитку європейської філософської думки, який отримав у істориків філософії назву неокласичної філософії. В її межах склалася неокласична парадигма етики (іі фундатором був А. Шопенгауер).
Артур Шопенгауер (1788-1860 рр.) є автором песимістичної концепції моралі. Етичні проблеми розробляв у своїх роботах: «Світ як воля і уявлення», «Про волю в природі», «Дві основні проблеми етики» та ін. Концепція «світ як уявлення» вбирає в себе: речі, які існують в просторі і часі є простими явищами; простір і час – це суб’єктивні явища; світ існує в прсторі і часі як «мозковий привід», що здається.
За Шопенгауером, істинна реальність (І. Кант – «річ у собі»): існує як воля («світ як воля»); діє поза інтелектом людини; є устремлінням, сліпої всепроникливої сили. Концепція Шопенгауера «світ як воля» (відштовхуючись від ідей Канта) стверджує: в основі світотворіння лежить воля, воля є ірраціональною силою, «річ у собі», неосяжну для людського розуму (як кантівський ноумен). Шопенгауер розумів волю як свідоме бажання, безсвідомий інстинкт, «сліпу волю до життя», яка може бути осягнена сприйняттям людини. Воля – нерозумна і сліпа (вона сутність світу), тому наш світ є недосконалим. В світі триває «боротьба всіх проти всіх» і це є джерелом страждання на землі. Коли людина отримує насолоду, то в неї залишається почуття незадоволення. Задоволення – це недолговічна відсутність страджань, реальним є тільки страждання. Позбавлення від страждань можливе за допомогою подолання «волі до життя», перехід в тишу, небуття (аналог буддівської нірвани) – «квієтива волі». «Квієтиву волі» можна досягнути завдяки стражданням, філософського пізнання, естетичного споглядання.
Моральність, за Шопенгауером, є дія мотивом якої є бажання особистого блага і це є егоїстичним й аморальним. Критерій моральності – відсутність егоїстичних мотивів. Едина форма моральності – взаємна симпатія людей. Чужі страждання повинні сприйматися як свої. Співчуття розділяється на дві норми поведінки: «не шкодь» - пасивне співчуття, «допомогай» - активне співчуття.
Погляди Шопенгауера справили великий вплив на формування філософії життя видатного філософі Фрідріха Ніцше (Нітше).
Фрідріха Ніцше (1844-1900 рр.) свої етичні думки виклав в працях: «Людське й досить людське», «По той бік добра і зла», «До генеалогії моралі», «Так говорил Заратустра», «Антихристиянин» та ін. Ідеї Ніцше визначили проблематику більшості напрямків неокласичної філософії. Свою доктрину моралі він епатажно назвав імморалізмом (те саме, що аморалізм). Проголосив переоцінку всіх цінностей. Старі цінності втратили силу, а нові, орієнтовані на принцип волі до влади, у майбутньому визначатимуться цією волею.
Теорія Ніцше про «мораль рабів». Утверджує мораль через її заперечення. Ставить питання про цінність моральних цінностей, зробив їх предметом філософського сумніву. Згідно Ніцше завдання етики полягає в критиці моральної свідомості. Існує багато типів моралей, серед них є і «мораль рабів». Вона панує у Європі, сформувалася під впливом античної та християнської етики і має вираз в гуманістичних традиціях людства. Основною характеристикою рабської моралі є претензія на абсолютність, безумовність. Мораль ототожнюється з абсолютною, останньою істиною. Уявлення про абсолют є помилковим, вигадкою, що дозволяє людині примиритися зі своєю незначністю, виправдати її.
Недоліками моралі: відчуженість моралі має вираз в її самоцінності, винагородою доброчесності є сама доброчесність. Неправдивою є мораль у чистому вигляді. Засуджуючи чужі пороки мораль прикриває й виправдовує заздрість засуджуючого, бажання віддаватися тим порокам, його невміння й обмеженість. Засудження самого себе також є неправдою, а докори сумління – різновид самозадоволення. Рабська мораль є стадною, знеособлиною: відстоює інтереси стада, а не особистості; спрямовує милосердя, співчуття на підтримку хворих, знедолених; вимагає зречення своїх інтересів, відмови від свого «Я» заради служіння інтересам більшості; через норми моралі рівняє всіх індивідів.
Феномен Ressentiment (фр. вторинне переживання) був відкрит Ніцше в результаті психологічних досліджень. Це складний психофізичний комплекс Ніцше вважав мотивом моралі. Складовими цього мотиву є: первинні неприємні емоції (злість, образа, сором), що викликані приниженням гідності людини. Це приниження є постійним закономірним, виходить із положення людини по відношенню до інших людей; вторинне переживання первинних емоцій (спогади), їх переосмислення, результат – ненависть. Усвідомлення неможливості помсти, тобто спричинена образа, є наслідком більш вищого положення кривдника; почуття відчаю та безсилля; жага помсти не має можливості втілюватися в адекватні вчинки, трансформується. Ressentiment отримує ідеальне втілення: безсилля перетворюється в силу, почуття відділяються від конкретних осіб, соціального положення. Ніцше визначив Ressentiment як уявну помсту, помста безсилого, як витеснена ненависть. Ressentiment існує в двох формах: стадна мораль (екстравертна) і аскетичний ідеал (інтровертен).
Ніцше прагне за буденними уявленнями культурної свідомості, за «цінностями» цивілізації і культури – релігії, моралі, науки, осягнути справжню сутність буття – інстинктивне поривання життя до самоствердження. Він сприймає життя як безладне розголошення внутрішньо притаманної буттю енергії хаосу. Хаотичний потік енергії, позбавлений причини і мети, втілюється в шаленстві діонісійної оргії. Цей потік розливається «по той бік добра і зла». Для образного позначення почуття сили і могутності, блаженства захоплюючого жаху від свого розкріпачення і повного злиття з природою Ніцше обрав античного бога вина і молодецької гульби Діоніса. Проте свідомість, розсудливість прагнуть впорядкувати вітальну енергію буття, оформити і скерувати життєвий потік у визначене русло і підкорити його розумному началу, символом якого в античності був бог світла – Аполлон. Посилення аполлоністичної тенденції приводить до послаблення життєвих сил і є кризовим явищем культури, яке він позначає терміном «декаданс». Суспільне буття є ареною боротьби діонісійного і аполлонічного первнів в культурі, перший з яких репрезентує перемогу здорових інстинктів життя, а другий – декаданс, занепад Європи, граничне послаблення волі до влади. На думку Ніцше, перевага аполлоністичного начала обумовила домінування в європейській моралі протиприродних цінностей християнської етики, які знекровлюють джерела життя.
Філософія життя стверджувала ідею надлюдини, вождя, фюрера, супермена, що стоїть «по той бік добра й зла». Ніцше проголошує смерть Бога. Мета людства – виростити надлюдину. Мораль повинна звернутися до аристократизму. Аристократизм – синонім всього високого, шляхетного. Частіше зустрічається в осередку серед аристократів, але не є їх привілегією. Аристократичні чесноти надлюдини: готовність до великої відповідальності; відірваність від натовпу та його чеснот; захист того, чого нерозуміють; вшановувати правдивість.
Джон Стюарт Мілль (1806-1873 рр.) розвинув й методологічно обгрунтував етичну теорію утилітаризму. Утилітаризм (лат. користь) – переконання, що в основі моралі лежить прагнення до загального блага. Надалі цей термін міцно укоренився у філософсько-етичній творчості. Всі форми утилітаризму базуються на одному фундаменті: критерієм моральності виступає корисність, а суперечка між прихильниками її різних інтерпретацій здійснюється переважно по лінії протиставлення значимості самої дії і деякого загального морального правила для однорідних дій. Загальна для всіх утилітаристів віра в те, що особиста корисність діяльності приведе до «загальної користі», а з індивідуального щастя виникне «загальне щастя» в атмосфері «загальної доброзичливості», суперечить реальному моральному буттю. Принцип корисності, якщо його розуміти навіть досить широко, руйнує моральну автономію, перешкоджає осмисленню безкорисливості морального поводження і, тим самим окреслює шлях до можливого виправдання аморальності. Мілль говорить про два види моральних санкцій, які спонукають людей зробити вчинки: внутрішні – совість (безкорисливе почуття, обумовлене моральним обов’язком) та зовнішні – любов до Бога, боятися кари Божої чи немилісті людей.
Альберт Швейцер (1875-1965 рр.) виклав своє етичне вчення в працях «Культура і етика», «Філософія релігії І. Канта» та ін. Швейцер виділяв в житті людини два періоди: егоїстичний період самоутвердження – присвячен задоволенню власних устремлінь; моральний, християнський – період самозречення, служіння людям. Схема прийняття морального рішення, за Швейцером, виглядає наступним чином: загальна ціннісна орієнтація, визначення мотивів; конкретний намір, оцінка інших сил, вибір засобів; прийняття рішення.
Найбільш яскравою рисою людини є подвижництво, служіння людям. Рисами подвижництва є: допомога у будь-яких умовах та обставинах; стан подвижника повинен бути таким же нужденним, як у тих кому він допомогає; діяльна допомога; гуманні дії, чистота мотивів допомоги.
Швейцер говорив про глибоку кризу культури, причину якої вбачав у кризі світогляду, що має вираз: у песимістичному мисленні; втрата зв’язку з етичними ідеалами; прагнення до зовнішніх успіхів та благополуччя; у поверхньому обгрунтуванні етичного ідеалу.
Основні етичні постулати Швейцера: «благоговіння перед життям»; добром є все те, що сприяє збереженню й розвитку життя; зло – перешкоджає життю та його розвитку; «благоговіння» - устремління зберегти будь-яке життя, робити максимальне добро; зло є злом, навіть коли воно життєво необхідно (харчування тваринами), тому чистої совісті у людини бути не може. Повністю відійти від зла неможливо, але людина може його зменшити.
Російська етична думка ХІХ ст.
Федір Михайлович Достоєвський (1821-1881 рр.) стверджував абсолютну цінність кожної людини. Важлива проблема це подвійність душі людини, з’єднання світлого «божого» початку й егоїзму, жорстокості, потягу до саморуйнуванню. Душа людини розглядається як діалектика добра і зла. Людина завжди повинна обирати між добром і злом. Люди підкоряються законам природи й суспільства, ця залежність є важкою, вони намагаються довести право вільного вибору. Свобода людини носить ірраціональний, деструктивний характер. Людина може керуватися свідомістю (совістю, розумам) й несвідомим (пристрасті, бажання). Люди частіше бажають діяти «за своєю глупою волею». Така воля поєднавшись з байдужим розумом, може привести до злочину і саморуйнуванню особистості. Єдиною правильною позицією є християнство. Людина не може жити без Бога в серці. Мораль, яка заснована на відчутті Бога – це відчуття проявляється в любові.
Достоєвський відкидав автономію особистості.
Лев Миколайович Толстой (1828-1910 рр.) вважав, що церков викривила вчення Христа; Ісус не є богом, а є реформатором суспільства; основою вчення Хрисиа є заповіль «непротивлення злу». Толстой розглядав питання про сенс життя, який вбирає в себе поняття Бога, свободи й добра. Сенсом життя не може бути а ні досягнення егоїстичних цілей, а ні служіння всьому людству. Життя людини отримує сенс тільки у з’єднанні з Богом. Свобода людини є устремлінням до Бога, як до істини. Вчення Христа є етикою любові. Любов до Бога є моральним імперативом.
Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900 рр.) релігійний філософ, поет, публіціст і критик. В основі поглядів було прагнення створити цілісну світоглядну систему, яка б з’єднала запити релігійного і соціального життя людини. Створював концепцію практичного ідеалізму, в межах якої обгрунтував принцип «позитивної всеєдності». На цьому принципі засновано ціле знання – це синтез віри, інтуїції та творчості. Результатом реалізації цього знання є теософія. Головна складова теософії – етика. Предмет теософії – синтез абсолютного начала з людиною (суб’єктивна етика) й із людством (об’єктивна етика). Головне питання етики – про сенс буття. Існують три підвалини моралі: сором, жаль, благоговіння.
Українська етична думка ХІХ ст.
Тарас Григорович Шевченко (1814-1861 рр.) був наділений багатьма цінними рисами: палким вільнодумством, великою працездатністю, жадобою до навчання, широким діапазоном зацікавлень, тонким знанням людської психології. Якщо помножити це багатство вдачі на талант поетичного слова і образотворчого мистецтва, стане зрозумілою феноменальна природа його як людини і митця.
Тарас Шевченко почав писати вірші в 30-х роках ХІХ ст. у Петербурзі. Його поезія відразу справила на громадськість величезне враження. Поетичні якості поезій Шевченка без сумніву зумовлені його глибинними зв’язками з народною поезією.
У 1840 р. він видав збірку своїх поезій під назвою «Кобзар», значення якої виходило далеко за літературні межі. Попри свої високі естетичні вартості, Шевченкові поезії вирізнялися мовою. Вона була не просто відтворенням народної мови; поет її творив на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов’янської, а також мовного матеріалу раніших українських літературних творів. Природність і простота творів віказували геніальність поета. Шевченко заклав міцні підвалини модерної української літератури, а в ширшому значенні – і української національної ідентичності.
Ще більше значення мав політичний аспект його творчості. Пристрасна поезія Шевченка виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна у минулому користувалася правами самостійної держави, то це повинно служити достатніми підставами для здобуття політичної незалежності у майбутньому. Основну провину за поневолення України Шевченко покладав на Росію та російських царів. Ніколи раніше перед Шевченком українські інтелектуали не висловлювали так відверто протест проти імперської політики Росії. Його поезія різко відкидала конформістську модель «малоросійства», яка грунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі та лояльності до царизму.
Шевченкова творчість стала «водорозділом» у розвитку української ідеї. Увесь наступний український національний рух тією чи іншою мірою ідентифікував себе з Шевченком як своїм духовним батьком. Його мученицька доля послужила джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.
Певний внесок у розвиток філософської думки зробив фундатор Харківського університету В. Каразін (1773-1842 рр.). Він підкреслив, що в соціальному плані «повної рівності між людьми не може бути тому, що її немає в природі». Освіту він називав важливим чинником суспільного прогресу, а серед наук виділяв філософію, висновки якої, він вважав, є теоретичною основою інших галузей знань, навіть літератури та мистецтва, вказував на необхідність поєднання науки з практичною діяльністю.
В першій половині ХІХ ст. постає Київська релігійно-філософська школа (В. Карпов, О. Новицький, Й. Михневич, С. Гогоцький (1813-1889 рр.), П. Авсенєв, П. Юркевич та ін.). П. Юркевич (1826-1874 рр.) був автором гуманістичної концепції, котра набула назву «філософія серця». Розум, вважав він, виявляє загальне в діяльності людей, серце ж – основа неповторності й унікальності людської особистості. Тим-то в серці твориться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. «У серці людини, - зазначає мислитель, - лежить джерело тих явищ, які закарбовані особистостями, не випливають з жодного поняття чи закону». Звичайно, розум, «голова» керує, планує, диригує, але серце – породжує.
Філософію нової української ідеї розробляє Т. Зіньківський, вважаючи цю ідею запорукою «поступу й культури національних організмів». Проблемну тему «герой, особистість і народ, нація» досліджує І. Франко.
Кінець XIX - початок XX століть вважають періодом переходу від етики класичної до посткласичної. Ірраціоналістичний настрій розуму, притаманний ХІХ ст., одержує широке розповсюдження в ХХ ст. і особливо виявляется у таких течиях, як «філософія життя» (Дільтей, Бергсон та ін.), екзистенціалізм (Хайдеггер, Ясперс та ін.) та деяких різновидах неопозитивізму.
Якщо класична етика була переважно споглядально-раціоналістичною, орієнтованою на системотворення і виявлення родової сутності людини, то посткласична етика відрізняється ірраціоналістичною установкою, пошуком людської індивідуальності, тяжінням до живого, не засхематизованого життя.
Порівняльний аналіз ідей класичної і некласичної філософії виглядає так:
| Класична етика | Некласична етика |
| Буття цілісне, глибоко вкорінене, внутрішньо сконцентроване | Говорити про буття безвідносно до людини безглуздо; ми можемо судити тільки про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття |
| Розум – це найвища та найцінніша частина людської психіки | На перший план у людській психіці виходить несвідоме і надсвідоме, що перевершують розум за своєю силою і масштабністю |
| Розум здатен висвітлити глибини психіки, надати їм осмисленості | Розум не здатен панувати над несвідомим і надсвідомим |
| За допомогою розуму людина здатна організувати своє життя і взаємовідносини з буттям | Розум не сприяє гармонізації людського життя і навіть шкодить йому |
Для філософії ХХ ст. характерні також сцієнтизм і антисцієнтизм – протилежні світоглядні позиції, пов’язані з абсолютизацією позитивних (сцієнтизм) або негативних (антисцієнтизм) аспектів впливу природничих наук на розвиток культури. Сцієнтизм (лат. знання, наука) – це уявлення про наукове знання як про вищу культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі.