ПРИРОДА ПРАВА І ЙОГО РОЛЬ У ФУНКЦІОНУВАННІ ДЕРЖАВИ

1. Світоглядні основи праворозуміння (історичний огляд)

Плюралізм праворозуміння як відображення плюралізму сві­тоглядних ідей. Розуміння права завжди спиралось на загальне світорозуміння, уявлення про закономірності існування природи і суспільства. Зміни у підходах до філософського осмислення дійсності безпосередньо впливали на поняття права, визначення його джерел і сутності, на оцінку самої можливості його пізнання, ролі і призначення у суспільстві. Філософські питання про співвідношення матерії і свідомості, шляхи розвитку суспільства і творчу роль людини у його перетворенні юридична наука не тільки акумулювала, а й застосовува­ла у поясненні правових систем.

Метафізика і діалектика, раціоналізм і емпіризм, натуралізм і ан­тропологізм, історизм і реалізм, ідеалізм і матеріалізм відбивалися у правових вченнях, відтворювалися у відповідних моделях права. Абсо­лютне природне право діставало свої ідеї з метафізичного сприйняття світового життя, атомізму Демократа, абсолютної справедливості Арістотєля, раціоналізму Декарта, Спінози, Лейбніца, Локка, Руссо. Утилітаризм Сократа, Бентама, Мілля, доповнений еволюційною мо­деллю розвитку суспільства Спенсера, законом природного відбору Дарвіна, і навіть відхилення від загальної філософської лінії Вейсмана і Ніцше (про необхідність удосконалення людства як виду) знаходять відгук у філософії права, зокрема в її історичній доктрині.

Протягом усього періоду існування цивілізації простежується су­перництво, протистояння і навіть боротьба двох течій, шкіл у філософії права — природно-правової та історичної. В основі такого дуалізму права лежать різні підходи до розуміння джерел права, його походження, які, в свою чергу, спирались на загальні філософські вчення.

Ідея природного права, яка довгий час розвивалась у формі абсо­лютного природного права, грунтувалася на переконаності в існуванні загальних і незмінних законів світового життя і людських відносин. Вважалося, що кожна жива істота має природні властивості, які неми­нуче виявляються у її поведінці, а природний закон є незмінною та універсальною етичною або правовою нормою людської поведінки.

Однак, якщо в античному світі джерело природного права — у вічному природному законі (натуралістична концепція), який не може бути встановлений людьми, а має у своїй основі божественний розум і


його силу, у середні віки — у Розумі і Волі Бога, то на початку нового часу раціоналістичне вчення про природне право на основі прогресив­ної на той час філософії Декарта вбачає таким джерелом са­мосвідомість і мислення людини, її розум як силу, здатну не тільки встановити нові істини, а й перебудувати світ і суспільний порядок. Натура і властивості людини (у Г. Гроція — устремління до спільності, Т. Гоббса — страх і егоїзм, Б. Спінози — природна сила і самозбере­ження, X. Томазія — потяг до добробуту, Дж. Локка — природна сво­бода індивіда, Г. Лейбніца — любов, у Ж. Ж. Руссо — моральна і політична рівність та свобода) визначають абсолютні принципи та державний лад. Норми, вироблені на основі цих властивостей, мають загальнообов'язковий характер, їх слід додержувати у повсякденному житті, вони — орієнтир та імператив для держави.

Природно-правове вчення цього періоду має індивідуалістичний, атомістичний і механістичний характер. За визначенням професора М Палієнка, людина у такій природно-правовій філософії «розгляда­ється сама по собі, як абстрактний індивід, ізольована особа, поза вся­ким впливом середовища та історичних умов»1. Так само уявлялась і держава — як механічне з'єднання індивідів, а індивід та його розум, природні властивості та права розглядались як основа держави.

Ідея природного права з новою силою постає у XVII столітті (саме на цей час припадає розробка власне доктрини природного пра­ва), її відродження слід розглядати у контексті взаємозв'язку гео-політичних, соціально-екоиомічних зрушень і еволюції нормативно-правових регуляторів у Європі після падіння Римської імперії, згодом — розпаду Франкської держави та утворення на її терені ряду незалеж­них держав.

Досконале римське право було сприйняте спочатку не як «практичне», діюче право (після падіння Римської гмперії на території Європи досить тривалий час використовувалось «варварське право», зокрема, «Салічна правда» (Lex Salica) у Німеччині, кутюми Франції тощо), а через університетську освіту — як ідеальна модель, право на­лежного. Таке право, як зауважує Р. Давід, зосереджувалось не на су­довому розгляді, судових процедурах, засобах виконання, а на моделю­ванні норм, що відповідають справедливості та моралі2.

Норми «варварського права», на думку університетських вчених, не відповідали критеріям моралі і справедливості, тому й не користу­валися їх прихильністю. Гостра критика недоліків цих норм, з одного боку, і можливості, що відкривалися із систематизацією і подальшим пристосуванням норм римського права до потреб практики — з іншого, сприяли розумінню права, яке не збігалося з фактично існуючими нормами, а було творінням людського розуму.


Правом, що відповідало б вимогам саме людського розуму, було визнане римське право. Воно було перероблене, оновлене, систематизо­ване і у такому вигляді сприйняте як «писаний розум» в Італії та Німеччині, Франції та Іспанії, Португалії, швейцарських кантонах, у Скандинавських країнах та ін. Тобто відродження ідеї природного пра­ва значною мірою залежало від способу створення «нового» позитив­ного права, а також впливу на цей процес університетів як осередків правової науки.

Найвище втілення ідея раціоналізму знайшла у вченні І. Канта. Загальний правовий закон, за Кантом, проголошує: вчиняй так, щоб вільний прояв твоєї сваволі сполучався б зі свободою кожного, згідно із загальним законом1. Відповідно й право виводиться не з об'єктивної природи речей та відносин, а із законів розуму, виражених у волі. Ос­новою права визнається автономна воля, а природне право, що нале­жить людині з огляду саме на її людяність, — свободою (тобто здатністю хотіти і діяти згідно з розумом), суміщеною за цим загаль­ним законом зі свободою інших людей. А оскільки право передбачає зовнішнє користування свободою (внутрішнє залишається у віданні моралі2), то гарантованість такого користування Кант вбачає у держав­ному примусі. Держава стає зовнішньою силою щодо права, санкціонуючи у позитивному праві норми чистого розуму (крім при­родного і позитивного права Кант розрізняє ще й правову категорію справедливості як соціального домагання, не забезпеченого державним примусом3). Природне право виступає моральною основою позитивно­го права і його кінцевою метою (ідеальною моделлю). Спроба Канта поєднати природне право з позитивним виявилася невдалою. Визнання ним неможливості будь-якого опору державі і державній владі призве­ло до висновку щодо практичного верховенства позитивного права і повного безсилля права природного. Відтоді природне право стає не безпосереднім регулятором поведінки людини, а еталоном, критерієм, вищою моральною метою.

Зазначимо, що незважаючи на недоліки природно-правової докт­рини, вона в усі часи була рушійною силою перетворень і революцій: коли відживали історичні форми права, за допомогою природного пра­ва обґрунтовувався повий суспільний порядок. Під гаслами природно­го права тривали північно-американські визвольні війни, французькі революції, знищувалось рабстйо і зруйновувався кріпосний лад. Проте ним послуговувались і для захисту абсолютизму, примусового впрова­дження казарменого соціалізму і комунізму. Через хибне розуміння сутності людини і потреб людства руйнувалися цивілізації і встанов­лювалася жорстока тиранія, плюндрувалися здобутки людського розу­му і людських рук.


 


1 Палиенко Н, И. Учение о существе права и правовой связанности государства. -
X., 1908. - С. 32.

2 Давид Р. Основные правовые системы современности. - М., 1988. - С.55 - 57.


1 Див.: Кант И, Метафизика нравов : В 6 т.

2 Там само. - С 139.

3 Там само. - С. 143.


М., 1965. - Т. 4, ч. 2. - С 140.


Паралельно з природно-правовими ідеями, майже з древності (згадаймо софістів з їх практикою абсолютної справедливості та відносності правди і неправди) існує та набуває сили історичний пог­ляд на право, розквіт якого припадає на XIX століття. Саме він на дов­гий період витісняє із науки ідеї абсолютного природного права (щоправда, відбулось це досить поступово).

Філософською основою історичного вчення про право є вчення Й. Гердера, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля про прогресивний процес історич­ного розвитку. Саме народна свідомість, народне переконання є дже­релом права. Вони визначають зміст і обов'язковість права. Воля ж законодавця, за цим вченням, не має ніякого значення, оскільки не впливає на формування права.

Однак така точка зору виявилася досить вразливою. З одного бо­ку, простежувався певний збіг такого підходу з поглядами прихиль­ників природно-правової доктрини. І тут, і там право визнавалося не­залежним від особи та законодавця, розрізнялися лише джерела права (воля Бога, розум, народний дух). Тут і там право постає як ідеальні правові норми, законодавець повинен тільки викласти їх належним чином на папері. Розбіжності виявляються лише у методі пізнання права: природно-правове вчення виводить його шляхом умовиводів, а історичне — емпіричним шляхом. З іншого боку, початкові погляди представників історичної школи відповідали потребам реальності — життя відкидало сліпе уявлення про право, що сформувалося у над­рах абстрактного народного духу, народної свідомості.

З часом недоліки історичної школи права частково нівелюються. Це знаходить, зокрема, свій вияв у поглядах видатного німецького вченого Р. Ієрінга, який піддає критиці закономірну теорію правотво-рення, визнає свідомі зусилля особи і боротьбу інтересів факторами правотворення, а державну владу — формальним джерелом права. Ієрінг, на противагу народному звичаю, віддає пріоритет закону, ви­значаючи законодавство як свідому і закономірну форму правотвор-чості і визнаючи активну роль законодавця. Ієрінг писав у знаменито­му творі «Мета в праві», що у суспільстві в усі часи і на всіх ступенях розвитку існують відношення влади і підкорення. Такими є рабство, кріпосне право, суспільна влада. Влада в суспільстві поступово вироб­ляє правила поведінки для підвладних і для себе самої. Ці правила називаються правом. Сила створює право. Право є політика сили. Во­но не може вважатися чимось вищим, що служить самому собі за мету; право є лише засіб, а мета його — організація, підтримання і збережен­ня суспільства. Право, не підкріплене силою, є фантомом, оскільки тільки влада, що здійснює норми права, робить право тим, чим воно й повинно бути. Суспільство потребує встановлення і підтримання пев­ного порядку. Розрізнених сил окремих осіб для цього недостатньо; люди об'єднуються у союзи, що мають приватний характер, але й цього замало — потрібна міцна вища влада, а саме — державна влада1. Держава і право, таким чином, є нічим іншим, як соціальною організацією при-

1 Иеринг Р. Цель в праве. - СПб., 1881. - С, 216 - 228.


мусу1, держава й суспільство — носієм дисциплінованої примусової влади; дисципліна примусу є право. Іншими словами, держава є суспільство, яке примушує2.

Вперше Ієрінг впроваджує поняття мети в праві, обґрунтовує ви­сновок про визнання боротьби інтересів рушійною силою правотвор-чості, визначає законодавство як форму свідомої правотворчості3.

Заперечуючи усяке інше право, крім позитивного (тобто такого, що створене законодавцем, державою), Ієрінг наполягає на конкретно-історичному характері права, його обумовленості матеріальними або егоїстичними інтересами людей, умовами їхнього життя, а також си­лою державної влади4. У той же час він не відмовляється від ідеї справедливості та моральності у праві, більше того, досягнення ма­теріальної справедливості визнає вищою метою права5.

На базі Ієрінгівського вчення про право, філософії позитивізму, започаткованої О. Контом, зростає юридичний позитивізм, позитивне вчення про право, яке відкидає природно-правове вчення і визначає своїм завданням вивчення єдино існуючого права — права позитивно­го. Це вчення рішуче змінило уявлення про позитивне право як таке, що довільно твориться законодавцем, і визнало його як право, вироб­лене самою історією. Не догма і не вищий розум, а конкретні правила, що відображають потреби і устремління людей, з цього часу визнають­ся єдиним об'єктом вивчення. Вчення про природне право як таке ого­лошується застарілим, навіть примітивним.

Досить характерно з цього приводу висловився наприкінці минулого століття В. Ф. Залєсський у ґрунтовній праці з дослідження історичної школи права. «Розпочинаючи короткий історичний огляд поступової заміни однієї великої доктрини у сфері права (історична доктрина) ін­шою, — писав він, — яка не поступається їй у величі (ієрінгівський на­прям), я повинен попередити читача, що вміщую свої дослідження в тіс­ні рамки цих двох напрямів у науці права. Усі інші теорії права, як-от теорію природного права та інші метафізичні теорії, які мають і в даний час своїх представників у середовищі вчених-юристів, я залишаю без розгляду, оскільки помилковість і застарілість (виділено мною. — А. 3.) усіх цих поглядів достатньо в науці установлено»6.

Спочатку в Германії, а згодом і в багатьох інших європейських країнах юридичний позитивізм перемагає. Велика плеяда вчених почи­нає досліджувати національне право за допомогою формально-догматичних методів. У Германії та Англії, Франції, Італії та Росії, в інших країнах узагальнюються результати дії позитивного права в ре­альному житті, відбувається логічна обробка усього комплексу

1 Иеринг Р. Цель в праве. - С. 228.

2 Там само, - С. 229.

3 Там само. - С. 238.

4 Там само. - С 316 - 338.

5 Там само, - С 188, 189.

6 Залесский В. Ф. Власть и право : Философия объективного права. - Казань,
1897. - С. 61.


 




існуючих у суспільстві юридичних норм і відносин, вивчаються взає­мозв'язки права і держави, розвиваються і доповнюються ієрінгівські погляди на сутність права, значення казуальної творчості у його стано­вленні. Особливу увагу вчені приділяють вивченню закону, який ви­знають вищою, переважного формою права.

Таким чином, історичне вчення про право було суттєво мо­дифіковане. На зміну поглядам на право як загальну волю, як явище, що непомітно розвивається у надрах народного духу, приходить раціоналістичне вчення Р. Ієрінга і його послідовників, які вважають боротьбу інтересів фактором формування права, визнають еволюційний характер права, тобто поступовість його історичного розвитку.

Утилітарно-еволюційна теорія у період відносної стабілізації суспільно-політичного життя європейських народів у другій половині XIX сторіччя була ідеальним фундаментом для укріплення буржуазних монархій та існуючих порядків, освячувала їх, проте залишала місце і для певної реформаторської діяльності, особливо у сфері вдосконален­ня правопорядку. Розширилось розуміння правового минулого, існуючого права, був пояснений причинний зв'язок правових явищ і виведена послідовна картина зміни правових інститутів, поєдналося теоретичне і практичне осмислення правового буття, зародилась юри­дична соціологія (спочатку у формі гіорівняльно-етнографічного методу).

Світоглядна основа правових вчень у кінці XIX - XX столітті. Історична школа і раціоналістичне вчення про право підготували бага­тий грунт для правових теорій, що розвиваються наприкінці XIX — по­чатку XX століття, у тому числі для марксистської теорії. З історичним розпитком зростала і сьідомість народів, зазнавали змін уявлення про право. Посилення класової боротьби в останній чверті XIX сторіччя з новою силою відроджує ідею природного права. Це зу­мовлюється незадовільним охопленням питань соціального життя по­зитивним правом, його нездатністю визначити шлях розвитку права і перетворення правового життя у відповідності із соціальними ідеалами і устремліннями людей.

Ідея природного права у тому вигляді, в якому вона відрод­жується наприкінці XIX століття, частково позбувається своїх давніх помилок. її представники (Г. Спенсер, Р. Штаммлер, Є. Трубецькой та ін.) визнають змінюваність правових норм, розрізняють норми ідеальні і необхідно існуючі у житті. Наголошується на практичних вимогах природного права: вдосконаленні існуючого права у порівнянні з ідеальними нормами, необхідності покладення останніх в основу пра­вопорядку.

Тільки перехід на позиції природного права (так вважав П. І. Новгородцев) дає змогу вірмо визначити проблему зв'язаності пра­вом держави, оскільки природне право спрямовує діяльність держави.

Висновки природно-правової доктрини про зв'язок права з влас­тивостями людей, наділених свідомістю, інтерпретуються позитивною доктриною як визнання важливої ролі свідомості, ідеального, психо­логічного фактора у правотворенні й розвитку права. Вважається, що


 


вивчення цієї ролі має величезне значення і для вивчення самого пра­ва, пізнання його первісних джерел, його природи (як фактора психіки людини), внутрішніх основ і генезису. Заперечення ж самими представ­никами природно-правової доктрини принципів і норм природного права як безпосередньо діючого права, а також визнання змінюваності норм природного права дозволило зробити висновок, що природне право не є особливим видом права відносно позитивного права, а лише ідеальною його моделлю, бажаним правом, без атрибутів позитивного права.

Таке уявлення про природу права призвело на початку XX століття до спроби синтетичного погляду на право, який охоплював би існуючі протилежні уявлення про нього.

Намагання синтезувати й узгодити різноманітні теоретичні погля­ди на право спостерігалися і раніше. Переконливий приклад — філософія Гегеля, де усі моменти буття є моментами діалектичного розвитку духу, який проходить три ступені розвитку: суб'єктивний, об'єктивний, абсолютний. Об'єктивний дух і становить право у влас­ному розумінні. Право, у свою чергу, проходить три етапи розвитку: як відсторонене, формальне (абстрактне) право, свобода волі у зовніш­ньому світі; як внутрішнє самовизначення волі, моральна вимога; як мо­раль у поєднанні з абстрактним правом, що здійснюються у людських союзах (сім'ї, суспільстві, державі)1.

З нашої точки зору, Гегель геніально визначив співвідношення суб'єктивного й об'єктивного у праві як належного та існуючого і за-і<-їтчч основи для сучасного розуміння процесу формування права. Од­нак заключний етап розвитку права у Гегеля хибує на ідеалізм.

Некритичне та ідеалістичне ставлення до реалізації правової ідеї (як царства здійсненої свободи, міри духу, другої природи) привело Гегеля до виправдання позитивного правопорядку і позитивного права. Тому його спроба усунути дуалізм права у кінцевому підсумку вияви­лася невдалою.

Після 1917 року шляхи західної і російської правової науки розійшлися. В Росії сформувалося нове вчення про право, теоретичною і методологічною базою якого стали історичний матеріалізм і ма­теріалістична діалектика, зокрема: уявлення про розвиток як єдність і боротьбу протилежностей, положення про суперечність як причину саморуху й саморозвитку, про суспільно-історичну практику як основу людського буття, пізнання й мислення, про матеріальну зумовленість суспільно-історичного процесу, про систему виробничих відносин як базис кожного суспільства, про суспільно-економічні формації та їх послідовні зміни в результаті соціальних революцій, про класову боро­тьбу, що веде до соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, а також вчення про безкласове суспільство.

1 Див.: Гегель Г. В. Ф. Философия права. - М, 1990. - С 59, 60, 67, 96 - 100, 153,

4, 200, 208.


 




У структурі марксистсько-ленінського вчення право є надбудовою над економічним базисом. Воно має слугувати інтересам пануючого класу, бути засобом класової боротьби, примусу. Виникнення права безпосередньо пов'язується з виникненням держави. Відповідно й зник­нення права зумовлює відмирання держави. Особливістю марксистсь­ко-ленінського вчення є його директивний характер щодо всіх сфер суспільної науки, у тому числі й стосовно права. Це означає, що ви­сновки марксизму-ленінізму не могли ігноруватись при розробці будь-яких суспільних теорій, мали бути керівництвом до дії. Все це призве­ло до гіпертрофованого розуміння права як крайнього виразу пози­тивістського бачення права. Лише у 70-ті роки деякі вчені намагаються розширити філософську базу поняття права. Та пройде ще значний час, поки зміняться погляди на право і воно стане розглядатися не як ви­ключно засіб державного примусу, а як справжній соціальний регулятор.

На Заході на стан політико-правової думки (кінець XIX - XX сто­ліття) значною мірою впливають активізація філософських досліджень і плюралізм філософських ідей. Вкажемо лише на кілька найголовніших1.

Особливого значення набула соціально-політична концепція солідаризму (Л. Буржуа), яка прийшовши на зміну теорії індивідуа­лізму, оголосила первинним фактором життя й діяльності солідарність членів суспільства, зорієнтувавшись тим самим на створення суспільства гармонійного. Ідеї солідаризму були покладені в основу державно-правового вчення (Л. Дюгі). Відповідно й норми оголошува­лись значущими настільки, наскільки відповідали соціальній солідар­ності, вихованню нової людини. Держава мала додержувати як припи­сів закону, так і постулатів моральності.

Формується також так звана наукова (аналітична) філософія, яка прагне усунути «метафізику» та лише описувати явища суспільного життя, а не пояснювати їх (Е. Мах, Е. Майерсон та ін.). Цей підхід започаткований О. Контом, який прагнув позбутися гіпотетичного знання.

У Британії продовжує панувати ідеалізм (Ф. Бредлі, Б. Кроче). У Франції та Німеччині активно розвиваються екзистенціалістські вчен­ня. Побудований на зневірі у здатності раціоналізму обгрунтувати сенс людського життя за допомогою спостереження світу з зовнішнього бо­ку, екзистенціалізм прагне це зробити з внутрішнього боку людського буття, використовуючи діалектику (К. Ясперс), метафізику (М. Хайдег-гер), мотиви свободи (Ж. Сартр), віру в Бога (Г. Марсель). Позитивіст­ські вчення у формі неопозитивізму знаходять вияв у логічному пози­тивізмі (Р. Карнап, Ф. Вейсман, М. Шлик) та його відгалуженнях, зокрема лінгвістичному аналізі (Л. Вітгенштейн), біхевіоризмі. В Аме­риканській філософії з кінця XIX століття переважає прагматизм (Д. Дьюї, А. Уайтхед).


 


Правознавці активно сприймають новітні філософські моделі (аналітичну, екзистенціалістську тощо), що призводить до виникнен­ня нових моделей праворозуміння, уточнення природи права, нової інтерпретації цілого ряду правових категорій. У результаті в правовій думці формуються нові теорії, поглиблюється обгрунтування вже існуючих.

З використанням відповідних філософських доктрин розвивають­ся головні течії, правові школи: нормативна» соціологічна, природно-правова.

На базі позитивізму, модифікованого відповідно до нових умов, активно розвивається започатковане Г. Кельзеном неопозитивістське вчення (X. Харт, Г, Вільямс, К. Роде, Р. Ціппеліус), яке зорієнтоване на техніко-юридичне, лінгвістичне, нормативне вивчення норм закону.

На противагу неопозитивізму соціологічна юриспруденція, грун­туючись на феноменології (Е. Ерлїх, Г. Кантарович, Р. Паунд, К. Ле-веллін, Б. Кардозо), продовжує вивчати питання закону, правопорядку, правовідносин, функціонування права як соціологічні, а не юридичні явища. Право визначається як «живий порядок», а не система юридич­них норм. Соціологічна юриспруденція взяла під сумнів «чисте вчення про право» Кельзена та його ідейних наступників, всю неокантіанську методологію, яка абсолютизувала закон, виправдовувала судову і адміністративну правотворчість1.

Природно-правове вчення, на розвиток якого активно вплинули такі філософсько-правові течії, як екзистенціалізм (М. Хайдеггер, ^ Фехнер, Г. Котг), феноменологізм, неокантіанство (В. Науке, А, Ол-леро), неотомізм (Й. Месснер), і на сьогодні має чимало послідовників на Заході. Воно наголошує на правах людини, ідеалах і цінностях суспільства, критикуючи існуючі норми законодавства з точки зору правових ідеалів.

Спроби наблизити право до потреб суспільства в умовах усклад­нення суспільних відносин спричинили розповсюдження раціона­лістичних поглядів на право, посилення інструменталістського бачення права, його соціального змісту, що дозволяло б гнучко враховувати потреби і устремління суспільства, які динамічно змінюються2.

Відновлення розколотої вісім десятиріч тому європейської єдності, утворення суверенних держав на терені колишнього Союзу РСР дає підстави для сподівань, що й у вітчизняній науці буде активізований пошук такого розуміння права, яке, базуючись на сучасних філософсь­ких доктринах, сприятиме посиленню його гуманістичного звучання, орієнтації на потреби суспільства, на захист прав особи, пошук шляхів побудови правової соціальної держави, в якій добре житиметься усім її громадянам.


 


1 Про стан західної філософії див.: Рассел Б. Мудрость Запада: историческое ис­следование западной философии в связи с общественными и политическими обстоятель­ствами. - М, 1998. - 477 с; Сучасна політична філософія : Антологія. - К., 1998. - 576 с.


1 Кленнер Г. От права природы к природе права. - М., 1988. - С. 200-204.

2 Докладніше про новітні філософсько-правові теорії див.: Нерсесянц В. С. Фило­
софия права. - М., 1997. - С. 553 - 643; Тихомиров Ю. В. Основы философии права. -
М., 1997. - С 271 - 583; Четверний В. А. Современные концепции естественного права.
- М, 1988. - 143 с.


 




Біосоціальні передумови