Як складова частина правотворення

Суб'єктивне та об'єктивне в праві. Проблема суб'єктивного та об'єктивного в праві, хоч і перебуває предметом уважного вивчення правознавцями протягом кількох останніх десятиріч, ще далеко не ви­черпана. Більше того, зміна акцептів у визначенні права дає досить підстав для повернення до цієї теми.

У юридичній літературі при вивченні співвідношення суб'єктив­ного і об'єктивного в праві увага традиційно зосереджувалась на з'ясуванні питання щодо ступеню залежності права від людей (або конкретної особи).

Фундаментом для цих узагальнень було одне з ключових вислов­лювань марксизму щодо природи законодавчої діяльності. К. Маркс стверджував, що законодавець «повинен дивитись на себе як на дослі­дника природи. Він не робить законів, він не винаходить їх, а тільки формулює, він виражає в свідомих позитивних законах внутрішні за­кони духовних відносин. Ми повинні були б кинути докір законодав­цеві в безмежному свавіллі, якби він підмінив сутність справи своїми вигадками»¹.

Наведена думка, при досить чіткій визначеності, дала, однак, під­стави для численних дискусій. Вони стали, по суті, продовженням у новій площині одвічного спору щодо первинності чи вторинності буття і свідомості (реальних відносин та їх відображення свідомістю). К. Марксом цей спір, як випливає з наведеної цитати, вирішується на користь реальних суспільних відносин. Люди ці відносини заднім чис­лом конструюють, уявляють, зміцнюють і справджують людські зв'язки, які вже склалися².

У юридичній літературі радянського періоду на цій основі сфор­мувалися дві позиції.

Прихильники першої, досить категоричної, вважали, що право іс-нує незалежно від людини, виникає з фактичної взаємодії людей, по­вторюваність якої і утворює загальноприйняту «норму», «правило»¹. Другої — що правова норма є елементом суспільної свідомості, продук­том спеціалізованої ідеологічної діяльності².

Перша точка зору є буквальним тлумаченням тези «Маніфесту Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, вона відмовляє зако­нодавцеві у будь-якій творчості.

Думка про самостійне існування права виникла у суспільній сві­домості ще у давнину та існувала на перших етапах людської цивіліза­ції. Вона, по суті, відтворює позицію історичної школи права до часів Р. Ієрінга, який перший обгрунтував активну роль держави у право-творениі. Прийнятне пояснення такому розумінню права,на наш по­гляд, полягає не лише в глибокій повазі до норм, вироблених попере­дніми поколіннями, до «звичаїв предків», а в тому, що на первісних етапах виникнення держави переважала стійка уява про незалежність права як соціального феномена відносно держави, про необумовле-ність права державою, визнання додержавного періоду його існування. І тому, навіть з появою держави, довгий час жодному суверену не до­зволялося створювати власні правові норми або ж взагалі втручатися у процес правозастосування. Ми бачимо це на прикладах функціонуван­ня римської правової системи, діяльності преторів (перегрінського і цивільного), спостерігаємо на межі середньовіччя, коли влада не брала на себе функції щодо розвитку правової системи, а право не ототож­нювалось із наказами суверена³. Однак зі зміцненням держави, поси­ленням впливу державних органів на правотворчість та судочинство таке розуміння права втратило реальне підґрунтя.

Послідовнішими, з огляду на сучасний процес правотворення, є представники другої точки зору. Право, зазначає М. ї. Козюбра, об'єк­тивне в каузально-генетичному розумінні (як закономірний результат об'єктивних соціальних процесів), об'єктивне за своєю основою (як таке, що виникло на базі суспільно-історичної практики), об'єктивне у розумінні об'єктивності змісту, який віддзеркалюється в правових нормах. Право суб'єктивне в гносеологічному плані (як продукт усві­домленого суспільного буття). Разом з тим, підкреслює той же автор, характеристика правових норм як продукту суспільної свідомості не означає їх ототожнення з цією свідомістю. Втілюючись у нормативних актах, ідеальні зразки поведінки набувають нових властивостей, відно­сної самостійності щодо ідеальної свідомості, особливої форми буття, а разом з цим — регулятивних властивостей⁴. Цієї точки зору дотриму­ється більшість правознавців, оскільки вона сприяє поясненню свідо-

28

¹ Маркс К, Енгельс Ф. Твори : В ЗО т.- Т. 1. - С. 154

² Там само. - Т. 3. - С. 211.

¹ Дробницкий О. Г. Понятие морали. - М, 1974. - С. 237.

² Козюбра Н. И. Социалистическое право и общественное сознание. — К., 1979. -
С. 36-37.

^:J Див.: Давид Р. Основные правовые системы современности. - С. 63.

⁴ Козюбра Н. И, Социалистическое право и общественное сознание. — С. 34—37.

мого характеру правотворчого процесу, впливу законодавця на процес формування норм людської поведінки.

Викладене можна розглянути більш конкретизовано таким чином. Дії законодавця визнаються детермінованими величезним спектром обставин; він повинен враховувати те, що закон має виражати загальні інтереси і потреби суспільства, які є породженням даного матеріально­го способу виробництва¹. З іншого боку, оскільки закон має закріплю­вати волю та інтереси людей, то правотворчість, таким чином, є формою державного керівництва суспільством, що завершує процес формуван­ня права і відображає соціальні фактори цього процесу у вигляді під­несення волі класів, які стоять при владі, в загальнообов'язкові прави­ла поведінки — правові норми².

Що ж означає для законодавця така детермінованість його дій і як ця детермінованість виявляється у конкретній діяльності?

Досить характерною щодо цього є позиція Л. С Явича, який на­голошує, що мова йде не просто про те, що позитивний (юридичний) закон не може себе утверджувати замість об'єктивної закономірності, а й про те, що сама законодавча функція неодмінно включає в себе теоретичне освоєння дійсності, волю в її «теоретичній енергії». Теоре­тичний компонент включає тут відкриття і формулювання «дійсного закону»³.

Для того, щоб норма стала правовою, вона має бути матеріально детермінованою, не протиставлятись об'єктивним закономірностям, відображати не просто типову поведінку, а саме таку, яка становить зміст особливих відносин, а їх сторони повинні мати відповідні права і обов'язки, які об'єктивно вимагають офіційного визнання⁴.

Правотворення, таким чином, завершується державними настано­вами. А об'єктивне право стає нічим іншим, як сукупністю загальних норм, сферою рішень і дій у межах закону, який передбачає юридичні обов'язки та відповідальність за їх невиконання⁵. Л. Явич говорить з цього приводу, що термін об'єктивне щодо права означає, що юридичні норми здобувають свою об'єктивацію в державних актах і тому стають незалежними від розсуду окремого індивіда; термін суб'єктивне вказує, що мова йде про право, яке належить суб'єкту — учаснику суспільних відносин, про його наявні юридично визнані можливості, якими він може користуватися за своїм розсудом⁶. І, нарешті, формулює остаточ­ний висновок: законодавець не творить право, а займається нормо-творчою діяльністю, творить закони⁷.

Така точка зору Л. С Явича, який був одним з небагатьох, хто спробував модифікувати нормативістське поняття права, повернула його на ті ж нормативістські позиції. Проте його аргументація існу-

¹ Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 6. - С 259.

² Научные основы советского правотворчества. - М., 1981. - С. 7.

³ Явич Л. С. Сущность права. - Л., 1985. - С. 117.
^А Там само. - С. 117-118.

⁵ Там само. - С. 119.

⁶ Там само. - С. 95,

⁷ Там само. - С. 121.

вання правовідносин, які фактично склалися до їх офіційного визнан­ня¹, міркування про зв'язок права з правопорядком, правосвідомістю, справедливістю, правами та обов'язками суб'єктів правовідносин, про детермінованість права реальними суспільними відносинами виявилися досить ґрунтовними і просунули праворозуміння значно вперед.

Гегель зазначає, що позитивність права полягає у його наявності^ в об'єктивному бутті, тобто визначене для усвідомлення думкою і ві­доме як те, що є і що визнане правом, як закон². З гегелевим розумін­ням позитивності можна погодитись лише частково, оскільки в кінце- вому підсумку позитивність права ототожнюється з данністю закону. Але данність права існує поза данністю закону. І нехай ця данність Тууде менш формально визначеною, менш очевидно всезагальною, але від цього соціальна цінність права не зникне. І навпаки, данність зако­ну, який не відображає волі широкого загалу, не надасть йому регуля­тивної сили. Це буде формальна данність, абстрактна загально­обов'язковість і удавана позитивність.

Нормативістське трактування процесу правотворення є водночас ^v істинним і викривленим, вінцем правової думки — і однією з найвели-чезиіших містифікацій у розумінні права. І ось чому. Те, що законода­вець творить закони, не потребує підтвердження. Але який його вплив на право, на правові норми? Якщо він не творить право, то як воно створюється? Відповіді на ці питання дає аналіз складових права і умов його формування, про які йшлося вище, тобто наявність право­вих норм — моделей поведінки, що об'єктивовані (легітимовані) у сус­пільстві як правові, та його соціальних атрибутів — суспільних (чи державних) інститутів розсуджування, інших механізмів їх реалізації.

Ключовим, фундаментальним критерієм істинного процесу право­творення, а відповідно і правового характеру закону, є те, що закон має відповідати волі та інтересам народу. Але дана теза не декларатив­на. Ця воля, ці інтереси є детермінантами правового характеру закону через детермінованість волею народу суспільної і державної влади. Та­ке твердження не суперечить нормативістській школі права, представ­ники якої визнають, як зазначалося, вслід за К. Марксом і Ф. Енгель­сом, детермінованість закону цією волею та інтересами. Але при цьому вони впадають в серйозне протиріччя, визнаючи, з. одного боку, таку детермінованість, з іншого — припускаючи можливість неправового закону, а з третього — ототожнюючи закон із правом.

Ця суперечність не усувається визнанням неправовими лише тих положень закону, які не виконуються на практиці через явну застарі­лість, декларативність, тому що ознаки неправового вишукуються ли­ше у сфері технічного викладу закону, технології законотворчості, а не у сфері обумовленості закону народною волею. Останнє ніколи не під­лягало сумніву, але було лише ідеологічним прикриттям сутності дер­жави (декларованої як загальнонародної, як держави трудящих і т. ін.).

¹ Явич Л. С. Сущность права.- С. 116.

² Гегель Г. Я. Ф, Философия права. - С. 247,

Конкретні аспекти детермінованості закону волею народу не піддава­лись спеціалізованому аналізу.

Поєднання народної волі і владних державно-правових велінь призводить, безумовно, до визнання цих велінь правовими. Мною по­діляється така точка зору. Але потрібно враховувати, що такий збіг в історії цивілізації є дуже рідкісним. Він є моментом у діалектичному співіснуванні, взаємодії цієї дійсної волі з приписами закону і досягає­ться в умовах розвинутої демократії за наявності ефективних механіз­мів врахування громадської думки, інтересів і потреб усіх суспільних прошарків. Однак досить часто відбувається викривлення інтересу ши­рокого народного загалу в праві. Свідченням тому є найближча історія людства, історія нашого власного народу. На «дійсному законі», «об'єктивній обумовленості» базувалися величезні спекуляції і підміни. Усі жорстокості диктатури, геноцид власного народу, практичне уярм­лення селянства, придушення будь-якої ініціативи в економічній сфері і жорстке адміністрування, розширення впливу держави на майже всі соціальні відносини — все це пояснювалося магічними соціальними закономірностями, які могли відкритися лише вибраним.

Фупкціопув'лния правових регуляторів у суспільстві доводить, що найчастіше до рівня закону піднімалась не воля народних мас, а воля бюрократичної верхівки держави, яка шляхом узурпування влади здо­бувала можливість нав'язувати суспільству свою модель соціальної регуляції.

Нормативістське розуміння правотворення розглядає його як суто державну, законодавчу діяльність, як процес закріплення у законі волі народу і цим, власне, обмежуючи процес иравотворення. Воно перед­бачає лише висхідний зв'язок — сприйняття цієї волі державою, але не передбачає зворотного зв'язку — сприйняття народом закріпленої у законі волі як саме правових норм, визнання їх такими, що мають реа­лізовуватись за допомогою властивих праву механізмів (юридичної процедури, юридичних засобів та ін.). І як наслідок, народ в усіх тлу­маченнях процесу об'єктивації правових норм не виступає суб'єктом такої об'єктивації, тому що за таким підходом об'єктивація завершує­ться прийняттям законодавчого акту загальнообов'язкового характеру. Звідси й помилкове, на наш погляд, враження про незалежність «об'єктивованих» таким чином законодавчих актів від окремої особи, суспільних груп тощо. Насправді у цьому випадку можна говорити не про незалежність процесу правотворення, а про його відірваність від народу, здійснення його бюрократизованою нелегітимною владою, яка не узгоджує свої рішення з виборцями, коли парод в цілому і кожен виборець зокрема не має можливості висловитися з приводу цих рі­шень, а самих демократичних механізмів і процедур апробації держав­них рішень не існує. Та у цьому випадку, як вже підкреслювалось, го­ворити про право немає сенсу.

Для того, щоб чіткіше простежити вплив на формування права народного волевиявлення і держави, спробуємо розглянути це питання через призму процесу правотворення.

Процес правотворення: від ідеї до правової норми. Вихідним елементом права є правова ідея. Владні веління не виникають нізвідки. Уявлення про належне, про напрями людської поведінки, про бажану спрямованість людських діянь можуть іти з різних боків: суспільних спільнот, владних суспільних інститутів, окремої особи.

У початковому вигляді вони є лише правовими ідеями, судження­ми про належне, що існують на рівні окремих індивідуумів, ще не схваленими суспільною думкою. Це те явище, яке визначається у тео­рії права як індивідуальна чи групова правосвідомість, що може ніколи й не здобути загального визнання та існуватиме як індивідуальне ро­зуміння належного або соціальні вимоги окремої особи чи спільноти. Однак ті ідеї, які є прийнятними (або визнаними як такі, що потребу­ють обов'язкового додержування) для всього суспільства, набувають суспільної ваги, суспільного визнання, тим самим об'єктивуючись у цьому суспільстві.

Сформування правил належного, норм поведінки у суспільстві означає створення ключового елементу права. Вже самі по собі такі правила містять можливості для втілення, оскільки грунтуються на узгодженій автономній волі. Але для визнання права недостатньо лише гіпотетичної можливості реалізації належного, яке міститься в нормі.

Правова ідея стає правилом належного в суспільстві завдяки його здатності забезпечити через відповідні механізми реалізацію цієї ідеї (тобто має існувати відповідна система органів охорони права, у тому числі й примусової реалізації). Поза цими механізмами реалізації пра­во немислиме. Саме цим і відрізняється правова ідея від будь-яких інших суспільних ідей. Норми поведінки, які виробляються у суспільс­тві і підтримуються ним, реалізуються за допомогою суспільних влад­них інститутів, які створюються й функціонують для цієї мети.

Особливості процесу правотворення в значній мірі залежать від того, хто є носієм правових ідей і які суб'єкти здійснюють їх опосеред­кування. Якщо правові ідеї здобувають визнання на суспільному рівні, поза державно-владними інституціями і забезпечуються відповідними правовими механізмами реалізації, процес творення права завершуєть­ся визнанням їх правилами належного, правовими нормами, реальними засобами регуляції поведінки. Такий процес творення права є най­більш органічним, оскільки повно й точно відображає волевиявлення суспільства, але й найменш поширеним, тому що суспільство поза по­літично організованою формою співжиття, якою є держава, насилу справляється з регулюванням поведінки його членів. Зрештою, воно обов'язково продукує більш організовану форму свого співжитття, тобто державу. З точки зору процесу правотворення, держава є в ньо­му проміжною ланкою, яка значно ускладнює процес правотворення.

З виникненням держави, створенням її атрибутів з'являються пе­редумови для реалізації волі тих, хто здійснює владу. Держава набуває спроможності втілювати такий суспільний та державний устрій, яким його бачать її представники. Потреба у відстоюванні їх інтересів при­зводить до виникнення відповідного ідеологічного підґрунтя, яким не­рідко стає ідея про те, що суверен, чи та ж держава, є провідниками

З - 91308

«вищих сил», наділеними здатністю визначати уклад суспільного жит­тя, людську поведінку, а то й саме мислення. Відбуваються спроби мо­нополізації процесу творення права. Правові ідеї однієї особи або окремих спільнот визнаються, закріплюються у державних норматив­них приписах і реалізуються у державній практиці в тій мірі, в якій відповідають інтересам «власть імущих», а також в якій носії цих ідей спроможні вплинути на процес регламентації і впровадження їх у жит­тя. Це досить часто призводить до викривлення справжньої волі гро­мадян. Цілком зрозуміло, що невідповідність ідей меншості ідеям, по­требам і інтересам переважної більшості не перетворює їх у правові норми і вони залишаються лише приписами держави, ідеологічними чинниками державної політики, позбавленими правового характеру. Ось чому державна влада, яка претендує на вираження в правовій сис­темі загальносуспільного інтересу, не повинна стверджувати остаточ­ний характер своїх правових приписів. Така остаточність може надава­тись цим приписам лише самим суспільством через їх визнання, свідоме додержання, підтримку. Тим самим, і громадяни, і суспільство в цілому, і держава, і суди (в процесі правозастосування і вирішення спорів) — усі беруть посильну участь у процесі правотворення. Але останнє слово залишається за суспільством, народом як джерелом вла­ди, джерелом права і фундатором держави.

Сьогодні в результаті ускладнення соціальних взаємозв'язків від­бувається посилення впливу держави на процеси соціальної регуляції. Таке посилення здійснюється і за допомогою правових регуляторів. Надмірна регламентація суспільних відносин призводить до ускладнення реалізації прав громадян, зниженая соціальних можливостей самореа-лізації особи.

На Заході протягом останніх десятиліть посилився опір етатизації права, розширенню державно-владної регламентації суспільних відно­син, відбувається пошук нової моделі соціального регулювання, побудо­ваного на саморегулюванні суспільства¹. Наріжним каменем такої нової моделі саморегулювання може стати, на наш погляд, нове бачення процесу правотворення, яке, не відкидаючи активної ролі держави, го­ловну роль в ньому відводить особі та суспільству. Не випадково західна традиція права грунтується на похідному характері права від суспільст­ва. Це відбивається на відповідній переакцентації в понятті права, ро­зумінні його не як корпусу правил, що походять від статутів і рішень судів і відображають волю законодавця, а як процесу, в якому правила мають зміст в контексті інститутів і процедур, цінностей і способу ми­слення. Таким чином, до джерел права відноситься не тільки воля за­конодавця, а й розум і совість суспільства, його звичаї та звички².

Квазіправо і паралельні правові системи. Правомірність розу­міння правотворення як процесу об'єктивації у суспільстві правових

ідей підтверджується плюралізмом (множинністю) правових систем та існуванням квазіправа у суспільстві.

Визнавши об'єктивацію правових ідей у запропонованому нами розумінні, ми повинні сказати, що на рівні суспільства в цілому здобу­вають визнання ідеї, які відповідають інтересам більшості членів сус­пільства, а не певного класу.

Такі загальнонаціональні ідеї існують у багатьох суспільствах. Більшість з них грунтується на загальнолюдських цінностях, тому во­ни складають серцевину усіх правових систем (на цьому тримається й міжнародне право). Але багато ідей не сприймаються усім суспільст­вом, а стають здобутком окремих його груп, класів, прошарків, спіль­нот тощо¹, отримуючи визнання і підтримку у відповідному суспільно­му середовищі. Якою може бути оцінка таких норм? З точки зору марксистсько-ленінського (читай — і нормативістського) розуміння права така оцінка є негативною — це не є правові норми, оскільки не виходять від держави, не санкціоновані нею, не опираються на публіч­ну (державну) владу. Такі норми можуть бути визнані лише корпора­тивними, але аж ніяк не правовими.

Проте з такою відповіддю можна не погодитися. Вона грунтуєть­ся, з одного боку, на спотвореному розумінні сутності держави не як суспільного договору між людьми, що передбачає врахування думки кожного учасника цього договору, а як політико-територіальної органі­зації класового суспільства і відповідної диктатури пануючого класу, як засобу підтримання свого панування над іншими класами (ми не будемо вдаватися до деталізації, оскільки це питання вимагає окремого розгляду). А з іншого — на абсолютизації і нав'язуванні волі, ідей, уст­ремлінь одного класу — усім іншим членам суспільства, або ж на спе­куляції удаваною волею всього народу. Оскільки з усіх питань, врегу­льованих правом, загальнонародної волі просто не існує (як і загальнонародного переконання), то ми знову повертаємося до волі класу чи якоїсь групи суспільства.

Задовільна відповідь вбачається такою: об'єктивація правил нале­жного, норм поведінки може бути здійснена безпосередньо (поза дер­жавою) у суспільстві в цілому чи в його окремій частині.

Це означає, що теоретично у суспільстві можливе існування не однієї, а багатьох правових систем. Такий висновок, досить звичний для західного правознавця, який визначає, що у суспільстві можлива одночасна наявність багатьох юрисдикцій, для марксизму — «вартий жалю», оскільки він заперечує існування в одному й тому ж суспільст­ві навіть двох, тим більше — кількох нормативних систем права².

Паралельними правовими системами, які діють в позадержавних формах та є самодостатніми регуляторами для багатьох видів суспіль­них відносин, можна вважати сакральне право, яке існувало та існує в багатьох суспільствах, а також звичаєве право. Можна вдатися й до

'Див.: Эволюция современного буржуазного государства и права. - К., 1991, -С. 6-194.

² Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. - М., 1994. - С. 28,

¹ Аналіз формування права у найпростіших людських спільнотах див.: Хорт X. Л. А.
Концепція права. - К., 1998. - С. 94-101.

² Див.: Туманов В. А. Буржуазная правовая идеология,- М., 1971. - С 343.

прикладу функціонування права в єврейських общинах на територіях багатьох країн¹.

Відсутність тих чи інших складових права перетворює відповідні нормативні регулятори у квазіправо, неповноцінне право з точки зору не його ідейного змісту, прогресивності чи реакційності, а його компо­нентів.

Таке квазіправо ми спостерігаємо не тільки і не стільки у злочин­ному середовищі (хоча такі приклади в юридичній літературі найбільш поширені)², воно може сформуватися й серед окремих національних меншин, діяти в межах того чи іншого класу тощо, І не зважати на нього неможливо. Чим більше спотворюються і не відповідають ін­тересам і потребам її громадян сутність і характер держави, тим біль­шого поширення набувають паралельні та квазіправові системи і тим більше вони витісняють юридичне «право», яке перестає бути правом через втрату легітимації, тобто визнання і підтримки у суспільстві. Це право відбиває волю тих спільнот, у яких воно існує. Більше того, до­сить часто офіційні уявлення про право (які походять від держави, її органів та носіїв державної влади) неспроможні ані ідейно, ані силою замінити подібне право. Історії відомі випадки, коли право усувалося лише шляхом знищення його носіїв. Так сталося і в результаті Великої Жовтневої соціалістичної революції, коли право буржуазії було знище­не разом з самим класом буржуазії.

Звичайно, найбільш могутньою є правова система тих соціальних груп чи класів, які здійснюють владу і в інтересах яких ця влада здій­снюється. Усі інші правові системи знаходяться в такому співвідно­шенні з правовою системою, підтримуваною державою, в якому (це вже підкреслювалося) її носії здатні захистити свої права і реалізувати свій інтерес при існуючій державній владі.

Об'єктивація і легітимація права. Об'єктивація права, правових норм у суспільстві, як випливає з вищезазначеного, розглядається як процес формування волі більшості населення, набуття правовими іде­ями незалежного від конкретної особи характеру. З цієї точки зору об'єктивація розкриває зв'язок права з особою і суспільством.

Якщо процес правотворення розглядати з аксеологічної точки зору і способів такої об'єктивації, то він може бути визначений як легітима­ція права. Цим політологічним терміном традиційно позначається про­цедура суспільного визнання певної дії, діючої особи факту, а у полі­тиці — його визнання і виправдання³. Є всі підстави застосовувати цей термін лпя позначення завершального етапу процесу правотворення.

В процесі легітимації відображаються найбільш глобальні розбіж­ності між правом і свавіллям. Якщо уявлення про належне не будуть визнані, підтримані суспільством, його членами, це означає, що вони не є правовими, оскільки суперечать волі носія права — народу. Доне­давна в юридичній літературі питання про об'єктивацію, а тим більше

¹ Див.; Менахем Э. Еврейское право. - Иерусалим, 1989. - Ч. 1. - С 3.

² Правова система України: теорія і практика. - К_м 1993. - С 65-67,

³ Политология : Энциклопедический словарь. - M._t 1993. - С. 151.

про легітимацію правових норм не порушувалось. Лише останнім часом з'явилися роботи, в яких висвітлюється проблема визнання суспільст­вом державних приписів, самого закону. Цікавою є позиція у цьому питанні Р. Лівшиця, який позитивне сприйняття закону членами сус­пільства називає наданням йому легітимності, яка, в свою чергу, має дві сторони: формальну і змістовну¹.

Формальна легітимність означає прийняття закону відповідним органом і в установленому порядку. Змістовної легітимності закон на­буває у випадку підтримки його вимог народом і реалізації цих вимог у реальному житті. Змістовна легітимність визначається як легаль­ність². Якщо досягається збіг формальної легітимності і легальності закону, то проблема легітимності не виникає. Розбіжність між фор-^ мальною легітимністю і легальністю закону базується на розрізненні права і закону. Легальним має бути визнаний лише правовий закон, тобто закон, який фіксує правову ідею — справедливості, свободи, прав людини. З професійної, юридичної точки зору змістовна легітимність полягає у відповідності закону ідеї права³.

В цілому можна підтримати спробу Р. Лівшиця пояснити залеж­ність законності державних приписів від їх позитивного сприйняття громадською думкою. Але у цьому контексті виникає кілька питань. Легітимація є політичним явищем, а не юридичим процесом набуття юридичних ознак тим чи іншим політичним явищем, владою, політич­ним рішенням. У процесі легітимації відбувається ствердження, пояс­нення, виправдовування чи спеціальне обгрунтування державних при­писів (закону) шляхом звернення апеляції до вищих і абсолютних цінностей, почуттів, історії народу тощо. Легітимність зовсім не озна­чає юридично оформленої законності. Вона не нав'язується за допомо­гою примусу, а виникає з певної однорідності моральних установок, традицій, уявлень тощо⁴.

На жаль, Р. Лівшиць не устоює на цій позиції і, визначаючи умо­вою легітимності закону відповідність його ідеї права, за точку відліку бере відповідність його конституції.

І відповідність ідеї права, і відповідність конституції, на наш no-^v гляд, можуть бути лише окремими складовими процесу легітимації закону. Важлива роль у цьому процесі належить, як зазначалося, легі­тимності самої влади, загальній правовій культурі населення, його цін­нісній орієнтації, традиціям тощо. Тут змішуються також поняття легі­тимності і легальності закону, І це не лише термінологічна неточність; легальність у перекладі з латинської (Legalis) означає законність, отже, є певне тавтологічне тлумачення — «законність закону». Легітимація може і не відбутися у випадку, якщо закон формально не суперечить

¹ Лившиц Р. З, О легитимности закона // Теория права : новые идеи : Сб. статей. -
М, 1995.- Вып. 4. - С. 18-19.

² Там само. - С. 19-20.

³ Власть : Очерки современной политической философии Запада / В. В. Мшве-
ниернадзе, И. И. Кравченко, Е. В. Осипова и др .- М., 1989. - С. 49.

⁴ Политология : Энциклопедический словарь. - С. 151-153.

конституції, але й бути визнаним населенням і при такому протиріччі за наявності інших факторів, що легітимують цей закон.

Конституція не може бути, як стверджує Р. Лівшиць, свідомо пра­вовою, не може свідомо містити правові ідеї, які поділяються суспільс­твом на певному рівні політичної і правової культури¹. Іншими слова­ми, додає Лівшиць, суспільство має таку конституцію, якої заслуговує². І теоретично, і практично конституція може бути неправовою, фіктив­ною, такою, що не відповідає народному волевиявленню, суспільним уявленням про належний правопорядок, навіть якщо вона й закріплю­ватиме пануючі у суспільстві відносини, але це будуть відносини наси­льства, несправедливості, які більшість суспільства не визнаватиме правовими.

Як приклад, можна згадати Конституцію 1936 року, що містила досить розгалужений і досконалий перелік прав і свобод громадян, які, однак, не могли бути реалізовані через антидемократичну, антиправо-ву, репресивну сутність державної влади. Сама ж державна влада не була легітимована жодним відомим конституційно-правовій науці і практиці способом.

Усі приписи держави оцінюються населенням з точки зору право­вого чи неправового характеру і визнаються чи не визнаються саме як правові норми. Якщо для такого визнання немає достатніх підстав, во­ни залишаються, як вже зазначалось, лише приписами держави. Якщо підстав достатньо — приписи держави легітимуються, тобто визнають­ся як правові норми. Легітимація, до речі, має бути покладена в основу розмежування понять правотворенгія і законотворення. Якщо законо­творення є процесом творення закону, владно-державних приписів ор­ганами державної влади, який завершується виданням відповідних нормативних актів, то у правотворенні увага акцентується на легітима­ції, тобто сприйнятті, схваленні, виправданні зазначених норм, ви­знанні норм поведінки правовими в суспільстві чи його частині.

За умови добре відлагодженої системи представницької демократії відбувається коригування приписів держави. Адже демократичний устрій — це, насамперед, можливість безпосередньої участі у здійсненні влади. Демократія дозволяє формувати органи державної влади і місцевого самоврядування на демократичній основі, ефективно застосовувати форми безпосереднього волевиявлення (референдум³, народну законо­давчу, у тому числі й конституційну, ініціативу). Демократія дозволяє також враховувати думки громадян через опитування, інші механізми підтримання взаємозв'язку населення з органами влади. Наявність та­ких демократичних форм «зворотного зв'язку» сприяє тому, що процес легітимації презюмується (визнається таким, що здійснюється) вихо­дячи з того, що в разі незгоди населення з рішеннями органів влади ці

¹ Лившиц Р. 3. О легитимности закона. - С. 21.

² Там само. - С. 21.

³ Щодо ролі референдуму в країнах Європи див.; Constitutional justice and democ­
racy by referendum : European Commission for Democracy through Law. - Strasbourg, 1995.
- 185 p.

демократичні форми будуть застосовані для відповідної кореляції цих рішень. Якщо подібні демократичні форми відсутні, розбіжність між дійсною волею громадян і вимогами закону не усувається і закон пере­творюється на вираження волі не народу, а лише тих, чиї інтереси цей закон відбиває. Такий закон буде триматися лише на силі та примусі державної влади, а не на переконанні громадян. І навіть виконання не перетворить його на правовий закон, оскільки таке виконання не буде підтримуватись суспільством. Відповідно закон не буде відображати і моральних засад суспільства.

Згадаємо з цього приводу слова Гегеля: «... закон не діє, діє лише дійсна людина, і при оцінці людських вчинків справа може, згідно з даним принципом, полягати тільки у тому, якою мірою нею сприйня­тий цей закон, наскільки він увійшов у її переконання. Якщо ж по цьому закону належить судити, тобто взагалі оцінювати, не вчинки, то не зрозуміло, чому такий закон служить і для чого він взагалі має іс­нувати. Такий закон зведений до рівня зовнішньої букви і насправді до рівня марного слова, оскільки тільки через моє переконання він стає законом, зобов'язуючим і зв'язуючим мене»¹.

Легітимація приписів держави, хоча й є головною, але не є ви­ключною у визнанні їх правовими. Правовими вони будуть, окрім за­значеної відповідності волі народу, за умов дотримання цілого ряду інших додаткових вимог (вони є додатковими з огляду на те, що їх недотримання означає викривлення дійсного волевиявлення народу, або ж те, що вони мають опосередкований характер): політичних (легітимація влади), моральних, ідеологічних та формально-правових.

Легітимація влади. Влада, яка не одержала підтримки своїх повно­важень визнаним у суспільстві шляхом, не може претендувати на пра­вовий характер своїх приписів, нехай і виданих з добрими намірами. Навіть найкраще правило поведінки не стане правом, якщо не виходи­тиме від легітимної суспільної влади, тобто щодо якої не відбулась процедура суспільного визнання і виправдання. Характерним прикла­дом можна вважати низку актів утвореного у результаті антинародного перевороту Державного комітету з надзвичайного стану в СРСР, вида­них 18 — 20 серпня 1991 року. Ані заклики до підтримки путчу, ані за­борона мітингів і демонстрацій та призупинення діяльності політичних партій, ні навіть обіцянки забезпечити усіх міських жителів садово-городніми ділянками розміром до 0,15 га та інші принади² не легітиму­вали влади ДКНС та його приписи.

Легітимація влади, а також її приписів є досить складним проце­сом, вона може здійснюватись у різноманітних формах. Згідно з кла­сифікацією форм легітимації влади, запропонованої М. Вебером, мож­ливі традиційна форма легітимації (згідно з традиціями, звичаями, додержавними політичними відносинами), харизматична чи емоційно-вольова (коли влада визнається як містична властивість, послана «з неба», заснована на звичці, на емоційному зв'язку наступників з ліде-

¹ Гегель Г. В. Ф. Философия права. - С 192.

² Известия. - 1991. - 20 августа.

L

ром, на матеріальних інтересах чи ідеологічних міркуваннях), нарешті, раціональна форма, побудована на визнаних у суспільстві порядках, розумних судженнях та законах¹.

Державна влада, яка не отримала легітимації у суспільстві, не ли­ше неспроможна створити нове право, але й руйнує те, яке існувало раніше.

Ідеологічні та моральні вимоги правового характеру приписів держави. Ідеологічними вимогами є відповідність норм існуючим у суспільстві уявленням про бажану спрямованість суспільного розвитку, суспільного устрою, уявленням про ідеологічні цінності суспільства. Моральні вимоги грунтуються на досягнутому рівні суспільної моралі та відповідності норм вимогам «розумного порядку речей», такого по­рядку, розуміння якого досягнуте у суспільстві. Як правило, кожне суспільство прагне до вдосконалення своїх моральних засад, але це не означає, що у законодавстві тієї чи іншої держави не може міститись норм, які з точки зору іншої держави чи міжнародного товариства ви­знаватимуться аморальними. Адже суть правової системи окремої дер­жави і полягає в тому, що вона базується на моральних засадах суспі­льства (ми не розглядаємо тут впливу загальнолюдських цінностей і норм міжнародного права на правову систему і відповідне вирівнюван­ня моральних засад правової системи окремої держави, оскільки вони не обмежують суверенітет держави і реалізуються у правовій системі тієї чи іншої держави шляхом імплементації, тобто органічного вклю­чення в цю систему, а тим самим здійснюються у відповідності з во­лею народу). Для кожного суспільства характерний власний рівень моралі. І те, що для одного суспільства є малоприйнятним, для іншого може бути моральною нормою.

Доречно звернутися до дискусії між А. Смітом і Дж. Хеллоуеллом. Сміт стверджує, що критеріїв для надання переваги тому чи іншому ідеалу немає, а тому заради недопущення диктатури виправдовується примирення з політиками, які здійснюють вчинки негожі, але спрямо­вані проти диктатури. Тобто компроміси, якими б вони не були, ви­значаються не мораллю, а необхідністю². Враховуючи, що такі компро­міси політиків віддзеркалюються у праві, Хеллоуелл зауважує: «Те, що норми совісті ідентичні диктатурі в дусі Гітлера, — точка зору курйоз­на. Більшість фахівців у сфері держави і права погодились би з тим, що для тоталітарних диктатур найбільш характерною є саме відсут­ність навіть найменшої поваги до істини, відкидання усяких об'єктивних цінностей і відмова від принципів. Менталітет фашиста, більш виражений, ніж менталітет людини з совістю, надто вже нагадує менталітет циніка. І незважаючи на чисто зовнішню подобу порядку, тиранія в дійсності являє собою прояв анархії. В усіх сферах життя примус заміняє згоду, оскільки не існує суспільного договору про згоду. Гітлеру вдалось навіяти нації, що він непогрішимий, не тому, що він був найсвітлішою особою в Німеччині, і не тому, що німці вважали його та-

ким, а тому, що німецький народ зняв з себе всяку відповідальність за вирішення того, що є істина і право. Саме відмова від велінь совісті і зробила в подальшому можливим прихід Гітлера до влади»¹.

Варто погодитись з Хеллоуеллом у тому, що фашизм відкидає мо­ральні цінності, демонструє зневагу до істини; це неповага до загаль­нолюдських цінностей, які, хоч і мають багато спільного з цінностями кожної людської спільноти, проте не є їм тотожними. Кожна правова система спирається на систему цінностей, які існують у відповідному суспільстві. Ціннісні орієнтири, скажімо, римського права не були то­тожними ціннісним підвалинам середньовічного права, а тим більш моральним критеріям нинішніх правових систем. Оцінювати правові системи минулого з точки зору нинішніх цінностей можливо, але ці оцінки будуть лише нашими сучасними оцінками. Те ж ^саме можна сказати про співвідношення права й моралі у фашистській Німеччині. Інша справа - проблема суспільного договору, яку досліджує Хеллоу­елл, а точніше: була фашистська влада легітимована німецьким наро­дом чи вона здійснювалася без такої легітимації, в умовах тотального примусу і переслідувань. А також, яким чином легітимувалися припи­си гітлерівської влади. Це, до речі, одне з найскладніших питань, тому що в певні періоди фашистській владі чинила опір лише невелика куп­ка німецьких патріотів. Витвереження німецької нації відбулося значно пізніше, а тому значно пізніше відбулося і повернення до загальнолюд­ських цінностей.

Після приходу до влади в 1933 р. Гітлера надзвичайно швидко по­чався процес руйнування права Веймарської республіки. Новообраний після розпуску в лютому 1933 р. рейхстаг видав низку надзвичайних законів і декретів, що ліквідували принцип поділу влади. На початку 1934 р. рейхсрат зліквідовується і федерація перетворюється на уніта­рну державу. Законом про верховного главу германського рейху ^від 1 серпня 1934 р. посада рейхспрезидента об'єднується з посадою рейхс­канцлера, а повноваження президента імперії переходять до вождя і рейхсканцлера Адольфа Гітлера довічно. У 1937 р. закінчився термін дії закону про повноваження, проте його дію було продовжено на чотири роки.

Як зазначають дослідники, усі необмежені повноваження і дії Гіт­лера протягом дванадцяти років (починаючи з 1933 р.) грунтувалися хоч і на надзвичайно тонкій, готовій у будь-який час обірватися, але легальній, законній основі — законі про повноваження, прийнятому парламентом у 1933 р. і дія якого була продовжена тим же парламен­том у 1937 р.² Лише у 1943 р. ця парламентська процедура закону Гіт­леру стала непотрібною і він продовжує дію цього закону шляхом ви­дання власного, «височайшого» указу.

Однак легальність дій не повинна вводити в оману, оскільки вона є лише прикриттям тоталітарної влади, яка утримується терпінням

¹ Вебер М. Избранные произведения. - М, 1990. - С. 639-643,

² Див.: Хэллоуэлл Д. X. Моральные основы демократии. - С. 44, 47.

¹ Хэллоуэлл Д. Х. Моральные основы демократии. - С. 49.

² Соколов А. Я. Идея правового государства в Германии и механизм ее реализации :
Дис. ... д-ра юр. наук. - Рига, 1992. - С. 142. - Машинопись.

гноблених і страхом. Визначальною в оцінці правового характеру будь-якої держави є не легальність, а легітимність.

Щодо легітимності дій і рішень органів влади фашистської держа­ви, то вона є досить сумнівною. 28 лютого 1933 p., після підпалення будинку рейхстагу, надзвичайним декретом рейхспрезидента скасовую­ться основні права громадян (особисті свободи, свобода зборів і об'єднань, свобода друку, недоторканність житла та ін.) на невизначе-ний термін, з 15 вересня 1935 р. набирає чинності законодавство про захист «німецької крові і німецької честі», яке поклало початок пере­слідуванням єврейського народу.

Рейхстаг стає декоративним органом. За законом від 3 липня 1934 р. депутат рейхстагу втрачав свій мандат у разі вибуття із націо-нал-соціалістичної партії, а його наступник призначався фюрером. Вся державна влада зосередилася у руках Гітлера.

Залишалося позбавитися ще форм безпосередньої демократії: пле­бісциту і референдуму. Але вони й без того були зведені до чисто формальних актів, Ініціатива проведення референдуму, згідно із зако­ном від 14 липня 1933 p., належала уряду. Референдуми проводилися в умовах жорстокого терору і придушення виявів незгоди з диктатор­ським режимом. Яскравим свідченням цього стали референдуми: 12 лис­топада 1933 р. — з питання про вихід Німеччини з Ліги націй і 19 сер­пня 1933 р. — про передачу Гітлеру функцій президента¹. Разом із заходами щодо фізичного усунення політичних противників, масовими вбивствами, тотальним наглядом і контролем за народом в цілому і особистим життям кожного пересічного громадянина, зламом судової влади (в її основу покладалися націонал-соціалістичний світогляд і політична доцільність) вони засвідчують насильницький спосіб підтри­мання влади фашистського режиму.

Формально-правові вимоги правового характеру приписів дер­жави. Головною формально-правовою вимогою є необхідність дотри­мання властивих правовій матерії ознак. Правові норми мають перед­бачати адресатів прав та обов'язків, вказувати на зміст правовідносин, модальність припису, компетенцію органів, які здійснюватимуть їх реалі­зацію, особливості включення у наявну правову систему тощо.

Навіть в умовах стабільних, соціально однорідних суспільств мо­жливий значний незбіг інтересів і потреб суспільства з їх відображен­ням у законодавстві, викликаний неспроможністю законодавства гаран­тувати реалізацію цих інтересів і потреб. До цього спричиняються складність самого процесу переводу інтересів і потреб у юридичну форму, незадовільний фаховий рівень осіб, які задіяні у правотворчому процесі, опосередкованість законотворчого процесу політичними відно­синами та інші фактори.

Визначення права

Причини розбіжностей у визначенні права. Множинність визна­чень права, які існують у юридичній літературі, залежить від множин­ності поглядів на походження права, на джерела права, від бачення природи його зв'язків з державою, а також від того, які сутнісні озна­ки, особливості, риси права лягають в основу того чи іншого визначен­ня, який бік його як складного суспільного феномена досліджується.

Розбіжність у визначенні права обумовлена тим, яка саме правова доктрина кладеться в основу такого визначення: природно-правова, нормативістська чи соціологічна. Причому це характерно як для західної, так і для вітчизняної юридичної науки. Простежимо це більш детально.

У період формування традиції права на Заході панівною була тео­рія природного права, тому й право визначалося як модель людської поведінки, як правило належного, необхідного, а не як реально існуючі позитивні норми.

В подальшому, при домінуванні юридичного позитивізму (однак при збереженні загального плюралізму поглядів на право), переважав погляд на право як на діючі правила поведінки, похідні від волі зако­нодавця. Така позиція досить поширена і сьогодні. Чим же це обумов­лено? Насамперед, очевидно, тим, що за умови високого рівня легіти­мності влади, розвинутості демократичних інститутів врахування думки населення при прийнятті законів немає значного розриву між громадською думкою і приписами законів. Законодавство стає продов­женням волі загалу, а не діє всупереч цій волі. Правильний, справед­ливий закон і є, таким чином, правом. Право набуває виразу закону, а закон стає втіленням права. Однак, оскільки абсолютної тотожності не буває в жодному суспільстві, то й для Заходу питання відповідності права морально-етичним підвалинам суспільства і відповідної корекції закону в усі часи було досить актуальним. Тому чимало вчених не пов'язують право виключно з приписами держави.

Г. Дж. Берман зазначає: «Традиційно прийняте поняття права як корпусу правил, похідних від статутів і рішень судів, яке відображає теорію волі законодавця (держави) як вищого джерела права, зовсім непридатне для того, щоб підтримати дослідження транснаціональної правової культури. Говорити про західну традицію права означає постулювати поняття права не як корпусу правил, а як процесу, заходу, в якому правила мають сенс тільки у контексті інститутів і процедур, цінностей і способу мислення. При такому більш широкому погляді джерела права вміщують не тільки волю законодавця, а й також розум і совість суспільства та його звичаї та звички (виділено мною. — А. З.)»¹.

Право як рівне мірило свободи. На особливу увагу заслуговує розуміння права В. Нерсесянцем, оскільки воно є найбільш оригіналь­ним з викладених у юридичній літературі 80-90-х років уявлень.

У низці своїх праць¹ вчений обгрунтував Два визначення, які є, на його думку, взаємодоповнюючими. Перше — визначення права як «об'єктивно обумовленої, що має соціально-класовий характер і вира­жає вимогу справедливості, загальної міри (форми, норми) свободи і рівності», а друге — визначення закону (права у формі закону) «як офіційного (державно-владного, що виражає державну волю пануючого класу) формально-визначеного (і загальнообов'язково-нормативного) виразу і встановлення права, наділеного законною силою»². Він визнав, що право виникає до закріплення його у законі; що закон лише надає праву законної сили; що розбіжності між об'єктивним процесом формування права і свідомо-вольовим процесом його офіційного ви­знання призводять до протиріч між правом і законом³.

В. Нерсесянц використовує поняття «формальна рівність», щоб показати, що право визнає формальну правову рівність, завдяки чому і виступає загальною і необхідною формою буття. Право тим самим упорядковує відмінності між людьми за єдиними підставами і загаль­ним мірилом⁴. З певними міркуваннями щодо рівності (як-от, що про­яв рівності має конкретно-історичний вираз, що рівність не знищує і не може знищити фактичні розбіжності між різними індивідами) слід погодитись.

Вчений зробив спробу поєднати два різних підходи: один з позиції природного, другий — з позиції позитивістського праворозуміння. «Очевидно, — зазначає він, — що друге визначення суттєво доповнює, розвиває і конкретизує перше, а в своїй єдності вони відображають найбільш сутнісне в загальному понятті права як історично змінюва­ної, об'єктивно обумовленої, що визначається соціально-класовими відносинами, справедливої загальної міри свободи і рівності, яка отри­мує через офіційний вираз загальнообов'язкову силу... Таке загальне поняття права охоплює — при всіх його особливостях — все право і всяке право (різноманітні типи права минулого і сучасності, право внутрішнє і міжнародне)»⁵. В подальшому В. Нерсесянц уточнює ви­значення права, відмовляючись від класового підходу. В остаточному підсумку право визначається ним як всезагальна, необхідна форма і рівна міра (норма) свободи індивідів⁶.

¹ Явич Л. С. Сущность права. - С. 10.

² Там само. - С. 83-84.

³ Алексеев С. С. Общая теория права. - М., 1981. - Т. 1.- С. 66, 104.

⁴ Алексеев С. С. Теория права : В 2 т. - М, 1995. - Т. 1. - С. 117.

⁵ Там само. - С. 66.

⁶ Там само.- 118.

⁷ Там само. - С. 154, 157 (див. також: Нерсесянц В. С. Философия права. -
М., 1997. - С. 25-53).

⁸ Алексеев С. С. Теория права. - Т. 1. - С. 70.

⁹ Нерсесянц В. С. Право: многообразие определений и единство понятия // Сов. го­
сударство и право. - 1983. - № 10. - С. 31.

¹⁰ Кедров Б, М. Единство диалектики, логики и теории познания. - М, 1963. -
С. 182.

¹ Нерсесянц В. С Право: многообразие определений и единство понятия. - С. 26 -35;
Право и закон : Из истории правовых учений; Нерсесянц В. С. Право и закон: их разли­
чение и соотношение // Вопр. философии. - 1988. - № 5; Нерсесянц В, С. Наш путь к
праву: от социализма к цивилизму. - М, 1992. - 352 с; Нерсесянц В. С. Философия
права. - М., 1997. - 652 с; Нерсесянц В. С. Право — математика свободы : Опыт прошлого
и перспективы. - М., 1996. - 156 с.

² Нерсесянц В. С. Право: многообразие определений и единство понятия. - С. 26

³ Там само. - С. 29.

⁴ Нерсесянц В. С. Философия права. - С. 17, 20, 21.

⁵ Там само. - С.ЗО.

⁶ Нерсесянц В. С, Право — математика свободы. - С. 54.

Т

Зазначимо, насамперед, що погляди на право, подібні поглядам В. Нерсесянца (щодо розуміння права як загальної міри свободи і рів­ності), характерні для природно-правової доктрини. Вони були, зокре­ма, досить поширені в дореволюційній Росії. Так, відомий релігійний мислитель і теоретик права В. Соловйов зазначав, що поняття особи, свободи і рівності становлять сутність так званого природного права. Особа — це тому, що те, що не є особою, не може бути суб'єктом пра­ва. Свобода — як характеристична ознака особи, здатність до безумов­ного опору, як внутрішнє і самобутнє, що не може бути усунуте, не як можливість вибору двох протилежних рішень (libertum arbitrium indif-ferentiae), а як повна визначеність і незмінна особливість усякої істоти. Отже, свобода — як вимога самостійності. Нарешті, рівність — як по­треба визнання за іншим такої ж принципової свободи¹.

• ⇐ Назад
1
2
345
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
Далее ⇒