ЕСТЕТИКА ЯК НАУКА ТА ЇЇ КАТЕГОРІЇ
План.
1. Предмет естетики.
2. Категорії естетики.
3. Категорії естетичної свідомості.
Предмет естетики
Поняття «естетика» традиційно пов’язують з грецьким «эйсетикос» (що має відношення до чуттєвого сприйняття).Естетика – це наука про становлення й розвиток чуттєвої культури людини.
Естетика - це наука про естетичне в природі, суспільстві і в життєдіяльності людей, закономірності естетично-художнього освоєння дійсності і створення продуктів, здатних задовольняти специфічну потребу людини в функціональній цілісності, гармонізації її внутрішнього світу і в її взаємин із середовищем, в творчому житті і в духовній свободі.
Естетика має свій категоріальний апарат, вивчає функціонування естетичних цінностей в суспільстві, закони сприйняття цих цінностей. Вона сформувалася в надрах філософії і відокремилася від неї як самостійна галузь лише в середині XVIII сторіччя.
Історію становлення предмета естетики можна назвати процесом пошуку адекватного співвідношення між чуттєвим пізнанням і художньою діяльністю. Своєрідну функцію «пластичного мосту» при цьому виконували такі поняття, як прекрасне, досконале, гармонія, цінність, філософія мистецтва. Упродовж багатьох століть естетика виступала і як «наука про прекрасне», і як «наука про досконале», і як «наука про закони розвитку мистецтва». Теоретики намагалися визначити предмет естетики й через поняття гармонія, вбачаючи в цій галузі знань науку про реалізацію принципів гармонійного розвитку людини і суспільства, людини і природи. Цікавим було й визначення естетики як науки про вільний, самодіяльний вияв людських сил і здібностей у будь-якій досконалій професійній діяльності.
Предметом естетики є чуттєве пізнання навколишньої дійсності в її різноманітних проявах: природі, суспільстві, людині і в її діяльності у всіх життєвих сферах.
Головна здатність людської чуттєвості – бачити в індивідуальному, унікальне, єдине у своєму роді загальне. Але створювати таке індивідуальне, унікальне і єдине – прерогатива художника. Специфіка мистецтва полягає в тому, що воно розвиває загальну універсальну людську здатність, а не в тому, що воно тільки володіє нею. Саме тому мистецтво завжди входило в предмет естетики. Тому можна сказати, що предмет естетики – це закономірності чуттєвого пізнання і художньої творчості.
Становлення перших естетичних уявлень слід співвіднести з тим значенням, якого давньогрецька філософія надавала людським почуттям загалом. Перші спроби використати почуття як основу для осмислення певних естетичних явищ пов’язані з піфагорійцями – філософською школою, заснованою Піфагором у VІ ст. до н.е. Піфагор ототожнював поняття гармонія, досконалість, краса, а основою гармонії вважав число. Серед видів мистецтва найвищим носієм гармонії проголошувалася музика. Піфагор визнавав музику як носія гармонійного начала. Музика в його розумінні є носієм душевної рівноваги.
Засновник елейської філософської школи Ксенофан (VІ ст. до н.е.) був мандрівним поетом, його філософські ідеї мали естетичний характер. Ксенофан намагався визначити роль почуттів у житті людини, які формують лише «приблизну» думку. Ксенофан розглядав двньогрецькі міфи як своєрідну форму критики богів, адже боги наділялись усіма тими недоліками, які засуджувалися людьми: марнославством, облудністю, пияцтвом тощо. Поезія Ксенофана позбавлена містики, висміює лицемірство, забобонність.
Парменід з повагою ставиться до можливостей чуттєвого сприймання. Його вірші, які містять теоретичні розміркування, за словами Плетарха, «запозичені у поезії», адже мають поетичний розмір і піднесенність. Ще один аспект естетичних ідей Парменіда пов’язаний із виокремленням ним проблеми прекрасного, специфіку якого він пов’язував із почуттєвими враженнями людини від сприймання кольору чи звуку.
Почуття були об’єктом теоретичного інтересу й Емпедокла (бл. 490-бл. 430 рр. до н.е.). На його думку, нижчим рівнем почуття є відчуття, які підвладні принципові «подібне пізнається подібним». А сама єдність «відчуття – почуття» вже формує більш широкі сили – Любов і Ворожнечу. Ці сили Емпедокл розглядає як нематеріальні, але просторово визначені. Поперемінність переваги тієї чи іншої з них зумовлює циклічний перебіг світового процесу. Отже, Емпедокл не лише продовжив попередню традицію вивчення природи і значення почуттів, а й закріпив поняття катарсису, наголошуючи на морально-етичній природі процесу очищення.
У ІІІ ст. до н.е. теорія почуттів набула завершеного для того часу викладу у працях видатного давньогрецького вченого, філософа Теофраста, яскравого представника перипатетичної школи. Почуттєва спрямованість поглядів філософа властива його дослідницьким працям «Про відчуття», «Етичні характери» та «Про благочестя».
В арсеналі аргументацій щодо ролі почуттів в історичному процесі формування предмета естетичної науки привертає увагу і принцип «золотого перетину» - геометричне, математичне співвідношення пропорцій, при якому ціле так само співвідноситься зі своєю більшою частиною, як більша частина з меншою. У геометризованій формі цей принцип мав вигляд співвідношення: 5:8=8:13=13:21=21:34… Давньогрецькі вчені вважали, що будь-яке тіло, предмет, геометрична фігура, співвідношення частин яких відповідає такій пропорції, - гармонійні і справляють приємне зорове враження. Грецький Парфенон, мармурові колони якого розділяють увесь храм за принципом «золотого перетину», є, мабуть, найпереконливішим зразком практичного застосування цього принципу.
Теоретико-практичний інтерес до «золотого перетину» не обмежувався лише періодом розквіту давньогрецької естетики. За добу Відродження правило «золотого перетину» розглядалося як обов’язковий закон архітектури, живопису і скульптури. Тогочасні теоретики й митці намагалися віднайти абсолютну, ідеальну геометричну основу краси. Типовим щодо цього є трактат «Про божественну пропорцію» відомого італійського математика Луки Пачолі (бл. 1445-1509 рр.). Учений був переконаний, що правилом «золотого перетину» визначається естетична цінність «успіх земних предметів».
Віддаючи належне принципові «золотого перетину», слід, проте, визнати хибність його абсолютизації. Сліпе слідування геометризованій красі механізує це складне поняття, пропорція заради пропорції знижує змістовну сторону краси, формалізує її.
Водночас звернення до правила «золотого перетину» потрібне для того, щоб наголосити на значенні здорової здатності людини у формуванні естетичного почуття.
Пізніше терміни «естаноме», «естаномай», «ейсетикос» втратили безпосередній зв’язок із поняттям «почуття», предмет естетики почали осмислювати через значно ширші за обсягом і наповненням поняття: досконале, пропорційне, гармонійне, прекрасне, естетичне.
Вперше термін «естетика» ввів у науковий ужиток німецький філософ епохи Просвітництва Олександр Готліб Баумгартен (1714-1762 рр.) і видав трактат однойменної назви (1750 р.). Услід за Лейбніцем він виділив три сфери духовного світу людини: розум, волю, почуття. Перші дві сфери відвіку вивчалися логікою і етикою. Баумгартен зрівняв в правах вчення про почуття і назвав його естетикою. Він поділив естетику на два рівні – теоретичну і практичну. Перша мала займатися проблемою краси, специфікою чуттєвого сприймання дійсності, а друга безпосередньо пов’язувалася з проблемами розвитку мистецтва. В концепції Баумгартена, таким чином, відбувся поділ предмета науки на дві частини: одна тяжіє до філософського знання, а друга – до мистецтвознавства. Ця тенденція закріпилася настільки, що існує й понині, змушуючи і сьогодні ставити питання про двопредметність естетичної науки.
Як і будь-яка інша наука, естетика, розвиваючись услід за розвитком суспільства і приростом знання, постійно уточнює свій предмет, міняє акценти, відгукуючись на ті або інші запити суспільної практики.
Естетика тісно взаємодіє з гуманітарними науками: етикою, педагогікою, соціологією, логікою і, особливо, з філософією.
Естетика органічно пов’язана з мистецтвознавством, психологією.
Категорії естетики
Категорії естетики (греч. кategoria – вислів, ознака) – це фундаментальні, гранично загальні поняття, в яких отримала відображення історія освоєння людством світу за законами краси. Категорії історично змінюються і розвиваються, відображаючи певні етапи у розвитку людського пізнання.
Категорії естетики структуруються щодо певних напрямів естетичної теорії, які стосуються різних сфер та аспектів естетичної й художньої практики: 1) метакатегорії – естетичне, гармонія, міра, прекрасне, потворне, піднесене, низьке, героїчне, трагічне, комічне, іронія; 2) категорії естетичної діяльності – естетична діяльність, мистецтво, фольклор, декоративно-ужиткове мистецтво, дизайн, художнє конструювання, естетика побуту, мода, садово-паркове мистецтво та інші арт практики; 3) категорії естетичної свідомості – естетичне почуття, естетична оцінка, естетичне судження, естетичний смак, естетичний ідеал, естетичні погляди й теорії; 4) категорії гносеології мистецтва – художній образ, мімезис (художнє відображення), поетика (художнє мислення), художня форма і художній зміст, художня ідея, художня правда, художня умовність, ідеалізація, типізація, індивідуалізація; 5) категорії психології мистецтва – художня творчість, художнє сприйняття, катарсис, емпатія, художня здібність, талант, геній, натхнення, фантазія, свідоме, підсвідоме, творча уява, індивідуальна манера і стиль; 6) категорії соціології мистецтва – художник, публіка, художня критика, меценатство, функції мистецтва, свобода і детермінізм художньої діяльності, соціальне замовлення, народність, національне та загальнолюдське у мистецтві, елітарне та масове мистецтво, художні інститути й політика в галузі культури; 7) категорії онтології та морфології мистецтва – художній твір, артефакт, види мистецтва: архітектура, скульптура, живопис, література, музика, театр, кіно тощо; 8) категорії семіотичного та структурного аналізу мистецтва – текст, контекст, знак, композиція, сюжет, фабула, міф, художній час і простір, хронотоп, ритм, інтонація, метафора, символ, архетип; 9) категорії герменевтичного аналізу мистецтва – розуміння, тлумачення, комунікація, інтерпретація, художня мова, буття, гра, діалогічність, переживання, культурний контекст, герменевтичне коло; 10) категорії історичної типології мистецтва – художній процес, традиція, спадкоємність, новаторство, художній канон, художня епоха, напрям, течія, школа метод, стиль; 11) категорії теорії естетичного виховання – естетичні здібності та потреби, методи й засоби естетичного виховання, всебічний розвиток особистості, художнє спілкування.
Естетичне - це найширша і фундаментальна категорія естетики, що відображає те загальне, що властиве естетичним явищам. Естетичне - це специфічно духовне, чуттєве відношення людини до світу. Характеристикою такого відношення є здатність людини самореалізуватися цілісно і всебічно.
У естетичному відношенні людина, вільна від егоїстичного інтересу, вона піднімається до безкорисливого, дійсно людського відношення до предмету. Тому естетичне відношення одночасно є і духовне, оскільки воно розвиває духовний світ людини.
Арістотель виділяє специфіку естетичного, виявляючи її в мистецтві. Мистецтво як специфічно естетичний вид діяльності, засновано на наслідуванні дійсності.
Вперше естетичне як категорію висунув Баумгартен, визначивши її як здатність чуттєвого пізнання, яка досягає досконалості в мистецтві.
У категорії естетичне, як вона тлумачиться в сучасній естетиці, закладено фундаментальні ідеї: 1) про діалектичну єдність універсального розвитку людської діяльності і творчості за законами краси; 2) про взаємозв’язок розвитку виробничих сил людства з розвитком багатства людської природи як самоцілі; 3) про взаємозалежність розвитку індивіда, а отже, і його духовного світу та універсального, практичного ставлення до дійсності; 4) про особливості творчої праці в умовах «царства необхідності» і «царства свободи».
Гармонія(гр. злагодженість, лад). Корені уявлень про гармонію сягають у давньогрецьку міфологію. З відомого античного міфу про Гармонію, дочку бога війни Ареса та богині кохання і краси Афродіти, ми довідуємося, що Зевс видав її заміж за Кадма, легендарного засновника грецького міста Фіви. Те, що Гармонія є дочкою богині краси і бога війни, очевидно, не випадковість. У міфі відбилось уявлення про гармонію як породження двох основ – краси й боротьби, любові та війни.
В іншому міфі йдеться про походження світу, де гармонія є протилежністю хаосу, що виступає однією з першооснов виникнення всього існуючого. Ця першооснова характеризується як щось без якості, визначеності, уявляється якоюсь порожнечею, безформністю, розпорошеністю. Гармонія, навпаки, означає певну якісну визначеність, єдність і оформленість цілого як сукупності складових частин. Принципом, на основі якого можлива ця єдність, є міра. Отже, навіть найдавнішій міфології властиві були уявлення про гармонію, хаос і міру, які потім стали самостійними поняттями античної філософії та естетики.
Гомер використовував термін «гармонія» також у побутово-практичному значенні. Це, по-перше, мир, згода, злагода. По-друге, гармонію розуміли також як скріпу, цвях. Одіссей, будуючи корабель, скріплює його цвяхами і гармоніями. Те саме відбувається і з поняттям міра, що тісно пов’язане у давніх греків з поняттям гармонії. У Гомера це слово найчастіше означає одиницю виміру. У Гесіода поняття міри використовується в значенні норми, що визначає порядок соціального життя. Піфагорійці вважали, що душа «є якоюсь гармонією, а гармонія – це зміщення й поєднання протилежностей». Гармонія має числове вираження, вона органічно пов’язана із сутністю числа. Всесвіт має бути гармонійним за формою і виглядати як симетричні геометричні фігури: Земля – форма кубу, вогонь – піраміда, повітря – октаедр, вода – ікосаедр, сфера Всесвіту – форма додекаедру. Саме з цим пов’язане відоме піфагорійське вчення про гармонію сфер.
У поняття гармонії Сократ увів момент відносності, доцільності та функціональності. Поняття міри виражалось у давніх греків за допомогою різних термінів: міра, мірність, домірність, розмірений, симетрія, середина, центр. Саме тому гармонія не можлива без міри. Платон вважає, що завдяки мірі відбувається коловорот космосу. Платонівська концепція більш багатша за піфагорійську, вона засвідчує намагання пов’зати гармонію з духовним світом людини і розробити її за допомогою понять, що є модифікаціями міри: помірність, розміреність, симетрія.
Арістотель вживав термін «гармонія» не часто, віддаючи перевагу іншим, близьким до нього за змістом. Він зближує терміни гармонія і порядок, і тоді в гармонії вбачаємо діалектичний перехід безпорядку в порядок і навпаки. Головним для його естетики є поняття середина, яке він розуміє доволі широко і, застосовує до кожної сфери людської діяльності.
Середньовічна естетика виробляла своє розуміння гармонії. Григорій Ниський вважав, що гармонійна влаштованість світу є доказом слави Божої. Тома Аквінський в гармонії вбачав духовний принцип і гармонія є якісним принципом, вона не зводиться тільки до кількісних відношень, а охоплює й відповідність речі своєму образу, визначає стосунок форми до матерії.
Категорії гармонії і міри широко вживалися й у Новий час, проте вони вже не були головними естетичними поняттями, за допомогою яких усвідомлювалися нові естетичні проблеми. Гегель гармонію розглядає в системі споріднених естетичних понять – правильності, симетрії, закономірності. Гегель у понятті гармонії передбачає і наявність дисгармонії. Гегель розглядав свої категорії діалектично, в процесі їх ставлення та взаємопереходу. А це означає, що ні якість, ні кількість не є в нього сталими категоріями. Якість проходить через різні свої етапи, доки вичерпає себе, прийде до свого заперечення, поступаючись новій якості. Цей перехід відбувається внаслідок насамперед кількісних змін. А відповідність певної кількості, що забезпечує певну визначеність якості, мірою.
Прекрасне- категорія естетики, що характеризує явища, які володіють вищою естетичною цінністю. Воно сприймається як явище, що викликає позитивні почуття від спокійного милування до бурхливого захоплення.
У прекрасному виявляється креативна суть людини, її творчий потенціал і духовність. Прекрасне завжди історично-конкретно. У історії культури були вироблені різні характеристики прекрасного. Прекрасне визначалося як гармонія, симетрія, ритм, пропорційність, доцільність, внутрішньо властива предметам світу, а також міра в звукових і кольорово-світлових відносинах, що характеризує зовнішній вигляд явищ і т.п. Різні історичні епохи дають різні уявлення про ідеали краси (наприклад, ідеал, жіночої краси різниться в античності, середньовіччі, Новому часі і ХХІ ст.). Прекрасне завжди національно забарвлене, зокрема, уявлення про прекрасне у різних народів різні.
Для естетичної свідомості Античності прекрасне мислилося як невід’ємна властивість світу, космосу. Для піфагорійців прекрасне - це гармонія, внутрішньо властива речам, джерелом якої були числові відносини. Геракліт говорить про відносність прекрасного: «… Найпрекрасніша мавпа потворна в порівнянні з родом людей». Суть прекрасного Платон трактує як божественну ідею, від якої залежить існування всіх прекрасних явищ. Арістотель розглядає прекрасне як об'єктивну властивість самої дійсності, як прояв її закономірностей.
В епоху Середньовіччя панувала концепція Божественного походження прекрасного: Бог, одухотворяє матерію, додає їй естетичні властивості. Чуттєва краса (матеріальна, тілесна) вважалася гріховною, а насолода нею - недозволеним. Згідно середньовічному мислителеві Августину, Бог є абсолютна краса. У чуттєвому світі вона виявляється як єдність, пропорційність, відповідність частин разом з деякою приємністю кольору (вперше ставиться питання про колір). Фома Аквінський так само, як і Августин, вважає що джерело краси є Бог. Чуттєво сприйманими ознаками краси він вважає наступні: цілісність, або досконалість, бо наявність дефекту робить предмет потворним; належну пропорцію, або співзвуччя; ясність - те, що має блискучий колір.
Гуманісти Відродження визнавали красу самої природи і радість її сприйняття. Мистецтво вони розглядали як дзеркало, яке художник тримає перед природою. Так, Л. Альберті об’єктивні основи прекрасного бачить в співзвуччі, згоді частин, гармонії. Остання мислиться їм як первинний, абсолютний початок природи. Аналогічних поглядів дотримуються Леонардо да Вінчі, Мікеланджело і ін. Краса розглядається ними як об’єктивна властивість реального світу.
Естетика класицизму зводила прекрасне до витонченого: прекрасна не вся природа, а лише розумно доглянута природа. Вищим предметом мистецтва класицизм проголосив красу в суспільному житті, що ототожнюється їм з добром і державною доцільністю.
У німецькій класичній естетиці особливе значення має концепція І. Канта. Його цікавлять не об’єктивні ознаки прекрасного, а суб’єктивні умови його сприйняття і природа естетичних думок. Естетична думка характеризується наступними ознаками: не зацікавленість в реальному існуванні предмету, милування чистою формою; загальність і необхідність без логічного обґрунтування; доцільність без представлення деякої мети. Кант відторгає прекрасне від істини, добра, користі, унаслідок чого воно стає чимось чисто формальним.
Ф. Шиллер визнає в прекрасному наявність об’єктивної основи краси пропорційність і правильність як форми впорядкованості. Самі по собі вони не створюють краси, але є її необхідними умовами.
Найдетальніше категорія прекрасного аналізується Гегелем в ХІХст. Гегель визначає прекрасне як чуттєвий вираз ідеї. У природі ідея прекрасного розкривається в правильності, симетрії, гармонії, чистоті матеріалу, кольорі, звуці. Оскільки природа позбавлена духовного, ідеального початку, остільки природна краса є другорядною, нижчою, виглядом. Лише у мистецтві вона виступає адекватно ідеї прекрасного, як ідеал.
М.Г. Чернишевський розумів прекрасне як якусь цілісність, що приймає найрізноманітніші форми. Цією цілісністю є життя в її вищому прояві – житті людини. У категорії життя Чернишевський синтезує поняття міри, закономірності, гармонії, доцільності. Уявленні про красу, смаки і ідеали людей формується залежно від способу їх життя.
На рубежі XX-XXI сторіч в західноєвропейській естетиці розповсюджуються переконання, згідно яким людина в процесі естетичного сприйняття одухотворяє естетично нейтральний світ. Тільки індивід вносить красу до природи.
Отже, прекрасне існує в природі і суспільному житті, в матеріальній і духовній діяльності людини. Це одна з найбільш загальних і широких категорій естетики. У природі воно пов’язане із закономірністю природних явищ. Прекрасне в праці виражається в її вільному характері, в постійному вдосконаленні. Прекрасне в суспільному житті - це справедливі соціальні відносини. Прекрасне в мистецтві - це життєва правда, ідейність, гуманізм, виражені у високохудожньому стилі.
Потворне– категорія естетики, що виражає негативну естетичну цінність, яка позначає щось відштовхуюче, таке, що викликає незадоволення унаслідок дисгармонійної, невідповідності, невпорядкованості, і відображає неможливість або відсутність досконалості. З етимології самого слова потворне – означає позбавлене образу, міри, порядку – іншими словами – хаос.
Потворне – антипод прекрасному. І саме тому потворне і прекрасне найтіснішим чином пов'язані один з одним. Ще стародавні єгиптяни відзначали, що в процесі старіння все здорове і красиве стає потворним. Теоретично питання про потворне в мистецтві вперше поставив Арістотель. Він вважав, що в предмет мистецтва входить і прекрасне, і потворне. Так Арістотель підкреслив різницю між прекрасним обличчям і чудово намальованим обличчям. Він тонко при цьому помітив одну з характерних особливостей творчої природи художньої діяльності, завдяки якій дійсно потворний предмет набуває властивостей прекрасного (зображений чудово, володіє прекрасними художніми достоїнствами). Тому навіть явища огидні в житті, будучи представлені в художньому творі, приносять естетичне задоволення.
У середньовічній християнській культурі потворне трактувалося як наслідок і форма прояву гріховності. Прекрасний ангел Люцифер, виступивши проти Бога, перетворився на потворного Сатану. Людина (Адам і Єва), порушивши заборону Бога, - є творцем всього потворного в світі. Таким чином, в середньовічному мисленні потворне розумілося як наочне свідоцтво гріховності світу.
Гуманісти Відродження бачили в потворному свідоцтво нескінченного різноманіття природи. Мистецтво і естетика Відродження, прагнучі виразити ідею гармонійного розвитку людини, часто зверталися до сфери потворне як до засобу контрастного виразу краси.
Естетика Просвітництва заперечувала за потворним право бути втіленим в мистецтві. Категорія потворне широко використовується в естетиці просвітителів. Е. Берк підкреслював зв’язок потворного з піднесеним. Г. Лессінг, полемізуючи з естетикою класицизму, говорив, що предметом мистецтва повинна бути не тільки ідеальна краса, але все загальноцікаве.
Романтизм XIX ст. реабілітував потворне. Естетичні течії XX - XXI ст. потворне абсолютизують як єдиний можливий естетичний еквівалент «абсурдності» буття. Відбувається емансипація потворного, його естетизація.
Потворне пов’язане з іншими естетичними категоріями: прекрасним, піднесеним, комічним, трагічним і здійснює свої естетичні функції тільки у зв’язку з цими категоріями. У формі потворного потворне міститься в комічному (карикатура), у формі жахливого - в піднесеному і трагічному. Як і трагічне, потворне є втіленням зла, але на відміну від трагічного загибель цього зла сприймається як заслужена і не викликає співпереживання.
Розглядаючи естетичні властивості дійсності дослідники виділяють категорію низьке. Низьке– естетична категорія, що характеризує естетичну цінність предметів і явищ, які володіють великою негативною суспільною значущістю і що таїть в собі загрозу для суспільства і особистості. Низьке - це крайній ступінь потворного, надзвичайно негативна цінність.
Низькому більшою мірою, чим іншим естетичним категоріям властива етична оцінка: воно безпосередньо зв’язується з силами зла. Як низьке зазвичай сприймаються і характеризуються риси вдачі і вчинки людей: підлість, обман, розпуста. З низьким безпосередньо пов’язана сфера несвободи людини, її залежності від стихійних природних і суспільних сил, соціальна і психологічна залежність. До проявів низького в суспільному житті можна віднести такі соціальні явища як війна, експлуатація людини людиною, обмеження прав і свобод особистості, придушення особистісного початку. Проявом низького у сфері психіки людини відносять: залежність від алкоголю, наркотиків.
Піднесене- категорія естетики, що характеризує внутрішню значущість предметів і явищ, несумірних за своїм змістом з реальними формами їх виразу. У мистецтві типовими формами відображення піднесеного є грандіозність, масштабність, монументальність. Наприклад, статуя Зевса Олімпійського грецького скульптора Фідія або єгипетські піраміди, що звеличували божественний початок фараона.
Уявлення про піднесене в природі пов’язують з різними проявами пишності її явищ, які викликають відчуття захоплення (наприклад, безбережні простори неба і моря, велич гір, величні річки і водопади, грандіозні явища природи - буря, гроза, полярне сяйво та ін.)
У суспільному житті піднесене виявляється у видатних діяннях, які слугують справі суспільного прогресу. Ці звершення і подвиги оспівуються в мистецтві за допомогою таких жанрів, як ода, гімн, ораторія, героїчна трагедія та ін.
Піднесене виявляється в боротьбі людини з природою і в зіткненнях протилежних соціальних сил. Повне внутрішньої напруги піднесене несе в собі зерно неминучих противоборств, конфліктів. Не випадково категорія піднесене тісно пов’язана з естетичними категоріями драматичного і трагічного. Саме у драматичних і трагічних ситуаціях і конфліктах яскраво розкривається справжній масштаб піднесеного, велич людського духу.
Особливим виглядом піднесеного є феномен так званої «похмурої величі», який існує і в природі (пустеля «біла безмовність») і в суспільстві (Мефістофель, леді Макбет)
У античну епоху піднесене використовувалося у зв’язку з теоріями поетики і риторики. За часів Середньовіччя піднесене ототожнювалося з Богом. Образ піднесеного найяскравіше представлений в готичному соборі з його спрямованістю до неба, поривом до ідеального.
У Новий час європейська естетична думка звернулася до категорії піднесеного лише в XVIII ст. Кант вважав, що піднесене то притягає, то відштовхує, не доставляючи позитивного задоволення, а порушує здивування і пошану, яку можна назвати негативною насолодою. Шиллер протиставляв піднесене і прекрасне, знаходячи, що піднесене викликає неприємне відчуття, бо неприємні гроза, блискавки, хоч і піднесені. Французькі естетики XIX ст. вважали піднесеним вищий ступінь прекрасного.
Сучасні дослідники вважають, що зважаючи на свою колосальну потужність і величезний масштаб піднесені явища не можуть бути відразу повністю освоєні, тому по відношенню до ним людина не вільна. Прекрасне - сфера свободи людини, піднесене - сфера несвободи.
Героїчне. Докладніший соціологічний аналіз явища героїзму дав відомий італійський філософ Дж. Віко у праці «Основи нової науки про загальну природу націй». Він говорить, що героїзм притаманний тільки початковим етапам розвитку людської цивілізації. Він вважав, що кожний народ проходить три основні стадії: теократичну, аристократичну і демократичну. Першій стадії відповідає «вік богів», тобто коли люди пов’язують свою історію з міфологією, уявляючи, що вони живуть під управлінням богів. Третя, демократична стадія, є «віком людей». Між «віком богів» і «віком людей» знаходиться «вік героїв», що характеризується пануванням «аристократичних республік», в яких царюють герої. Героїзм древніх, вважав Віко, означав зовсім не те, що приписувала йому потім наука, і ґрунтувався на іншій основі, ніж високий ступінь моральності. Ті герої були вищою мірою брутальні й дикі, мали надзвичайно слабку здатність розуміння, необмежену фантазію, пристрасті, через що були малокультурними, жорсткими, незрілими і дикими у своїх вчинках.
Гегель розглядав героїзм як явище не тільки соціальної історії, а й духу, що притаманне різним історичним епохам, має свої історичні модифікації. Однак у ситуаціях, де героїзм є лише перемогою людини над собою, хоч він і спрямований на служіння загальним інтересам, Гегель не вважав справжнім.
Естетика романтизму орієнтувалася на самостійну індивідуальність. Героїчне є проявом над особистісного начала, яке визначається історією і пов’язує минуле з вічним.
У соціологічній літературі ХХ ст. склалися дві тенденції: одна була пов’язана з містифікацією героїчної особи, друга суто нігілістична, тобто така, яка відкидала можливість існування героїчної особистості в умовах сучасного суспільства.
Трагічне- естетична категорія, що характеризує нерозв’язний суспільно-історичний конфлікт в боротьбі людини з природою, в зіткненні протилежних соціальних сил, у в діяльності і внутрішньому світі особистості. Цей конфлікт розгортається на тлі вільної дії людини і що супроводжується людським стражданням і загибеллю важливих для її життя цінностей.
Трагічне припускає вільну дію людини, так що, хоча її крах і є закономірним і необхідним наслідком цієї дії, сама дія є вільний акт людської особистості. Суперечність, лежача в основі трагічного, полягає в тому, що саме вільна дія людини реалізує ту, що губить її невідворотну необхідність, яка наздоганяє людину саме там, де вона намагалася подолати її або піти від неї. Трагізм виникає за ситуації, коли особистість, що вільно діє, створює ситуацію катастрофічну по своїх наслідках для індивіда і цінностях, що захищаються ним.
Трагічне проявило себе в міфах, жанрі трагедії, а потім було теоретично обґрунтовано в працях Арістотеля, Лессінга, Шиллера, Гегеля, Чернишевського.
Об’єктивна основа трагічного внутрішньо суперечлива. Достовірно трагічна лише та людина (відповідно та соціальна сила, то суспільне явище), яка страждає або гине, але за своєю суттю заслуговує кращої долі. І навпаки, загибель того, що цілком її гідно, не містить в собі ніякого внутрішнього роздвоєння, невідповідності до області трагічного відношення не має.
У свою чергу суб’єктивне трагічне переживання так само суперечливо за своєю природою. Це відзначив вже Арістотель в «Поетиці», вказавши, що вироблюваний трагедією катарсис («очищення подібних пристрастей в душі глядача») здійснюється за допомогою поєднання протилежних чуттів співчуття і страху.
Через трагічне, як правило, затверджується ідеал прекрасного. Це, наприклад, сміливий, героїчний протест проти соціального зла, захист справедливості, принципів чести, свободи в таких обставинах, коли обставини, зло сильніше за необхідні вимоги. Звідси трагічна розв’язка - загибель героя, у якого почуття обов’язку перевищує інстинкт самозбереження і прагнення до особистого благополуччя.
Особливо яскраво трагічне розкривається в драматургії, що створила особливий жанр - трагедію.
Жахливе- естетична категорія, що охоплює явища дійсності, які несуть людині нещастя і загибель. Жахливе, асоціюючись із страшними подіями, які не залишають ніякої надії на звільнення від нещасть.
На відміну від трагічного, яке завжди має вихід в майбутне, жахливе безвихідно і безнадійно, означає загибель без жодного виходу в соціальне безсмертя. Трагічне нещастя величне, бо людина залишається тут володарем обставин, смертю затверджуючи свободу над ними. У жахливому людина - раб обставин. Таке світовідчування, повне безнадійності і відчаю, передає П. Брейгель в картині «Сліпі»: доля людства - ланцюжок сліпих, таких, що йдуть до прірви.
Комічне- одна з основних категорій естетики, що відображає соціально значущі суперечності дійсності під кутом зору емоційно-критичного відношення до них з позицій естетичного ідеалу.
Природу комічного легко зрозуміти, якщо звернутися до колективного самодіяльного народного сміху - карнавальних ігор. Це сміх від радісної безпечності, надміру сил і свободи духу - на противагу гнітючим турботам і потребі попередніх і майбутніх буднів, повсякденній серйозності, - і разом з тим сміх відроджує.
За змістом сміх універсальний і амбівалентний (поєднання хули і хвали, життя і смерті) - це сміх синкретичний (нерозчленований). У синкретичному сміху закладено багато видів комічного, культури, що відокремилися в ході розвитку. Це перш за все іронія і гумор. У іронії смішне ховається під маскою серйозності, з переважанням негативного (глузливого) відношення до предмету. У гуморі - серйозне під маскою смішного з переважанням позитивного відношення. Викривальний сміх сатири, предметом якого служать пороки, відрізняється певним негативним, викриваючим тоном оцінки.
За своїм значенням розрізняються високі види комічного («Дон Кихот» Сервантеса - сміх над найбільш високим в людині) і забавні жартівливі види (каламбур).
Комічне має конкретно-історичний характер. Найповніше воно відбите в жанрі комедії. Комедія розвинулася з різних ритуальних дій, народних звичаїв і святкувань, з тих ігрових сценок із використанням пісень і включенням тем з повсякденного життя, якими супроводжувалися стародавні культи. Вершиною розвитку античної комедії є творчість Арістофана. Сатира в Римі, разом з епіграмою, стає улюбленим конічним жанром. В середні віки були поширені простонародні форми комічного мистецтва: моралите, фарс. Ці п’єси виконувалися бродячими акторами, були насичені імпровізацією, комічні ситуації були відносно постійними і будувалися на омані, хитрощах, містифікації.
Епоха Відродження додала комічним жанрам більшу різноманітність, глибину, визнала їх законність як культурного явища, знявши з них обмеження і заборони з боку офіційної релігії.
Новий етап в розвитку комічного мистецтва представляє комедія епохи класицизму, яка підкорялася строгим нормам. Ця нормативність не перешкодила Мольєру створити свої шедеври. Творчість Бомарше знаменує поворот в історії комічного: звернення до комічного мистецтва нового класу буржуазії. Росія XVIII-XIX ст. незвичайно багата комічними талантами: Фонвізін, Грибоєдов, Гоголь, Островський, Сухово-Кобилін та ін. У образотворчому мистецтві особливого поширення набула карикатура, шарж, що використовують гротеск, перебільшення. Багато видних художників працювали в цьому жанрі: Ф. Гойя, О. Домьє, Же. Еффель, Х. Бідструп, Кукринікси.
У історії естетичної думки відношення до комічного було різним. Арістотель бачив в ньому якусь помилку і потворність, які неболячі і нешкідливі. У епоху середньовіччя комічне негативно оцінюється церквою і витісняється в народну «карнавальну» культуру. Естетичні теорії Відродження підкреслюють момент задоволення від комічного, його об’єктивний характер. Класицизм (Буало) перетворив вислови Арістотеля на канони. Мислителі Просвітництва (Дідро, Лессінг та ін.) виступали проти жорсткого розділення жанрів за цією підставою та за демократизацію мистецтва і за його етичну дію на глядача. Німецька класична філософія істотно поглибила розуміння комічного. Кант визначав сміх як афект від раптового перетворення напруженого очікування на ніщо. Гегель вперше в історії філософії дав пояснення, чому той або інший жанр розцвітає в певну епоху, а потім згасає або канонізується. Найбільш широкою категорією для нього було «смішне», тобто все, що може викликати сміх. Комічне він відносив тільки до арістофановської комедії, в якій дух вільно царює над суперечностями дійсності. Сатира, за Гегелем, знаходить своє справжнє місце в прозаїчному Римі, де панує дух абстракцій і мертвого закону.
Аналізуючи естетичні категорії, можна відзначити, що вони тісно взаємозв’язані між собою. Так, прекрасне виступає мірою по відношенню до піднесеного, трагічного, комічного. Іноді виділяють категорії потворного і низького як антиподи прекрасного і піднесеного. Наголошується, що потворне і низьке як естетичні категорії не несуть позитивного значення для людини і, отже, не є позитивними цінностями.