ДЕРЖАВА — БАЗОВИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

Держава посідає особливе місце в політичній системі, на­даючи їй цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи. Вона виконує особливий обсяг діяльності по управлінню, розпоряджається ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність. Наявність держави в полі­тичній системі дає змогу, з одного боку, за допомогою "системного бачення" зробити акценти на "прирощенні" системних якостей, яких вона набуває як частина політичної системи, а з другого — розкрити роль держави у виконанні її завдань, особливо у функціонуванні інших інститутів політичної системи.

Держава володіє багатьма ознаками, властивими всім інститутам політичної системи. Одночасно вона виступає базовим елементом, визначає її функціонування.

Які ж властивості виділяють державу серед інших ор­ганізацій і об'єднань у суспільстві, роблять її основою всієї політичної системи? По-перше, суверенітет держави. Тільки держава виступає як універсальна, всеохоплююча органі­зація, поширює свої дії на всю територію країни і всіх громадян, отже, вона "офіційно представляє суспільство" всередині і за межами країни. Тільки держава має право видавати закони, здійснювати правосуддя. По-друге, держава уособлює публічну владу і підпорядковує собі всі вияви інших суспільних властей. Вона застосовує владні методи, а в разі необхідності і примус. По-третє, держава за допомогою права регулює суспільні відносини і своїм велінням надає їм загальнообов'язкового змісту. По-четверте, держава завдяки наявності спеціального професійного апа­рату/ виконує основний обсяг управління справами суспіль­ства' і розпоряджається його людськими, матеріальними і природними ресурсами.'

Держава здійснює владу у взаємодії з іншими політич­ними організаціями. Особливо це стосується взаємовідносин держави і політичних партій. Політичні партії впливають на діяльність державних органів через свої фракції у парламенті, через формування політичних програм, громад­ської думки. Зі свого боку, держава через юридичні акти забезпечує правовий статус партій у політичній системі та легітимність діяльності в суспільстві.

Важливе значення має розкриття корінного питання — про суть держави, її походження та функції.

В літературі дається трояке розуміння поняття "держава": а) як організація великої суспільної групи. При цьому си­нонімами терміна "держава" вживаються такі слова, як "країна", "народ", "суспільство", "вітчизна"; б) як відносини політичної влади — сукупність зв'язків між громадянами і органами держави, між органами держави (наприклад, між урядом і парламентом), між ними і політичними партіями тощо. Таке розуміння зводиться до поняття "влада"; в) у вузькому розумінні держава ототожнюється виключно з адміністративними (виконавчо-розпорядчими органами) і з системою правових норм, на основі яких вони функціонують.

Суть держави розкривається через сукупність її істотних ознак. Так, Арістотель розумів державу як об'єднання вільних громадян для здійснення управління справами су­спільства. На думку І. Канта" держава — цс об'єднання людей, підпорядковане правовим законам. Відомий фран­цузький мислитель Ж. Боден вважав основною ознакою держави суверенітет. Держава — це право суверенної влади над усіма членами суспільства. Держава утворюється тоді, коли розрізнені члени суспільства об'єднуються під єдиною вищою владою.

Г. Еллінек, розкриваючи суть держави, визначальними називає три елементи держави: територія як просторова основа державного панування ззовні і зсередини; населення як співтовариство членів держави; влада держави - суве­ренна, тобто неподільна, незмінна, рівна для кожної держави як члена міжнародного співтовариства. Згодом Г. Ласкі, вказуючи на таку ознаку держави, як суверенітет, зазначав, що немає абсолютного суверенітету, оскільки суверенні атрибути державної влади обмежуються залежністю держави від інших держав — членів міжнародного співтовариства. Л. Саністебан вважає, що держава — це певний тип юридично регульованої соціальної поведінки, яка існує в конкретних просторово-часових умовах. її істотними рисами є відносини влади і підпорядкування, монопольне викори­стання насильства тими, хто володіє владою, наявність юридичного порядку, інституціональний вимір.

На основі зазначеного можна запропонувати таке визна­чення держави. Держава — це організація публічної полі­тичної влади, яка покликана захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємо­відносини між ними, використовуючи при необхідності спе­ціальні органи примусу.

Завдяки державі і через державу політична влада реалізує таку свою істотну рису, як суверенність, верховенство всередині країни і незалежність її ззовні. Ця особливість випливає з того, що влада має такий засіб здійснення політики, як державний апарат, її веління реалізуються у нормах права.

Держава виникла як результат процесів, які відбувалися в суспільстві, реагуючи на розвиток його потреб. Є різні погляди на походження держави. Згідно з теологічною теорією (її представники — ідеологи релігій Стародавнього Сходу, середньовікових монархій, католицької церкви, іслам­ської релігії), походження держави пояснюється Божою волею. Звідти випливає ідея необхідності вихваляння держа­ви, її вічності, недоторканості і залежності від релігійних організацій і діячів, одночасно вимога покірності і покора всіх перед державною владою.

Патріархальна теорія (її представники — Арістотель, Михайловський та ін.) обґрунтовує положення про тс, що держава — це результат історичного розвитку сім'ї; абсо­лютна влада монарха є продовженням влади батька в сім'ї (патріарха).

Договірна теорія (її представники — Гроцій, Гоббс, Руссо) доводить, що держава виникла внаслідок угоди (договору) між людьми. Появі держави передував "природний стан", коли люди мали природні права (Руссо), або коли йшла "війна всіх проти всіх" (Гоббс). Ця теорія виводить державу не з економічних відносин, а безпосередньо з волі і свідомості людей, їхнього розуму.

Психологічна теорія (її представники — Петражицький, Фрейзер, Тард) пояснює державу особливими властивостями психіки, зокрема психологічною потребою людей у підпо­рядкуванні. На думку прихильників цієї теорії, держава — це організація, яка створюється для керівництва суспільством :ї боку визначних осіб.

Теорія насильства (її представники — Гумплович, Дюрінг) пояснює походження держави актом насильства, завоюванням одного племені іншим. З метою їх закабаления і створюється особливий апарат примусу — держава. Завою­вання трактується як підпорядкування слабкого сильному, тобто як закон природи. Історична практика засвідчує, що насильство як політичний акт є похідним від економічних умов. При завоюванні повинен бути певний рівень продук­тивних сил, повинна існувати власність.

Згідно з марксизмом, держава виникла разом з поділом суспільства на класи. Організація, яка народилася із родо­племінних форм, стає державою, коли її зміст і функція зводяться до захисту економічних, політичних і ідеологічних інтересів групи, що володіє основними засобами виробництва. В результаті держава як частина надбудови визначається характером виробничих відносин, передусім відносинами власності на основні засоби виробництва. Зовнішніми озна­ками утворення держави в древній Греції були: заміна суспільного поділу за ознакою кровних зв'язків територі­альним поділом і організацією; виділення зовнішнього сто­совно суспільства апарату влади (армія, поліція, тюрма); утримання цього апарату за рахунок податків з громадян. На думку багатьох політологів Заходу, соціально-класовий чинник сьогодні не є домінуючим у розвитку державності. Так, американські політологи Дж. Гелбрейт, Р. Харрод, А. Кросленд висунули тезу про поступову деполітизацію держави. В умовах демократичного суспільства держава починає однаково відображати інтереси усіх верств сус­пільства. Іншої позиції дотримується французький соціолог М. Дюверже. Він ставить під сумнів можливість деполітизації держави, висуває положення про її двобічність як суб'єкта влади, оскільки у функціях держави тісно переплітаються класові та загальносоціальні аспекти.

Суть держави виявляється в її функціях як основних напрямах діяльності. Це регулювання економічного життя, захист прав людини, сприяння розвиткові освіти і науково-технічному прогресові, забезпечення обороноздатності країни, співробітництво з іншими народами. Щодо ролі держави в суспільному житті, то існують різні точки зору — від таких, що вважають цей інститут найбільшою цінністю, до таких, в яких держава проголошується причиною усіх людських бідувань. Відповідно розрізняються соціально-політичні док­трини.

Функціонування держави може бути спрямоване на за­безпечення природного поступу суспільства, розкриття його потенцій. Держава відповідає за розв'язання тільки тих проблем (наприклад, соціальний захист певних груп насе­лення), які без її втручання не можна розв'язати. Але реальністю є і таке правління, при якому держава нав'язує суспільству певну модель розвитку згідно з ідеологічними, інколи навіть химерними та утопічними проектами.

Спрямування внутрішньополітичної і зовнішньополітичної діяльності набуває особливого забарвлення, оскільки без цього політичного інституту неможливі національна іденти­фікація і самовизначення. В такому випадку функції держави покликані "захистити" вільний розвиток нації як складової світового співтовариства. Кожна держава для здійснення своїх завдань і функцій повинна створювати різноманітні органи й організації, які називаються механізмом держави.

Основним структурним елементом державного механізму є державний орган. Він володіє такими якостями, які відрізняють його від органів недержавних громадсько-полі­тичних організацій. Тільки державний орган виступає в межах своєї компетенції як офіційний виразник інтересів усього суспільства. Всі державні органи обов'язково наділя­ються владними повноваженнями, які дають змогу здійс­нювати політику заходами не тільки переконання, а й державного примусу. Беручи до уваги цю важливу якість державних органів, їх часто називають органами державної влади. Виходячи із компетенції і порядку утворення, органи держави класифікуються на такі види: органи державної влади, органи державного управління, органи правосуддя і контрольно-наглядові органи.

Особливе місце в механізмі держави посідають надзви­чайні органи, які створюються в надзвичайних умовах (війна, стихійне лихо) і мають тимчасовий характер. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються тими конкретними цілями і завданнями, задля яких вони ство­рюються. Важливою складовою частиною механізму держави є збройні сили, поліція (міліція) і органи державної безпеки. Складовою частиною механізму держави є тюрми, всілякі виправні заклади тощо. Для нормального функціонування механізму держави необхідна відповідна матеріальна база. Вона створюється за рахунок засобів, які спеціально виділя­ються з державного бюджету та інших надходжень.

Держава характеризується не тільки своєю суттю, функ­ціями, механізмом, вона має також певні форми. Форма держави — це спосіб організації і здійснення державної влади. її основними елементами є політичний режим, форма правління, державний устрій.

Політичний режим — це сукупність прийомів і методів, за допомогою яких здійснюється державна влада. Політичний режим визначає не тільки особливості організації і діяльності державного механізму, а й також його співвідношення з усіма існуючими недержавними громадсько-політичними ор­ганізаціями. В силу цього політичний режим розглядається як головний елемент форми держави. На різних етапах розвитку політичний режим змінюється. Розрізняють такі режими, як тоталітарний, авторитарний, демократичний та ін.

Форма правління — це організація верховної державної влади, порядок утворення її органів і їх взаємовідносини з населенням. Згідно з цим усі держави поділяються на монархії і республіки.

Основними ознаками монархії є тс, що верховна влада повністю чи частково зосереджується в руках одноособового глави держави (фараона, короля, царя, шаха), причому ця влада, як правило, спадкова.

Монархії класифікуються на необмежені й обмежені. В обмежених монархіях поряд з главою держави верховна влада здійснюється якимсь представницьким органом (на­приклад, генеральним штабом, земським собором, парламен­том).

У республіці вищі органи державної влади колегіальні і в основному виборні. Республіки поділяються на президент­ську, напівпрезидентську, парламентську. Президентська ре­спубліка характеризується тим, що глава держави (прези­дент) одноособово або з наступним схваленням парламенту формує склад уряду, яким сам керує (Аргентіна, Ірак, США. Швейцарія); напівпрезидентська — глава держави (прези­дент) особисто пропонує склад уряду, насамперед кандида­туру прем'єр-міністра, який підлягає затвердженню парла­ментом (Україна, Франція, Фінляндія); парламентська республіка — глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, ФРН).

І нарешті, державний устрій. Цс територіальний устрій держави, характер взаємовідносин між її складовими части­нами, а також кожної із них з державою в цілому. За своїм територіальним устроєм всі держави поділяються на прості і складні. Проста чи унітарна (цільна, єдина) держава не має в собі відособлених державних утворень, наділених певною самостійністю. Унітарна держава складається з адмі­ністративно-територіальних одиниць (провінцій, губерній, воєводств). Компетенція їх органів влади і управління не виходить за межі компетенції місцевих органів. В сучасну епоху унітарними є Фінляндія, Франція, Україна. Складні держави — це ті, які мають у своєму складі відособлені державні утворення, наділені певною самостійністю. Це імперії, конфедерації і федерації.

Імперії — насильно створені складні держави. Вони об'єднували декілька підпорядкованих центральній владі держав або народів, примусово інтегрованих у єдину систему політичних, економічних, соціальних та державних взаємо­зв'язків. Особливістю цього державного утворення було те, що порядок формування і функціонування державної влади, її відносини з населенням були різні у метрополії і колоніях. Населення колоній було обмежене в участі у політичному житті, зазнавало різних форм національного гніту. Як реакція на це розпочався процес становлення національних держав. Національна держава означає, що суб'єктом держав­ної влади є нація як етно-політична спільність. її основною ознакою є національний суверенітет, який тотожний поняттю народний суверенітет. У літературі національна держава визначається як держава, створена відповідною нацією, що компактно проживає на певній території внаслідок здійснення нею природного права на політичне самовизначення, яка забезпечує умови для збереження і розвитку надбань цієї нації та взаємозбагачення і розвитку всіх етнічних груп, що проживають у державі.

Конфедерації утворюються на добровільній основі. їх члени, зберігаючи самостійність, об'єднують свої зусилля для досягнення конкретних цілей, відповідно пристосовуючи до цього державний механізм. Конфедерація не є міцним державним утворенням. Як засвідчує історія, конфедерації існують порівняно недовго: вони або розпадаються, або перетворюються в федеративну державу (конфедерацією були, наприклад, США на початку свого існування).

Федерація — більш високий, ніж конфедерація, ступінь державної єдності. Вона створюється не для досягнення конкретних цілей, а для успішного розв'язання всіх завдань. Структура державного механізму федерації включає в себе як загальнофедеральні органи влади й управління, так і органи влади та управління всіх суб'єктів федерації. Феде­рація може будуватися виключно за територіальним і націо­нально-територіальним принципом. Прикладом життєздатних федеративних держав можуть бути США, Бразілія.

Отже, базовим елементом політичної системи суспільства виступає держава як особлива організація політичної влади. Однак бувають періоди у розвитку суспільства, коли через ті чи інші причини деформуються відносини між державою і суспільством у цілому. Причиною деформацій може бути тотальне одержавлення всіх видів суспільної життєдіяльності. Наприклад, у колишньому СРСР це відбувалося в умовах насильної експропріації державою основної маси засобів виробництва. Розвиток суспільних відносин був повністю підпорядкований політичній владі. З'явилося етакратичне суспільство (від фр. etat — держава; політика, яка полягає в активному втручанні держави в економіку та інші сфери життя суспільства), що призвело до бюрократизації суспільного життя. Назріла необхідність перегляду тієї концепції співвідношення держави і суспільства, яка склалася у зрілому вигляді ще в період сталінізму, відновлення в теорії і практиці примату суспільства над державою. Деетатизація— необхідна умова сучасної модернізації українського суспіль­ства, її фундаментом повинна стати перебудова цент­ралізованого державного управління суспільством в напрямі його демократизації і раціоналізації, розширення сфери суспільного управління і самоуправління, розвиток громад­ських форм управління всередині державних органів тощо. Держава виступає офіційним представником усього сус­пільства. Від її імені приймаються владні рішення, обов'яз­кові для суспільства. Тому справжнім "виходом" системи є не рішення політичної системи в цілому, а, як правило, державно оформлені рішення. Рішення, обов'язкові для суспільства в цілому, можуть виступати лише як рішення держави — офіційного представника суспільства, носія влади, що поширюється на всіх членів суспільства. І вони тим більше обов'язкові для суспільства, легітимізовані, чим більше держава віддзеркалює справді загальнонаціо­нальні інтереси.

ТОТАЛІТАРНІ ДЕРЖАВИ

Загальноцивілізаційна тенденція соціально-політичного роз­витку полягає у поглибленні демократії. Проте йдеться тільки про тенденцію, що не виключає зигзагів, певних політичних "вивихів". Саме таким є виникнення тоталітарних режимів. Вивчення цієї реалії XX ст.— одне із основних завдань сучасної політології.

Термін "тоталітарний" (від пізньолатинського totalitos — "цілісний", через італійське totalita і похідний від нього прикметник totalitario — "той, що охоплює усе в цілому") виник у XX ст. і застосовується для характеристики таких політичних (державних) систем, які прагнуть заради тієї чи іншої мети до повного, тотального контролю над життям суспільства в цілому і над життям кожної людини зокрема.

До цього терміна першими вдалися італійські критики Муссоліні на початку 20-х років, коли в Італії почала формуватися однопартійна фашистська система. Але М,ус-соліні сам підхопив це слово і проголосив своєю метою створення "тоталітарної держави". Пізніше в Німеччині нацистські правники також використовували вислів "то­талітарна держава" в позитивному значенні. Але за межами ідеологій італійського фашизму і німецького націонал-соціалізму терміни "тоталітаризм'' і "тоталітарний" мають в основному негативний зміст.

Разом з тим це поняття входило у наукову термінологію науки політології. Вже в 20-ті роки виявилася схожість між політичними системами, які складалися в Італії і СРСР, а в 30-ті роки — між ідеологією і практикою сталінізму та нацизму. Коли у другій половині 40-х років розпочалася "холодна війна", термін "тоталітаризм" став словом-лозун­гом, словом-зброєю на цей раз в ідеологічній боротьбі між Заходом та колишнім СРСР. У повоєнні роки в Західній Європі і США тривала наукова розробка поняття "то­талітаризм".

У 1951 р. X. Арендт (США) опублікувала працю "По­ходження тоталітаризму", яка незабаром стала обов'язковим джерелом посилань. У ній не тільки узагальнювалися інтуї­тивні підходи і проблематика довоєнного часу, а й містилися глибокі філософські роздуми на цю тему. В 1956 р. значною подією стала тепер уже класична праця К. Фрідріха та 3. Бжезинського "Тоталітарна диктатура і автократія", у якій здійснена соціологічна і політична систематизація цього явища. В атмосфері "холодної війни" дістала право грома­дянства накреслена цими авторами теза про паралелі між націонал-фашизмом і комунізмом, яка мала своїх, правда, нечисленних прихильників у Європі.

З середини 50-х років ці теоретичні моделі ставляться під знак запитання і переглядаються їх авторами, оскільки пом'якшення терору після смерті Сталіна, а також народні повстання в Угорщині, Польщі вимагали переосмислення ' тези про внутрішню (фашизм був переможений у війні) здатність системи до еволюції. В 70-х роках поняття "тоталітаризм" майже повністю дискредитується в США, зате воно набуває другого дихання у Франції, де з публі­кацією "Архіпелагу Гулаг" О. Солженіцина ніби підтвер­джується правота тих небагатьох досолженіцинських емі­грантів, чиї розвінчувальні виступи здавалися позбавленими будь-якої надії на успіх.

Хоч би якою була майбутня доля самого терміна "то­талітаризм", дослідження тоталітарних режимів ученими Заходу має неабияку цінність, оскільки в колишньому СРСР практично не існувало політології як науки і не вивчалася власна політична система.

Серед політологів немає єдиної думки з питання про те, які саме риси слід вважати визначальними і суттєвими для тоталітарних держав. Однак якщо спробувати узагальнити найбільш переконливі судження, то глибинна суть то­талітаризму у порівнянні з авторитарною і республіканською формами правління має характерні ознаки (див. таблицю).

Авторитаризм, демократія і тоталітаризм як форми прав­ління можуть мати різну соціальну базу, бути втіленням різних ідейних настанов. Як свідчить історичний досвід, вони існують в умовах різних суспільних устроїв.