Тема 3. Суть, ознаки та види політики

План:

1.Політичний інтерес як вираження природи політики.

2.Політика та форми суспільної діяльності.

3.Сутнісні ознаки та види політики.

1. Політичний інтерес як вираження природи політики.

Сутність політики завжди зводиться до вираження й представлення певних інтересів. Інтерес – це об'єктивно зумовле­ний мотив діяльності окремої людини, соціальної спільноти, суспільства в цілому, спрямований на досягнення мети. Політичний інтерес має пряме або опосередковане відношення до влади для досягнення певних цілей: задоволення мате­ріальних потреб, піднесення добробуту, стабілізації суспіль­ства, забезпечення умов для безпеки й свободи особи, реалізації власних владних амбіцій, а також розв'язання со­ціальних проблем, піднесення престижу тощо. Політичний інтерес виявляється як інтерес окремих осіб та соціальних груп передусім у формі всезагального, тобто у формі, яка має примусову силу для всього суспільства. Тим загальним є здебільшого необхідність збереження єдності та цілісності суспільства, становлення людини як вільної, унікальної і не­повторної істоти.

Отже, політика є, по-перше, виявом інтересів окремих осіб, соціальних груп, їх зіткненням і проти­борством; по-друге – способом певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх найвищому началу, більш зна­чущому й обов'язковому. Якщо у примітивних суспільствах політика слугує інструментом реалізації інтересів панування домінуючих груп, то в сучасному цивілізованому суспіль­стві – інструментом узгодження інтересів, підпорядкування їх більш загальному – національному інтересу, а також інтересам міжнародних спільнот і організацій. Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами робить їх суб'єктами політики, а нерозуміння цих інтересів – об'єк­тами політики. Суб'єкти політики – це: - особи та соціуми, - спеціально створені установи й організації.Об'єктами політики є всі явища політичного та суспільно­го життя, на які спрямована діяльність суб'єктів політики. Ними можуть бути елементи політичної, економічної, пра­вової і культурно-духовної підсистем суспільства, а також соціуми й окремі особи.

Соціальні групи та особи, які не усвідомлюють своїх со­ціальних інтересів, не здатні виразити їх безпосередньо або через організовані форми тиску, стають об'єктами політич­ного маніпулювання, жертвами обману й самообману, тому що не розуміють, чиї інтереси виражає та чи інша ідео­логічна течія. Наприклад, ідея про підтримку низьких цін державою за рахунок дотацій є для більшості в Україні популярною, але вигідна вона тільки монопольним структурам для власного збагачення й шкідлива для суспільної біль­шості, оскільки така підтримка розкручує спіраль інфляції.

 

  1. Політика та форми суспільної діяльності.

 

Політика як соціальна сфера співвідноситься з ін­шими формами суспільної діяльності – економікою, правом, мораллю, релігією. Щодо співвідношення політики з економікою, то в колишньому СРСР панувала думка, що економіка важливіша ніж політика, що більше треба займа­тися економікою, ніж політикою. Така думка є трансформацією в масовій свідомості марксистської ідеології «про пер­винність економіки щодо політики». Інша справа, що най­важливішою стає політика в галузі реформування економіки, оскільки без неї неможливо розв'язати інші суспільні про­блеми. Співвідношення між економікою та політикою в історичному вимірі можна виразити таким чином:

1) закони еко­номічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва та споживання, технологічні інновації;

2) політичні інститути залежать від економічного розвитку, особливо у примітивних суспільствах;

3) політика стримує економічний розвиток або корегує його відповідно до со­ціальних і національних інтересів, особливостей історичної ситуації;

4) політика, враховуючи закони об'єктивного еко­номічного розвитку, забезпечує спокійний перехід від одного економічного укладу до іншого;

5) політика має вирішальний вплив на економіку в перехідних суспільствах, оскільки мо­же стабілізувати або дестабілізувати фінансову систему, стримати інфляцію або розкрутити інфляційну спіраль, створити нову економічну модель і тим самим дати поштовх для культурної модернізації або допустити стагнацію при еклектичному існуванні елементів старої і нової систем.

Політика і мораль як сукупність цінностей і норм неправового характеру пов'язані між собою. Громадськість нама­гається оцінити політику й політиків категоріями справед­ливості, честі, чесності, виходячи з цих цінностей та норм, які існують в суспільстві. Однак колективна мораль не за­вжди співпадає з універсальними цивілізаційними мораль­ними принципами й тому етична оцінка політичної діяльності може мати спотворений характер щодо цивілізаційних моральних стандартів. Так, на Заході подружня невірність може зашкодити політичній кар'єрі, а у посткомуністичних країнах – звинувачення у корупційній діяльності не часто можуть перешкодити політичному успіху. Крім цього, відсутність жорсткої політичної конкуренції, наявність договірних «нічиїх» між політичними угрупуваннями, відсутність правових механізмів цивілізованого усунення своїх конкурентів з арени не дає змоги громадськості адекватно оцінити моральні якості політиків.Співвідношення міжполітикою і мораллю можна звести до таких принципів:

1) політика завжди аморальна;

2) для досягнення високоморальних цілей (здобуття незалежності, утвердження слави й величі держави, тощо всі засоби (в тому числі й насильницькі) мають моральне виправдання;

3) ніяка мета не може виправдати аморальні засоби (насиль­ство, брехню, підступність).

Останній принцип дедалі більше знаходить підтвердження у політичній практиці сучасного цивілізованого суспільства. При цьому треба сказати, що моральність політиків в її універсальному цивілізаційному зна­ченні залежить також від ситуації, в якій функціонує політика, а саме: - ефективності соціального контролю над владними структурами; - умов політичної конкуренції, - рівня політичної культури політичних еліт і мас.

Стосовно співвідношення політики й права потрібно за­значити, що ефективність правового регулювання залежить від рівнодії інтересів соціальних груп на політичній арені, а також від рівня економічного й культурного розвитку краї­ни. Така рівнодія інтересів є основою для створення права, яке служить всьому суспільству, а не тільки окремим со­ціальним групам, як це має місце в посткомуністичних дер­жавах. Відтак, врівноваження інтересів соціальних груп є умовою вироблення таких правил гри, які не дають змоги одним жити за рахунок праці інших, тобто безжалісно відки­дають паразитичні способи мислення і діяльності. Крім цьо­го, правова система залежить від попередньої правової (а також політичної) культури та економічного розвитку, між­народних відносин. Наприклад, серед сучасних політиків, не­залежно від їхніх ідеологічних орієнтацій, знань чи певних інтересів, мало знайдеться таких, які прямо нехтували б принципами міжнародного права. Отже, право є результатом погодження суспільних інтересів політичних суб'єктів через механізм державної влади з метою досягнення певного стану рівноваги, з одного боку, з іншого – умова розв'язання сус­пільних проблем у межах принципу права, а не принципу сили.

Якщо зіставити релігію та політику, то побачимо, що в історії домінування як церкви над державою, так і держави над церквою мало негативні наслідки. Тому сьогодні вико­ристання церкви в політичних цілях, а також втручання церкви в державні справи є суспільно-небезпечним явищем. Держава покликана забезпечити правові гарантії свободи людини та безпеки нації, а церква – умови для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу.

3.Сутнісні ознаки та види політики.

Політика як суспільна діяльність має такі ознаки:

1) мета політики – забезпечити панування одних соці­альних груп над іншими, одних інтересів над іншими або узгодження соціальних інтересів; – створення механізму реа­лізації спільної волі і спільного інтересу;

2) соціальна функція політики – управління соціальними процесами;

3) суб'єкти політики: держава, партії та соціальні групи, особи, які усвідомлюють свої інтереси, спроможні їх вира­зити й захистити на державному рівці;

4) політика передбачає поєднання практичної діяльності, науки та мистецтва. Тому політик повинен не тільки мати досвід політичної діяльності, але й володіти глибокими гу­манітарними знаннями (юридичними, соціологічними, економічними), вміти впливати на людей, вибирати найбільш оптимальні варіанти комунікації з масами;

5) засобами політики є сила, право та мораль. Сила як сукупність матеріальних та організаційних засобів примусу й насильства, домінувала в політиці впродовж всієї історії людства. В сучасних цивілізованих країнах переважають здебільшого право і мораль. Оптимальне поєднання, неза­лежно від історичної ситуації, сили, права і моралі потрібне завжди. Якщо не буде розумного співвідношення цих засобів, політика втрачає свою здатність виразити інтегрований сус­пільний інтерес. Скажімо, якщо сила влади не обмежена правом, – це деспотія, і навпаки, якщо влада не спроможна забезпечити виконання правових норм – це розгул анархії та охлократії. Співвідношення між правом і силою в політиці здебільшого залежить від морального стану суспільства. Низький рівень морального стану суспільства потребує збільшення сили влади, а високий – посиленого правового регулювання.

Політика поділяється на різновиди. Залежно від того до якої галузі людської діяльності вона відноситься, політика може бути: правова, економічна, соціальна та гуманітарна; внутрішня, зовнішня, воєнна, екологічна, геополітика. Подамо також одну з найпоширеніших класифікацій розмежування політики за різними критеріями:

1) за сферами суспільного життя: економічна, соціальна, культурна, національна, військова тощо.

2) за орієнтацією: внутрішня, зовнішня.

3) за масштабами: міжнародна, світова, локальна, регіональна.

4) за носіями й суб’єктами: політика держави, партії, руху, особи.

5) за терміном дії: короткострокова, середньострокова, довгострокова.

Таким чином, політика, як одна з окремих сфер суспільної діяльності, відображається, водночас, на усіх напрямках людського життя. Відомий вислів – якщо ти не цікавишся політикою, то вона зацікавиться тобою – є особливо актуальним в сучасній Україні. Питання політичного інтересу повинне превалювати не лише у політикумі, але й серед соціальних груп, які мають навчитися чітко формулювати свої вимоги, доводити їх до політиків і, найголовніше, – контролювати процес виконання своїх настанов. Надактуальним також є питання відповідності політики та політиків у своїй діяльності нормам права й моралі, дотримання зрозумілих і незмінних правил гри, відмова від соціального популізму, який призводить лише до ще більшого розчарування у суспільстві.

Тема 4. Політична влада.План:

1. Суть поняття “влада”: ознаки, ресурси, механізми.

2. Політичні режими.

3. Політичний процес.

4. Основні моделі та фази політичного процесу.

5. Політичні конфлікти та консенсус.

1. Суть поняття “влада”: ознаки, ресурси, механізми.

 

Поняття “влада” має багато сенсів і різноманітних підходів до їх розуміння. У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування й підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві;

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу та переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій та усталений порядок у суспільних відносинах.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: - економічну (владу менеджерів, власників); - духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); - інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); - політичну; - адміністративну; - військову.

Для сучасної політичної науки характерне існування різноманітних підходів до визначення влади. Виділяють такі основні концепції влади.

1. Біхевіористська, представники якої розглядають владу як особливий тип поведінки, що грунтується на можливості зміни поведінки інших людей. Походження поведінкового напрямку пов'язане з іменами американських учених Ч.Мерріама, Г.Лассуелла, Дж.Кетліна, Р.Даля, Ю.Фальтера, Д.Річчі, Б.Кріка. Чітко виражена установка на емпіричне дослідження поведінки людини в політиці. Відповідно до природних властивостей людини трактується й політичний процес як похідний від них. Домінуючою рисою психіки та свідомості вважається прагнення до влади. Людина розглядається як “властолюбна тварина”. Влада, таким чином, розглядається як вихідний пункт і кінцева мета політичної поведінки особистості. Політичний процес відповідно до такого підходу розглядається як зіткнення індивідуальних прагнень до влади, у якому перемагає найсильніший. Рівновага прагнень до влади забезпечується системою політичних інститутів.

2.Телеологічні концепції влади характеризують владу як здатність досягати визначених цілей, бажаних результатів. Представники цього напрямку трактують поняття влади досить широко, поширюючи феномен влади й на взаємодію людини з природою.

3. Прихильники інструменталістського підходу досліджують владу як можливість використання певних засобів, зокрема насильства та примусу.

4.Відповідно до реляціоністських концепцій влада аналізується як міжособистісні стосунки, що дозволяє одному індивіду чи групі індивідів змінювати поведінку іншого індивіда чи групи. Тут основна увага фокусується на рольових відносинах, підкреслюється асиметричність владних відносин. Влада з'являється як взаємодія її суб'єкта й об'єкта, при якому суб'єкт за допомогою певних засобів контролює об'єкт. Існує три основних варіанти реляціоністської концепції: - теорія «опору» (Д.Катрайт, Дж.Френч, Б.Рейвен); - теорія «обміну ресурсами» (П.Блау, Д.Діксон, К.Хайнітс); - теорія «розподілу сфер впливу» (Д.Ронг).

5.У рамках системних концепцій влада виступає як безособова властивість, невід'ємний атрибут політичної системи (Т.Парсонс, Д.Істон). Основне призначення влади бачиться в авторитарному розподілі цінностей та прийнятті рішень. Якщо влада цією здатністю не володіє, вона приречена на перманентну кризу й занепад, тому що не здатна виконати свої функції. Владою над суспільством володіє тільки політична система як ціле.

6.Представники конфліктологічної теоріїрозглядають владу як можливість прийняття рішень, що регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях.

У найзагальнішому трактуванні влада– це взаємодія суб'єкта й об'єкта, при якому суб'єкт за допомогою певних засобів контролює об'єкт. Одне з найбільш розповсюджених визначень влади належить М.Веберові: влада – це здатність одного суб'єкта реалізовувати свою волю усередині даних соціальних відносин, незважаючи на опір іншого.

Ознаки, ресурси та механізми політичної влади, її легітимність.

У структурному відношенні основними компонентами влади є суб'єкт, об'єкт, засоби (ресурси). Суб'єкт та об'єкт влади є безпосередніми учасниками владних відносин. Суб'єкт влади (індивід, група, організація) за допомогою визначеного певного акту – наказу, розпорядження впливає на об'єкт владних відносин, наказуючи йому необхідне поводження. Об'єкт влади, своєю чергою, повинний обов'язково підкоритися. Без підпорядкування владні відносини не виникають. Влада завжди двостороння взаємодія суб'єкта й об'єкта, що передбачають соціальні норми, що закріплюють право одних віддавати накази тим, хто зобов'язаний їм підкоритися і що дозволяють застосовувати певні санкції (покарання чи заохочення) у залежності від поведінки об'єкта (непокора чи підпорядкування).

Влада заснована на використанні різних методів і засобів, що одержали назву ресурсів влади. Для суспільства характерно нерівномірний розподіл ресурсів влади. Суб'єкти, що володіють ними, можуть трансформувати їх у владу, надаючи ті чи інші ресурси в обмін на підпорядкування. Ресурси можуть використовуватися також для чи заохочення покарання. Іноді ресурси влади ототожнюються з підставами влади. Відтак, ресурси влади–засоби, використання яких забезпечує вплив на об'єкт влади у відповідності з цілями суб'єкта.Ресурси поділяються на:

1. Економічні: - матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва та споживання; - гроші; - родючі землі; - корисні копалини тощо.

2. Соціально-політичні: - чисельність населення, його якість; - соціальна єдність; - соціальна стабільність та порядок; - демократизм суспільних відносин; - участь населення у політиці; - патріотизм громадянського суспільства тощо.

3. Морально-ідеологічні: - ідеали, інтереси, переконання людей; - ідеологія, віра, довіра, суспільний настрій; - почуття (патріотичні, національні, релігійні), емоції людей і т.п.

4. Інформаційно-культурні: - знання й інформація; - інститути науки й освіти; - мова; - пропаганда в усіх її формах; - засоби масової інформації тощо.

5. Силові (зброя й апарат фізичного примусу): - армія; - міліція; - служби безпеки; - суд; - прокуратура.

Сутнісними ознаками політичної влади виступають:

· суверенітет, що означає незалежність і неподільність влади.

· авторитетність влади, тобто загальновизнаний вплив суб'єкта влади у всіх сферах життєдіяльності суспільства;

· вольовий характер влади передбачає наявність усвідомленої політичної програми, мети і готовності її виконувати;

· примусовий характер влади (переконання, підпорядкування, наказ, панування, насильство);

· загальність влади, що означає функціонування влади у всіх сферах суспільних відносин і політичних процесів.

Механізм здійсненняполітичної влади наступний:

1. Панування, тобто підпорядкування одних соціальних груп іншим, що закріплюється в державних нормативно-правових актах.

2. Керівництво, тобто визначення й законодавче закріплення стратегії розвитку суспільства, політичної системи, вибір засобів здійснення завдань та цілей.

3. Управління й організація, тобто прийняття конкретних управлінських рішень, узгодження, упорядкування діяльності різних соціальних груп, осіб, дій політичних і неполітичних організацій та установ.

4. Контроль як зворотний зв'язок, за допомогою якого влада стежить за тим, які результати мають ті чи інші управлінські рішення.

Функціонування політичної влади здійснюється на основі принципу легітимності. Легітимність означає визнання суспільством законності існуючих інститутів влади та правомірності прийнятих ними рішень. М.Вебер у легітимності влади бачив гарантію стабільності суспільства. Суспільний порядок може зберігатися не тільки завдяки законодавчим нормам. Право забезпечує в основному зовнішню гарантію стабільності. Внутрішньою гарантією стійкості соціальної системи стає визнання влади підлеглими. Як відзначають американські політологи Г.Алмонд і С.Верба, стан політичних почуттів є, очевидно, найбільш важливою перевіркою легітимності її політичної системи. Політичний режим стійкий, якщо приймається громадянами як правильна форма правління.

Легітимність влади – відповідність влади законно встановленим нормам, а також основним цілям держави й загальноприйнятим принципам і цінностям. Типи легітимності влади: - легальна – влада узаконена нормами права, заснована на визнаних суспільством конституційних принципах держави; - ідеологічна – влада визнається обґрунтованою у силу внутрішньої переконаності чи віри в правильності тих ідеологічних цінностей, що нею проголошені; - традиційна – влада визнається легітимної, оскільки вона діє за правилами, закріпленим у традиціях, і відповідає традиційним цінностям мас; - структурна – правомочність влади випливає з переконання в законності і цінності встановлених структур і норм, що регулюють політичні відносини; - харизматична – визнання влади засновується на вірі мас в особливі здібності політичного лідера, вождя.

2. Політичні режими.

У політичній науці для опису соціального характеру й порядку відносин тих, хто керує й тих, кими керують, а також методів і ефективності володарювання в цілому використовується поняття політичний режим. Французький політолог М.Дюверже вважає, що політичний режим – це особливий соціальний механізм, спосіб управління суспільством, що з'єднує, з одного боку, базові моделі виборів, голосування та прийняття рішень, а з іншого – способи політичної участі партій та груп інтересів.

На базі формально-правових принципів виділяють режими демократичні, де право обмежує дії уряду, і автократичні (гр. autokratia – самодержавство) зі сваволею правителів, що не дотримуються законів. Останні, своєю чергою, поділяються на авторитарні та тоталітарні.

Демократія у сучасному світі вважається найпопулярнішою формою управління країною. Відштовхуючись від внутрішньої форми слова – це народовладдя, чи правління народу. Однак не усе так однозначно. Дійсні форми демократичного досвіду реалізовувалися й продовжують удосконалюватися в ході історії, але суть двох взаємодоповнюючих аспектів народовладдя – всенародності та самоврядування залишалася майже незмінною. Демократія прагне перевернути заданий природою порядок життя, визнаючи за більшістю людей, навіть фізично й матеріально слабких, право на час панувати над меншістю, допоки остання, своєю чергою, не стане більшістю.

Демократичний політичний режим побудований на двох принципах: це завжди влада більшості та завжди право меншості вільно створювати опозицію. Демократичний спосіб життя, демократія в політиці – культурний продукт розвитку людства, винайдений для найбільш ощадливого вирішення природних конфліктів, що протиставляють людей та соціальні групи один одному. Установлено правила політичної гри на базі принципів демократичної суспільної угоди: а) організоване обмеження влади; б) воля формування й вираження власної думки; в) захист громадянина законом – це твір політичного мистецтва з відлагоджування нормальних суспільних відносин.

Тоталітаризм вважається повною протилежністю до демократії, зародився у XX ст. Засновник італійського фашизму Б.Муссоліні (1883 – 1945) казав, що партія, яка керує тоталітарно, – новий факт в історії, тому аналогії й порівняння недоречні. При тоталітарному режимі створюється політична система особливого роду, що замикається на особистості вождя, висунутого й підтримуваного окремим олігархічним угрупованням. Для забезпечення панування держави (на чолі з вождем) над суспільством використовується цілий комплекс методів та засобів, де головне – неприховане насильство. Активно застосовуються методи політичного, економічного, ідеологічного, пропагандистського впливу, але попри те на певній стадії формування тоталітарному режиму вдається створити масову соціальну опору. Наявність масової підтримки режиму іноді доводиться за допомогою плебісцитів і референдумів.

Тоталітаризм істотно відрізняється від усіх інших форм політичного придушення, відомих нам як деспотизм, тиранія чи диктатура. Де б тоталітаризм не приходив до влади, скрізь він приносив зі собою зовсім нові політичні інститути та руйнував усі соціальні, правові й політичні традиції певної країни. В умовах тоталітарного режиму державі вдається підкорити собі суспільство, знищити його громадянські основи, піддавши одержавленню всі сторони його життєдіяльності аж до інтимних відносин. Так усі люди перетворюються в “гвинтики” величезного всеосяжного механізму, з якими без вагань розправляється, якщо вони погано виконують функції “гвинтика” або зробили вже все, на що були здатні. При цьому неодмінно – і показово – репресують окремих представників пануючої угруповання в ім'я збереження й зміцнення влади в цілому.

Практично усі найбільш важливі ідеї сучасного тоталітаризму походять безпосередньо від Г.Гегеля: - одна обрана нація (раса) приречена на світове панування; - держава як природний ворог усіх інших держав повинна стверджувати своє існування шляхом війни; - держава вільна від будь-яких моральних зобов'язань; - колективна корисність – це єдиний принцип особистої поведінки; - пропагандистська неправда цілком припустима; - творча роль великої людини, всесвітньо-історичної особистості (вождизм); - ідеал героїчного життя (“живи, ризикуючи”) і “героїчної людини” на противагу посередності.

Авторитарний режим. Політолог Дж.Сарторі визначає авторитаризм як «владу, що не визнає свободи». Водночас, на відміну від повної подібності тоталітарних режимів авторитаризм можна вважати багатоликим. Для авторитарних режимів характерні обмежений плюралізм та збереження громадянського суспільства або окремих самостійних його сегментів. Нагляд за населенням не можна вважати тотальним, тому що авторитарні структури не намагаються проникнути в усі сфери життя суспільства – вирішення багатьох соціальних, релігійних, культурних і сімейних питань залишається за громадянами.

Якщо при тоталітаризмі існує чітка межа між режимом і його противниками, то при авторитаризмі становище опозиції не визначене, тому що її нелегальність (через відсутність інституціоналізації) цілком сполучається з терпимістю щодо неї з боку правителів. Напівопозиційні групи можуть дозволити собі часткову критику режиму, одночасно визнаючи його традиційну легітимність або соціальну необхідність та прагнучи до участі в діючій владі. Разом з тим авторитарні режими без коливань застосовують насильство проти своїх опонентів і людей, що представляють пряму загрозу їх існуванню.

За відсутності направляючої, чітко сформульованої ідеології правлячій еліті важко мобілізувати маси, які не ідентифікують себе з режимом. Усім видам авторитаризму властиві ріст апатії, деполітизація та відчуження від режиму певних соціальних груп. Суспільство для авторитарних лідерів – це ієрархічна організація, тому можливості контролю над покірними людьми й порядок загалом представляють для них більшу цінність, аніж воля, базовий консенсус і залученість громадян до політики. В авторитарних умовах ідеологію можуть заміняти релігія, традиції, культура, що не тільки наділяють певною легітимністю лідера, але й служать обмежувачами, нехай часом дуже слабкими, його влади.

Схожість авторитарного режиму з тоталітаризмом, – наявність єдиної чи якоїсь привілейованої політичної партії. Така партія звичайно створюється зверху шляхом злиття різних компонентів (найчастіше корпоративного значення, посланців від угруповань), унаслідок чого вона не є настільки єдиним, сильним і дисциплінованим інститутом, як при тоталітаризмі.

Авторитарні режими можна класифікувати: - за способом їх встановлення (переворот, вибори тощо), - за обґрунтуванням приходу до влади правителів-автократів (охорона порядку, об'єднання країни, модернізація, скинення корумпованої влади), - за типом політичної еліти (військовий, однопартійний, релігійний, монархічний, особиста диктатура).

У політології часто виокремлюють т.з. посттоталітарні режими, до яких, першочергово, відносять порядки радянського типу, наприклад, постсталінський режим. Методи правління тут уже втрачають основні ознаки тоталітаризму, відрізняючись, водночас й від власне авторитарних. Посттоталітарні режими розвиваються після відходу з життя тоталітарного лідера-харизматика, коли починається процес т.з. рутинізації харизми (тобто спроби законсервувати ідеали колишнього правління). Оскільки культ особистості в її відсутність однозначно слабшає, то істотно зростає рівень бюрократизації правлячої еліти.

Головними характеристиками посттоталітаризму є: - послаблення поліцейських за характером служб або їх нейтралізація за допомогою армії; - вирішення управлінської кризи шляхом створення центру влади вже у вигляді колективного, а не персонального керівництва; - перезатвердження ролі партії як колишнього джерела легітимності лідера; - поступовий процес детоталітаризації (тобто зняття найбільш твердих характеристик режиму) аби уникнути радикального політичного перевороту.

Отже,поняття влади дає ключ до розуміння сутності та призначення політичних інститутів і процесів, самої політики. Визначення цього поняття, з'ясування сутності й характеру політичної влади дає змогу виокремити політичні відносини з усієї сукупності суспільних відносин, має важливе значення для розуміння природи політики й держави. Про важливість поняття влади в науці свідчить існування особливої галузі науки – кратології як сукупності знань про владу.

Політична влада є найважливішою у суспільстві. Якщо економічну владу умовно можна назвати «владою грошей», сімейну – «владою авторитету», то політичну владу – «владою права», що зовсім не означає, що політична влада скрізь і завжди здійснюється за допомогою права, але право є головним засобом її реалізації.

Натомість специфіка владного керівництва через конкретну систему інститутів в ім'я досягнення загальних цілей політики держави складає зміст поняття політичного режиму. Політичний режим як сукупність різних видів відносин між владою і суспільством виступає одним з провідних об’єктів вивчення у політичній науці.

3. Політичний процес.

Політичний процес пов'язаний з функціонально-динамічними аспектами політичної системи, насамперед із взаємодією з її соціальним середовищем. Процес (лат. processus – просування) – послідовна зміна явищ, станів у розвитку чого-небудь; сукупність послідовних дій для досягнення потрібного результату.Поняття політичний процес використовується зазвичай у двох площинах, позначає умовно макро- і мікровиміри. У макроаспекті його визначають як хід розвитку, загалом відтворення політичної системи під впливом діючих на неї факторів, тобто як її універсальну динамічну характеристику. У мікроаспекті під політичним процесом розуміється певна рівнодія акцій різних соціальних і політичних суб'єктів, тобто сукупність субпроцесів.

Виходить, осягнути сутність цього явища можна за допомогою розгляду його складових, а політична діяльність окремих учасників виступає як вихідний пункт вивчення процесу як такого. Якщо визначення політичного процесу в цілому («макровизначення») складається на основі загальних суджень, що дозволяють зробити часткові висновки (дедукція), то «мікро пояснення» за перевагою йде від окремих політичних подій до їх узагальнення (індукція).

Розвиток поглядів на політичний процес пов'язаний з розробкою трьох основних позицій: 1) мікро- і макрорівневі дослідження; 2) структурно-функціональний та динамічний аналіз; 3) поведінковий, суб'єктний та інтеракціоністський (проблема взаємодій), а також конфліктні підходи. Якщо оцінювати макро- і мікрорівневі дослідження політичного процесу за історичним часом їхньої появи, то дедуктивний спосіб макроаналізу виник, імовірно, раніше від індуктивного мікропідходу. Ще в «Історії в 40 книгах» Полібій (II ст. до н.е.) висловив ідеї про цілісний кругообіг політичного життя, що припускає закономірний перехід держави в стани становлення, розквіту й занепаду, а також намітив шість фаз єдиного циклу розвитку держави: – монархію, – тиранію, – аристократію, – олігархію, – демократію й – охлократію (гр. ochlos – чернь, юрба; буквально – влада юрби).

Сучасний ж етап еволюції концепцій політичного процесу відкривається в ХХ ст. мікротеоріями, пов'язаними з іменами А.Бентлі і В.Парето. Саме концепція циркуляції (кругообігу) еліт, розроблена в «Трактаті з загальної соціології» Парето, дала підставу Й.Шумпетеру назвати останнього основоположником сучасної «соціології політичного процесу». Парето бере в якості базових для своєї теорії поняття еліта (як суб'єкта й рушійної сили політичного процесу), що протидіють контреліті, а також народу, що виконує головним чином пасивну, а не активну роль.

Поняття політичний процес означає:

1) динамічний, інтегральний (всецілий) вимір політичного життя певного суспільства, що включає в себе відтворення компонентів його політичної системи (інститутів і функцій, механізмів дії, адаптації та збереження тощо), а також певні зміни в станах політичної системи, що забезпечують цикл її відтворення (становлення, функціонування, розвиток);

2) сукупну політичну активність соціальних і політичних суб'єктів з послідовним розгортанням у «реальному часі» (тобто постійно) усього різноманіття одиничних політичних дій та подій;

3) боротьбу за контроль над засобами володарювання й управління суспільством, що характеризується визначеним розміщенням і співвідношенням соціально-політичних сил.

 

4. Основні моделі та фази політичного процесу.

Значний вплив на розвиток теорії політичного процесу зробила книга А.Бентлі «Процес управління» (1908), у якій уперше докладно було розроблено концепцію груп інтересів, чи «зацікавлених груп». Саме йому, одному з перших, належало трактування динаміки політичного процесу як боротьби та взаємного тиску соціальних груп у боротьбі за державну владу. Бентлі, наприклад, розумів уряд як специфічну офіційну групу-арбітра, що регулює конфлікти. Д.ТруменУправлінський процес») так само під політичним процесом розумів боротьбу соціальних груп за владу й за контроль над розподілом ресурсів. Однак він детальніше розглядав ідею зміни рівноваги на дисбаланс у ході самого процесу, а основним положенням вважав стабільність як стійкий тип групової взаємодії. Тим самим політичний процес здобуває просторово-тимчасові характеристики, тому що групова динаміка з'являється як хвилеподібний цикл переходу від нестабільних взаємодій до встановлення відносної рівноваги, до відновлення старої моделі балансу між групами або до створення нової.

На роль універсальної моделі трактування й дослідження політичного процесу претендувала теорія функціонування політичних систем Д.Істона. Відповідно до цього підходу політичний процес виступає одночасно і як відтворення цілісної структури, і як циклічне функціонування політичної системи у взаємодії із соціальним і позасоціальним середовищем. Процеси функціонування конкретних державних, партійних й інших інститутів розглядаються у вигляді елементів загального політичного процесу на рівні макросистеми. В такому процесі політична система підтримує стабільність інститутів і пристосовується до діяльності груп інтересів. Якщо в моделі політичного процесу Бентлі-Трумена об'єктом тиску низових груп інтересів виступають уряд і його офіційні інститути, то в концепції Істона макророль держави заміняється інтегруючими функціями політичної системи.

Загалом політичний процес прийнято поділяти на чотири основні фази: 1) вхід (англ. input) – вплив соціального й позасоціального середовища на політичну систему у формі її підтримки й висування до неї вимог; 2) конверсія (conversion) – перетворення вимог у рішення; 3) вихід (output) – реакція політичної системи у вигляді рішень і дій; 4) зворотний зв'язок (feedback) – повернення до вихідної точки рівноваги. Ця модель «коловороту», тобто циклічного функціонування, політичного процесу була досить популярна в США та Європі в 1950-60-і рр., а в СРСР і країнах його союзників – на результаті існування соцсистеми (1970-80-і рр.). Причина популярності, що йде ще від Полібія, «древньої як світ» ідеї політичного розвитку по колу полягає у тім, що післявоєнне соціально-економічне й політичне функціонування західних режимів характеризувалося істотною стабільністю. Але вже з початку 1960-х і особливо до другої половини 1970-х років почався перегляд положень моделі, що пояснюється впливом бурхливих процесів політичного розвитку, які розгорнулися в третьому світі.

Г.Алмонд заклав основи динамічної моделі процесу як адаптації політичної системи до умов соціального середовища, що змінюється. У своїй схемі він спробував з'єднати діяльність окремих соціальних груп з функціонуванням системи в цілому. Для цього учений виділив кілька блоків спільної діяльності суб'єктів, що відповідають головним функціям і динамічним фазам політичного процесу: 1) блок перетворення соціальних потреб, індивідуальних і групових інтересів, розробку політичного курсу, реалізацію рішень і контроль за виконанням політико-правових норм; 2) блок впливу системи за допомогою сукупності акцій щодо регулювання соціального життя, розподілу й освоєнню суспільних ресурсів; 3) блок адаптації, прилучення індивідів та їх груп до політичного життя шляхом політичної соціалізації, рекрутування і комунікації. Деякі політологи використовували ідеї Алмонда спеціально для опису політичних процесів останньої третини ХХ ст. у країнах Азії, Африки й Латинської Америки, що привело до розробки т.з. політики модернізації.

Поведінковий підхід пов'язаний з інтерпретацією внутрішньої структури політичного процесу з позицій суб'єкт-об'єктних чи суб'єкт-суб'єктних відносин. Політичний процес виступає, таким чином, або як рівнодіюча акцій усіх його учасників, або як сукупність взаємодій, що представляють «горизонтальні зв'язки» між ними. «Вертикальна схема» зв'язків усередині процесу досить докладно розроблена в біхевіоралістській традиції (Г.Лассуелл, а також у теорії раціонального вибору (Д.Коулмен, де будь-яка політична дія структурно поділяється на її елементи (суб'єкти й об'єкти), умови та результати, мотиви й установки, нарешті, мету та засоби, використовувані його акторами. Інтеракціоністський (взаємодія) варіант тлумачення процесу, як правило, вписується в рамки конфліктологічної схеми, наприклад, у роботах Р.Дарендорфа і Л.Козера.

5. Політичні конфлікти та консенсус.

Конфлікт виступає фундаменталъним аспектом політичного процесу, будучи вихідною формою або оболонкою існування і взаємодії різноманітних інтересів і переконань у політиці. Виникає конфлікт всередині політичних спільнот або між ними, набираючи різноманітні конкретні форми. Політичний конфлікт – зіткнення протилежних інтересів та поглядів, становище політичних відносин, в якому їх учасники ведуть боротьбу за цінності та певний статус, владу й ресурси, боротьбу, в якій метою супротивників стає нейтралізація, нанесення збитків або знищення суперника.

Основоположниками теорії політичного конфлікту вважають К.Маркса і А.Токвіля, які відзначали неминучість солідарності всередині соціальних асоціацій, союзів і конфліктів між ними, але, за Марксом, такі соціальні асоціації, союзи – класи, а за Токвілем, – соціальні спільноти й добровільні асоціації. Маркс розглядав конфлікт і консенсус як альтернативи, абсолютизуючи роль політичного конфлікту – стрижня всього процесу, а Токвіль висуває ідею про те, що демократія включає баланс між силами конфлікту й консенсусу. Американський вчений К.Боулдінг відзначав, що конфлікт – це діяльність, в якій люди або групи людей виходять з власних інтересів, прагнуть відтіснити або навіть знищити один одного, завойовуючи політичну владу. На думку Л.Козера, конфлікти – це боротьба за цінності та право на певний статус, оволодіння потужністю та ресурсами влади, в якій мета опонентів – нейтралізація шкоди або усунення суперника.

Якщо простежити зіткнення різноманітних сил, суперечностей, що виникають між структурами й суб'єктами політичних дій, то виявиться, що найпомітніші суперечності між елітою та іншою частиною суспільства. У таких ситуаціях великі маси людей перестають сприймати й відчувати структури влади та управління як органів, що висловлюють й становлять їх власні інтереси. Навпаки, починають дивитися на них, як на групу, що змушує їх до реалізації сторонніх інтересів. Та й всередині самої еліти суспільства, що править можуть виникати конфлікти між різноманітними її частинами (фракціями, групами тощо), що, поділяючи деякий спільний інтерес, розминаються в поглядах на конкретні проблеми.

Конфлікти виникають й у взаємовідносинах різноманітних політичних сил (партій, рухів) і соціальних верств (станів, класів), що не належать до правлячої еліти суспільства. Такі конфлікти носять форму політичної боротьби. Конфлікти виникають також між двома, декількома або системами держав, відображаючи несумісність або докорінні суперечності політичних, економічних і соціальних інтересів різноманітних націй. Конфлікт набуває міжнародного характеру, стає реальністю зовнішньополітичного процесу, допускає зіткнення між політичними співтовариствами та соціально-економічними системами тощо.

Важливу роль відіграє в суспільстві стабільність політичних режимів, стабільність та міцність відносин у сфері суспільного життя: політичного, економічного, соціального й духовного. Падіння інтересу до політики в країнах Заходу, що склалося па початку XX ст. з причин змін та модернізації соціальної структури суспільства, якісного зростання матеріального добробуту, відображає падіння інтересу до застарілих форм політики. Зростає інтерес до нових форм політичної участі. Конкретизація соціальних вимог стає більш важливою складовою частиною політичного процесу, аніж загальна критика системи. Боротьба за свободу та рівність йде в сучасних умовах, не на барикадах, а за столом переговорів, досягнення угод, компромісів, солідаризації. Зменшення конфліктності між соціальними верствами та групами в процесі стабільного економічного розвитку не знімає автоматично конфлікту між громадянином і владою.

Особливість сучасного політичного процесу в Україні – збереження в ньому конфліктів різних типів. Головну небезпеку для стійкого, стабільного розвитку становить наявність системного конфлікту, тобто суперечностей політичних інтересів різноманітних груп у питанні про зміст і мету державного, соціального й економічного розвитку суспільства. Основні суперечності йдуть по лінії, що традиційно називають соціалізмом і капіталізмом. Суть суперечностей полягає в несприйнятті базових цінностей та пріоритетів індивідуального й суспільного розвитку, в основі якого лежить визнання інституту приватної власності, вільного підприємництва та регульованою ринком (тобто попитом і пропозицією) економіки. Якщо ж базові суперечності не вирішуються, то ані консенсусу, ані компромісу не буде, і конфлікти матимуть тенденцію до розвитку в бік глибоких політичних криз і протистояння. Важлива умова досягнення стабільності в суспільстві – політичний союз всіх політичних ліво- і праворадикальних сил і досягнення консенсусу у вирішенні політичних, соціальних й економічних конфліктів.

Термін «консенсус» означає згоду, ухвалення учасниками політичного процесу солідарної позиції з тих або інших питань. На відміну від консенсусу компроміс має на увазі поступки (взаємні або односторонні) сторін, залучених в конфлікт з питань, що знаходяться в центрі протиборства. Досягнення консенсусу й компромісу в довгостроковому плані виступає формою вирішення політичного конфлікту. Заслуговує на увагу проблема вибору оптимальної процедури для вирішення конфлікту. Існують й спеціальні конфліктологічні процедури: - парламентські дебати, - узгоджувальні комісії, - громадський та арбітражний суди, - адміністративний процес, - кримінальне судочинство, - конституційний суд тощо.

Отже, політичний процес, як хід розвитку політичних явищ; сукупність дій різноманітних політичних сил, течій, які прагнуть здійснення певних політичних цілей, програм, виступає базовою складовою політичної системи суспільства. Саме політичні процеси часто ототожнюють з циклами розвитку тих чи інших суспільств та держав.

Поняття політика і конфлікт завжди йшли нероздільно, протягом усієї політичної історії людства. Розвиток будь-якої політичної системи, процес політичного життя в цілому поєднують чергування конфліктів, компромісів і досягнення консенсусу його учасників. Безконфліктність може виступати показником відсутності розвитку, загнивання суспільства. Підвищена гострота конфліктів звичайно є симптомом кризи політичної системи, появи на політичній арені сил, що тяжіють до її руйнування, політичного перевороту або революції.